Вільні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (проблеми, перспективи) - Міжнародні відносини - Скачать бесплатно

План:

Вступ...…………………………………………………………...…....3

Сутність вільної економічної зони

Загальні відомості про ВЕЗ...……………...……………......4

Підходи, використані в створенні ВЕЗ...………………......6

Цілі створення ВЕЗ...………………………………..............7

Пільги, використані в ВЕЗ...……………………………......8

Основні види вільних економічних зон

Торгові ВЕЗ...…………………………………………….....11

Промислово-виробничі ВЕЗ...………………......................14

Техніко-впроваджувальні ВЕЗ...……………………..........18

Сервісні ВЕЗ

Зміст і види оффшорних операцій...…………..............…20

Податкова гавань і центр «офф - шор»...………..............23

Оффшорна компанія...…………………………................27

Інші види ВЕЗ...…………………………………............…32

Огляд існуючих моделей вільних економічних зон у світі

Загальні відомості про існуючі моделі ВЕЗ у світі...........34

Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці...…….........36

Модель розвитку ВЕЗ у Китаї...…………………..............38

Висновки про загальні риси, досягнення й особливості розвитку ВЕЗ у світі...…………………………………..............40

Становлення вільних економічних зон у Молдові...…….....….....42

Висновок...………………………………………………..................47

7. Список літератури...………………………………………...............51

Вступ

Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами обумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також призвела до інтенсивного розвитку міжкраїнного поділу праці і відповідно зміцненню взаємозв'язків в області торгівлі, руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації. Можна з упевненістю говорити про те, що міжнародний поділ праці і міжнародні економічні відносини при їхньому раціональному і правильному використанні можуть бути взаємовигідними для всіх учасників. На сьогоднішній день є чимало підтверджень тому, що, незважаючи на відносно успішний ріст світової економіки в цілому, міжнародна торгівля, що базується на міжнародному поділі праці, розвивається більш швидкими темпами.

Однією з важливих ланок у реалізації принципів відкритої економіки є створення вільних економічних зон. Їх функціонування пов'язується з лібералізацією й активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Економіка вільних економічних зон має високий ступінь відкритості зовнішньому світу, а митний, податковий і інвестиційний режим сприятливий для зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

Крім залучення іноземного капіталу для активізації економічних процесів усередині країни, створення виробничих вільних економічних зон погоджують із трьома основними задачами:

Стимулювання промислового експорту й одержання на цій основі валютних коштів;

Ріст зайнятості;

Перетворення зон у полігон по випробуванню нових методів господарювання, полюса росту національного господарства.

Важливою причиною утворення вільних економічних зон є те, що часто країна не бажає цілком відкривати свою економіку для припливу іноземного капіталу і тому використовує часткову, локальну відкритість у виді спецзони.

Сутність вільної економічної зони

2.1. Загальні зведення про ВЕЗ

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з'явилися наприкінці 50-х – початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютню, а відносню. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від митних пошлін, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в теж час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв'язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами.

2.2. Підходи, використані в створенні ВЕЗ

Історія створення ВЕЗ знає два концептуальних підходи – територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їхній основі лежить єдиний принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, між ними є істотні розходження, що визначають вибір одного з них. Відповідно до першого підходу пільговим режимом користаються підприємства й організації, розташовані на відособленій території. При другому підході преференції застосовуються до визначених видів підприємницької діяльності поза залежністю від місця з розміщення.

Прикладом реалізації першого підходу є вільні економічні зони Китаю, зона «Манаус» (Бразилія), багато експортно-виробничих зон у країнах, що розвиваються. Результатом другого підходу є «крапкові» зони, представлені окремими підприємствами (оффшорні фірми, магазини «дьюті фрі»).

Вибір одного з двох зазначених підходів залежить від конкретних задач, що повинні бути вирішені в результаті організації вільних економічних зон. Так, територіальний підхід у більшій мірі застосовуємо при рішенні проблеми розвитку якогось регіону, а функціональний – при великій перебудові структури економіки в цілому чи її окремих сферах. Функціональний підхід більш гнучкий, тому що він дає можливість створити так називані крапкові зони, представлені окремими підприємствами. У силу цього він більш зручний для інвесторів, у тому числі й іноземних, не обмежуючи їхнім місцем розташування відповідної фірми в країні. Однак у реальному житті переважає територіальний підхід.

