Предмет і методи економічної теорії - Економічна теорія - Скачать бесплатно

ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Виникнення та еволюція економічної науки. Об'єкт економічної науки та її предмет. Структура предмета як єдність політекономії, макроекономіки, мікроекономіки та міжнародної економіки.

Економічні категорії та закони. Особливості механізму , функціональ­ного використання економічних законів на мікро- та макрорівнях, у світогоcпо-дарському середовищі.

Методи пізнання економічних процесів. Загальнонаукові методи. Спе­ціальні методи.

Функції економічної науки: теоретико-пізнавальна, практична, вихов­на.

Роль економічної науки у здійсненні суспільно-політичних процесів.

ТЕЗИ ДО ЛЕКЦІЇ

"Економіка" (грец.) - мистецтво ведення домашнього господарства. Вперше цей термін ввів в обіг Аристотель (III ст. до н.е.). Він розділив науку про багатство на економіку і хримастику. Перша вивчає виробництво благ для задоволення потреб людей, друга - накопичення грошей.

Економіка як наука про суть економічних знань почала формуватися тільки в ХVII-ХVIII ст., з розвитком капіталістичних відносин.

Термін "політекономія" ввів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкрет'єн в праці "Трактат політичної економії".

Політекономія (гр.) походить від "політикос" - суспільний, державний і "ойкономія" - управління домашнім господарством.

Етапи становлення політекономії.

1-й етап.

Вчення меркантилістів - ХVІ-ХVІІ ст. (Західна Європа). Засновники Т.Мен (Англія), А.Монкрет'єн (Франція), Серра (Італія).

Об'єкт досліджень: обіг, зовнішня торгівля.

Недоліки вчення меркантилістів:

1. описовий характер обігу;

2. відсутність наукової системи;

3. нехтування дослідженнями процесу виробництва.

II-й етап.

Класична буржуазна політекономія - XVIII ст.

Засновники: Вільям Петті (1623-1687) (Англія); Франсуа Кене (1694-. 1774) (Франція).

Класики буржуазної політекономії питання про багатство пов'язували не тільки з обігом, а, насамперед, з виробництвом, де створюються матері­альні цінності.

Вищим досягненням англійської класичної школи стали праці Адама Сміта (1723-1790) і Давіда Рікардо (1772-1823). Вони дослідили виробницт­во і обіг, спробували розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обгрунтували походження прибутку, започаткували теорію трудової вартос­ті, але не змогли досконало розкрити суті економічної системи суспільства.

ІІІ-й етап.

Марксистський напрямок політекономії.

Засновники: Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895) поставили на науковий грунт соціалістичну ідею; для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики, становлення ново­го суспільства пов'язали з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості.

К.Маркс створив струнку наукову теорію вартості й додаткової варто­сті. Класики марксизму розробили загально-теоретичну модель суспільного розвитку, розкривши суть експлуатації людини людиною.

ІV-й етап.

Сучасна економічна теорія надзвичайно різноманітна.

Провідні напрями:

Неокласицизм - Джон Кларк (США), Альфред Маршал (Англія) - роз­виває основні ідеї класичної буржуазної політекономії.

Неокейнсіанство — Джон Кейнс (Англія) розвиває концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

Неокласичний синтез (Поль Самуельсон - США) поєднує ідеї неокла­сицизму та кейнсіанства щодо розвитку економічної системи суспільства, наголошуючи на єднанні державного регулювання і ринкового саморегулю-. вання в цьому процесі.

Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому - на мікро-, макро-ї глобальному рівнях.

Мікрорівень економіки починається з сім'ї; фірма (підприємство) є його основною ланкою.

Макрорівень охоплює господарство цілої країни, а глобальний - міждержавні економічні об'єднання та всесвітнє господарство.

Предметом економтеорії є виробничі відносини, які складаються з економічних та загальних організаційно-економічних відносин.

Соціально-економічні відносини - це ті відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріаль­них і духовних благ, їхню основу становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.

Загальні організаційно-економічні відносини являють собою певну си­стему господарського механізму, а саме: систему форм і методів суспільної організації і регулювання народного господарства.

