Вільні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (проблеми, перспективи) - Міжнародні відносини - Скачать бесплатно

здійснюють «транзит» капіталів і доходу від них. У число країн з помірною податковою системою входять Нідерланди, Швейцарія (деякі кантони), Ірландія, Люксембург, Австрія, Ліхтенштейн і деякі інші.

До третьої групи відносяться державні утворення й адміністративні території, у яких гранично спрощений порядок реєстрації юридичних осіб і значно знижені (чи відсутні) податки на прибуток, - «податкові гавані».

«Податкова гавань» (податковий притулок, фіскальний оазис) являє собою невелику чи державу територію, що проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових і інших пільг. «Податкова гавань» надає пільги іноземним і місцевим підприємцям (фірмам, компаніям). Іноді пільгове оподатковування поширюється тільки на окремі види одержуваного доходу, наприклад, у Люксембурзі – це пільговий податковий режим для банків; у Швейцарії і Ліхтенштейну – для холдингових посередницьких і торгових компаній; на Багамськ островах – повне звільнення від прибуткового податку.

Законодавства держав, що мають «податкові гавані», передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку (Ірландія, Ліберія) чи обкладання їх невеликим паушальним податком (Ліхтенштейн, Антильськ острова, Панама й ін.). У Швейцарії встановлений більш низький розмір податку, що за певних умов може і не стягуватися. (№2, стор.341)

До найважливіших переваг розміщення фірм у «податкових гаванях», що роблять їх привабливими для іноземних інвесторів, відносяться наступні:

Податок на прибуток у «податкових гаванях» відсутній, чи не перевищує 1 – 2%, чи замінений щорічним збором, що у різних країнах знаходиться в межах 150 – 1000 доларів у рік і не залежить від розмірів доходу. Податки на вивіз доходів – дивіденди, банківський відсоток, платежі роялті – відсутні.

У «податкових гаванях» максимально спрощена процедура реєстрації: мінімальний розмір статутного капіталу звичайно не встановлюється; особистості власників фірм не підлягають розголошенню.

У «податкових гаванях» відсутні обмеження на вивіз валюти. Фірми можуть вільно відкривати депозити в будь-якій валюті в будь-яких закордонних банках, здійснювати й одержувати платежі в будь-якій валюті без яких-небудь обмежень.

Процедура керування фірмою також гранично спрощена. Іноді вона умовна – керування в цьому випадку здійснюється секретарською фірмою за дорученням власника. У деяких «податкових гаванях» анонімність власника забезпечується також можливістю випуску акцій на пред'явника.

Більшість країн «податкової гавані» не вважає порушення податкового кодексу і митного законодавства карним злочином. Надання фірмами звіту по веденню чи обліку податкових декларацій тут не потрібно. Єдина форма звітності – щорічний фінансовий звіт.

Різновидом податкової гавані є центр «офф – шор».

Центри «офф – шор» - це невеликі держави і території, розташовані в основному на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму і провідну політику залучення іноземних кредитних (стара назва – позичкових) капіталів, і на відміну від податкових гаваней, що надають податкові й інші пільги тільки для фінансово – кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

До найбільш відомих центрів «офф – шор» відносяться Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавэр у США й ін. Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації оффшорной компанії, як правило, заборонено.

Центи «офф – шор» принципово відрізняються від зон вільної торгівлі. Зони вільної торгівлі надають податкові та інші пільги всім підприємствам, що діють усередині зони, а центри «офф – шор» - тільки підприємствам (оффшорним компаніям), що ведуть діяльність поза їхньою територією.

Центри «офф – шор» мають визначену спеціалізацію, в основу якої покладені різні типи юрисдикції.

Юрисдикції бувають банківські, трастові (довірчі), страхові. Серед страхових юрисдикцій маються також і такі, котрі більше підходять для внутріфірмового страхування, і такі, котрі більше підходять для перестрахування.

На ринку одного профілю може конкурувати між собою кілька центрів «офф – шор». Наприклад, реєстрація оффшорних судовласницьких компаній здійснюється в Ліберії, Панамі, на островах Кіпр, Мен і інших місцях.

У центрах «офф – шор» вимоги до обов'язкових резервів комерційних банків зм'якшені в порівнянні з іншими країнами, а в ряді центрів створення резервів банками взагалі не потрібно. Також відсутня пряма залежність вартості кредитних ресурсів з дисконтними ставками центральних банків країн.

