Економічна ситуація в Україні - Економічні теми - Скачать бесплатно

ВСТУП

Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, нау ки та культури, посилилось зубожіння населення, як результат — зросла злочинність.

За офіційним визнанням Президента України Леоніда Кучми «те, що сталось з економікою України, немає істо­ричних аналогів».

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави, оцінка динаміки економічних процесів дозволяє зробити висновок, що економіка України функціонує в стадії, де вже проявляються характерні для ринкової економіки недоліки (безробіття, Інфляція та інші), але не досягла рів­ня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак йо­го можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту (колишнього) і теперіш­нього свідчить про спробу затримати функціонування еко­номіки саме в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу відмовитись від. формування ринко­вої економіки, повернутись до адміністративного управлін­ня. Останнє було б тупиковим шляхом.

Треба дати відповідь, як вийти з цього, хто може взяти на себе функцію формування цивілізованого ринку.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особли­ву роль тут повинна відіграти держава.

Автор досліджений ставить за мету дослідити роль держави в перехідний період формування ринкової економіки Ця роль не така всеохоплююча, як при адміністративном; управлінні, але вона специфічна і вплив держави на еконо міку в такий період неменший, а, можливо, відчувається більш гостріше.

В монографії робиться спроба проаналізувати механізмі і способи втручання держави в економіку країн з розвину тими ринковими відносинами і країн, які їх лише форму ють, дослідити елементи державного регулювання, особли вості їх застосування в практиці зарубіжних країн та в Україні, охарактеризувати особливості державного регулюван­ня окремих сфер господарської і соціальної діяльності Україні, визначити функції і завдання держави у формуван­ні ринкових відносин, оцінити роль суб'єктів державного, інституціонального і громадського регулювання ринку у цьому процесі.

Об'єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така не обхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей", у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Теорія Кейнса побудована на констатації того факту, що за умов панування великих корпорацій ринкові відносини змінюються. Зникає їх гнучкість і рухомість, що властиві періоду вільної конкуренції.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою харак­теризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко­номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тільки- визначає за­гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє — насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

Термін "регулювання" у західній економічній літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Окрім де­ржавного вирізняють регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональниХ установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так зва­ним зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництіф, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким рин­ком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

Альтернативні концепції державного регулювання економіки

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроеко­номіки, як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги; звідси випливає необхідність антициклічного державного ре­гулювання і відповідно — можливість впливу на загальногосподарський попит.

Кейнсіанці стверджують: заробітна плата є основним джерелом доходів, а значить — зниження зарплати спричинить скорочення попиту на продукцію і відповідно — на необхідну для її виробництва працю, що викличе безробіття. В економіці може виникнути або безробіття, або інфляція, разом вони виникнути не можуть. Інфляція тлумачиться, як явище, що викликане попитом, або витратами, або світовим співвідношенням цін.

Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на по­долання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочен­ня податків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення державних витрат при зростанні податків. Грошо­во-кредитна політика — порівняно з фіскальною політикою — справляє слабкий вплив на стабілізацію економіки.

Кейнсіанська теорія пізніше була модифікована нео- і по-сткейнсіанцями.

Альтернативні макроекономічні концепції державного регулюван­ня були започатковані у 70-ті роки, коли у країнах з розвинутою ринковою економікою намітилася тенденція до зниження рівня продук­тивності праці та посилення інфляційних процесів, що викликало не­довіру до теорії Кейнса. До основних з них слід віднести монетаризм, теорію раціональних очікувань і теорію "економіки пропозиції".

Монетаризм поширився у бО-ті роки. Його прибічники вважають, що гроші відіграють набагато важливішу, ніж інші чинники, роль для визначення стану ринкової економіки, і відстоюють суто грошову кон­цепцію причин інфляції. Основними твердженнями монетариської теорії є такі аспекти макроекономіки: 1) приватна економіка є стабільною, при цьому простежується постійна тенденція до рівноваги, оскільки ринок самостійно регулюється цінами і кількістю товарів; 2) анти­циклічний державний вплив не реакція, а причина кон'юнктурних ко­ливань; він означає відсутність гарантій для приватного сектора і призводить до помилкових рішень.