Економічні категорії - це узагальнюючі поняття, які відбивають сут­тєві сторони економічних явищ і процесів:

- ринок, власність, економічна система господарства, потреби, суспільне багатство, виробництво, гроші, обіг, товарне виробництво, прибуток, попит, кон'юнктура, відтворення, нагромадження, споживання, доходи, тощо.

Економічні категорії виражають окремі сторони економічних відно­син, в сукупності вони характеризують економічний лад суспільства.

Економічний закон - це стійкий, істотний, причинно-наслідковий зв'язок і взаємозалежність явищ і процесів економічного життя. Якщо в економічних категоріях фіксується — статика, то в економічних законах - динаміка будь-якого економічного процесу.

Характеристики економічних законів

* об'єктивний характер;

* виявляються через практичну діяльність людей;

* тісно між собою пов'язані.

Існують: основні - первинні, вихідні, або похідні - вторинні, третинні і т.д.

Існують всезагальні, загальні та специфічні, закони.

Загальна основа дії економічних законів - це об'єктивна, суперечлива, біосоціальна сутність людської істоти.

Розрізняють: сутність економічного закону, механізації та використання.

Для економічних законів застосовують такі категорії діалектики, як:

* кількість

* якість

* суперечність, тощо.

* зміст

* форма

* дія

* часткове

Метод (гр. metodos) - шлях до чого-небудь. В економіці використовуються:

І. Загально-наукові методи.

1. Структурно-функціональний метод - розгляд будь-якого економіч­ного явища як системного з обов'язковим аналізом функцій взаємодіючих

елементів.

Ознаки системи:

* цілісність

* спрямованість її руху

* організація

* управління

2. Математичні методи - поєднання якісного і кількісного аналізу.

II. Спеціальні методи.

1. Метод наукової абстракції - він полягає у виділенні найбільш суттє­вих сторін процесу, що вивчається, абстрагуванні від усього другорядного,

випадкового.

* Аналіз - предмет дослідження розчленовується, мислення йде від

конкретного до абстрактного.

* Синтез - досліджує економічне явище у взаємозв'язку та взаємодії

його складових.

2. Метод поєднання логічного й історичного підходів до вивчення еко­номічної теорії.

3. Соціально-економічний експеримент.

Провідним методом в економічній теорії залишається теоретичний, але зростає значення кількісних методів, зокрема статистичних. Функції економічної теорії.

1. Теоретико-пізнавальна - пояснює закономірності, процеси та явища

економічного життя суспільства. Спрямована на:

* розробку методологічних підходів і принципів аналізу соціально-орієнтованої ринкової економіки;

* розгортання фундаментальних досліджень механізмів господарю­вання, соціо-еколого-економічної культури розвитку.

2. Практична функція - цілісне бачення економічних процесів, націле­на на нинішній етап розвитку України:

* створення національних банків економічної, соціальної і екологічної

інформації;

* організацію центрів дослідження, які забезпечують складання ефек­тивних програм розвитку регіонів та країни.

3. Виховна функція - вироблення й формування економічного мислен­ня, економічної психології кожної людини, соціальної групи. Вона більш тісно пов'язана з практичною функцією, ніж з теоретичною.

Націлена на:

* вивчення економічної поведінки;

* визначення мотивів, тощо.

ЗМІСТ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА ТА її РЕЗУЛЬТАТИ

Центральні проблеми економіки. Потреби як спонукальний мотив еко­номічності людей. Закон зростання потреб. Економічні та соціальні потре­би. Структура потреб.

Економічна діяльність як процес суспільної праці. Фактори виробниц­тва, їх види, типи і функції.

Суспільний поділ праці - матеріальна основа економічних відносин.

Суспільний продукт - кінцевий результат економічної діяльності і ос­новне джерело задоволення потреб людини. Форми, структура та показники суспільного продукту.

Роль економічного прогресу в розвитку сучасної цивілізації. 7

ТЕЗИ ДО ЛЕКЦІЇ

• Однією з центральних проблем економіки є обгрунтування спонукаль­них мотивів економічної (трудової) діяльності.

Домінуючою спонукою економіки вважають потреби.

Потреби - це об'єктивні умови існування людини, завдяки яким від­бувається її фізіологічне, соціальне, інтелектуальне та духовне відтворення.

