Підприємництво - Економіка підприємства - Скачать бесплатно

ЗМІСТ

Мета роботи

Постановка проблеми

Аналіз проблеми

Пропозиції до розв’язання проблеми

Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив

Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями

Необхідні ресурси та умови

Висновки

Література

Мета роботи

Підприємство займає центральне місце в хазяйновитому-господарчому-народно-господарському комплексі будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном, одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні).

Мета цієї роботи – спроба аналізу реальної конкурентноздатності України в галузі підприємництво.

Постановка проблеми

У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільш прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем.

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося. Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох напрямках:

1) приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і невизначеності кінцевого результату діяльності;

2) ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і широким використанням нововведень;

3) особливе новаторське, творче поводження суб'єкта, що хазяює, його заповзятливість, що є рушійною силою економічного процесу.

Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі суб'єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки ( усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:

- перевага приватної власності на засоби виробництва;

- юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;

- спрощена система керування;

- професійна взаємозамінність працівників;

- особиста участь власника в керуванні підприємством;

- ініціативний, пошуковий характер діяльності.

Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у вітчизняній науці і практиці терміна “мале підприємництво”.

Очевидна і причина цього явища ( широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими господарськими структурами.

Конкуренція ( ця основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.

Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності і сверхцентрализации, значно переважали великі і найбільші підприємства. У колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чел. робили майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї електроенергії. Такий рівень концентрації був адекватний планово-директивній системі, теорія і практика якої виходила з представлення про економіку як єдиному комплексі. Малою кількістю великих підприємств зручно керувати, установлювати їм планові завдання і нормативи, розподіляти між ними ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д.

Монополізм планово-директивної системи ( це, головним чином, відомчий монополізм, природа якого, по суті, не зв'язана з розмірами підприємств і їхньою кількістю. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по собі аж ніяк не формує конкурентного Середовища, оскільки в більшій частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва, тобто перевага невеликої кількості великих підприємств. Відбувається лише деяк зрушення в структурі монополізму ( монополізм відомчий витісняється монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий монополізм залишає деякі можливості контролю над надмірними “апетитами” підприємств-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому виді породжує ціновий беспредел, створює можливість “пригорнути до стінки” покупців у змісті асортименту продукції і її якостей, відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва.

Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств конкурентноздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Аналіз проблеми

Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і , разом з тим, зростає кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені внеконкурентными відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм'якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути зв'язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом додання підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність з рук великого підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб'єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також ( у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів.

Пропозиції до розв’язання проблеми

Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб створення малих підприємств на основі дезинтеграцї більш великих не здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим фактором скорочення випуску продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з розвитий сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”, обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних дилерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії ( електронним, автомобільним, будівельним і іншої. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон'юнктурою, що складається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише отпочковывания не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різних функцій. Однією з найважливіших умов виходу України на рівень конкурентноздатності з підприємствами далекого зарубіжжя є створення найбільш сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності здатні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинні бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників узагалі ( сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідні Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури.

Уся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, доводячи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу вимагає визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов.

Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив

Додання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, здатної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зіштовхується з багатьма труднощями і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно спрощений порядок проходження документів, зв'язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це привело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищені труднощі і складність заповнення необхідних документів. Але ці труднощі легко переборні, оскільки виникли фірми, за порівняно невелику плату, що беруть на себе весь процес оформлення.

При всім цьому, однак, залишаються численні фактори, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це відноситься до сфери виробництва і тієї її частини, що здатна виконувати функції інфраструктури підприємств. Зовсім недостатня інтенсивність цього процесу. Разом з тим у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки.

Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволене створювати підприємства. У результаті, якщо той чи інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необґрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перелічуються заборонені види діяльності.

Здійснення пропозицій урядовими організаціями

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, зв'язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно платити як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особливо. Усі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні доходи і прибуток.

