Внутрішні ціни та методи їх формування - Економіка підприємства - Скачать бесплатно

3.1. ФУНКЦІЇ І СИСТЕМА ВНУТРІШНІХ ЦІН НА ПІДПРИЄМСТВІ

В основі системи внутрішньовиробничих відносин лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються.

Внутрішні планово-розрахункові ціни створюють основу до­говірних відносин між підприємством та його підрозділами щодо матеріально-технічного постачання останніх та поставки готової продукції на склад підприємства, а також між самими підрозді­лами відносно поставок продукції (робіт, послуг) за внутрішньо-фірмовою кооперацією.

Внутрішня ціна в практиці внутрішнього обігу виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагоми­ми є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляєть­ся через облік витрат виробництва, стимулююча — через форму­вання частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни. Основна мета внутрішніх розрахунків досягається в тому разі, якщо рівень внутрішніх цін забезпечує найбільш ефективне фун­кціонування існуючої системи управління підприємством.

Установлення внутрішніх цін, особливо у великих компані­ях, — складне та трудомістке завдання. Оскільки рух коштів згі­дно з цінами є лише документальним і не створює реального прибутку для підприємства, складається враження, що встанов­лення рівня внутрішніх цін — виключно облікова операція, яка не впливає на реальні господарські рішення. Проте практичний досвід показує, що багато часу витрачається на формування та узгодження внутрішніх цін.

Кожне підприємство формує свою власну систему внутрішніх цін. Однак можна виділити два основні чинники, які впливають на вибір системи внутрішньофірмового ціноутворення: стиль управління вищого керівництва та професійна орієнтація керів­ництва підприємства.

Стиль управління проявляється в ступені його централізації. Коли підприємство як організація має централізовану структуру і можливості кожного структурного підрозділу щодо прийняття рішень обмежені, система внутрішніх цін формується зверху. Вона єдина для всіх структурних підрозділів підприємства. Утім, застосування такого принципу має одну перевагу — відсутність численних внутрішніх переговорів та узгоджень щодо встанов­лення внутрішніх цін.

У разі децентралізованої структури управління кожний струк­турний підрозділ функціонує в умовах більшої свободи вибору, а відтак він має можливість обирати відповідну систему внутріш­нього ціноутворення. Автономний структурний підрозділ, при­родно, прагне якнайкраще захистити свої інтереси; «сильні» структурні підрозділи (наприклад, за складом кадрів) у цьому ви­падку перебувають у кращому становищі, ніж «слабкі» або нові структурні підрозділи. Підрозділ, який виготовляє кінцеву про­дукцію та вимушений сплачувати високу внутрішню ціну за ком­плектуючі вироби, може опинитися в ситуації, коли не зможе ре­алізувати свою продукцію на ринку через її високу ціну. Як наслідок, прибуток, урахований у внутрішній ціні, не буде реалі­зований, що призведе до збитку для підприємства взагалі.

Що стосується професійної орієнтації керівництва компанії, то залежно від професійної підготовки менеджерів та їх практич­ного досвіду можна виокремити менеджерів, які більш схильні до виробництва та техніки, ніж до маркетингу, і навпаки. Усе це впливає на вибір системи внутрішніх цін.

На підприємствах, зорієнтованих на виробництво, існує тен­денція до ціноутворення на основі витрат виробництва (внутріш­ня ціна дорівнює витратам виробництва плюс прибуток). На під­приємствах, орієнтованих на ринок, внутрішня ціна напівфабри­катів та готової продукції частіше встановлюється як різниця між ринковою ціною та витратами реалізації. Саме таку систему за­стосовують провідні компанії світу. Кожна система внутрішніх цін має свої недоліки та переваги, однак підхід, заснований на ринкових цінах, здається найбільш ризикованим. Існує також проміжний варіант внутрішнього ціноутворення — використання договірних цін.