Теорія раціональних очікувань дістала свого поширення з середи­ни 70-х років, коли в економіці підвищилися рівні інфляції та без­робіття, виникла стагфляція. Ця теорія виходить з того, що усі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і зни­жуватися. Ринкові суб'єкти поводять себе раціонально, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зро­стання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держа­ви зводиться до нуля.

Теорія "економіки пропозиції" пов'язує стагфлящю з державним втручанням в економіку, а саме із зростанням податків, які негативно бпливають на стимули до праці. Через це центральну роль вона відводить ринковим механізмам стабілізації. Прихильники теорії "еко­номіки пропозиції" виступають за підтримку великих скорочень по­датків, переходу від прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.

Західноєвропейська модель

В регулюванні ринку країн Західної Європи можна ви­ділити два періоди: інтенсивного розвитку механізмів дер­жавного регулювання і дерегулювання.

Криза 1929—1933 р.р. оголила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і пануючою серед економістів дум­кою про ефективність конкуренції. В цей період в Західній Європі почали широко використовуватись різні форми втру­чання держави в економіку. В довоєнний і післявоєнний пе­ріод розвиток господарських систем Західної Європи відбу­вався у відповідності з основними рецептами кейнсіанства.

Це проявилось в застосуванні різних інструментів дер­жавного регулювання з метою стабілізації економічної кон'­юнктури, згладжування циклічних коливань, забезпечення макроекономічних умов для підтримки високих темпів зрос­тання і якомога повнішої зайнятості.

Зросла частка національного доходу, який перерозподіляв­ся через державну бюджетну систему. Був створений великий державний сектор через націоналізацію деяких галузей , господарства і через створення державних і змішаних під­приємств в провідних галузях економіки. В періоди, коли виникала загроза розладу економіки, такі галузі інфраструк­тури як транспорт, зв'язок, водопостачання, енергетика та інші націоналізувались. Держава активно кооперувалась з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. В 50—70-х роках отримало розвиток нормативне регулювання в сфе­рі тривалості і умов праці, найму і звільнення. Цьому пе­ріоду характерний розвиток різних форм програмування і планування національної економіки. Так, зокрема система планування у Франції в цей період пройшла два етапи. Пер­ший відноситься до післявоєнного періоду, для якого харак­терне досить сильне втручання в економіку, прийняття обо­в'язкових для підприємств планів. В 70-х роках був здій­снений перехід до індикативного планування, яке дозволило на демократичній основі координувати позицію держави і приватного бізнесу.

Разом з тим, методи дефіцитного фінансування економіки в поєднанні з експансіоністською політикою кредитних орга­нів, які застосовувались в якості державного регулювання рин­ку в Західній Європі, сприяли інфляції. Тому з початку 80-х років .в них розгорнулась боротьба за скорочення масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці.

У механізмі регулювання сучасного ринкового господарст­ва країн Західної Європи почало формуватись нове співвід­ношення між конкурентно-ринковими методами і державним регулюванням. Якщо раніше все зв'язувалось, головним чи­ном, здержавшім втручанням в функціонування приватне- капіталістичного господарського механізму, то у 80-і роки більші надії почали покладатись на автоматичне ринкове регулювання останнього.

Проте механізм державного регулювання не відкидаєть­ся. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням. Механізм індикативного планування заміню­ється стратегічним.

Чітко виявились два нових підходи в державному регу­люванні ринкового господарства: імакрорегіулювання, зас­новане на податково-бюджетному і кредитно-грошовому ін­струментарії, та індустріальна політика, спрямована на структурну перебудову економіки.

Кредитно-грошове регулювання націлене на отримання інфляційного зростання цін, переборення тенденцій знецінен­ня грошей в обігу. Використовуючи «обережну» грошово-кредитну політику, спрямовану ка отримання зростання гро­шових доходів, країни Західної Європи добились зниження темпів інфляції. Макроекономічна політика державних ор­ганів у країнах Західної Європи спрямована на створення максимально сприятливих умов для приватного прибутково­го нагромадження капіталу.

Перебудова податкових систем здійснюється в бік змен­шення масштабів оподаткування фірм 1 ступеня перерозпо­ділу національного доходу через систему подоходного подат­ку. У 80-х роках практично в усіх країнах Західної Європи відбувалось скорочення соціальних витрат з державного бюджету. Сповільнилось зростання державних інвестицій, а в деяких випадках мало місце їх скорочення в промисло­вість та інфраструктуру.