Для задоволення потреб людина повинна вступити в ділові відносини з іншими людьми, що і складає основу ринкових відносин. (Див. мал. 1)

Мал. 1. Алгоритм ринкових потреб.

Потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

Закон зростання потреб полягає в тому, що за умов задоволення пев­них потреб, їх кількість та зміст постійно зростають. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток про­дуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже, - появу нових потреб.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці розвинених країн у нинішніх умовах є те, що, з одного боку, відбувається перехід від масового виробництва і споживання до індивідуалізованого виробництва і споживання.

Приклади:

А з іншого боку, індивідуальні потреби, які динамічно розвиваються (творчі види праці, фізична культура і спорт, збереження миру), можуть бути реалізовані лише на колективній основі, спільною діяльністю колекти­вів.

Отже, відбувається одночасний процес індивідуалізації та колективіза­ції потреб.

Економічні потреби відображають відношення соціальних суб'єктів (людина, колектив, суспільство) до можливого споживання вартостей, опо­середкованих економічними формами їх реалізації. Вони виявляються як необхідність у життєвих благах, як стимул до споживання.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зо­ру. Наприклад, професор А.С.Гальчинський виділяє економічні та нееконо­мічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура еконо­мічних (особистих) потреб складається із:

1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення;

2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення;

3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умо­ви праці, транспорт, зв'язок, тощо.

Економічна діяльність - це є процес суспільного виробництва, який спрямований на створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Це ще й виробництво самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їх фізичного існування, а також реалізація і розвиток їх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця - людська діяльність, яка спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Але створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без посередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес, тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз:

1) безпосередньо виробництва;

2) розподілу;

3) обміну;

4) споживання.

Економічна діяльність як процес виробництва - це взаємодія продук­тивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволю­ційний, так і стрибкоподібний.

Важливою особливістю економічної діяльності є створення не тільки матеріальних, але й нематеріальних благ та послуг, значення яких досягло високого ступеня в сучасних умовах.

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох фак­торів:

а) особистого;

б) речового (типи факторів виробництва).

Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільно-корисною працею в галузях матеріального і нема­теріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства і т.п., тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послу-га).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва то­му, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила - здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі створення матері­альних і духовних благ.

Речовий фактор - виробництва - це засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні і духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

а) предмети, що дає природа;

б)сировина;

в) вторинні ресурсі;

г) штучно створені матеріали (тканини, полімерні, керамічні матеріа­ли). ;

Засоби праці - ті засоби, за допомогою яких людини впливає на предмет праці. Вони включають:

а) знаряддя праці: машини, верстати, автомати та ін.);

б) "безмашинну" техніку (електричне розрядження, хімічний і елект­ричний процеси);

в) "судинну" систему виробництва (трубопроводи, цистерни й інше обладнання);

г) виробничі будови, споруди, шляхи.

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах та ре- гіонах економіки.

Наприклад:

Функції факторів виробництва розрізняються. Робітник створює засо­би виробництва, визначає .їх призначення і приводить їх у дію в процесі праці. Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення тру­дової діяльності людини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєрідне продовження людських органів діяльності і матері­альна основа їх розвитку в процесі виробництва.

Функція виробника як особистого фактора виробництва полягає у ви­користанні своєї робочої сили в процесі праці як діяльності, спрямованої на зміну предметів та сил природи з метою задоволення своїх потреб. Сукуп­ність фізичних та інтелектуальних здібностей людини складає її робочу си­лу.

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії робітника на предмети й сили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, за допомогою яких робітни­ки продуктивно трасформують предмети праці.

Функція — причина належить живій праці, а функція-наслідок - засо­бам виробництва.

Вирішальну роль в еволюційному розвитку економічних систем віді­грає суспільний поділ праці. Він визначає не тільки структуру та організа­ційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, ай базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання.

Суспільний поділ праці - це складне багатоаспектне економічне явище, яке проявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці й характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений у часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його ха­рактер і результати зумовлені двома взаємозв'язаними, хоча й протилежним за змістом, тенденціями.

Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбиваєть­ся у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функці­ях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах.

Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням більш складної системи господарських зв'язків та відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов'язана із розвитком економіч­них виробничих відносин.

Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства.