Процес децентралізації великих західних компаній супрово­джувався активним упровадженням внутрішньофірмового ціно­утворення в корпоративний механізм управління. Створення від­носно незалежних структурних підрозділів змусило керівництво децентралізованих компаній сформулювати нові підходи до управ­ління. На початок 80-х років у США налічувалося близько 1,5 тис. компаній, а в Великобританії — понад 300, які застосовували внутрішньофірмові ціни. Серед найбільш відомих компаній, які використовують внутрішньофірмові ціни, можна назвати амери­канські «Дженерал моторе», «Дженерал електрик», «ІБМ»; анг­лійську «Плессі»; японські «Тойота», «Мацусіта». На основі за­стосування внутрішніх цін була створена ефективна структура функціонування великих підприємств, яка забезпечувала узго­дження економічних інтересів кожного окремого підрозділу та підприємства в цілому.

У процесі становлення ринкової економіки внутрішній меха­нізм вітчизняних підприємств докорінно змінюється. Насамперед це виявляється у більш широкому використанні структурними підрозділами підприємств елементів ринкових відносин. Предметно спеціалізовані структурні підрозділи отримують відносну еко­номічну самостійність. У своїй господарській діяльності вони ма­ють можливість приймати самостійні рішення; їх продукція не передається від підрозділу до підрозділу, а реалізується. Їх дохід та оплата праці персоналу безпосередньо залежать від результатів го­сподарської діяльності (обсягу випущеної і реалізованої продукції, витрат виробництва та ін.). Таким чином, трансформація внутріш­нього механізму підприємств безпосередньо впливає на зміну ролі внутрішніх цін у їх господарській діяльності: внутрішні ціни ста­ють одним із найважливіших елементів цього механізму.

В умовах розширення економічної самостійності структурних підрозділів виникає потреба у використанні внутрішніх цін як економічного елемента управління структурними підрозділами з боку адміністрації підприємства. Такі ціни замінюють цілу сис­тему директивних показників (випуск продукції у вартісному ви­мірі, фонд заробітної плати тощо) і дають можливість управляти господарською діяльністю підрозділів підприємства, не викорис­товуючи надто жорсткої регламентації. За допомогою цілеспря­мованого формування рівнів цін адміністрація центрального апа­рату управління ставить перед структурними підрозділами орієн­тири їхньої господарської діяльності виходячи зі стратегічних за­вдань усього підприємства.

Структурні підрозділи підприємства в умовах відносної еко­номічної самостійності дістають можливість самостійно викону­вати замовлення сторонніх організацій, а також здійснювати спі­льну діяльність на принципах прямих договірних відносин. В останньому випадку внутрішні ціни формуються без участі адмі­ністрації підприємства і є критеріями вартісної оцінки роботи окремого підрозділу з боку інших підрозділів, які беруть участь у спільному виконанні замовлення.

Внутрішні ціни формуються з урахуванням взаємозв'язку за­гальнозаводських критеріїв оцінки роботи з критеріями, що харак­теризують роботу окремих підрозділів. Через систему внутрішніх цін визначаються орієнтири для роботи структурних підрозділів, і цим опосередковано регламентуються всі дії підрозділів.

3.2. МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ ВНУТРІШНІХ ЦІН

У практиці внутрішньофірмових відносин внутрішні ціни мо­жуть формуватися на рівні ринкових цін, на договірній основі та на основі витрат виробництва.

Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. За базу внутрішніх цін беруться поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньофірмові матеріали та комплектуючі вироби, які, з то­чки зору підприємства, є проміжною продукцією. За відсутності таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію. У вну­трішніх відносинах між підрозділами практикується також вико­ристання ринкових цін зі знижками, що свідчить про економію партнерів за внутрішньою угодою на витратах, пов'язаних з реа­лізацією (на рекламу, транспортування, фінансові розрахунки та ін.). При цьому найчастіше компанії використовують поточні ринкові ціни. Усереднені ринкові ціни застосовуються тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час та кошти на збір поточної цінової інформації. Рідко у внутрішньому ціноут­воренні використовуються ціни ринкових аналогів номенклатури товарів і послуг внутрішньофірмового обігу.

