В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.
Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки в структурі філософії науки, то треба означити 70-ті роки як той час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти. Це було пов"язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв"язку з названими галузями біології, було визначено як "виклик біології по відношенню до філософії".
Однак, слід відмітити, що моральні проблеми в науковому дослідженні, які потребували осмислення в зв"язку з фундаментальними відкриттями в біології, не були абсолютною новиною для науки. Але якщо в 60-ті роки ХХ ст. філософське осмислення розвитку ядерної фізики кваліфікувалось в контраверзі раціоналізму і ірраціоналізму, пропозиціями яких стали відповідно сциєнтиський і екзистенціаліський погляди на науку і можливості людини, то в 70-80-ті роки ХХ ст. ділема "наука - мораль" розв"язувалась в межах технократизму і гуманізму. Відповідно пропонувалися протилежні відповіді на питання - що дає наука для прогресу цивілізації і що вона дає для власне людини і культури?
Обговорення такого роду питань дозволили філософам і методологам науки визначитися з приводу того, що таке етичні проблеми науки. Їх аналіз і осмислення представлені в роботах І.Фролова, Б.Юдіна. С.Пастушного, Р.Карпінської, А.Мамзіна та ін. в 70-80-ті роки ХХ ст. На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов"язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми рокими об"єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов"язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його досладженнями та їх результатами.
Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати "дійсну" науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.
На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп"ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людьсьвої життєдіяльності. Водночас глобільні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Філософського осмислення в цих умовах потребує не лише феномен життя, а й смерті. Тим більше, якщо взяти до уваги все більш серьйозний соціопрактичний інтерес і юридично-правове обгрунтування в Країнах Західної Європи явища евтаназії.
За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль "творця", Але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності.
Принаймні, потрібні відповіді про міру дозволеного втручання людини, науки, технології в світ природи і культури, в свою власну природу.
Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєвоважливими. Очевидно, що потрібно визначити ті єтичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, так би мовити, за власним возсудом, спираючись на науку.
Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрастним ставленням до об"єкту. З іншого боку, дослідник - людина, наукове знання - результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто - суб"єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку.
Таким чином, реальне наукове досладження не може бути безпристрастним, але водночас воно має бути об"єктивним.
Треба зауважити, що в текстах і вітчизняних, і західних дослідників в галузі філософії науки окреслені питання активно обговорювалися (див. роботи Фролова І., Юдіна Б., Карпінської Р., Мамзіна О., Агацці Е., Хьослє В., Апеля К. та ін.). Але суттєві ціннісні відношення, які мають місце в реальній науці, в межі якої і потрапляє випускник університету, загалом йому невідомі і тому не впливають на майбутнього вченого в процесі приєднання до наукових істин в навчанні. Зрозуміло, що потрапивши в сферу наукової діяльності молодий дослідник практичним чином має приєднатися і до наукового етосу. Але відкриває він його в тому мікросередовищі, в якому працює. І тому приєднання до етичних норм науки часто є дуже відносним, а, може, й проблематичним.
Отже, людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов”язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. Вивчення такого розділ має бути частиною знайомства з філософією і методологією науки.
Можна передбачити таке зауваження, що строго кажучи, західна філософія науки не включає етичних проблем. Але це вірно лише частково. В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу. Яскравий приклад – дослідження відомого західного філософа науки Е.Агацці. Глибокі ідеї в цьому відношенні сформульовані К.Апелем. І в вітчизняній, і в західній філософії науки визнається, що в реальній науці дослідницька діяльність спрямовується певними світоглядними і методологічними орієнтирами, вірою в істиність ідеалів науки, моральними принципами. Усвідомлення вченим необхідних норм реалізується в факті відповідальності вченого – загальнолюдського характеру.
На підставі наведених обгрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В.Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що вчений в своїй діяльнсті природньо несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за "повноцінність" отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обгрунтованості висновків. Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика.
Отже, персональна етика - це відповідальність за об"єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - елементарна етика. Тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.
Подібним чином міркують американські наукознавці Т.Парсонс і Н.Сторер: "персональна відповідальність вченого" - це відповідальність за збереження, передачу, використання і розширення емпіричних і теоретичних наукових знань.
В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обгрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності , яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обгрунтуванні, а й в практичній визначенності.
Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХ1 ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об”єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.
Виходячи з усвідомлення таких особливостей, дослідники визначають даний етап цивілізаційного розвитку як технологічну цивілізацію (Грант), добу технологічної культури (Кантен, Дюпон) і подібним чином. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.
Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв”язати пробему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліна, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби. На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп”ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 роцу почнуть витісняти “неорганічні” комп”ютери.
Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії – конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.
Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології здаються в принципі необмеженими. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підгрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.
Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування “біотехнологічного світу” людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини. Одна – країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв”язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. Друга – країни, економіка яких пов”язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об”єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.
Крім того, в умовах складного економіко-технологічного розвитку в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елемантарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров"ю і життю населення. Причому забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває великомасштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі. Інакше небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити.