Особливо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком обкладається лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці представленню про оптимальний рівень оподаткувань прибутку. Але це ( лише оманна видимість. Підприємства зобов'язані включати у свої витрати відрахування в різні фонди (їхній п'ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завышается, а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб'єктів ринкової економіки, їхня здатність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті,( поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, то напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності ( прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподаткування прибутку і відрахувань, що включаються у витрати, не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямку. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні відносно великі первісні капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він спрямовується головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово, що в цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так званих “човників”.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільш ефективним інструментом її регулювання. В Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі малі, не одержують прав на податкові пільги. Отсутствует диференціація рівня податків на прибуток і розмір відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибутку. Немає знижок з податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на початку 1995 р.). Отсутствует така форма державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності).

Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв'язку з виходом національної економіки з кризового стану на основі приборкання інфляції і введення стабільної національної грошової одиниці. Лише на такій основі розвиток підприємництва здатний зупинити падіння виробництва і валового національного продукту, домогтися їхньої стабілізації, а потім і росту.

Необхідні ресурси та умови

Масове підприємництво вимагає підготовки людей, здатних до цього роду діяльності. Така задача повинна зважуватися на всіх рівнях утворення і навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що регулює відносини, зв'язані зі створенням і функціонуванням малого бізнесу, що забезпечує його захист від монопольних структур, сваволі чиновників і рекету.

У свою чергу, створювана на державному рівні програма повинна бути заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий підхід може допомогти уникнути великих помилок у процесі створення системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її формування і забезпечити практичну реалізацію всіх її елементів.

Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур указує на те, що найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної форми власності. Формування її правової бази в Україні повинне передбачати ряд мір:

- удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову приватизацію;

- установлення довгострокової перспективи розвитку приватного підприємництва, твердження права спадкування і продажі власності;

- надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних зазіхань на власність з боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.

Особлива увага необхідно звернути на той факт, що в нормативних актах по регулюванню підприємництва існує деяка невизначеність у розумінні термінів “мале підприємство”, “мале підприємництво”, “малий бізнес”, недостатнє розмежування організаційної, організаційно-правової й організаційно-економічної форм господарської діяльності. У світовій практиці переважне більшість малих підприємств ( це юридично і фінансово самостійні, незалежні, невеликі по чисельності зайняті фірми, засновані на приватній власності одного чи декількох громадян, що безпосередньо керують і працюють на своєму підприємстві. Тільки зазначені якості дозволяють відносити такі форми до малого бізнесу і дають їм право на значну підтримку з боку держави.

Висновок

Серед безлічі завдань, що слід вирішити Україні при виході з економічної кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення виробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляху стабілізації і зростання ефективності економіки нашої країни полягають у її переході до нового стану ( демократизації і ринковим відносинам, що підтверджуються багаторічним досвідом розвитих країн світу. Але перехід від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, ніж представлялося. Новосформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів вчасно сформувати політичну й економічну моделі формування нового демократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин.

Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, а валютний виторг від їхньої реалізації зарубежем не попадає в країну. Так, у 1992 році українські підприємства поставили Росії товари на суму близько 900 млрд. руб., а на їхні рахунки в банках України не надійшло жодного карбованця. Це суперечить законам ринку і може бути виправлено, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств буде регулюватися державою.

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту України найбільш значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Стає очевидним, що ведуча роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі підприємства об'єктивно по своїй природі, особливо на першому етапі свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні з більш великими й об'єктивно вимагають відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, що враховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств у різних сферах діяльності.

Література

1.Сергій Рижків “Підприємництво сьогодні і завтра” // “Комерсант України”, №6 1998 р.

2.Я.Баранів “Підприємство в системі регіонального керування” // “Економіка України”, №10 1998 р.

3.“Керування якістю як фактор конкурентноздатності” // “Економіка України”, №1 1999 р.

4.С.Мочерный “Основи економічної теорії”, Тернопіль, 1993 р.

5.В.Абрамов “Підприємства, малий бізнес і ринкова конкуренція” // “Економіка України”, №11 1999 р.

6.Н.Гончарова “Адаптація підприємства до ринкових відносин” // “Економіка України”, №12 1999 р.