Економіка природокористування - Економічні теми - Скачать бесплатно

РОЛЬ ЕКОНОМІКИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ В РОБОТІ МЕНЕДЖЕРІВ ТА ЕКОНОМІСТІВ. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІКИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ.

Економісти і менеджери завжди повинні опиратися на ресурсний потенціал, і чим ефективніше він буде використовуватися, тим кращим спеціалістом є економіст чи менеджер. Тому економіка природокористування займає важливе місце у системі дисциплін, якими повинні оволодіти майбутні економісти чи менеджери.

Чому ж економіка природокористування займає таке визначне місце?

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх екс­плуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енер­гетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіда­них копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв'язку з цим раціональне використання і відтворен­ня .природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації вироб­ництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Сто­совно природокористування це означає послідовний розви­ток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресур­сів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропор­цій. Така функція передбачає як розробку і виконання пла­нової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією. Перспективне і поточне плану­вання раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку вихо­дить з накреслених темпів зростання сукупного суспільного про­дукту, національного доходу і підйому життє­вого рівня трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природ­них ресурсів як за територією, так і за галузями народного госпо­дарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досяг­нення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослід­ження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програ­мування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокорис­тування є реалізація законодавства, контроль за додержанням ви­мог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, ві­домства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обгрунтованому поєднан­ню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — е ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і конт­роль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконан­ня, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяль­ності підприємства повинні сприяти вдосконаленню техно­логії виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, без­аварійної роботи устаткування, виконання планово-попе­реджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лаборатор­ний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

2. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністер­ство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та ра­йонні організації відповідного профілю. В своїй діяль­ності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохо­ронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжга­лузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності струк­турних підрозділів міністерств і відомств і залежить від ви­робничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навко­лишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства Ук­раїни повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відпові­дає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підпри­ємств і організацій системи міністерств, за правильність застосу­вання в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біоло­гічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільсько­господарських культур і насаджень, організацію економного вико­ристання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекуль­тивацією земель. Воно організовує виконання комплексу проти­ерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозве­денню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених пра­вил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрап­ляння шкідливих речовин у сільськогосподарську про­дукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за пра­вильним веденням мисливського господарства, дотриман­ням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продо­вольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хі­мічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання при­родних ресурсів і відповідає за охорону природи, органі­зацію раціонального використання і відтворення природних

ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охо­роні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охоро­ною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресур­сів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповід­них завдань, передбачених державними планами. МОНПС розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму при­родокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охо­рони природного середовища від забруднення та інших шкідли­вих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза гене­ральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і га­лузей народного господарства, контроль за дотриманням екологіч­них норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та ін­ших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокорис­туванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор по­ліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоро­нення (складування) промислових, побутових та ін­ших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користу­вання тваринним світом і споживання атмосферного по­вітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує роз­рахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне уп­равління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнарод­ного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпо­рядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змо­гу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього сере­довища служби Рад народних депутатів (планове управління, уп­равління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необ­хідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навко­лишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депу­татів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишньо­го середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середови­ща від забруднення виробничими і господарськими відхо­дами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприєм­ства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтво­рення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого фак­торів у формуванні основних якісних параметрів навко­лишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового уп­равління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сфе­ру виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Зав­дання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничогосподарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об'єднань, міністерств і відомств на вирішен­ня актуальних екологічних проблем.

3. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптивним про­цедурам оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управ­лінні природокористуванням. Причина цього — глибоко дослід­жені теорією і підтверджені практи­кою факти, які свідчать, що:

взаємозв'язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і в часі, через що суджен­ня про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на вияв­лених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи влас­тивість змінюватись і самоорганізовуватись, зберігають свою пристосованість і здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони переходять в

якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючись реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все глибших наукових тео­ріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же контролю­ючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати «пам'ять» не лише про тенденції зміни об'єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли ус­піхам, знати і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптив­ний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її ефективності. Адаптація режиму управління здійснюється двома шля­хами. По-перше, шляхом корегування стратегій природо­користування і встановлення механізму прийняття опера­тивних рішень відповідно до умов, що змінюються і передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспіль­ства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде, таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка досягається шляхом цілеспрямова­ної зміни зовнішнього середовища відповідно до перспек­тивної мети охорони і раціонального використання природ­них ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика по­винна активно використовувати стихійні адаптаційні про­цеси, що відбуваються в системі природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і резуль­татів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв'язує природоохоронна політика, інформаційно-методичне .забезпечення цієї діяльності є специ­фічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного моніторингу.

В документах міжнародної конференції 00Н з питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) була вису­нута ідея моніторингу в формі національних систем постій­ного спостереження за змінами в біосфері з метою одер­жання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування і об­грунтування рішень щодо регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor — той, що наглядає, на­гадує) — спостереження, оцінка (порівняння з норматив2 ними параметрами) і прогноз стану навколишнього сере­довища в зв'язку з господарською діяльністю людини; постійне і безперервне спостереження [45, с. 63].

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних уп­равлінських рішень в Україні з 1991 p. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища. Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища,- Вій включає в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моні-торинг природоохоронної освіти (МПО) (рис. 4). При цьо­му в кожному випадку реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з розвитку в мину­лому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення Критичних точок розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання рекомендаційної інформації для органу уп­равління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпе­чуватися не лише збір і накопичення даних, а й оператив­не виконання процедур аналізу, діагнозу і прогнозу, необ­хідних для здійснення управління в-адаптованому режимі.

В підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної си­туації, що склалася, та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету природоохоронної полі­тики і визначити завдання, які вимагають невідкладного

розв'язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і ви­користанням технологій природокористування, ефективні­стю існуючого механізму економічного та адміністратив­ного регулювання відносин у цій області, розробкою і за­провадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї систе­ми джерел інформації, використовуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі, що відбува­ються під впливом діяльності людей. В результаті з'явля­ється можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій природоохоронної освіти (в широкому розумінні цього поняття) і науково обгрунтовано корегувати відпо­відну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити:

постійне уточнення цілей і конкретизацію завдань залежно від змін екологічної ситуації;

визначення та аналіз можливих варіантів формування і використання природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських впливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти (включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед населення тощо).

Джерела

Балацкий О. Ф., Вакулюк В. М., Власенко В. М. Зкология й зконо-мпка. К., 1986.

Бибьілев С. Н. Зффективность использования природносьірьевих ре-сурсов агропромьішленного комплекса. М., 1987.

Бьістраков f0. Н., Колосов А. В. Зкономика й зкология. М., 1988.

Веденічев П. Ф., Трєгобчук В. М. Інтенсифікація сільського госпо­дарства і охорона природи. К., 1989. С. Волошин В. В., Еетушевский В. А. НТП: человек й природа.. К.,1988.

Генсирук С. А. Рациональное природопользование. М., 1979.