2.3. Цілі створення ВЕЗ

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентноздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу.

З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвивинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.

Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.

Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ – від вхідних у СП приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.

Пільги, що використовуються в ВЕЗ

Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне кажучи вони, як правило, подібні.

Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг:

- Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і чи зниження скасування експортно-імпортних пошлін;

- Фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;

- Фіскальні пільги, що пов'язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на прибуток, доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;

- Адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти, великих), або на рішення інших конкретних задач.

Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинний служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.

Організація спеціальних економічних зон – справа заморочлива з адміністративної точки зору і вимагає значних фінансових засобів. Так, за даними Інституту сходознавства Російської Академії Наук, що проводив обстеження 26 країн, їхні відповідні витрати по залученню іноземних капіталовкладень склали 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. А в Китаї власні вкладення в чотири ВЕЗ до кінця 80-х рр. перевищили 22 млрд. дол., а іноземні інвестиції склали тільки 4 млрд. доларів. У зв'язку з цим експлуатацією вільних економічних зон займаються або спеціально створені урядами адміністративні структури, або державні компанії. Тільки таким шляхом забезпечуються необхідні для облаштованості інвестиції.

Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи не відбулися довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися по політичних, економічних і організаційних причинах. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвиту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.

Основні види вільних економічних зон

По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні, але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон визначена безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча зони проявилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.

Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по ознаці господарської спеціалізації – по профілі діяльності більшості фірм, що хазяюють у зоні.

. Торгові вільні економічні зони

Однієї з форм спеціальних економічних зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського порту, чи аеропорту розташовані в безпосередній близькості від них, що виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, упакуванню, маркіруванню й ін. У ВТЗ передбачається також можливість демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом. Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.

Відповідно до існуючого законодавством США вільні торгові зони, що діють на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий простір (трохи кв. км) і національної митної території, що знаходяться за межами. У них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркірування, доробка і т.п.)

Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500 зон вільної торгівлі.

До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах. З погляду режиму, вони розглядаються як знаходяться за межами державних кордонів. До зон вільної торгівлі відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

Однієї з версій вільних торгових зон є широко розповсюджені в США так називані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ – Foreign Trade Zones). Вони були створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні. Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари не виступають об'єктами митного контролю, однак у випадку їхнього переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону може відбуватися у всіляких напрямках. Наприклад, одні товари імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки перед остаточним вивозом за рубіж.

Другою формою торгових спеціальних економічних зон є вільні митні зони.

Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться до зон першого покоління. Вони існують з XVII - XVIII вв.

Вільна митна зона – це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн іноземні товари розміщаються і використовуються у вільній митній зоні без стягування митних пошлін, податків, а національні товари розміщаються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту.

Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними територіями.

. Промислово-виробничі зони

Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для вільних торгових зон, наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва в окремих країнах. З цього часу починається створення зон виробничої спрямованості, за яких незабаром закріпилася назва експортно-виробничих зон (ЕВЗ). Спочатку така зона була створена в ірландському аеропорті Шеннон. У зв'язку з відкриттям трансатлантичних ліній, що минають проміжну посадку літаків у Шенноні, над аеропортом зависла серйозна погроза втрати роботи. Тому уряд Ірландії пішов на застосування безмитного режиму, щоб залучити іноземних інвесторів у промисловість, торгівлю і туризм. Ірландській компанії в 1959 році було доручене формування спеціальної зони в регіоні аеропорту Шеннон на площі 15 га для створення 300 робочих місць. Через 15 років їх там уже нараховувалося 23 тисячі.

Згодом багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що пройшли стадію індустріалізації, скориставшись ірландським досвідом з метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість стратегії розвитку, що невідбулася, на основі імпортозаміщення вони стали застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів, без митного контролю. Тут надійшла продукція піддається обробці і потім експортується знов-таки без утручання митної влади приймаючої країни. Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.