Техногенна цивілізація визначила таку форму раціональності, яка спричинила кризовий екологічний стан. Як підкреслює В.Стьопін, в техногенній цивілізації формується специфічна система цінностей, відповідно до якої виникає особливе розуміння влади і сили. Влада розуміється не лише як влада людини над людиною, але й як влада над об”єктами природними і соціальними. Саме таку владу забезпечує людині наука. Таким чином, відповідно до засад техногенної цивілізації формується ставлення до світу як існуючого для людини, а до природи як до того, чим людина має оволодіти, що має підкорити.
Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв”язання екологічної проблеми, треба зрозуміти, яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу . На думку В.Зінченка, розв”язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними.
Пошук такої науки в сучасній філософії науки відбивається в дослідженнях нового типу наукової раціональності , орієнтація на який не спричиняє кризового стану культури, природи і людини. В.Стьопін впевнений, що наука збереже свій пріоритетний статус. Але тип наукової раціональності зміниться. Збережеться основна орієнтація науки – на пошук істини і ріст наукового знання. Але характер об”єктів, що їх створює наука, призведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад – їх поле розшириться. Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси. По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу – як глобальну екосистему. По-друге, вивчення системних об”єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркацій передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії.
Якщо рух до постнекласичної науки пов”язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це, відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального ставлення. Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту.
Продуктивною для розв”язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов”язано з відповідальністю людини за пройдений щлях, отже – і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.
Це означає і таку зміну традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження. Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е.Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим.
На жаль, такі вподобання значною мірою утопічні. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає величезні зусилля, щоб покласти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може були конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися оголосити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і вузько-прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все одно перемагають. Так що вчені можуть суттєво впливати на долю людства, але вирішують її політики і бізнесмени . І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.
Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то люди, на думку філософа, опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі.
Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його зміни.
За висновком Маслоу ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою , а й дуже небезпечною.“Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М.Полані в книзі “Особистісне знаня”. Наука і сама має бути деяким етичним кодом…Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини”. Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.
Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому сенсі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як суррогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав”язливий неспокій ( за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети.
Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років розділи з екологічної етики з”явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.
На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність – сприяння життю людини. Цікавим є не лище цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Розглядаючи спроби вивести етичні цінності з екологічних, він зауважуює, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це одначає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв”язок з моральними вимогами. Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.
Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на три питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Екологічна етика є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації.
Отже, не дивячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу.
Прямою відповіддю на питання - як людина повиння ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику – як взаємопов”язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі – філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.
В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняння біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати "етикою живої природи". В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства.
В останні десятиліття ХХ ст. - на початку ХХ1 ст в західній і вітчизняній філософії науки біоетиці приділяють особливу увагу. Бо вона є галузь, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико-технологічні питання.
Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:
1 - під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий ( М.Р"юз, Ед.Уілсон). Отже, можна сказати, що мова йде про біологічні засади добра і зла. Утім, це не є зведення людської моральності до біологічних рис людини. Зрозуміло, що певна схильність проявляється за умови існування людини в суспільстві.
2 - включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика - це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що - ні в ставленні людини техногенного суспільства до живого.
3 - медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об"єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах - здоров"я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров"я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів. В цльму розумінні біоетика покликана захищати фундаментальні людсткі цінності. І перш за все - право на здорове життя.
Література.
1.Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М., 1996. – 400 с.
2.Наука и культура. “КС” Вопр.филос.//Вопр.филос.,1998,№10. – С.3 – 38.
3.Зинченко В. П. Наука – неотъемлемая часть культуры? – Круглый стол “Вопросов философии” // Вопр. филос.,1990, №1. – С.33 – 55.
4.Наука и культура. “КС” Вопросов философии// Вопр. филос., 1998, №10. – С. 3 – 38.
5.Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом // Вопр. филос.,
1997, № 8. - С.141-145
6.Агацци Э. Моральное измерение науки и техники. М., 1998. – 358.
7.Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки// Сучасна зарубіжна філософія. К.. 1996. – С. 360 – 421.
8.Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М.,1999. - 385 с.
9. Р.Хиггинс. Седьмой враг.Человеческий фактор в глобальном кризисе(главы из книги) //Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности.М.,1990. – С.26 – 75.
10.Атфилд Р. Этика экологической ответственности//Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990. – С.203 – 257.
11.Ролсон 111 Х. Сучествует ли экологическая этика?//Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990. – С.258 – 288.
12.Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990. - 435 с.
13.Швейцер А.Культура и этика. М.,1973.- 343 с.
14. Йонас Г. Принцип відповідності у пошуках етики для техногенної цивілізації. - К.: 2001 - 400 с.
15. Хесле В. Философия и экология. М.: 1994.
16. Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси. К.: 2002. - 150 с.
17. Поттер В.Р. Биоэтика. Мост в будущее. К.: 2002. - 215 с.
18. Рьюз М., Уилсон Эд. Дарвинизм и этика //Вопр. филос. - 1987. - №1.
19. Кисельов М.М. Біологічна етика в системі практичної філософії // Практична філософія. - 2001. № 1.
20. Кулиниченко В.Л. Современная медицина: трансформация парадигм теории и практики. К.:2001. - 240 с.
21. Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві. К.:2000. - 199с.
|