На думку західних економістів, існує кілька переваг ринкових цін як бази для формування внутрішніх цін, а саме: вони забезпе­чують стабільну основу господарської взаємодії підрозділів; да­ють змогу об'єктивно оцінити ефективність діяльності підрозді­лів, оскільки саме ринкові ціни є об'єктивним вимірником витрат і прибутку. Вони створюють належні стимули до підвищення ефективності роботи підрозділів за допомогою прибутку, що входить у структуру ринкових цін. Крім того, західні економісти вважають, що основана на ринковій внутрішня ціна позитивно впливає на продуктивність праці і конкурентоспроможність вну­трішньої продукції.

Проте внутрішні ціни, визначені на базі ринкових, не є опти­мальним інструментом внутрішніх розрахунків. Так, не завжди можна визначити ринкову ціну на внутрішню продукцію або ціну аналога. В окремих випадках внутрішні товари через свою специфіку взагалі виключені з ринкового обігу. Це стосується, зо­крема, товарів, які компанії виробляють із застосуванням секрет­них технологій. Також має місце певна умовність ринкових цін, які публікуються. За відомими оцінками, розбіжність між опублі­кованими та фактичними ринковими цінами становить 10—15% і більше. Вибір бази ціни значно ускладнюється, якщо ринок мо­нополізований.

В окремих випадках ринкові ціни можуть неточно відобража­ти (у тому числі й завищувати) виробничі витрати підрозділу-постачальника у внутрішньому обігу. Це може статися як через обмеженість конкретного ринку порівняно з обсягом внутріш­ньовиробничого обігу, так і в разі неповного врахування рівня за­вантаження потужностей. На конкурентному ринку фірми скла­дають кошторис витрат виходячи з неповного завантаження по­тужностей (як правило, не більш як на 80%).

У децентралізованій компанії внаслідок вищої регульованості виробництва рівень завантаження потужностей може бути ви­щим. У цьому разі механічне перенесення ринкової ціни у внутрішньоекономічні відносини призведе до штучного збільшення внутрішньої ціни виробів підрозділу-постачальника, що стане причиною збільшення цін у внутрішньому обігу. За подібної си­туації часто приймаються неправильні рішення, наприклад збіль­шується ціна на кінцеву продукцію, що, у свою чергу, веде до зниження конкурентоспроможності продукції підприємства. Та­ким чином, внутрішні ціни, сформовані на ринкових цінах, не завжди сприяють узгодженню інтересів підрозділів та підприємс­тва в цілому.

Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. Своєрідною альтернативою викладеному ви­ще методу внутрішнього ціноутворення може бути такий метод установлення цін на внутрішні деталі та вузли, який базується на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства. При ви­значенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ці­ни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибут­ки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу вироб­ництва. На практиці такий метод внутрішнього ціноутворення ви­користовує японська компанія «Мацусіта». За оцінками фахівців, у цьому разі структура внутрішньої ціни така: витрати підрозділу-постачальника — 22%, прибуток — 15%, різні ринкові надбавки — 34%, торговельні націнки — 19%, інші — 10%. Приблизно таку са­му структуру має внутрішня ціна, визначена на основі договірної

ринкової ціни за кінцеву продукцію в американських децентралі­зованих компаніях.

При формуванні внутрішніх цін на базі ринкових цін на кінце­ву продукцію виникає проблема визначення величини прибутку у внутрішній ціні. Вирішуючи цю проблему на практиці, орієнтую­ться на галузеву норму прибутку або здійснюють це пропорційно витратам виробництва або обсягу товарообігу. Але в будь-якому з названих варіантів не виключається можливість довільного розподілу прибутку, що може стати причиною зниження ефекти­вності корпоративної системи управління.

Слід зазначити, що внутрішні ціни, визначені на базі ринкової ціни кінцевої продукції підприємства, часто призводять до ви­кривлення сутності внутрішньогосподарських відносин унаслі­док виникнення внутрішньофірмової ринкової стихії, яка негати­вно впливає на налагоджений корпоративний механізм. Це може спричинити небажану конкуренцію між підрозділами компанії.

Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На прак­тиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву про­дукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внут­рішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну проду­кцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін. Зауважимо, що ряд фахівців з внутрішнього ціноутворення виключають будь-яку мо­жливість використання альтернативних баз розрахунку, крім дого­вірної ціни. При цьому як аргумент висувається небезпека послаб­лення ефективності корпоративної системи управління.

При визначенні внутрішніх цін на основі угоди між підрозді­лами-постачальниками та підрозділами-споживачами доцільно дотримуватися таких правил:

•підрозділам-партнерам за внутрішньофірмовою угодою на­дається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;

•допускається мінімальне втручання арбітражного комітету компанії;

•сторони зобов'язані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.

Досвід практичної діяльності децентралізованих компаній свідчить про те, що внутрішні ціни, сформовані на договірній ос­нові, не вирішують усіх проблем. Так, якщо в договір включаєть­ся умова не купувати продукцію у «зовнішніх» постачальників, то у випадку, коли ринкова ціна менша за прямі витрати підроз­ділу-постачальника, підприємство зазнає прямих збитків. Слід відзначити певний суб'єктивізм договірного підходу до встанов­лення внутрішніх цін, тому що вибір необхідної ціни значною мірою залежить від особистих якостей керівників підрозділів, які здійснюють переговори. Крім того, як і будь-яка договірна форма прийняття рішень, процедура визначення внутрішніх договірних цін — це дуже тривалий процес, пов'язаний з великими втратами часу та ризиком виникнення конфліктних ситуацій між керівни­ками підрозділів.

Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Цей метод внутрішнього ціноутворення найбільш широко вико­ристовують у практиці організації внутрішньофірмових відносин вітчизняні підприємства. У зарубіжних компаніях при розрахун­ках внутрішніх цін витрати є менш поширеною їх базою. Це по­яснюється тим, що на своїх традиційних ринках збуту підприємс­тва повинні постійно порівнювати конкурентоспроможність про­дукції підрозділів з об'єктивним зовнішнім критерієм, яким є ринкова ціна. Проте іноді підприємства вважають за доцільне ви­користовувати затратну базу у внутрішньофірмовому ціноутво­ренні і застосовують різні варіанти затратного методу встанов­лення внутрішніх цін. В їх основу можуть бути покладені повні, виробничі, прямі (непрямі), змінні та граничні витрати.

На думку багатьох західних економістів, використання затрат­ного методу при встановленні внутрішніх цін може призводити до неефективних управлінських рішень. Так, внутрішні ціни, визна­чені на основі повних витрат, нерідко зумовлюють завищення ви­трат підрозділів. Така ситуація виникає при повній або близькій до неї завантаженості потужностей підрозділу, коли внутрішня ціна обчислена виходячи з умов нормального завантаження потужнос­тей. Як наслідок, підрозділу-споживачу, котрий використовує вну­трішню продукцію, буде вигідніше купувати її у зовнішніх поста­чальників. У цьому випадку підприємство зазнає збитків та спла­чує додатковий прибуток «зовнішньому» постачальнику.

За рахунок зменшення постійних (змінних) витрат при збіль­шенні обсягу виробництва може бути знижена внутрішня ціна, що базується на прямих витратах. Але й у цьому разі зберігається головний негативний наслідок, притаманний усім варіантам ви­тратного методу внутрішнього ціноутворення — відсутність сти­мулів у підрозділів підприємства зменшувати ціну.

Використання підприємствами внутрішніх цін на базі норма­тивних витрат нерідко перешкоджає зростанню ефективності ро­боти підрозділів. Так, якщо нові нормативи вводяться на підпри­ємстві з 1 січня, то підрозділи, які впровадили раціоналізаторські пропозиції з 1 грудня попереднього року, отримують від цього вигоду лише протягом місяця. Тому вони, як правило, намагаю­ться впроваджувати новації з моменту введення підприємством нових нормативів з тим, щоб якомога довше одержувати додат­кові доходи. Такий варіант формування внутрішніх цін досить часто використовується в практиці американських децентралізо­ваних компаній.