Експортно-виробничі зони сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Однак, незважаючи на обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку, що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх технологічний і управлінський рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ забезпечують «ефект навчання» для національних кадрів. Десятки навчених у Експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що наміряються працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні невпізнанно змінити його діяльність. Нарешті, Експортно-виробничі зони можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до відкритої економіки. При цьому процес поступового «відкриття» може проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації зовнішньоекономічної політики країни. Далі, у міру розвитку ЕВЗ заробітна плата робітників та службовців завдяки високій продуктивності праці і понаднормових робіт виявляється значно вище, ніж на аналогічних вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні велику частину її валютних надходжень.

Таким чином, розвиток експортного виробництва на анклавній території якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили багато країн до організації на своїй території ЕВЗ.

У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з'явилася так називана зона підприємства (Enterprise Zones). Це спеціальна територія, на якій функціонуючі підприємства одержують від місцевої чи федеральної влади визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і неподаткових стимулах. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули відносяться до сфери керування, до стандартів по навколишньому середовищу і т.д. Терміни дії преференційних прав у зонах більшості штатів складають від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін, що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується. Наприклад, у штаті Коннектикут можна створити шістьох таких зон, а в штаті Кентуккі – сім.

Багато штатів виявляють активність у створенні нових зон і наданні їм нових стимулів для розвитку. Приймаючи рішення по організації зони підприємства, влади користаються декількома критеріями. Найбільш важливими з них є:

відсоток безробіття в районі повинний значно перевищувати національний рівень;

більш 70% жителів району повинні мати прибуток на родину нижче 80% середнього національного рівня.

Концепція зон підприємства постійно міняється. У кінцевому рахунку, подібні утворення є фінансовим тягарем для місцевих, штатовських і федеральної влади, але у виді компенсації внаслідок підприємництва, що активізується, і зростаючої зайнятості в цих зонах влади територій знижують витрати на соціальні програми.

В останнє десятиліття західні економісти виділили ще один вид промислово – виробничих економічних зон – «Макіладорас».

Перші «макіладорас» з'явилися в Мексиці в 1965 році. «Макіла» – старий іспанський термін, що позначав плату мірошнику за помел зерна. Великі американські корпорації одержали право створювати в прикордонній зоні Мексики свої підприємства для використання дешевої робочої сили, куди безмитно завозили своя сировина і напівфабрикати, а відвозили готові чи вироби вузли для остаточної зборки на головних підприємствах у США. У Мексиці залишалася «плата за помел» – заробітна плата, оплата енергії й інших витрат, збільшувалася зайнятість, росла кваліфікація робочої сили. У 1993 році в Мексиці було зареєстровано вже 2142 підприємства – «макіладорас» з числом зайнятих 532 тисячі чоловік (17% усіх зайнятих в обробній промисловості) і доданою вартістю продукції 5,9 млрд. доларів. При цьому, хоча абсолютна більшість «макіладорас» належало корпораціям США (більш 50%), багато підприємств були створені капіталами Мексики (40%), Японії, Німеччини, Іспанії, що працювали на американський ринок. Основна продукція - трудомісткі компоненти, вузли й апарати електротехніки й електроніки (36%), автомобільної промисловості (28%), швейні вироби, взуття, деревообробка. Близько 70% підприємств розміщені в прикордонних ЕВЗ.

Починаючи з 80-х років «макіладорас» поширюються і на інші країни регіону. У 1993 році в Латинській Америці діяло близько 200 Експортно-виробничіх зон – у Мексиці, Гватемалі, Сальвадору, Гондурасу, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Ямайці, Колумбії, Еквадору. Нижче наводяться дані про динамік значення ЕВЗ у товарному експорті деяких країн.

Цікаво відзначити, що в останні роки на англомовних Ямайці, Гренаді, Сент – Люсії корпорації США розвивають зовсім нову галузь експортної переробки – комп'ютерну обробку інформаційних масивів, що приймаються і передаються обробленими назад за допомогою параболічних антен через супутники. У середині 90-х років на Ямайці було задіяно близько 2500 операторів ПК, і ще близько 300 чоловік проходили курс навчання.

