Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст - Українознавство - Скачать бесплатно

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків. Їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом належить основоположна роль в історичному житті українського народу, включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її історичного буття та її культури. Не можна применшувати роль і значення Сходу в житті Київської Русі, в тому числі й у розвитку давньоруської культури. Та цілком безперечним є те, що в XI-XII ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й культурними.

Щоправда, вона перебувала в тісних зв'язках передусім з Візантією і південними слов'янами, але це теж була тогочасна Європа, зокрема в культурно-історичному відношенні. Більше того, Візантії належала тоді особлива роль у розвитку європейської цивілізації і культури. Але перш ніж приступити до нашої безпосередньої теми, необхідно визначитися в принципово важливому питанні відношення України й української історії до Київської Русі та її історії. З цього питання, складного не стільки самого по собі, скільки навмисне заплутаного, існують різні погляди, які, зрештою, сходять до трьох основних етнополітичних концепцій. Перша з них була створена російськими державно-політичними колами та істориками, і ґрунтується вона на ідеї "єдиного русского народа", що включає три його гілки -великоруську, малоруську й білоруську, і єдиної руської державності. Ця концепція, за суттю своєю великодержавно-імперська, почала складатися ще в XV-XVI ст. з піднесенням Великого князівства Московського, яке проголосило себе прямим спадкоємцем Київської держави і об'єднувачем "усіх земель руських", що на століття стало політичною програмою російських самодержців. Як науково-історична концепція, ця схема державно-політичного розвитку східного слов'янства була остаточно оформлена М. М. Карамзіним в його "Історії держави Російської" і була прийнята російською історіографією XIX ст. Водночас вона фактично стала офіційною історичною доктриною Російської імперії і залишалася в цьому статусі аж до падіння останньої 1917 року. За слушним зауваженням П. М. Мілюкова, в основі цієї схеми лежить запозичена у московських книжників XV-XVI ст. "генеалогічна ідея московської династії" (523,І, с. 17). Варто зазначити, що спротив історії, очевидність етнокультурної самобутності українського народу змушували російських істориків вносити певні корективи в дану концепцію, шукати додаткову аргументацію.

Так, М. П. Погодін висунув гіпотезу, за якою населення Київської землі до монгольської навали було, так би мовити, "великоруським", навала змусила його податися до Північно-Східної Русі, а залишені землі заселили вихідці із західнослов'янських земель, від яких і пішли малороси. Пізніше Погодін змінив, як іронізував М. Драгоманов, "цей найбільш сепаратистський погляд", але залишився при думці, що "плем'я великоруське і малоруське настільки різняться своїми характерами, що допустити появу цієї відмінності лише після татар немає ніякої можливості. І племена, і мови давніші від татар", тобто від монголо-татарської навали (524,1, с. 367). Російські історики кінця XIX - початку XX ст., як зазначив Д. Д. Дорошенко, "відчули незручність цієї схеми; наприклад, у курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього сходу Європи, а потім уже йдуть спеціальні розділи про сформування великоруського племені. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурзької імперії, з епізодичними згадками про українців і білорусів" (523,1, с. 17). Крах Російської імперії і поява СРСР, де інтернаціоналізм було проголошено наріжним каменем ідеології і державної політики, унеможливили існування схарактеризованої великодержавної доктрини. Виникла необхідність її перегляду, і так у радянській науці з'явилася і з часом запанувала компромісна концепція Київської Русі вже не як початкового етапу історії єдиного руського народу, а як "спільної колиски" трьох східнослов'янських народів. Суть цієї концепції в тому, що в домонгольський період нібито існувала єдина давньоруська держава і єдина давньоруська народність, а розділилася вона на три народи внаслідок дії зовнішніх сил, татаро-монгольського і литовсько-польського завоювань.