З теоретичної точки зору оптимальним визнається варіант ці­ноутворення на базі граничних витрат. Особливо це стосується підприємств з капіталомістким виробництвом. Однак на практиці він використовується дуже рідко.

Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на прибуток. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.

Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення. Виходя­чи з викладеного вище можна зробити висновок, що в системі внутрішнього ціноутворення необхідний поступовий перехід до розрахунків, що ґрунтуються на ринкових цінах.

Особливістю внутрішніх розрахунків середньої ланки управ­ління є те, що вони практично не обговорюються в пресі, не існує статистичних даних, які б регулярно публікувалися. У багатьох випадках система внутрішнього ціноутворення на підприємстві становить його комерційну таємницю. Однак в останні роки спо­стерігається поступовий відхід від витратних методів у внутрішньофірмовому ціноутворенні. Взагалі підприємства практикують диференційований вибір бази розрахунку внутрішньої ціни зале­жно від конкретної ситуації.

З метою поєднання переваг різних методів внутрішніх розра­хунків підприємства намагаються використовувати комбіновані (змішані) методи внутрішнього ціноутворення в корпоративному механізмі управління.

У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є витрати (повні, виробничі, прямі, додані) підрозді­лу-постачальника, а верхньою межею — ринкова ціна. З точки і зору партнерів внутрішніх угод (підрозділів-постачальників та підрозділів-споживачів проміжної продукції) такий діапазон вну­трішніх цін загалом виправданий. Підрозділу-постачальнику не має сенсу реалізовувати свою продукцію за ціною, меншою за виробничі витрати, тоді як підрозділ-споживач не заінтересова­ний купувати внутрішню проміжну продукцію за ціною, вищою від ринкової. Існування підрозділів у вертикально-інтегрованій компанії передбачає активне використання внутрішніх цін як ін­струмента корпоративної системи управління з метою формування розрахункового прибутку підрозділів. Використання показни­ка прибутку у внутрішніх відносинах має об'єктивне підґрунтя. Прибуток вважається дійовим показником оцінки ефективності роботи структурної одиниці підприємства.

Прихильники такого підходу вважають, що використання прибутку як основного інструмента фінансового контролю ство­рює стимули для збільшення ефективності роботи підрозділів, визначається чітка межа між прибутковими та неприбутковими дільницями внутрішньовиробничої діяльності. Цьому значною мірою сприяють внутрішні ціни, базою яких є ринкові ціни, при­чому рівень ринкової ціни може бути скоригований на договірній основі з урахуванням специфіки внутрішніх відносин.

Таким чином, внутрішні ціни, які дають змогу приймати об­ґрунтовані управлінські рішення, базуються на конкурентній рин­ковій інформації про витрати та прибуток. У межах удосконалення корпоративних систем управління, що здійснюється в останній час у практиці функціонування зарубіжних (а частково і вітчизняних) компаній, слід очікувати зрушення основного масиву внутрішніх цін у бік використання ринкової розрахункової бази.

3.3. ВНУТРІШНІ ЦІНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ВНУТРІШНЬОВИРОБНИЧИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Як уже зазначалося, внутрішні ціни є важливим інструментом економічних відносин між підрозділами підприємства, між останні­ми і апаратом управління. В основі таких відносин лежить економі­чний інтерес, що реалізується через прибуток. Звідси виникає проб­лема визначення величини прибутку в ціні виробів, що виготов­ляються підрозділами. Вона стосується передусім цін на продукцію внутрішньокоопераційного призначення, що формується не на рин­кових цінах, а на основі витрат. Ця проблема вирішується шляхом попереднього базового розподілу частини прибутку підприємства між його підрозділами, на продукцію яких установлюються ціни.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивіден­дів та створення фондів на рівні підприємства.

Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змо­гу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективно­го розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєн­ня, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення вироб­ничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).

За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозді­лів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забез­печуючих підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.