Структурна політика країн Західної Європи спрямована на зростання виробничого потенціалу і динамізацію еконо­мічного розвитку. Це здійснювалось шляхом денаціоналізації економіки і приватизації частини державної власності в про­мисловості і сферах інфраструктури. Особливо активно ці процеси відбувались у Великобританії та Франції.

Разом з тим у 80-і роки одночасно у ряді країн Західної Європи — Франції, Австрії, Греції, Іспанії — ще деякий час діяв радикально-рефирмістський варіант неокейнсіянської моделі регулювання соціально-економічних процесів. Держа­ва й надалі активно втручалася в економіку і сферу праці.

В системі державного регулювання головну роль стали відігравати питання довгострокового зростання, сприяння розвитку малого бізнесу, стимулювання науково-технічного прогресу. Проведення циклу робіт від наукових досліджень до виробничого використання вимагає великої концентра­ції фінансових, матеріальних, інтелектуальних ресурсів, то­му держава втручається в розвиток. НТП. Вона фінансує зна­чну частину ресурсів на роз.виток науково-дослідних кон­структорських робіт, підготовку наукових і технічних кадрів.

Європейські країни виробили засоби стимулювання рин­кових підприємств (венчурного бізнесу), які працюють на найновіших напрямках науково-технічного прогресу, шляхом безпосереднього виділення державних кредитів, зниження оподаткування на біржові доходи, надання державних га­рантій.

Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є ін­теграція і перехід від внутрідержавного до міждержавного його регулювання. І на національному і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання в господарське життя ЄС з боку Комісії Європейської співдружності. Ради Мініст­рів ЄС, Європейського парламенту і суду ЄС.

Американська модель

Сучасна ринкова економіка СІІІА є не стихійною, а регу­льованою державою. Основою цього є те, що поряд з при­ватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Як і в Західній Європі, у США механізм державного ре­гулювання пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США, як залізничний транспорт, цивільна авіація, автомобільний, вантажний транспорт, те­лефонний зв'язок і т. д. Основними причинами введення жо­рсткого регулювання даних галузей економіки були обме­ження монополії і обмеження конкуренції. В ролі основних методів застосовувались пропонування процедур ціноутво­рення або пряме встановлення цін, тарифів, обмеження цін і тарифів, обмеження .доступу в галузь, лімітування норм прибутку, на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загаль­нонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-і роки США, як і ряд західноєвропейських країн, відмовились від традиційної системи регулювання, яка грун­тувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, ос­нованою на проведені політики монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини сторін, за­безпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і ка­рає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. Особ­ливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. «Економіка пропозиції», для якої ха­рактерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р. Рейгана.

Наприкінці 70-х початку 80-х років процес «дерегулювання» розгорнувся у першу чергу в найбільш регульованих галузях. Поряд з плюсами — зростання продуктивності, зниження цін і розширення споживчого вибору, дерегулю-ванпя мало і мінуси. Посилення конкуренції викликало дея­кі порушення умов безпеки на транспорті, ріст безробіття і падіння заробітної плати в дерегульованих галузях. В кре­дитно-грошовому секторі дерегламентація призвела до за­криття ряду місцевих банків і відділень, а також зростан­ня цін обслуговування і скорочення можливості вибору пос­луг. Тому, хоч і повернення до режиму регулювання в попе­редніх формах, очевидно, не відбувається, адміністрація США і надалі практикує застосування певних форм дер­жавного регулювання ринку.

В умовах сучасної ринкової економіки, яка характеризу­ється наявністю великої кількості не тільки малих і середніх підприємств, але й монополізованих комплексів, ринкове саморегулювання доповнюється і формується в механізм ці­леспрямованого макроекономічного регулювання.

При цьому зусилля держави концентруються на недопу­щенні монополізму, контролі за реалізацією антимонополь­ного законодавства, стимулюванні передових технологій.

В сучасний період держава виконує багаточисленні функ­ції за контролем економічної діяльності: видає закони, спря­мовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний ко­нтроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціа­льне забезпечення, встановлення мінімуму і максимуму цін, громадські роботи, національну оборону, національне і місцеве оподаткування, реалізацію постанов про мінімум заро­бітної плати, регулює зональні ціни.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомна, аерокосмічна промисловість, електро­технічна та інші. Дві третіх державних замовлень розмі­щується у виробництві засобів зв'язку, телемунікацій', елек­троніки, енергетики тощо. Основним інструментом державно-монополістичного господарювання та регулювання замов­лень державою є федеральна контрактна система. Через цю систему урядові органи щорічно роблять різним секторам економіки 20 млн. замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний кон­гресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в еконо­міці. Основними методами регулювання ринку банком є ре­гулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк е емісійним цент­ром США і виконує функцію управління державним боргом.