У центрах «офф – шор» фінансово – кредитні установи (національні й іноземні) здійснюють операції з нерезидентами й в іноземній для даної країни валюті. Внутрішній ринок кредитних (позичкових) капіталів ізолюється від міжнародного (зовнішнього) шляхом відділення рахунків резидентів від рахунків нерезидентів, надаючи останнім податкові пільги, звільняючи їх від валютного контролю і т.п.

Зазначені фінансові центри привабливі для валютних операцій тим, що тут не ущемляються інтереси посередників в операціях з іноземною валютою.

Центри «офф – шор» іноді називають оффшорними зонами. Країни, що створили такі зони, здобувають цілий ряд соціально-економічних вигод. А саме: вони залучають іноземний капітал, одержують додаткове джерело податкових платежів, зборів і інших внесків, збільшують зайнятість місцевого населення і, насамперед адвокатів, бухгалтерів, секретарів, співробітників банків, засобів зв'язку, страхових компаній і ін.

Негативною стороною створення центрів «офф – шор» є те, що ці центри можуть служити місцем відмивання “брудних грошей” і проведення різного роду фінансових афер.

3.4.3. Оффшорна компанія

Комерційні підприємства, створені в центрах «офф – шор», одержали назву «Оффшорні компанії».

Термін «оффшорна компанія» не є юридичним терміном. Поняття оффшорної компанії і її статус визначається спеціальним чи законом іншими аналогічними нормативними актами.

Оффшорна компанія - це компанія, що є стосовно країни реєстрації не резидентської і цілком звільненої від податків. Однак така компанія зобов'язана щорічно платити фіксоване мито за це звільнення.

В оффшорних компаніях ведення бухгалтерського обліку і звітності зведено до мінімуму (Ірландія, Швейцарія). У деяких центрах вимоги вести бухгалтерський облік взагалі відсутнє (Антильськ і Нормандські острови, Ліберія, Ліхтенштейн, Панама). Оффшорним компаніям надана повна воля в розпорядженні своїми коштами, як в інтересах їхніх учасників, так і у власних інтересах компанії. Вони можуть здійснювати будь-які фінансові і торгові операції по усьому світі. Великою перевагою діяльності оффшорных компаній є:

можливість висновку торгових угод на пільгових умовах;

здійснення в найкоротший термін міжнародних фінансових операцій відповідно до валюти покупця і продавця;

списання на місці усіх витрат, зв'язаних з висновком угод;

анонімність власників, що по різних причинах може мати велике значення у видачі ліцензій і наданні ексклюзивних прав визначеній фірмі, не крім при цьому можливості збуту товарів в інші чи країни під іншою маркою в тій же країні.

Оффшорна компанія створюється з чітко визначеними цілями. Такими цілями можуть бути:

зведення сплати податків до мінімуму;

здійснення спеціальних бізнес – функцій професійної орієнтації;

організація холдингових компаній;

створення іміджу (національного чи міжнародного);

придбання і утримання нерухомості від імені оффшорної компанії;

забезпечення конфіденційності створення оффшорної компанії, тобто таємності імені власника, банківських рахунків і ін.;

комерційна необхідність, зв'язана з обходом різних організацій і ембарго по окремих видах діяльності і товарів;

збільшення ефективності фінансових і торгових операцій.

Форми реєстрації оффшорних компаній (див. таблицю) визначаються наявністю у світі двох глобальних правових систем:

острівний, чи англо – саксонської;

континентальної, чи франко – німецької

Місцеві правові нюанси залежать саме від прийнятої в даній юрисдикції системи.

Основні принципи, покладені в основу класифікації форм ведення бізнесу і визначальні діяльність оффшорної компанії, в острівній і континентальній юрисдикції багато в чому аналогічні.

До них відноситься:

Принцип юридичної особи, що означає, що суб'єкт правовідносин існує незалежно від засновників. Власник оффшорної компанії вступає в правовідносини не безпосередньо, а через контрольоване їм юридична особа, що несе відповідальність тільки в межах своїх активів;

Принцип «обмеженої відповідальності», що означає, що всі організаційно – правові форми підприємництва підрозділяються на підприємства з повною відповідальністю і на підприємства з обмеженою відповідальністю власників. Можуть існувати і комбіновані форми підприємництва: товариство на вірі (командитне товариство), товариство з додатковою відповідальністю;

Принцип «відкритості/закритості», що означає, що «закрита» компанія є приватною компанією, а «відкрита» компанія – це публічна компанія з відкритим продажем акцій.