Якщо за базу розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами взяти додані витрати, то спочат­ку обчислюється коефіцієнт розподілу:

де Пр — частина прибутку від реалізації, яка підлягає розподілу між його виробничими підрозділами;

Сд — сумарні додані витрати виробництва в повній собівар­тості продукції, що реалізується підприємством.

Звідси внутрішня планово-розрахункова ціна визначається так:

де Ц планово-розрахункова цінау j-го виробу (виду робіт,

послуг) і-го підрозділу;

С — база ціни (витрати виробництва);

С — додані витрати на виробництво у-го виробу (роботи,

послуги) і-го підрозділу;

g — коефіцієнт розподілу прибутку, який доводиться до

всіх підрозділів у вигляді єдиної норми рентабельності.

Такий підхід дає змогу економічному (фінансовому) управ­лінню підприємства встановити об'єктивні планово-розрахункові ціни на внутрішньовиробничому рівні, а виробничим підрозді­лам — формувати прибуток:

(3.3)

де Пр — прибуток i-го підрозділу, отриманого від реалізації j-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг).

Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати вла­сні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд, Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансу­вання розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як пра­вило, використовують для фінансування соціального розвитку та матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервно­го фонду необхідні підрозділам, наприклад, для формування обо­ротних виробничих фондів понад централізовано встановлені лі­міти. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійс­нюється за рахунок прибутку підрозділу.

Цей підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:

•на рівні планування розподіляти між виробничими підрозді­лами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи підрозділу з виконання планових і договірних зобов'язань;

• формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи то­варно-грошових відносин на внутрішньофірмовому рівні.

Слід зазначити, що при формуванні внутрішніх цін можна засто­совувати різні коригуючі коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об'єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на його продукцію.

Визначаючи внутрішні ціни, адміністративно-управлінському апарату підприємства необхідно об'єктивно оцінити в рівні ціни основні параметри виробничого потенціалу кожного підрозділу. Одним із таких параметрів є фондоозброєність праці, яка зале­жить від наявності машин та обладнання в окремому структур­ному підрозділі. Рівень фондоозброєності праці в багатьох ви­падках залежить від технологічних умов виробництва і тому в підрозділах підприємства може бути неоднорідним. Через це при встановленні внутрішніх цін часто відображають виробничі мож­ливості структурного підрозділу.

Вивчення практики господарювання вітчизняних підприємств дає підстави стверджувати, що затратний метод ціноутворення формує ціни автономно по групі підрозділів і не дає змоги здійс­нити ранжирування рівнів цін виходячи зі ступеня фондоозброє­ності праці.

Розподільний метод ціноутворення на відміну від затратного методу визначає рівні цін сукупно по групі підрозділів, що забез­печує їх ранжирування. Однак широке застосування до недавнього часу критеріїв розподілу (зарплатомісткість, трудомісткість) не забезпечували урахування фондоозброєності праці, бо вони відображали лише затрати живої праці.

Щоб уникнути цього недоліку при застосуванні розподільного методу визначення внутрішніх цін, за критерій розподілу частки витрат і прибутку доцільно використовувати трудомісткість ви­робництва виробу, скориговану на фондоозброєність праці за формулою:

де Тк, Т — трудомісткість відповідно скоригована та планова;

Ф , Ф — відповідно індивідуальний і середньогруповий по­казник фондоозброєності праці.

У свою чергу, показник фондоозброєності праці визначається за формулою:

де А — планова величина амортизаційних відрахувань;

Т — планова трудомісткість продукції підрозділу.

При визначенні індивідуального показника фондоозброєності праці використовуються амортизаційні відрахування та трудомі­сткість по окремому підрозділу, а середньогруповий показник фондоозброєності визначається по групі підрозділів, які пов'язані між собою технологічним процесом.