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні держав­ного оподаткування і державних витрат з таким розрахун­ком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували ін­фляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США зай­має регулювання платіжного балансу і сфери валютних від­носин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це вик­ликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю. Одним із методів такого регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто заміну прямого по­датку непрямим. Як метод, що стимулює розширення товар­ного .експорту, застосовується надання кредитів іноземним державам. З метою регулювання експорту та імпорту капіта­лу використовується метод зміни ставки банківського процен­ту. Його підвищення стимулює введення короткострокових спе.кулятивних ставок капіталів, і, навпаки, зниження обліко­вої ставки викликає відплив цього виду капіталу за кордон. В сфері зовнішньо-економічних відносин держава регулює валютні курси.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручан­ня держави в економічне життя США грунтується на систе­мі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

Японська модель

Японія належить до країн, у яких оптимально поєднують­ся регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуван­ням механізмів ринку..

Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринко­вого господарства є державно-корпоративні структури. В зв'язку з цим, незважаючи на порівняно невелику питому вагу державної власності (а в останні роки навіть проведе­на денаціоналізація електроенергетики і залізничного транс­порту, системи телефонного і телеграфного зв'язку), сучас­на японська економіка відрізняється від західно-європейсь­кої і економіки США значно вагомішою роллю державної участі.

В Японії склалась розвинута система державного про­грамування. Для виконання функції регулювання розроб­кою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкова­них Економічній Консультативній Раді.

Починаючи з післявоєнних років, в країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Зокре­ма, були розроблені і реалізувались (або реалізуються) та­кі. наприклад, як план розвитку території країни на 1960— 1970 р.р., план комплексного розвитку країни (1969—1985 р.р.), план реконструкції Японських островів (план Танаки), план «Інтегрованого розселення» на 1976—1990 рр. (ЗІР), програма трансформації економічної структури Японії. Остан­ня, по суті, є економічною стратегією розвитку Японії напере­додні XXI століття. Відповідальність за складання і реалі­зацію економічних планів несе державне Управління еконо­мічного планування. Воно застосовує в своїй роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування.

Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, Міністер­ство фінансів, Управління економічного планування, різні спеціальні комісії і комітети впливає на різні сторони еконо­міки: економічне зростання (темпи, структури власності, розвиток освіти і науки, на ціноутворення, політику кредиту і грошового обігу, на розробку стратегії зовнішньоекономіч­них зв'язків). Форми дії на приватний капітал в Японії охоп­люють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і полі­цію, контроль з боку державних органів управління, систе­му економічних заходів (надання грошових субсидій, регу­лювання цін, введення додаткових податків, надання подат­кових пільг, застосування диференційованої кредитної полі­тики, політики прискореної амортизації). Так, зокрема, зав­дяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань ви­робники отримали можливість не тільки використовувати нове і найновіше устаткування, але, й забезпечити заміну морально застарілого устаткування навіть, тоді, коли не за­кінчився строк його фізичного зносу. Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава здійснює про­текціоністську політику в галузях і сферах суттєво важли­вих для Японії.

Японія має великий досвід державного управління нау­ково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгостро­кове планування випуску і збуту продукції, досягнення єди­ної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Япо­нії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

Скандинавська модель

Характеризується деякими особливими рисами державно­го регулювання, притаманними Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Швеції, їх сутність полягає в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова конкуренція з уря­довими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв'язаних з нестабільністю ринкової економіки. Відмінність скандинавської моделі від моделі держав Європейської спів­дружності — більший ступінь соціального захисту і забезпе­чення населення.