3.3. Техніко-впроваджувальні ВЕЗ

В останнє десятиліття широке поширення одержали так називані техніко-впроваджувальні, чи науково – технологічні зони. Цей процес в окремих країнах має помітні національні особливості. У різних країнах вони носять оригінальні назви – технопарки, технополіси, інноваційні центри й інші. Але як би вони не іменувалися, вони завжди, як правило, створюються навколо якогось наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення передачі нової технології в промисловість. Ідея створення цих зон, хоча і під іншою назвою виникла й одержала визначене втілення в Росії. До числа попередників сучасних науково – технологічних зон можна віднести Академмістечко під Новосибірськом, міста науки Дубну й Обнінск у Підмосков'я. Досвід їхнього створення ретельно вивчався, приміром, японськими фахівцями при розробці власної концепції науково-технологічних зон.

Сучасні науково-технологічні парки вперше з'явилися в США ще на початку 70-х рр., але значний ріст їх спостерігався в 80-і року. Наукові парки США – це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, що знаходяться поблизу великих наукових інститутів чи університетів. Особливістю розвитку наукових парків США є те, що спочатку вони виникли спонтанно завдяки сполученню ряду факторів – економічного, соціального, географічного й інших. Так, поруч з містом Санта – Клара, біля університету, виникла науково – технологічна зона Кремнієва Доліна (Силікон Веллі). Це найбільш велика в США науково – технологічна зона, що дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. Усього в США нараховується понад 80 технопарків, де трудяться більш 140 тисяч робітників і 45 тисяч учених. Аналогічні технопарки стали створюватися у Франції, Великобританії і Німеччині. (№7, стор.189).

У Японії науково – технічні центри одержали назву технополисів (від грецького techne – майстерність + polis – місто). Під технополісом розуміється місто і прилягаюча до нього територія, де розміщені органічно взаємодіючі підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково – дослідницькі інститути, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою.

Програма створення технополісів переслідувала наступні цілі: перерозподіл промисловості з центра на периферію; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження й ін. Для досягнення цих цілей передбачалися різні міри кредитного і податкового стимулювання. Приміром, підприємствам з високою технологією дозволялося списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд. При цьому держава брала на себе третину витрат по проведенню досліджень розташованими тут науковими лабораторіями і місцевими фірмами.

Основним досягненням американських технопарків і японських технополісів є створення локалізованої наукове – виробничого середовища, що постійно генерує передові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців і систематично одержує підтримку від сучасної мережі науково – дослідницьких, навчальних і комерційних організацій. Однак, незважаючи на очевидні досягнення науково – впроваджувальних зон, їм так і не вдалося досягти деяких ефектів, що очікувалися. Ні в США, ні в Японії так і не відбувся перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відстаючих районів, хоча це було ключовою метою національних програм створення технопарків і технополісів. Це означає, що в черговий раз була доведена непередбачуваність результатів здійснення великих економічних проектів.

3.4. Сервісні ВЕЗ

Серед безлічі спеціальних економічних зон з'явилися і такі, у яких розвивається який-небудь один вид діяльності – банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична й ін. Приміром, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва. Тут йде торгівля алмазами і функціонує алмазна біржа країни.

Такі зони одержали назва сервісних економічних зон. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є оффшорні зони.

3.4.1. Зміст і види оффшорних операцій

Виникнення оффшорних операцій викликано реалізацією зменшення податків на доходи від підприємницької діяльності в законодавчому порядку.

Підприємець – резидент зобов'язаний сплатити податки з обороту і з прибутку, отриманих від своєї діяльності усередині країни і за рубежем.

Підприємець, що бере участь у зовнішньоекономічній діяльності, платить податки двічі.

Подвійне оподатковування – це оподаткування прибутку іноземного учасника в спільному підприємстві при її перекладі за кордон і обкладання цього ж прибутку в країні іноземного учасника.

Тому для запобігання подвійного оподатковування і для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємця багато держав уклали між собою угода (конвенцію, договір) про виключення подвійного оподатковування. (№2, стор.339).

Наприклад, за станом на 1 січня 2001 р. у Республіці Молдова діють соглашения (конвенції) про запобігання подвійного оподатковування з поруч країн (Румунія, Болгарія, Чехія, Польща, Німеччина, Японія й ін.)

Крім усунення подвійного оподатковування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі, що покладений в основу оффшорних зон.

Оффшорні операції (англ. off - chore – знаходиться на відстані від берега, поза територією країни) являє собою законодавчу основу міжнародних фінансових і торгових операцій, здійснюваних підприємствами, зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані, різновидом якої є центр «офф - шор».