Отже, поява трьох східнослов'янських народів мотивується в ній несприятливими зовнішньополітичними обставинами, внутрішні чинники в належній мірі не беруться до уваги, що вже робить її малопереконливою з наукової точки зору. Насправді ж східнослов'янський світ Х-ХІІст. являв собою об'єднання племен і племенних союзів під зверхністю Києва, далеке від того, щоб злитися в одну народність. Як державне утворення Київська Русь трималася на військовій силі великих князів, у васальній залежності від яких перебували місцеві князі. Ризиковане твердити, що в межах цього державного утворення йшло до формування єдиної народності, факти свідчать про інше, про зростання в ньому не інтеграційних, а дезінтеграційних процесів. Чи не найактивніше відбувався цей процес у ХІ-ХІІІст. в Північно-Східній Русі, в Ростово-Суздальському, а далі Великому Володимирському князівствах, де формувалася російська народність. У ХІІ-ХШ ст. на Русі виникли місцеві державно-політичні утворення, лише номінальне залежні від Києва, що прискорювало формування східнослов'янських народностей. З етноісторичного погляду це були іманентні процеси, які розпочалися задовго до татаро-монгольської навали і продовжувалися після неї. Аналогічні процеси відбувалися і в мові східнослов'янських племен.

Як показав О. О. Шахматов у своїй останній великій праці, розпад східних слов'ян на племена зі своїми діалектами відбувся ще в VII-VIIIcT., а в IX ст. створюються три групи цих племен - південна, північна й західна і розгортається формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов (752). Ці викладки знаходять підтвердження і в новітніх лінгвістичних дослідженнях, зокрема в працях А. Залізняка, які показують, що в домонгольський період існували такі ж значні відмінності в мові Південної і Північної Русі, як і в післямонгольський період, в ХІП-XIV ст.(535). Слід тут сказати й про те, що з часом "спільна колиска" ставала дедалі тіснішою для "старшого брата", і він почав дедалі енергійніше заволодівати нею, витісняючи "молодших братів". Такого вигляду, принаймні, почало набирати це співжиття братів у радянській російській науці, особливо останніх десятиліть. Наприклад, у монографії акад. Д. Лихачова "Развитие русской литературы X-XVII веков" література Київської Русі трактується виключно як перший етап розвитку російської літератури, позначений домінуванням "монументального стилю", про українську й білоруську літератури тут жодного разу навіть не згадується (601). Третя концепція, яку можна назвати національно-українською, була розроблена й обґрунтована М. Грушевським, але своїм корінням вона йде в глибину віків. Власне, свій початок вона бере у київських літописців ХІ-ХІІ ст., у тій же "Повісті временних літ", де ставиться питання "откуда пошла єсть руськая земля" і дається на нього відповідь: пішла вона з Києва, з середнього Придніпров'я, тут була закладена Київська держава, яка в Х-ХІ ст. поширила свою владу на всі східнослов'янські племена.

Це той етногеографічний осередок, де відбувалося формування руського (українського) народу, і, отже, Київська держава була принаймні державно-політичним утворенням цього осередку. Свідомість даного факту жила в історичній пам'яті українського народу, загострилася вона у XVII-XVIII ст. серед поборників козацької державності і знайшла вираження, зокрема, в "козацьких літописах", які прагнули пов'язати два великі періоди української історії, київсько-великокнязівський та козацько-гетьманський, і встановити їхню наступність. Отже, в своїй концепції Київської Русі як породження історії українського народу на ранніх її етапах М. Гру-шевський спирався на глибинну національну традицію, від якої відійшли українські історики першої половини XDC ст., пішовши в цьому питанні за Карамзіним. Певне повернення до неї спостерігається в українських учених другої половини XIX ст., зокрема у М. П. Драгоманова, який писав: "Щодо періоду, який передував XIII ст., то вона (історія України. - Д. Н.) показує нам федерацію руських вільних міст. особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей період української історії історики звичайно конфіскують на користь царської імперії, яка насправді походить від Московського князівства і є набагато пізнішою, датуючись від 1328 p. Більше того, деспотично-аристократичні московські інституції, що розвинулися під татарськими впливами, не мали нічого спільного з князівствами і південної, і північної Русі ХІІ-ХІІІ ст. І слід ще зазначити, що стародавня київська історія пов'язана безпосередньо з козацькою Україною як місцем дії і походженням акторів, так і своїми республіканськими інституціями" (819, с. 8).

