Економіка Латинської Америки - Економічні теми - Скачать бесплатно

На рубежі XIX і XX ст. вчені і політи­ки континенту плекали надію, що XX ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та державні діячі намагаються визначити, наскільки справ­дився той, столітньої давності, прогноз. При розмаїтті ду­мок усі сходяться на одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього ре­гіону набагато раніше від інших держав «третього світу» вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна за­лежність від зовнішніх факторів.

Хоча Латинська Америка вважається однією з най­більш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин «третього світу», розвиток протягом тривалого часу по шляху «залежного капіталізму» деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Аме­рика посідає залежне, підпорядковане місце у системі між­народного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислове розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення ка­піталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і спо­дівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відста­лість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-тех­нічного потенціалу та глибока залежність від імпорту до­сягнень НТР; економічна й технологічна залежність; не­рівноправність у МПП; втрата капіталів в результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінан­сова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валово­го національного продукту на душу населення латиноаме­риканські країни й досі значно поступаються перед еконо­мічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки—а це 33 суверенні дер­жави та деякі залежні території — характеризуються пев­ною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки краї­ни регіону істотно різняться за рівнем економічного роз­витку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-гео­графічними умовами, чисельністю населення, особливостя­ми розвитку, що історично складалися, а також особливос­тями включення в МПП та низкою інших факторів.

Сучасному господарству латиноамери­канських країн притаманні деякі най­більш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоуклад­ність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці ла­тифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господар­стві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено коопе­ративні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисло­вості. Майже половину робочої сили регіону складають ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8 % вартості про­мислової продукції. Поряд з цим існують великі промис­лові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучас­ного господарства латиноамериканських країн, якої бага­тьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами су­спільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію націо­нальних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в пере­важній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобув­ній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подо­ланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98 % експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латин­ської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, •в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48 % усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в ціло­му. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надхо­дить у Латинську Америку із США — 45 % інвестицій у країни регіону, Великобританії— майже 19, Японії— понад 18 %. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є іс­тотною ознакою залежного становища Латинської Амери­ки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.

Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Аме­рики. За роки «втраченого десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання збе­рігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл. 1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону: достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6 %, а в міжна­родній практиці межею фінансової безпеки вважається 10-відсотковий рівень.

Табл. 1. Зовнішній борг Латинської Америки та окремих країн регіо­ну (млрд дол. США)

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки е гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше місце у 80-ті роки належало Венесуелі — 37 %, за нею — Бразилії — 19, Мек­сиці — 21, Аргентині — 7 %. На розвиток гірничовидобувної промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед створення та розвиток у деяких країнах галу­зей важкої промисловості і підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві Латинської Америки тримається на рівні 15—16 %. Особ­ливістю є також залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.

У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці понад 80 % видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70 % — бокситів і залізної руди, 65 % — свинцю та цинку. Відстоюючи свою економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають зусиль для витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного капіталу в гірничовидобувній промис­ловості. «Смуга націоналізацій», яка впродовж десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту у цій галузі і спрямована на збереження й раціональне ви­користання природних багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах гострої конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і розвиненими дер­жавами.

Головною сферою матеріального виробництва Латинсь­кої Америки стає обробна промисловість. Саме вона вирі­шальним чином визначає місце регіону в МПП. На Латин­ську Америку припадає 6,5 % виробництва продукції об­робної промисловості країн розвинених і країн, що розвиваються. Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45 % відсотків. Бурхливий розвиток галузей оброб­ної промисловості у Латинській Америці припав на пово­єнний період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, 1975 — 20%, в даний час визначається 24 %.

У повоєнний період майже всі країни Латинської Аме­рики проголосили індустріалізацію своєю офіційною полі­тикою в економічному розвиткові. Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості. У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася пи­тома вага традиційних галузей, таких як харчова, текстиль­на, швейна, шкіряна, взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових, «динамічних галу­зей»—металообробної, машинобудування, нафтоперероб­ної, хімічної та ін.

Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і промислові комплекси у галузі вер­статобудування, автомобіле- та суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та деяких інших країн. Виникли металообробні, скла­дальні, нафтопереробні підприємства у країнах Центральної Америки й Карібського басейну. Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість продукції об­робної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100 дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні (відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно відстава­ла від розвиненого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири рази нижчий, ніж у Західній Європі—788 дол. та у вісім разів нижчий за рівень у США й Канаді— 1540 до­ларів.

І ще одна особливість привертає увагу — контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показника­ми регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику при­падає майже 75 % продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В ці­лому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі у Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості ре­гіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій струк­турі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифікована: у країнах «великої трійки» є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а переважне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60 % зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50 % зайнятих. У краї­нах Центральної Америки та Карібського басейну в оброб­ній промисловості переважають галузі з первинної пере­робки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промис­ловості переважають підприємства кустарного типу з ви­робництва напівфабрикатів та виробів споживчого призна­чення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці по­лягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в остан­ніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці — менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної про­мисловості, як і економіки в цілому, значно залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського госпо­дарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р.— 16,9, 1970—13,8, 1985—12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Ла­тинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5 % світового виробництва пшениці, майже 15 % кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60 % кави, майже 50 % ба­нанів, понад 15 % м'яса, від 20 до 30 % цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м'ясо, пшениця, цукор-сирець цитрусові. І в той же час країни регіону, за винят­ком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів зали­шається постійно високою: у 80—90-ті роки сягає 35 %. Де­далі зростаючу частку внутрішнього споживання доводить­ся задовольняти за рахунок імпорту.

Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні. Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах «великої трійки»— Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерів­номірність підсилюється деформованим характером сіль­ськогосподарського виробництва, зумовленим його залежні­стю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше,— на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії голов­ною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору—банани, для Аргентини—продукція тва­ринництва та пшениця, для Уругваю — продукція тварин­ництва, для країн Центральної Америки — кава, банани, бавовна, для держав Карібського басейну—цукрова трос­тина, банани.

Сільське господарство в Латинській Америці значно залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є ши­рокий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах — Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі — вони досить радикальні;

в інших — Венесуелі, Еквадорі, Колумбії — мають обме­жений характер; в окремих країнах — Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших—мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.

Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі спільхарактерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків, значні асигнування бюджету багатьох країн на економічні та со­ціальні цілі, перевищення бюджетних витрат над дохода­ми, покриття дефіциту бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надхо­джень до бюджетів деяких країн — зокрема Аргентини, Бо­лівії, Венесуелі, Перу — є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів, ліцензій та плат­них послуг приватному секторові — в Мексиці, Домінікан­ській республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особли­вість — поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні рахунки капіталовкладень; у при­бутковій частині таких рахунків відображаються надхо­дження від державних кредитів, а у видатковій — платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Харак­терною рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефі­цит. Постійно потерпає валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.

Провідне становище в кредитній системі країн регіону належить центральним емісійним банкам. В цілому кре­дитна система Латинської Америки — це розгалужена й досить розвинена мережа банків, установ довгострокового кредитування, страхових агентств, структур взаємного коо­перування та інших видів кредитування. Крім того, в латиноамериканських країнах діє мережа філіалів іно­земних банків.

Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фі­нансові й кредитні операції, міжна­родні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впли­вом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іно­земної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40 % формують­ся за рахунок експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягнен­нях нових технологій та інших факторів, серед яких не ос­таннє місце належить прагненню до економічної самостій­ності. Великих надходжень сучасної техніки потребує ін­дустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспорт­них засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зов­нішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуаль­ності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, ім­портні запити часто випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті — першій полови­ні 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу ма­ли Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю ли­ше Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дає­ться взнаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській Америці протягом 1986— 1991 рр. вдавалося зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі .

Розвиток національної економіки, розширення внутріш­нього ринку викликали тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15 % у 1950 р., 10—у 1970, 9— 1975 р. Зниження відбувається головним чином за ра­хунок найбільш розвинених країн регіону, таких як Брази­лія, Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6— 8 %, в той час як у Болівії, Перу, Еквадорі та деяких ін­ших країнах—10—15%, а в таких, як Венесуела, Гайяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30 %, в Гвате­малі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких—45—50%.

У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карібського басейну, питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем диверсифіка­ції сільського господарства. Велика різниця між окремими країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, на­приклад, експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті — лише 174 млн дол.

На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноаме­риканських країн впливає їхнє залежне становище на сві­товому ринку. Незважаючи на те, що розвиток промисло­вості після II світової війни сприяв деяким зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регі­оном зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р. питома вага продовольства, палива і си­ровини у структурі експорту становили 82 % за вартістю, 1985р. — 67,7 %.

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільсько­господарської продукції, як зазначалось, належать: Бра­зилія та Колумбія—кави, Аргентина—зернових, Еква­дор—бананів, країни Центральної Америки—кави, бана­нів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них—Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія— є «чистими» експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експор­тер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір і т. п. сировини. До числа експортерів цієї групи товарів . належать: Чилі як експортер міді; Перу—свинцю, цинку, міді; Болівія—олова; Ямайка—бокситів; Бразилія, Мек­сика, Перу — бавовни; Аргентина, Уругвай — вовни, шкір­сировини тощо. Залишається традиційною залежність ба­гатьох латиноамериканських країн від експорту обмежено­го кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівії— на олово, Еквадору— на нафту, Уругваю — на вовну, країн Центральної Америки — на каву та банани. Понад 90 % валютної виручки від екс­порту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тоба­го — нафти, Ямайка — бананів. Лише в Мексиці, Арген­тині — експорт порівняно диверсифікований.

Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв'яз­ки й навіть сприяла певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових імпортних запитів.

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинених дер­жав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Пе­реважна частка товарообороту Латинської Америки припа­дає на США—36,9 та на Західну Європу—20,2%. По­мітно збільшився експортний потік до Японії: з 2,6 до 5,1 % за станом відповідно на 1960 та 1986 рр., хоча, як видно з наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно не­значний.

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спря­мованість) дещо зумовлює збереження традиційної її стру­ктури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі екс­порту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані го­ловним чином інтересами кількох розвинених держав.

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвиненими державами приватного капі­талу та державного позичкового капіталу. Залежний ха­рактер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак — обмеженість внутрішніх джерел нагромаджен­ня та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу по­ширюється у 60—70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Ла­тинської Америки державного позичкового капіталу був у півтора —два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно пере­вищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча «піонером» у цін справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.

Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовніш­нього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагаль­нюючого показника економічних відносин країни чи гру­пи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний де­фіцит платіжного балансу за поточними операціями ста­новив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сяг­нув, зокрема 1981 р„ майже 40 млрд дол., а 1982 р.— 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. В цілому дані про сальдо платіжного балансу за по­точними операціями виразно свідчать про коливання в ла­тиноамериканській економіці в роки «втраченого десятиріччя». Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 2,9 млрд дол. у 1970-до 7,9 млрд дол. у 1977 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Амери­ки зазнають у сфері міжнародних послуг та «невидимих операцій». Надто великих втрат завдають латиноамери­канським країнам платежі, пов'язані з рухом капіталів — переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств інозем­них монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов'язані з обслуговуванням зовнішнього» боргу. На ці платежі припадає майже 3/4 платежів за «не­видимими операціями». До сказаного треба додати прихо­вані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон при­бутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.

Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, гострої конкуренції ТНК і ТНБ «а латиноамериканському фінансовому ринкові, нестій­кості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його втеча за кордон, де він осідає у банках США, Швей­царії та інших країн. За підрахунками, сума таких капі­талів у північноамериканських та західноєвропейських бан­ках перевищує 20 млрд дол.

Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої забор­гованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських кра­їн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками екс­пертів 00Н, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну по­значку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як. і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тя­гарем і перетворився на гостру „не лише соціально-еконо-мічну, а й політичну проблему.