Особливості промислового перевороту в Західній та Східній Україні - Економічні теми - Скачать бесплатно

а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використанням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисловості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що видобувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціонерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький капітал. Напередодні першої світової війни вкладений у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий галицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісопильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будівництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десятиріччя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Незважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км залізниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до потреб економічного розвитку західноукраїнських земель виявлялось і в залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у 1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою транспортних тарифів поставили західноукраїнські підприємства в неоднакове становище порівняно з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зросло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого технічного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62—63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.