В системі державного регулювання країн Північної Єв­ропи можна виділити два періоди: ранній (від XIX ст. до Другої світової війни), для якого характерним є невтручан­ня уряду у функціонування ринку і фінансових інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у роз­витку освіти і розвитку ринкової інфраструктури, пізній (пі­сля Другої світової війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку, політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнен­ня досягнення консенсусу в економічному розвитку (між при­ватною власністю і громадською діяльністю). Відмінності державного регулювання проявляються в особливостях по­єднання різних елементів та засобів регулювання в кожній країні даної групи.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. Це дозволяє виділити особливу Шве­дську модель ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сек­тора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі. Економічна політика де­ржави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабіль­ної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростан­ня, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економі­чної рівноваги, досягнення прийнятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної політи­ки є податкова, грошова, політика на ринку праці, регіона­льна політика.

За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему еконо­мічних важелів. Головний з них — державний бюджет. У 1989 р., наприклад, державні витрати досягли 61% валово­го внутрішнього продукту країни. Більше 50% державних витрат складають трансферні платежі (житлові субсидії, допомога на дітей, сільськогосподарські і промислові субси­дії, виплати державних процентів по державному боргу). Решта державних витрат — інвестиції та державне спожи­вання.

Для виконання функції державного регулювання тут при Міністерстві фінансів створено економічний відділ. Він складає декілька альтернативних варіантів економічного розвитку і програми, які носять характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, роз­поділу ресурсів між різними сферами, стану платіжного ба­лансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює декілька етапів: збір інформації, перевірка ре­алістичності прогнозів і проектів з точки зору використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд спо­живання, формування декількох варіантів розвитку.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігає­ться поєднання кейнсіанської ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання рівня зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції. Втрата соціал-демо­кратами Швеції політичної влади на парламентських вибо­рах в 1991 р. означає послаблення даної моделі регулюван­ня, але не свідчить про її безперспективність.

Шведська модель має певні недоліки і ряд позитивних рис, які доцільно було б врахувати, формуючи механізми державного регулювання економіки в Україні. Інфляція і відносно скромне економічне зростання стали результатом політики повної зайнятості і політики рівності. Небажання уряду застосовувати рестрективні податкові і грошові захо­ди в періоди високої кон'юнктури стало причиною неудач в підтриманні економічної стабільності, особливо у 80-і роки. Помилками шведської моделі є також те, що уряд покла­дав відповідальність за політику цін на профспілки, хоча за це відповідає уряд.

Разом з тим, політика вирівнювання через систему про­гресивного оподаткування і державних послуг дала хороший ефект. Заслуговує на увагу активна політика на ринку пра­ці. Очевидно, що затрати уряду на перепідготовку робочої сили і субсидії на підвищення мобільності дають більший ефект, ніж затрати коштів на утримання безробітних. Голо­вне, що шведська модель дозволяє обмежити стихію ринку і не боятися його,

Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і значна роль держави в підприєм­ницькій діяльності. Державні і напівдержавні компанії скла­дають 14% загального числа великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35% сумарних продаж, викону­ють 30% загального обсягу експортних операцій, зосеред­жують на своїх виробництвах 25% робочої сили.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система опо­даткування Фінляндії включає декілька прямих і непрямих податків. Основними прямими податками є державний подо-ходний податок, комунальний подоходний податок, майно­вий податок. Найважливішими непрямими податками є пода­ток з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари.

У системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції. Цими питаннями займаються Рада по вивченню конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються губернські правління. В своїй роботі ці державні органи керуються антимонополь­ним законодавством Фінляндії, метою якого є «захист здо­рової конкуренції» від практики необгрунтованих обмежень. Згідно з фінським законодавством довільна приватна прак­тика може вважатись як така, що. обмежує конкуренцію, якщо вона знижує ефективність підприємницької діяльності, негативно впливає на операції інших компаній і веде до до­мінуючого становища на ринку. Відомство з питань конку­ренції може зобов'язати підприємців, які займають моно­польне становище на ринку, подати звіт про придбання під­приємств, закупку контрольного пакету акцій і т. п. Якщо підприємницька практика не відповідає антимонопольному законодавству, застосовуються заходи щодо усунення недоліків, санкції, які в окремих випадках закінчуються притяг­ненням до кримінальної відповідальності.

В рамках фіскального законодавства діяльність фірм по­вністю незалежна. Держава визначає лише загальні умови діяльності компанії через законодавство, грошову і кредит­ну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середо­вища, стандарти і т, п.

Велика роль держави у вироблені політики експорту, яка в значній мірі визначає розвиток Фінляндії.