Податковий статус будь-якої компанії визначається критерієм резидентності і критерієм територіальності.

Критерій резидентності припускає, що компанія є резидентом даної території. Резидентські компанії даної країни підлягають у ній оподатковуванню щодо усіх своїх доходів, що витягаються як на території цієї країни, так і за її межами.

Критерій територіальності припускає, що оподатковуванню в даній країні підлягають доходи, що витягаються тільки на її території.

Більшість країн застосовують різні сполучення цих двох критеріїв: за основу береться критерій резидентності, що доповнюється системою обкладання доходів «у джерела».

Іноземна компанія, що збирається вести активну діяльність у країні, зобов'язана зареєструватися в податкових органах.

Якщо в більшості країн компанія повинна зареєструватися тільки маючи на це бажання, то в країнах СНД вона не зможе навіть відкрити рахунок у банку, не вставши на облік податкової інспекції.

Якщо іноземна компанія не збирається вести активну діяльність у даній країні, але буде одержувати в ній які-небудь доходи, то вона обкладається податком «у джерела», що повинний утримуватися при виплаті їй цього доходу.

Наприклад, для одержання пільгового оподатковування на Кіпрі, в Ліхтенштейні, Швейцарії необхідно відповідати наступним умовам нерезидентності стосовно держави реєстрації:

Постійне місце ведення бізнесу і керування компанією перебуває за межами країни реєстрації;

Джерело походження доходів перебуває за межами країни реєстрації, тобто на території країни реєстрації компанія не веде ніякої комерційної діяльності;

Можливі три види оффшорних компаній:

Нерезидентська (Non – Resident)

Компанія, звільнена від податків (Exempt)

Компанія міжнародного бізнесу (International Business Company)

Нерезидентська компанія – це фірма, власником якої є нерезидент. Головний (центральний) офіс цієї компанії офіційно зареєстрований в іншій країні. Для такої компанії вводяться податкові пільги. Вона зобов'язана щорічно проводити аудиторську перевірку, за результатами якої сплачуються податки.

Компанія, звільнена від податків – це нерезидентська компанія, для якої введене пільгове оподатковування (чи цілком звільнене від сплати податків, чи платить невелику процентну ставку податку на прибуток) і яка зобов'язана щорічно проводити аудиторську перевірку.

Компанія міжнародного бізнесу – це, власне кажучи, і є оффшорна компанія. Вона також є нерезидентської, цілком звільнена від податків, але зобов'язана щорічно виплачувати фіксоване мито.

Великі компанії з міжнародними активами організують свою власність шляхом створення оффшорного холдингу. Основною функцією оффшорного холдингу є ведення керування іноземними дочірніми підприємствами як проміжну ланку між ними й остаточним власником. Такий фінансовий центр може мінімізувати вплив різних податкових систем і політичних ризиків, накопичувати прибуток дочірніх підприємств; контролювати їхній стан, реінвестувати накопичені засоби. Така форма холдингу є оптимальною для інвестування за рубежем не прямо, а через власного посередника, у статутні капітали компаній, у нерухомість і т.п.

Оффшорні компанії часто займаються торговим реінвойсингом.

Реінвойсинг – процес руху товарів від постачальника до покупця, у якому оффшорна компанія використовується лише для оформлення контрактів і рахунків.

Головна (материнська) компанія укладає з оффшорною компанією контракт на весь товар за єдиною ціною, а оффшорна компанія бере контракт на партії цього товару з покупцями в різних країнах.

Головна компанія дістає фіксований прибуток, а на рахунку оффшорної компанії залишається різниця, одержувана від окремих контрактів, що цілком виводиться з-під оподатковування.

Оффшорні компанії не тільки займаються торговим реінвойсингом. Вони володіють судновим флотом, створюють свої страхові філії для страхування власних ризиків (якщо мають можливість уключити страхові премії в собівартість чи продукції її перевезення), створюють лізингові оффшорні компанії (якщо інвестовані ресурси оффшорної компанії використовуються на придбання устаткування для головної компанії).