Вибір величини амортизаційних відрахувань як показника оцінки фондоозброєності пояснюється тим, що, по-перше, вихо­дячи з концепції ціноутворення на продукцію виробничо-тех­нічного призначення ціна на високоефективне обладнання ви­ща, ніж на низькоефективне; по-друге, застосування прискорених норм амортизаційних відрахувань забезпечує встановлення більш високих відрахувань з нового обладнання, ніж зі старого. Взагалі ці обидва фактори дають підстави стверджувати, що сума амор­тизаційних відрахувань по окремому структурному підрозділу може забезпечити достовірне відображення рівня технічних мож­ливостей наявного обладнання та його новизну.

Таке коригування трудомісткості по підрозділах, які ха­рактеризуються високим рівнем фондоозброєності, зумовить установлення більш низького рівня цін, що примусить підроз­діли намагатися максимально використовувати наявне облад­нання.

Аналітичні дослідження практики господарювання вітчизня­них підприємств показали, що внутрішні ціни не відображають змін у якісних параметрах продукції при виробництві різних її модифікацій.

Відсутність взаємозв'язку між рівнем цін та якісними параме­трами кінцевої продукції підприємства не заінтересовує структур­ні підрозділи вживати спільних заходів, спрямованих на забезпе­чення додаткових якісних параметрів готової продукції. Ця проб­лема може бути вирішена через упровадження механізму форму­вання надбавок та знижок до внутрішньогосподарських цін за критерієм якісних параметрів продукції, який базується на баль­ній оцінці впливу якісних параметрів окремого виду продукції структурного підрозділу на якісні параметри готової продукції підприємства. Бальна оцінка установлюється методом експертно­го аналізу, який здійснює комісія в складі служби головного кон­структора і головного технолога, а також виробника. Ця комісія на основі конструкторської і технологічної документації визначає ступінь впливу окремого підрозділу на якісні параметри готової продукції. На її основі визначається рівень надбавок (знижок) за якісні параметри певного виду продукції структурного підрозділу за формулою:

де Ц — надбавка (знижка) по і-му виду продукції структурно­го підрозділу за г-й якісний параметр;

В — кількість балів по і-му виду продукції структурного підрозділу за г-й якісний параметр;

Ц — частка підвищення (зниження) ціни по g-му виду го­тової продукції підприємства за г-й вид якісного параметра;

В — кількість балів по g-му виду готової продукції підпри­ємства за г-й вид якісного параметра (В = 100 балів).

Подібний механізм формування надбавок і знижок дає змо­гу забезпечити взаємозв'язок між якісними параметрами го­тової продукції підприємства і продукції кожного окремого підрозділу, результатом чого має стати формування мотива­ційного механізму господарської діяльності для забезпечення якості готової продукції без додаткового контролю й управ­ління з боку адміністративно-управлінського апарату підпри­ємства.

Таким чином, використовуючи систему внутрішніх цін підроз­діли дістають реальну можливість здійснювати свою виробничо-господарську діяльність на принципах самоокупності та частко­вого самофінансування.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття «внутрішня ціна».

2. У чому полягають функції внутрішніх цін?

3. Яка специфіка застосування внутрішніх цін у практиці господа­рювання вітчизняних та зарубіжних підприємств?

4. Які існують методи формування внутрішніх цін?

5. Яка специфіка застосування внутрішніх цін, що формуються на рівні ринкових?

6. Як визначаються внутрішні ціни на базі фактичної ціни готової продукції?

7. За яких умов доцільно формувати внутрішні ціни на договірній основі?

8. У чому полягає сутність витратного методу утворення внут­рішніх цін?

9. Який із методів внутрішнього ціноутворення найбільш пошире­ний у практиці господарювання вітчизняних підприємств?

10. На яких засадах формуються внутрішні ціни на продукцію підроз­ділів — центрів витрат?

11. Яку структуру мають внутрішні ціни на продукцію підрозділів -центрів прибутку?

12. Які коригуючі коефіцієнти та для яких цілей можна використо­вувати при формуванні внутрішніх цін?

13. Яка верхня та нижня межі внутрішньої ціни?

14. Розкрийте сутність стратегії і тактики ціноутворення на підприємстві.