За концепцією М. Грушевського, Київська держава була утворена "полуденною частиною східнослов'янських племен", тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. "Русь - це земля полян, -писав Грушевський, - русини - це поляни передовсім, хоч в ширшому значенні се ім'я обіймало в ХІ-ХІІ ст. всю Україну, а і все східне слов'янство, зв'язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам" (504,1, с. 191). Цей висновок М. Грушевського підтверджується всім текстом "Повісті временних літ", з якого видно, що Київська земля - це земля полян, яку десь з IX ст. почали називати "Руссю". Визнається це й багатьма російськими вченими. Наприклад, М. Тихомиров зазначав, що "в ХІІ-ХІІІ ст. назва "Русь" означала певну область: Київську землю у вузькому значенні слова" - на відміну від Київської держави (719, с. 61). І далі він уточняв: "Назва "Русь" -давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст" (там само, с. 80). Також Б. Рибаков визнавав: "Текст "Повісті временних літ" дає право об'єднувати Київ, Чернігів і Переяслав в одне ціле. Цим цілим була "Русь", яка замінила собою назву "Поляни" (690, с. 86). Звідси лише один крок до висновку, що поляни разом з сіверянами та волинянами були тими племенами, з яких безпосередньо формувався український етнос. Проте російські вчені, як правило, уникають цього висновку, підставляючи спільного для східнослов'янських народів посередника в розгортанні етноісторичних процесів - "давньоруську народність", яка нібито склалася в ХІ-ХІІ ст. Щодо російського народу, то він, за М. Грушевським, почав формуватися в міжріччі Волги й Оки дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цієї території, заселеної здавна угро-фінськими племенами: "Він витворився на фінськім ґрунті цією новгородсько-кривицькою та кривицько-в'ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов'янський національний тип" (504, І, с. 185). Як доводив М. Грушевський, Московська (російська) держава не була спадкоємицею Київської, вона виросла з власного коріння, і починати історію Росії з Київської держави - це не лише спотворювати початковий період історії іншого, українського народу, а й позбавляти російський народ його справжніх витоків (503). Ця концепція на початку XX ст. була тією чи іншою мірою прийнята й деякими російськими істориками, найбільш послідовно розвивав її М. Д. Приселков у книзі "Утворення великоруської держави" (674). Однак не можна й спрощено підходити до цієї складної проблеми й вирішувати її однозначно, відлучаючи Росію і росіян від Київської Русі та її спадщини. Безперечно, зачатки державності були перенесені в міжріччя Волги й Оки з Києва, Володимирське велике князівство відгалузилося від Київського великого князівства, хоч згодом Володимирське державне утворення зазнало татарських впливів і модифікувалося на східний лад. Не менш безперечним є й те, що російська культура взяла початок у культурі Київської Русі, зберігала й по-своєму розвивала її традиції. "Загалом відомо, - слушно писав з цього приводу І. Лисяк-Рудницький, - що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціального устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Русі. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі до наших часів збереглися в народній пам'яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях..." (597,1, с. 25-26). Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з "Трактату про дві Сарматії" (1517 p.) М. Меховіти й "Нотаток про Московію" (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах "Русії", тобто України, а не "Московії", тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію - з українською історією. Висвітленню даного питання буде приділена належна увага в подальших розділах цієї книги. Важливо ще торкнутися тут проблеми історичної ономастики України й українського народу в часи Київської Русі й у XV-XVIII ст. З цього питання дотепер зустрічається багато плутанини, неісторичний підхід до етнонімів "Україна" й "українці", спроби вивести їх ледве не з епохи Київської Русі, наділивши сучасним змістом. З другого боку, спираючись на спільність назв, російська наука й громадська свідомість найтісніше пов'язують Київську Русь і Росію, вбачаючи в другому етноісторичному утворенні пряме продовження першого. Але ж історію назви етносу не можна ототожнювати з самим етносом, назви можуть мінятися, з'являтися й зникати, а етнос залишається й розвивається; історія знає безліч подібних прикладів.