3.5. Інші види ВЕЗ

Поряд із ВЕЗ, орієнтованими на один вид діяльності, одержали поширення вільні економічні зони багатогалузевого призначення, чи комплексні зони. Практично вони мають характерні риси всіх інших зон. У цьому відношенні становить великий інтерес вільна зона «Манаус» у Бразилії. У 1967 році в бразильської Амазонії на площі 3,6 млн. кв. км. був виділений «промисловий округ вільної зони «Манаус». Тут поступово складається унікальний господарський комплекс, що являє вражаючий приклад могутнього економічного підйому території практично з нульового стартового рівня розвитку. Особливість вільної зони «Манаус» полягає в тому, що вона направляє на експорт тільки 3-5% виробничої продукції, а інша споживається в самій Бразилії. У цю зону вкладено більш 13 млрд. доларів інвестицій. У 30 галузях виробництва, що розвиваються тут, організовано 600 промислових підприємств із загальною чисельністю працюючих близько 80 тисяч чоловік.

Наприкінці 70-80 р. у Китаї одержали розвиток спеціальні відкриті райони. Ще в 1978 р. на вищому партійному рівні там було прийняте рішення про створення ВЕЗ у 14 прибережних містах із загальною чисельністю населення більш 20 млн. чоловік. Фактично ці території містять у собі весь приморський пояс країни і значно поширюються всередину країни. Вони формуються шляхом пільгового в порівнянні з загальним режимом господарської діяльності. У відкритих районах розміщаються експортоорієнтоване виробництво, технопарки, торгові підприємства. Власне кажучи вони є різновидом зон комплексного типу. Виробництво Китаю затратило великі засоби на облаштованість цих районів. У цілому з урахуванням недержавних засобів у кожен гектар зони вкладалося 15-17 млн. доларів. По офіційним даним, через економічно зони Китаю проходить 2/3 його зовнішнього обороту.

У 90-і роки активізуються процеси по формуванню міжнародних вільних економічних зон. Так, мається проект створення спеціальної економічної зони «Туманган» (Туманцзян). Ця вільна економічна зона повинна бути створена на стику границь Росії, Китаю і КНДР. Проект розрахований на 20 років, його вартість на першому етапі оцінюється в 90-110 млрд. доларів.

ВЕЗ «Туманган» припускає участь Японії, Південної Кореї, Монголії, Китаю, КНДР і Росії. У вільній економічній зоні буде побудований великий порт, численні промислові підприємства з використанням китайською і корейською робочою силою. Росія повинна буде поставляти на ці підприємства сировина для переробки. Підприємці, що організували виробництво у вільній економічній зоні, будуть користатися поруч пільг. Передбачається, що зони будуть мати гнучкі границі, до участі в спільному освоєнні можуть підключатися також і суміжні райони.

Відпрацьовування ділових контактів не на міждержавному, а на регіональному рівні привела до появи так званих еврорегіонів, як форми організації зовнішньоекономічної взаємодії. Еврорегіон являє собою добровільне об'єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації зв'язків один з одним. Вищі органи влади кожної країни, що здійснює свою діяльність у рамках еврорегіона, делегують даної області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних господарських і інших зв'язків. Активну роль у створенні еврорегіону грають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна і Бєларусь.

4. Огляд існуючих моделей ВЕЗ у світі

4.1. Загальні зведення про існуючі моделях ВЕЗ у світі

Число ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу, очевидно, уже перевищує 250. Приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. Здебільшого це вільні торгові (безмитні) зони в морських портах для здійснення вантажно-розвантажувальних операцій із транзитними вантажами. Прикладом такого роду можуть служити шість «вільних портів» ФРН – Гамбург, Кіль, Емден, Куксхафен, Бремерхафен і Бремен. «Вільна гавань» у Гамбурзі спеціалізується також на суднобудуванні, судноремонті, нафтопереробці; у ній зайнято 60 тисяч чоловік. Для Великобританії більш характерні підприємницькі зони, для Швейцарії – страхові і банківські. У деяких країнах регіону виникли також науково – впроваджувальні зони і експортно-промислові (ірландський винахід, зв'язаний з аеропортом Шеннон).

У країнах Східної Європи вільні економічні зони стали виникати наприкінці 70-х – початку 80-х років. До кінця 80-х років їх було вже більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Польщі, Болгарії. Як і в Західній Європі, це були переважно зони вільної торгівлі, розташовані в морських і річкових портах (Рієка, Сіліт, Белград, Будапешт, Русе, Щецин).