Першим великим суспільним поділом праці було виділення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство і тва­ринництво. Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремес­ла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господар­ства. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеці­алізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей, у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використо­вує людина.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою фор­мування й розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Кінцевим результатом економічної діяльності суспільства є суспільний продукт. До його складу входять різноманітні матеріальні і нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних сферах і галузях суспільного виробництва.

Суспільний продукт є результатом теперішінього і передумовою майбутнього виробництва. Це важливий, але не єдиний результат виробни­цтва. Ним є також економічні відносини, які виникають між людьми у про­цесі створення, розподілу, обміну та споживання матеріально-речових та Духовних продуктів виробництва. Наскільки досконалими є ці відносини, можна робити висновок із руху суспільного продукту.

Суспільний продукт виступає у вигляді сукупного (валового) та кінце­вого.

Сукупний суспільний продукт (ССП) - це вся сукупність матеріаль­них благ та виробничих послуг, що створені та надані галузями матеріаль­ного виробництва протягом певного часу, як правило, за рік. Його визнача­ють як суму валової продукції галузей матеріального виробництва: промис­ловості, сільського господарства, лісового господарства, будівництва, ван­тажного транспорту, зв'язку, торгівлі та громадського харчування, матері­ально-технічного забезпечення, заготівлі сільськогосподарських продуктів, а також інших галузей матеріального виробництва.

За матеріально-речовим складом ССП поділяється на засоби виробни­цтва й предмети споживання; за вартістю - на вартість спожитих засобів виробництва (перенесена вартість) і заново створену вартість (необхідний і додатковий продукт).

Кінцевий продукт - це частина сукупного суспільного продукту, що являє собою всю масу виробленої за певний період готової продукції.

Його обчислюють так: із сукупного суспільного продукту треба вира­хувати проміжний продукт. Це сировина, матеріали, паливо, електроенергія, вироблені в цьому році і витрачені у цьому ж році для виробництва іншої продукції.

За своїм речовим змістом кінцевий продукт складається:

а) з готових до особистого споживання предметів споживання;

б) з готових до виробничого використання засобів праці (тобто лише частини засобів праці без предметів праці).

Протягом тривалого часу в Україні, як і в інших країнах Східної Євро­пи, узагальнюючий результат виробництва розглядався як валовий суспіль­ний продукт. Статистичні органи розраховували його як суму виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. Але його недоліком було те, що при його обчисленні стикали­ся з повторним рахунком окремих виробничих затрат, тому що до нього включається не тільки готовий, але й проміжний продукт (паливо, сировина, матеріали).

Поруч із кінцевим продуктом важливим показником суспільного виро­бництва є валовий національний продукт, який складається з кінцевого продукту і вартості виготовлених нематеріальних благ та наданих послуг. Він розраховується не за виробничим принципом, як сума кінцевих доходів або витрат. Його складові такі:

1. вартість спожитих населенням предметів споживання і послуг;

2. вартість державних закупок;

3. капітальні вкладення;

4. сальдо платіжного балансу.

Важливим результативним показником є також чистий продукт. Він являє собою частину валового національного продукту. Якщо з останнього вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини, то одержимо чистий продукт. Це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва. Тому стосовно суспільства в цілому чистий продукт характеризують як національний доход. Його ще називають вало­вим доходом суспільства.

СУТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА Й ОСНОВНІ ЕТАПИ ЙОГО РОЗВИТКУ

Поняття світового господарства. Міжнародні економічні відносини як , система господарських відносин між різними країнами. Основні елементи міжнародних економічних відносин.

Генезис світового господарства. Суспільний розподіл праці як чин­ник розвитку і становлення світового господарства.

Підприємництво. Умови його формування. Процес нагромадження капіталу, його складові.

Основні стадії формування світового господарства, їх характеристика.

Світове господарство кінця ХІХ-ХХ ст. Ринкове господарство. Мало-розвинуте ринкове господарство. Командне - адміністративна господарська система.

Об'єктивні умови розвитку сучасного світового господарства. Соці­альне - економічні зміни. Прискорений розвиток продуктивних сил суспі­льства. Взаємозалежність держав світового співтовариства.

ТЕЗИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність націо­нальних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що ви­ходять за територіальні межі окремих країн, - міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість Національних госпо­дарств не лише нераціональна, а практично неможлива. Загальною стала тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік.