Як давно встановлено, одвічна Русь - це середнє Придніпров'я, тобто та територія, де відбувалося формування українського народу в часі, що піддається історичному огляду. З появою Київської держави, яка швидко розширилася, підкоривши всі східнослов'янські племінні союзи, все це державне утворення через певний час також почали називати Руссю. Так виникли два значення слова "Русь", широке і вузьке, що виразно й зафіксували давньоруські літописи. Тут Русь у широкому значенні - це вся Київська держава, "але поряд з цим термін "Русь" дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців із свого міста "в Русь" (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав); так само "їздили в Русь" із Суздальської, Смоленської, Полоцької та інших земель (467,с. 162). Проте утворення Київської держави, на яку поширилася назва "Русь", оскільки вона її створила, не означає появу "давньоруської народності" як її кореляції в сфері етноісторичній. Формування етносу й державно-політична історія -це все-таки різні процеси, які далеко не завжди збігалися, надто в часи середньовіччя. Не слід суспільно-політичні й етнокультурні функції і можливості державних утворень пізнішого часу механічно поширювати на середньовіччя, що йому притаманний феодальний тип державності як зібрання під верховенством сюзерена васальних володінь, різною мірою від нього залежних.

У цих державних утвореннях, до яких належала й Київська Русь, не було постійної системної дії доцентрових сил у різних сферах життя, ця дія то посилювалася, то послаблювалася залежно від різних чинників, зокрема від суб'єктивних якостей правителя. А далі наставала фаза, що називається феодальною роздробленістю і характеризується утворенням місцевих центрів, які зводять до мінімуму або й до нуля значення головного центру. Як говорилося вище, назва "Русь" ще в IX ст. закріпилася за землею в середньому Подніпров'ї з центром у Києві, яка є історичним ядром формування руського (українського) етносу. За порівняно нетривалий час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину Х -першу половину XI ст., на неї поширюється назва "Русь", але вживається вона лише в двох значеннях - у державно-політичному стосовно інших держав і в церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна одиниця (931, с. 149-150). Однак і в той час ця назва "в широкому розумінні", як етнонімічна, адекватна "давньоруській народності", не вживалася.

Як показав А. М. Насонов у спеціальному дослідженні, "межі "Русі", "Руської землі" визначаються територією Переяславської області. Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і Київської області, за винятком Деревської і ДРОГОБИЦЬКОЇ земель. Нема даних про верхнє Полісся з Курськом... Не можна бути цілком впевненим, що сіверянська територія по верхньому Поліссю не входила в склад "Руської землі", в усякому разі, це питання доводиться залишити відкритим" (647, с. 29). Впадає у вічі, що обриси "Руської землі" збігаються з тими межами, які згодом стали межами розселення української народності (на півночі й північному сході), і коли деякі князівства в ХІ-ХШ ст. охоплювали землі інших племінних союзів (деревлян, дреговичів та інших), ці землі до "Руської землі" не включалися. В ХІІ-ХІІІ ст. це розуміння Русі витісняє "широке", більше того, виникає її протиставлення іншим східнослов'янським землям, де створюються фактично незалежні князівства, і "в найбільших із цих князівств з'являються перші стимули національно-ідеологічної диференціації" (682, с. 226). "На другу половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття "землі" як суверенного об'єднання (...). Лише в одному випадку, а саме в понятті "Руська земля" маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох компонентів: колишнього Київського князівства. Переяславського князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства" (там само, с. 225). За ним і закріплюється в східнослов'янському світі назва Русі, про що переконливо свідчать численні літописні матеріали (напр., див.81; 587;674;682; 683; 701; 711; 732; 749; 804 та ін.). Як відомо, в другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в ХІІ-ХІІІ ст. претендує на роль гегемона в східнослов'янському світі, для південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам'яток і джерел цю ситуацію яскраво відбиває "Слово о полку Ігоревім", яке постало наприкінці XII ст. Не вдаючись тут у розгляд цього питання, знову пошлюся на висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в його книзі "Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя ХІ-ХШ ст." (1980 p.). Залучивши до розгляду також літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під "Руссю" або "Руською землею" творець "Слова" розумів лише Південну Русь з центром у Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям, центральною проблемою якого була "боротьба зі степом", турбувався тільки про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших північних князівств. "Серед усіх випадків вживання поняття "Руська земля" в "Слові", - констатує дослідник, - немає жодного, який говорив би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов'янські князівства" (682, с. 233). Більше того, в "Слові" та інших джерелах того часу "Русь", чи "Руська земля", недвозначно протиставляється іншим державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов'янському світі, насамперед Володимирському князівству, головному супернику Києва. В цілому ж слід сказати, що етноісторичні процеси, формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов, відбувалися іманентне, державно-політичні фактори могли позначатися на них, чи то сприяючи їм, чи то стримуючи їх, але не вони їх визначали. Твердження про те, що ці племінні союзи в Київській державі настільки зблизилися й уніфікувалися, що можна говорити про появу спільної "давньоруської народності", є безсумнівним перебільшенням, політико-ідеологічною міфологемою, витвореною пізніше в Росії. Відносна державно-політична єдність, котра до того ж проіснувала в Київській державі недовго, перш ніж у ній взяли гору відцентрові сили, не означала появи етнонаціональної єдності. Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як "руський народ" і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVIIcr. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем "усіх руських земель" і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі здебільшого називають його "Московією", а російський народ відповідно "московитами". Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIIIcт., коли в Європі остаточно переходять до назви "Росія". Словом, у східнослов'янському світі, особливо після приєднання України до Росії, відбувалися два протилежні, але взаємопов'язані процеси: дедалі більшого відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення його на "московський народ", за яким вона у ХУІП-ХІХст. остаточно закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів "Україна" й "українці" був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в "общерусском море", котра невідступне проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні самовизначення "Русь" і "руський" ("русинський"). Оскільки ж терміни "Русь" і "руський" у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюються за Росією і росіянами, то це сприяло вкоріненню характеризованої вище етноісторичної схеми, за якою Київська Русь є прямою попередницею Росії, початковим етапом її історії. Україна ж у цій схемі виглядає якимось пізнішим і побічним продуктом історичного процесу, що постав внаслідок литовсько-польських завоювань і відокремлення від Росії, як писав у свій час О. Пушкін.