У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Серед них найбільш поширені зони вільного підприємництва і науково – впроваджувальні ВЕЗ. Такі ж зони характерні і для Японії.

У країнах, що розвиваються, перші вільні економічні зони виникли в середині 60-х років; прикладом такого роду може бути ВЕЗ «Кондла» в Індії. Спочатку їх було небагато, але потім почався дійсний бум. Хоча існуючі оцінки числа таких зон у країнах, що розвиваються, дуже суперечливі (від 100 до 300), у будь-якому випадку вони свідчать про їх дуже широке поширення. У цих зонах зайняте близько 1,5 млн. чоловік.

Майже всі країни, що розвиваються, узяли за зразок ірландський Шеннон і стали створювати в себе насамперед експортно-промислові ВЕЗ, що найчастіше орієнтуються на морські порти й аеропорти. Ціль їхнього створення – форсований розвиток окремих галузей промисловості, стимулювання експорту, залучення іноземних капіталів, а також передовий техніки технології. Що ж стосується різного роду пільг для іноземних інвесторів, то вони, як правило, ще більші, ніж у країнах Заходу. Треба мати також на увазі, що цих інвесторів тут особливо залучає наявність дешевої, але дисциплінованої і готовий до напруженої праці робочої сили.

Більш за все спеціальних економічних зон у країнах, що розвиваються, Азії, у першу чергу в «нових індустріальних» і в країнах АСЕАН. На ВЕЗ Сінгапуру зайнято більш 220 тисяч чоловік, Гонконгу – 100 тисяч; деякі автори вважають навіть, що Сінгапур, як держава, і Гонконг, як територія, у цілому виявляють собою вільні економічні зони. Велике число зайнятих також на ВЕЗ Республіки Корея (150 т.) і Тайваню, а також Малайзії, де нараховуються десятки таких зон. Головні інвестиції в місцеві підприємства належать фірмам Японії, а продукція їх направляється насамперед на ринок США.

Друге місце по числу і значенню ВЕЗ займає Латинська Америка, де такі зони функціонують у Мексиці, Бразилії, Чилі, деяких інших країнах. Найбільша з них знаходиться на границі Мексики і США з розрахунком на використання дешевої місцевої робочої сили і збут продукції на ринках північного сусіда. Тут зайнято майже 250 тисяч чоловік, а по експортному виторгу ця зона уступає тільки доходам від продажу нафти. У Колумбії росте значення ВЕЗ «Таранкваль», у Бразилії – ВЕЗ у Манаусе, що важливо для розвитку колонизуемого басейну Амазонки. (№5, стор.282-284).

Як приклад розглянемо модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці і Китаї.

4.2. Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці

Формування спеціальних економічних зон у країнах Латинської Америки відбувалося на наступних загальних принципах:

Зони створювалися з ініціативи центральних, а не місцевої влади виходячи з загальнодержавних інтересів;

Їхньому створенню передувала підготовка відповідної законодавчої бази, реалізація положень якої на практиці відбувається нерідко через 3-4 року;

Були чітко визначені різні типи вільних зон: виробничі, експортно-виробничі, чисто торгові, оффшорні і т.д. І відповідно до цього передбачалися різні величини податкових, митних і інших пільг;

Спочатку під зони приділялися обмежені території, що поступово розширювалися, рідко досягаючи великих розмірів (торгова зона «Колона» у Панамі з річним оборотом у 8 млрд. доларів США за 40 із зайвим років існування не досягла навіть площі в 300 га);

Кількість зон збільшувалося поступово.

Спочатку створювалися торгові зони. Пільги для компаній, що функціонують у них, стосуються насамперед митного обкладання. Товари, завезені на територію зони, не підлягають обкладанню митними пошлинами і податком на імпорт і звільнені від інших видів контролю над імпортом, що включаються в митне законодавство країни. У зонах, розташованих, як правило, поблизу великих торгових портів, наприклад у Барранкілья в Колумбії, юридичні і фізичні особи, що займаються зовнішньоторговельною діяльністю, мають право безперешкодне ввозити і вивозити товари, перевантажувати і складувати їхній (на термін до одного року без сплати податків), розфасовувати, продавати оптом і вроздріб. Можливість безмитного збереження продукції в чеканні сприятливих змін кон'юнктури на світових чи ринках на внутрішньому ринку країни, де розташована зона, надзвичайно вигідно постачальникам. Постачання з зони на внутрішній ринок обкладаються митом і податком на імпорт, як на аналогічні товари, безпосередньо завезені з-за кордону.