У практиці державного регулювання країн Північної Єв­ропи заслуговує уваги механізм регулювання природоохорон­ної діяльності, який найбільш відпрацьований у Данії. Ін­вестиції на охорону навколишнього середовища в цій країні складають близько 7,5% сукупних державних інвестицій, що дозволило країні здійснити за останнє десятиріччя набли­ження до еталона екологічної цивілізованої держави'. Дер­жавна політика Данії спрямована на сприяння розвитку еко­логічно чистих виробництв, розробку безвідходних техноло­гій, технологій утилізації відходів виробництв і побуту, ви­робництва устаткування для охорони навколишнього середо­вища.

Моделі державного регулювання становлення і розвитку ринкового господарства в нових індустріальних країнах.

Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі), країни Південно-Схід­ної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сингаііур, Тайвань) є глибо­кі внутрішні перетворення, зміцнення демократії, струк­турна перебудова економіки. Це супроводжується змі­нами в системі державного управління: згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери діяль­ності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку. У зв'язку з цим розглянемо декілька моделей. Індійська модель регулювання характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес, регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в пе­ріод макроекономічної стабільності. Від кінця 1970-х років у кількох галузях промисловості практику надмірного регу­лювання було, фактично, скасовано. Це дало можливість підвищити темпи економічного зростання у 80-х роках, але соціальні проблеми залишились досить гострими.

Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного здійснення імпортозамінюючої політи­ки, яка забезпечила протягом останніх десятиріч високі темпи економічного зростання.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регу­лювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті га­лузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і ви­робничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикати­вний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запрова­дила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосо­вує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Півден­ній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий ко­нтроль за фінансовою сферою, банківське регулювання гро­шового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна по­літика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфе­рі технологічного трансферту, яке, як правило, передбачає обов'язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов'язкову реєстрацію контрактів, ва­лютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, на­дання гарантій передачі технології хоча б частково для міс­цевого виробництва. Держава сприяє підприємцям в органі­зації технологічного виробництва. Так, зокрема, Міністерст­во торгівлі і промисловості брало на себе зобов'язання пе­редавати їм найновіші технології, розроблені урядовими або університетськими науково-дослідними організаціями.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративно­го і фіскального характеру для стимулювання науково-дос­лідних і конструкторських робіт, 3 цією метою використо­вуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми сти­мулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомо­ги в адаптації технологій,

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сингапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втру­чання уряду в Сингапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, по­датків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами економічних відносин, які здійснюють заощад­ження. та інвестиції, експортерами та імпортерами.

Принципова відмінність ринкового механізму східно-азіатських країн полягає у великій взаємній відповідальнос­ті фірм і держави, заснованій на спеціальних методах забез­печення дисципліни економічних відносин, через покарання поганих виконавців і відзначення кращих, шляхом викорис­тання набору важелів економічного контролю.

Об'єктом державного регулювання є динамічна збалан­сованість попиту на кваліфіковану .робочу силу і системи її підготовки. В азіатських ПІК велика питома вага витрат в державному бюджеті на освіту. У Південній Кореї, наприк­лад, у 80-і роки вона досягла 22%'.

Слід також відзначити активну стимулюючу роль дер­жави у вивозі капіталу, що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на вкладений капітал і доз­воляє компенсувати відплив з країн прибутків і дивідендів іноземних фірм. Так, наприклад, кожен тайванець може пе­реказати без обмежень за кордон до 5 млн. дол. У Південній Кореї право експорту капіталу регулюється Законом про сприяння освоєнню ресурсів за межами країни. Якщо на пер­ших порах закордонні капіталовкладення дещо обмежувались (у зв'язку з низьким рівнем норми внутрішніх нагромаджень), то у 80-і роки обмеження на такі інвестиції поступово знизи­лись, зараз така діяльність навіть отримує, в разі необхіднос­ті, фінансову підтримку з боку держави.

У сфері державного регулювання НІК знаходиться експорт та імпорт робочої сили, який дозволяє отримати в результа­ті цієї роботи значний економічний ефект.

Результатом державного регулювання є продуманий ви­бір галузевих пріоритетів, формування ключевих галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними що­до цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпе­чення конкурентноспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту, торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтова-ними;

втручання в економіку Цих країн було значно м'якшим, ніж у більшості країн, що розвиваються.

Китайська модель. Від 1950 по 1978 р. китайська економі­ка була в основному економікою централізованого плануван­ня. З 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в