Оффшорні операції по своєму змісті являють собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і мінімізації оподатковування і для захисту комерційної таємниці.

Оффшорні операції включають:

Консультаційні послуги по мінімізації оподатковування, вибору оффшорної зони й ін.;

Послуги по створенню і реєстрації оффшорних підприємств (компаній), по відкриттю банківських рахунків, із продажу цих підприємств і ін.;

Послуги по ефективному використанню оффшорних компаній у міжнародному комерційному обороті;

Послуги по керуванню оффшорної компанією через довірчий керуючого;

Спекулятивні операції по керуванню капіталом (валютний дилинг, інвестиції, володіння і розпорядження закордонним майном, операції з нерухомістю, трансферні, трастові операції і т.п.);

Консалтингові послуги по податковому плануванню.

Податкове планування означає використання різноманітних факторів (географічних, правових, економічних) з метою зниження податкових утрат.

Податкове планування являє собою вибір оптимального сполучення і побудови правових форм відносин і можливих варіантів їхньої інтерпретації в рамках діючого податкового законодавства. Іншими словами, податкове планування є вибір між різними варіантами методів здійснення діяльності і розміщення активів, спрямований на досягнення можливо більш низького рівня виникаючих при цьому податкових зобов'язань.

Процес податкового планування включає 4 стадії:

Рішення питання про найбільш вигідному з податкової точки зору місця перебування (реєстрації) самої організації, її керівних органів, основних, виробничих і комерційних підрозділів і т.п.;

Вибір правової організації і її структури з урахуванням характеру і мети її діяльності;

Правильне і повне використання можливостей податкового законодавства і податкових пільг при визначенні оподатковуваного доходу і численні податкових зобов'язань, а також їхнього взаємного ув'язування з правовими формами оформлення угод;

Раціональне з податкової точки зору розміщення отриманих прибутків і інших грошових нагромаджень, використання оборотних коштів.

В основі оффшорних операцій лежить конфіденційність оффшорного підприємництва. У багатьох оффшорних юрисдикціях прийняті спеціальні закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації для осіб, що мають до неї службової доступ.

Захист комерційної таємниці звичайно зводиться до нерозголошення імені фактичного власника оффшорної компанії. Такий захист забезпечується шляхом випуску акцій на пред'явника або на основі використання довірчого керуючого (тобто номінального власника) оффшорної компанії.

Довірчий керуючий (номінальний власник, номінальний партнер) – це фактично підставне обличчя, що вводиться до складу власників фірми і занимающее посада директора, але за умовами установчого договору і статуту позбавлене практично всіх прав.

Конфіденційність також зв'язана з наявністю банківських рахунків оффшорної компанії, інформацію про які банк може видати тільки у випадку судового розгляду (наприклад, при кримінальних справах по торгівлі наркотиками і т.п.).

3.4.2. Податкова гавань і центр «офф – шор»

Усі країни світу можна розділити на три великі групи, що розрізняються за рівнем оподатковування і державного контролю за комерційною діяльністю, по розміру витрат на створення дочірніх фірм. У першій групі, у которую входять найбільші промислово розвинуті країни (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія), податок на прибуток може складати 40-50% чистого прибутку. Діяльність господарських суб'єктів строго регламентована, діють спеціальні правові норми, що обмежують внутріфірмові операції і використання закордонних фірм із метою відхилення від податків. Закони цих країн звичайно установлюють великий мінімальний статутний капітал акціонерних товариств: у Німеччині – 100 тис. марок, у Франції – 500 тис. франків. Для товариств з обмеженою відповідальністю цей капітал значно менше.

Країни, що входять у другу і третю групу, розглядаються як зони податкових пільг.

До другої групи відносяться юрисдикції, де при досить високому рівні прибуткового податку застосовується система спеціальних податкових пільг, що стосуються:

Діяльності компаній визначених типів, у тому числі холдингових, фінансових і торгових;

Механізму перекладу доходів і репатрування прибутків.

Податки, стягнуті в цих країнах при вивозі і репатруванні дивідендів, банківського відсотка, платежів роялті і деяких інших видів доходу, звичайно знижені. Країни цієї групи відрізняються ліберальними валютними і митними режимами. Дочірні фірми країн другої групи звичайно