Діяльністю на території вільних торгових зон займаються, насамперед, місцеві підприємці. У 1995 році на територіях Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю діє зона вільної торгівлі «Меркосур».

Згодом у вільних торгових зонах стали виникати підприємства по обробці ввезених товарів. Тому вільні торгові зони поступово перейшли в ранг вільних виробничих зон.

Переважна більшість виробничих зон працює на експорт. По законодавству Бразилії підприємства ексортно-виробничих зон зобов'язані поставити за рубіж 100% продукції.

Деякі зони (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії й острів Вогненна Земля в Аргентині) працюють тільки на внутрішній ринок.

4.3. Модель розвитку ВЕЗ у Китаї

Серед країн, що розвиваються, дуже помітний розвиток і резонанс одержали спеціальні економічні зони Китаю. Почавши з невеликих територій, об'єднаних спецзонами на самому початку 80-х років, китайське керівництво до середини 90-х років поширило їхній режим на сотні квадратних кілометрів. Крім найбільш відомих у країні і за рубежем спеціальних економічних зон – «Шеньчжень», «Чжухай», «Сямень», «Шаньтоу», що мають багаторічну історію, а також спеціальної економічної зони «Хайнань» (існує з 1988 р.), у країні помітний розвиток одержали зони техніко-економічного розвитку (більш 2-х десятків) і зони розвитку нової і високої технології – технопарки. Особлива роль приділяється шанхайській зоні економічного розвитку «Пудун». Значення проекту, розрахованого на кілька десятиліть, визначається не тільки тим, що зона «Пудун» повинна стати в перспективі великим центром промислового виробництва Китаю, але і покликана сприяти перетворенню Шанхая в найбільший торговий і фінансовий центр Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Створення спеціальних економічних зон стало важливою складовою частиною проведення відкритої зовнішньоекономічної політики, проголошеної китайським керівництвом наприкінці 70-х років. При виборі моделі розвитку ВЕЗ китайське керівництво виходило з поточних потреб країни і досвіду функціонування спеціальних зон в інших країнах. Найбільше детально вивчався досвід Сінгапуру, Тайваню, США. У ході підготовки організації спеціальних економічних зон було запропоновано кілька варіантів режиму їхнього функціонування. У результаті був обраний шлях організації ВЕЗ зі створенням у їхніх рамках структури господарства, орієнтованого на експорт, усіляке залучення іноземного капіталу, а також істотне поліпшення технології виробництва. Спеціальні економічні зони стали грати сполучну (буферну) роль з іншими районами країни, реалізуючи політику «відкритих двер».

З початку 90-х років у портових містах, спеціальних економічних зонах КНР починають виникати вільні митні території – вільні зони торгівлі (ВЗТ), що як указують китайські фахівці, будуть розвиватися по моделях, подібним з існуючими в інших країнах.

Практика функціонування китайських спеціальних економічних зон і інших районів з пільговим інвестиційним кліматом продемонструвала безсумнівні успіхи. До числа досягнень ВЕЗ як китайські, так і закордонні фахівці відносять насамперед високі, стійкі темпи економічного росту, великі обсяги притягнутих у зони іноземних інвестицій, значне підвищення продуктивності праці і, нарешті, істотний ріст рівня життя населення.

Вільні економічні зони в КНР (крім загальних з іншими країнами цілей спецзон) у цілому є експериментом по використанню ринкових відносин в умовах переваги державної власності. Перехід «усі разом» до ринкового господарства визнаний у Китаї неприйнятним, чреватої серйозними потрясіннями для народу й економіки в цілому. Специфіка китайського досвіду регулювання вільних економічних зон полягає в тім, що вони для сучасного Китаю щось більше, ніж спеціальні райони по стимулюванню іноземного і вітчизняного підприємництва, залученню інвестицій, прискореному розвитку тих чи інших галузей і ін. У спеціальних економічних зонах Китаю відбувається становлення й обкатування, як відзначають китайські економісти, економічної моделі, по якій у 21 столітті буде жити практично весь Китай.