Цю схему "приймає без критично й західний світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися" (597). Але повернімося до нашої безпосередньої теми, до відносин Київської Русі з Західною Європою та їх відтворення в західноєвропейських джерелах. Як відомо. Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних пунктів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (876, с. 129-130). Вузлові торговельно-економічні центри пізньої античності містилися на берегах Середземного моря, по ньому ж пролягали й головні торговельні артерії того часу. Після падіння Західної Римської імперії, впродовж другої половини І тисячоліття н. е. центри економічного й суспільно-політичного життя Європи зміщалися в глибину континенту, на північ і північний схід; відповідно виникають нові торговельні артерії, які набувають дедалі більшого значення. В цій новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові "із варяг у греки", який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях і замикав на сході всю систему європейських торговельних шляхів того часу. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Реґенсбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала тоді й Волга, якою пролягав торговий шлях до Ірану й Середньої Азії. Словом, у ІХ-ХІ ст. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов'язана з "усіма сторонами світу", і все це відіграло неабияку роль у її тогочасному економічному й культурному піднесенні. Безумовно, найбільше значення мали для Київської Русі її економічні й культурні зв'язки з Візантією, найрозвинутішою країною тогочасної Європи. Разом з тим Русь мала тоді економічні стосунки і зі своїм північним сусідом, Скандинавією, і з Західною Європою, особливо Німеччиною, а з XII ст - і з Італією. Торговельні зв'язки Русі з Німеччиною зафіксовані вже у джерелах Х ст., в митних статутах деяких чеських та південнонімецьких міст для руських купців, які проїжджали через них зі своїми товарами, прямуючи на захід (751, с. 4). А в наступному XI ст. в уже згадуваному Регенсбурзі навіть виникає окрема корпорація купців, так званих русаріїв, котрі спеціалізувалися на торгівлі з Києвом та іншими містами Русі (там само, с. 4-5). Київ особливо вабив німецьких купців багатством товарів і місцевого, і візантійського та східного походження, - в Х-ХІІ ст. він був також важливим транзитним пунктом торгівлі.