Суть світового господарства визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково - технічної і вироб­ничої торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними еко­номічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господар­ських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є:

1) міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво;

2) вивіз капіталу і міжнародний кредит;

3) світова торгівля;

4) міграція робочої сили;

5) міжнародні валютні відносини.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового го­сподарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях.

Світове господарство склалося на початку XX століття у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного вклю­чення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

Економічні основи світового господарства, що закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі творення місцевого ринку, пов'я­заному з першим великим суспільним поділом праці, що збігається у часі з мідним, бронзовим та раннім періодом залізного віку.

Другий великий суспільний розподіл праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального. З появою держави на формування світового господар­ства крім економічних впливають позаекономічні (військово-колоніальні) чинники.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різно­манітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше - прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив перерос­тання регіональних ринків у регіонально-світові.

Удосконалення засобів праці за середньовіччя, виникнення нових га­лузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, ве­ликі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку.

Становлення міжнародних економічних зв'язків завжди грунтувалося на розвитку підприємництва, необхідними умовами існування якого є:

а) приватна власність;

б) товарне виробництво;

в) політичні інститути: громадянські свободи, приватне, договірне

право та ін.

Перші свідчення законодавчого оформлення відносин приватної влас­ності і торговельно-грошових знаходимо у стародавньому світі:

Єгипет, Вавілонія, Греція.

У Стародавньому Римі право чітко ділити на публічне, що займалося "станом Римської держави", та приватне, яке займалося "вигодою окремих осіб".

Згодом рівень цивільного права досяг висот Римського приватного права тільки в Громадянському Кодексі Наполеона в 1804 р.

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV - XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва в Італії та Нідерлан­дах, потім широко охопили Англію, Францію та інші країни.

У цих країнах процес первісного нагромадження капіталу набув істо­рично класичних форм, де на кінець XVII - поч. XVIII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства для перетворення його в промисловий капітал:

1) обезземелення селянства при звільненні його від традиційної зале­жності від великих землевласників;

2) колонізація;

3) запровадження державних позик і податкової системи;

4) протекціонізм національного підприємництва. Значною мірою ці методи грунтувалися на грубому насильстві. В Російській державі, до якої входила більша частина України, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершилися, на думку економістів, лише у XX ст.

Важливе місце в становленні світового ринку відіграв період великих географічних відкриттів (середина XV - XVII ст.), тоді ж сформувалися великі європейські держави, колоніальні імперії.

Формування світового господарства ілюструють три стадії станов­лення і розвитку класичного підприємництва в промисловості економіч­но більш розвинутих країн:

1) підприємницька проста кооперація: від зародження підприємництва у промисловості і до сер. XVI ст.;

2) мануфактурне виробництво: XVI - XVIII ст.;

3) велике машинне виробництво: XVIII - XX ст.;

У період промислового перевороту в економічно більш розвинутих країнах, починаючи з середини XVIII ст. та розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX - поч. XX ст.), історично завершується формування світового господарства.

Світове господарство кінця XIX — 20-х років XX ст. характеризувало­ся поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємо­зв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох підсистем:

1) ринкового господарства індустріальне розвинутих країн, які утри­мували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробниц­тва, новітні технології, тощо;

2) мало розвинутого ринкового та доринкового господарства колоні­альних і залежних країн.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства характе­ризується історичним протистоянням двох систем:

1) ринкової (капіталістичної);

2) командно-адміністративної (соціалістичної).

Усього в переважно ринковій системі світового господарства в сере­дині 80-х років було понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих. У країнах, що розвиваються, проживало 3/4 населення, вони займали понад 4/5 території і на них припадало лише 18,5 % сукупного ва­лового продукту усіх країн переважно ринкової системи.

У країнах централізовано керованої економіки, яким належало понад 40 % промислового виробництва усіх країн світу, в 70-80 роках почалося активне поглиблення суперечностей, що спричинило фактично руйнацію соціалістичної системи і переорієнтацію на ринкові відносини.

У країнах розвинутої ринкової економіки подальшого розвитку набу­ла соціалізація суспільства, що відбилося у високому ступені задоволення матеріальних і духовних потреб населення.