4.4. Висновки про загальні риси, досягнення й особливості розвитку ВЕЗ у світі

Світовий досвід функціонування вільних економічних зон дозволяє сформулювати основні висновки про їхні досягнення, загальні риси й особливості розвитку. Функціонування спеціальних економічних зон у промислово розвитих країнах свідчить, що в основі їхнього успіху лежить, з одного боку, гарне планування первісних стадій їхнього розвитку, а з іншого боку – гнучкість керування зонами. Ситуація, що змінюється, у світовому господарстві (НТР, конкуренція між транснаціональними корпораціями, зміни в курсах валют, зміна в системі міжнародного обміну й ін.) впливає на розвиток ВЕЗ і відповідно вимагає адекватного реагування на ці зміни.

Соціально-економічні вигоди від створення зон (зовні - торгових у США, «Шеннон» в Ірландії та ін.) досить вагомі. Ці зони створили значне число робочих місць, оживили міжнародний торговий обмін, підвищили зовнішньоторговельну результативність, науково – виробничий потенціал і ін. Важливим аспектом діяльності спеціальних економічних зон у промислово розвитих країнах є те, що вони працюють не тільки на світовий, але і на внутрішній ринок.

Вільні економічні зони, що функціонують у країнах, що розвиваються, мають ряд загальних рис розвитку:

По-перше, найбільше поширення в цих країнах одержали експортно-виробничі зони. Як було сказано вище, створення ЕВЗ визначається рядом економічних причин, і насамперед, потребою розвитку і виробництва промислових товарів на експорт, залучення в країну іноземного капіталу, передової науки і технології, сучасної технічної інформації.

По-друге, особливий режим господарювання у вільних економічних зонах стає більш ліберальним і пільговим для іноземних підприємців. Це зв'язано з посиленням міжнародної конкуренції між спеціальними економічними зонами і відповідно спробами довести свої порівняльні переваги перед подібними іншими ВЕЗ.

По-третє, у процесі функціонування вільних економічних зон відбувається торгово-промислова диверсифікованість їхньої діяльності, комплексний розвиток. Сучасна НТР на перший план висуває вільні економічні зони, у яких зосереджуються наукомісткі галузі виробництва, зв'язані з розробками нової і високої технології.

Помітна роль вільних економічних зон у соціально – економічному розвитку окремих відособлених районів різних країн, тієї чи іншої галузі виробництва, у залученні іноземного чи капіталу пожвавленні діяльності дрібного і середнього вітчизняного підприємництва, проте, не дає досить основ розглядати їх як універсальний спосіб модернізації економіки. Ступінь впливу функціонування спеціальних економічних зон на іншу територію країн, що розвиваються, є досить обмежений. Для промислово розвитих країн, як правило, і не ставиться спеціальною задачею поширення такого впливу. Організація ВЕЗ грає строго визначену роль у пожвавленні підприємницької діяльності даного чи регіону в акцентуванні уваги на розвиток тієї чи іншої галузі економіки. Крім того, утворення вільних економічних зон сполучено, як правило, зі значними капіталовкладеннями і наступними істотними зусиллями держави по їхньому розвитку. Без строго визначеної централізованої підтримки вони практично нежиттєздатні.

5. Становлення ВЕЗ у Молдові

Вільні економічні зони широко поширені у світі. Ці крапки економічного росту привабливі для іноземного капіталу з погляду оподатковування, гарантій про незмінність нормативної бази, а також спрощення бюрократичних процедур і надійної безпеки. Вони роблять на економіку країни як прямий, так і непрямий сприятливий вплив. Це імідж країни, нові робочі місця з можливістю навчання новим технологіям і новій культурі виробництва. До цього необхідно додати і відрахування в бюджет, можливість одержання ділових послуг на сучасному міжнародному рівні, виробництво імпортозамінюючих товарів, збільшення експорту, високі темпи розвитку конкретної території, оголошеною вільною економічною зоною.

Саме це послужило основою для прийняття в 1995 році закону «Про Зону вільного підприємництва «Expo-Business-Chisinau». Був ще один фактор, що вплинув на це рішення - територія колишньої ВДНГ занепадала, на її утримання виділялося тільки 30-50% необхідних для цього коштів. Останні інвестиції на розвиток були спрямовані ще в 1984 році. Тому було вирішено відробити нову для республіки форму господарювання саме на цій території.

Організація вільної економічної зони класичного типу вимагає на етапі її створення серйозних витрат на розвиток інфраструктури. Однак якщо за якимись причинами не можуть бути виділені такі кошти, то використовуються інші варіанти організації зони з метою створення особливої привабливості для капіталу. У період становлення застосовуються відмінні від «класики» види діяльності, наприклад, роздрібна торгівля. Подібного роду зони діють у багатьох країнах Латинської Америки.