У ХП ст. в Чорне море проникають італійські торгові республіки, Ґенуя й Венеція, засновують свої перші колонії на його північному березі і встановлюють досить широкі торговельні зв'язки з "Руською землею", зокрема з Києвом. Це, до речі, знайшло відгомін у "Слові о полку Ігоревім", де згадуються "венедиці", тобто венеціанські купці, в столиці Русі. Вони названі серед представників народів, що славлять у Києві перемогу князя Святослава над половцями в 1185 році: "Ту Немци й Венедици, ту Греци й Морава поют славу Святославлю..." (45, с. 202). Ця згадка про "венедиців" автора "Слова..." наводить на думку, що вони були в той час не такими вже й рідкісними гостями в Києві. В цілому ж названі торговельні зв'язки засвідчують, що до монголо-татарської навали в Європі існувала певна єдність господарського розвитку, яка охоплювала простір від Атлантики до Волги, і Русь входила до цієї системи. У Х-ХІІ ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті Європи, з нею шукали зв'язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Місце й роль Русі в тогочасній системі європейських держав, її участь у політичному житті континенту докладно висвітлені в численних дослідженнях, вітчизняних і зарубіжних (526; 661; 672; 754; 755; 821), і тут ми обмежимося тим, що вкажемо на деякі, найбільш промовисті моменти. Так, уже в Х ст. походи київських князів на Візантію набули розголосу по Європі, сприяючи утвердженню військово-політичної репутації Київської держави. Слід вказати й на те, що у ІХ-ХІ ст. великі загони русичів служили у візантійському війську і брали участь у нескінченних війнах, які вела Візантія, зокрема в Італії, на Сицилії і в Північній Африці, де вони нерідко стикалися з воїнами різних країн Заходу. Зважаючи на військову силу Київської держави, Візантія прагнула підтримувати з нею мирні й дружні відносини, що було відомо в усій Європі й справляло на неї враження (594). Наполегливий інтерес виявляв до Русі папський Рим, намагаючись витіснити візантійський церковний вплив і втягнути її в свою орбіту. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні зв'язки київських князів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з дворами європейських держав ХІ-ХПст. В ті часи шлюби між особами правлячих династій служили виключно політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в дипломатичних та воєнних акціях.

Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби, зрештою, укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав - Русі, Польщі, Чехії й Угорщини - проти Германської імперії (754, с. 88-89). При дворі київських князів нерідко знаходили притулок і підтримку королі та принци скандинавських династій. Та найкрасномовніше про велику політичну вагу Київської Русі на континенті свідчать два факти. Наприкінці 40-х pp. XI ст. встановлюються династичні зв'язки Київської Русі з віддаленою Францією: король Генріх І з династії Капетингів одружується з княжною Анною. дочкою Ярослава Мудрого. Як зазначав ще П.-Ш. Левек, французький історик другої половини XVII ст., "Русь тоді мала більше єдності, більше щастя, більше сили й обширу, ніж Франція", і за допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені (295, с. 71-72). Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора Генріха IV з Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089р., невдовзі після смерті її першого чоловіка, маркграфа саксонського Генріха Штаде. Це сталося в той час, коли досягла граничної гостроти боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII, котра, як відомо, належить до найважливіших і найдраматичніших подій раннього західноєвропейського середньовіччя, і слід думати, імператор Священої Римської імперії, вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку свого нового тестя, великого Київського князя. Зазнавши невдачі, Генріх IV зненавидів Євпраксію-Адельгейду, і через рік після одруження замкнув її в монастир у Вероні. Потім з цього цинічно скористалася папська партія для сенсаційного звинувачення імператора в аморальності, після чого нещасна жінка була всіма покинута, і їй не лишилося нічого, як, повернувшись до рідного Києва, піти знову в монастир, де вона за три роки й померла у 1109 p. (637; 686). Цей нещасливий шлюб, фатальний також для долі Генріха Г/, зробив київську княжну популярною героїнею тогочасних німецьких та італійських хронік і поем. Князівські шлюбні союзи ХІ-ХІІст. - це разом з тим цікавий і важливий показник тодішньої політичної і - до певної міри - культурної орієнтації Київської Русі. За підрахунками Н. Баумгартена, із 36 відомостей про "міжнародні" шлюбні союзи київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 - на Францію, 5 - на скандинавські країни й Англію, тоді тісно з ними пов'язану, 7 - на Польщу, 6 - на Угорщину, 3 - на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою і 3 - з представниками візантійської аристократії (778). Як бачимо, дані досить таки промовисті: із загального числа 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів тридцять припадає на держави Центральної й Західної Європи і лише декілька - на Візантійську імперію та половецькі ханства. За тими ж даними, у XII ст. "частка Візантії зростає до 7 випадків, але не за рахунок істотного зменшення шлюбних союзів великих київських князів з правлячими династіями центральне - і західноєвропейських держав" (там само, с. 69). І небезпідставно відомий югославський літературознавець В. Мошин зазначав з цього приводу: "Хоч би як применшували значення династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних держав, наведені цифри переконливо свідчать про те, що в XI ст. Русь у своєму політичному житті була значно сильніше зв'язана з Західною Європою, аніж з Візантією й балканськими слов'янами" (629, с. 41). В усякому разі, ці династичні зв'язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, з повною очевидністю засвідчують, що в ХІ-ХІІст. вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Вона жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, як слушно зазначає М. А. Алпатов, "зустрічний рух великої європейської держави на Захід" (439, с. 56). На грунті зазначених економічних і політичних зв'язків розвивалося міжнародне культурне спілкування Київської Русі, яке в ХІ-ХІІст. набуло значного розмаху та інтенсивності. Безперечно, найважливішими й найпліднішими для культурного розвитку Русі були її зв'язки з Візантією, "вплив якої, - за словами Д. С. Лихачова, - піднімався до порівняно досконалих форм спілкування високорозвинених духовних культур" (601, с. 18). За вражаюче короткий час (щоправда, у великій мірі завдяки болгарському літературному посередництву) Русь засвоїла величезні літературні багатства Візантії, насамперед церковно-повчального змісту, а також історичні хроніки, перекладні повісті тощо. Як відомо, перекладні твори становлять більшу частину загального фонду літератури Київської Русі, великий вплив вони справляли й на розвиток літератури оригінальної. В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що це активне перекладання знаменувало залучення Русі до загальноєвропейських скарбів книжності й ширше - її включення в загальний процес європейського культурного й літературного розвитку. Необхідно тут сказати, що в середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності -"латинська" і "греко-слов'янська", в яких культурний і літературний розвиток відбувалися багато в чому різними шляхами і в різних формах. Утворення цих спільностей зумовлене, врешті-решт, специфічними особливостями суспільно-державного устрою в різних регіонах Європи, відмінностями в структурі феодального ладу. Важлива роль належала й віросповідальному фактору, розколу християнської церкви на католицьку й православну, який стався в XI ст. В умовах повної гегемонії церкви в духовному житті середньовіччя цей розкол мав далекосяжні наслідки. Внаслідок усього цього в східній частині Європи склалася література, істотно відмінна від літератури західноєвропейського регіону, із специфічними особливостями свого функціонування і своєї жанрово-стильової системи. Нагадаю, що під літературою тут розуміємо не тільки красне письменство, - в той час література не мала більш-менш чіткого окреслення границь; власне, до неї належало все те з інших видів духовно-практичної діяльності людини, що закріплялося в слові й існувало у вигляді тексту. Належність давньоруської літератури до греко-слов'янської культурної спільності, де вона разом із південнослов'янськими літературами створювала ніби окрему підсистему, накладала глибокий відбиток на весь комплекс її міжнаціональних взаємин. Насамперед це означає, що її взаємозв'язки і взаємодії відбувалися головним чином у межах названої спільності, її міжнаціональний контекст - переважно візантійський і південнослов'янський. Небезпідставно Д. С. Лихачов, наголошуючи на високому європеїзмі давньоруської літератури, її активні міжнаціональні взаємини обмежує греко-слов'янським світом (600). Це, зрозуміла річ, не означає, ніби літературних спілкувань між Київською Руссю і Західною Європою не існувало, - йдеться про те, що цим спілкуванням бракувало такої ж повноти й інтенсивності, як контактам з Візантією та південними слов'янами, що вони більшою чи меншою мірою носили спорадичний характер. Як відомо, давньоруські літописці й письменники, починаючи з Нестора, виявляли інтерес до європейських справ, у чому, як уже не раз зазначали дослідники, проявлялося усвідомлення ними належності Русі до європейської етнічно-культурної спільності, європеїзм давньоруської культури й літератури. Наприклад, у