Молдова вибрала саме такий шлях для створення першої ВЕЗ, у тому числі через прозорість молдавських границь, високого рівня тіньової економіки і т.п.

Інша відмінність від класичної схеми полягає в тім, що резиденти вільної зони, обов'язково повинні були стати резидентами РМ. Таким чином, вони включалися в існуючу в країні систему контролю за дотриманням діючого законодавства. А за Адміністрацією вільної Зони залишався, в основному, контроль за виконанням специфічних положень законодавства. При цьому держава надала інвесторам гарантії того, що законодавство про вільну економічну зону не буде мінятися в плині 10 років. Це усе дало великий імпульс для підприємницької ініціативи. У Молдову пішли інвестиції, ЗСП «Expo-Business-Chisinau» в умовах загальної депресії стало крапкою економічного росту.

За два роки резидентами ЗСП стали 64 іноземні фірми, що представляють 22 країни. За станом на 30 вересня 1998 року було інвестовано майже 62 млн. лей, причому з них 1/5 безоплатно в розвиток інфраструктури зони. До кінця 1998 року очікувалося одержання інвестицій на 100 млн. лей. Активно освоювалися нові види діяльності. Виробництво товарів досягло вже 11% від загального обсягу обороту у вільній зоні. Налагодився випуск комп'ютерів, електронних газових пальників для тютюносушилок, телевізорів, касових апаратів і ін.

Обсяг надходжень у бюджет з цієї території з урахуванням ряду спільних підприємств, що раніше працювали в РМ і минулих по конкурсі у вільну зону, збільшився в 15 разів. Цікава динаміка. Так, якщо в першому півріччі 1997 року платежі в бюджет склали 2,4 млн. лей, то в другому півріччі вже 6,5 млн. лей. За цей час було створено майже 1500 нових робочих місць. До них можна додати близько 400 нових робочих місць, створених у підрядчиків.

Завдяки цілеспрямованій роботі порядку 150 місцевих виробників реалізували товари через торгову мережу вільної Зони, досить успішно конкуруючи з імпортерами.

Організація ЗСП споконвічно розглядався як спосіб, модель виходу економіки республіки з глибокої економічної і соціальної кризи.

Перша задача – призупинити руйнівний процес на території ВДНГ – була вирішена буквально за півроку. Далі, відповідно до затвердженої концепції і генеральної схеми розвитку була закладена основа створення в ЗСП бізнес – центра.

Друга задача – організація виробництва товарів, у першу чергу, на території субзон. У першому півріччі1998 року (до внесення виправлень у законодавство) вісім резидентів збиралися відкривати виробництво в субзонах, закуповували устаткування.

Цьому сприяла торгівля, і в першу чергу, роздрібна, котра займала менш 40% від всього обороту у вільній Зоні. Але саме вона послужила головним прикриттям початку боротьби проти вільної Зони. Відповідно до законодавства 1998 року, одна фізична особа була вправі придбати товари без ПДВ і митних пошлин на суму 250 доларів США на місяць. Частка товарів, реалізованих у вільній Зоні, не перевищувала 3-4% від обсягу легальної торгівлі в республіці, при цьому магазини Зони давали 35% від усіх доходів у торгівлі республіки.

Ще одна задача, розв'язувана вільною Зоною – це боротьба з чорним ринком. Наступ держави на вільну Зону на цьому фронті викликав об'єднання проти ЗСП сил, що мають прямий інтерес на чорному ринку. А чорний ринок у РМ дуже значний – більшість кількості всієї торгівлі.

Поява торгівлі в ЗСП зруйнувало монополію чорного ринку і викликало зниження на ньому цін. Але покупці віддавали перевагу вільній Зоні, тому що тут не було ризику як харчові продукти, а при покупці складної техніки клієнт одержував гарантії на наступне її обслуговування. Заробив економічний механізм боротьби з чорним ринком, але держава не скористалася їм для подальшого настання. Під впливом впливових сил тіньової економіки почалося формування суспільної думки на тему: «ЗСП завдає шкоди бюджету». Став проповідуватися гасло несправедливості різних умов для резидентів у вільній Зоні й інших підприємцях. До цього була підключена і легальна торгівля, хоча, як показує статистика, ЗСП на товарообіг легальної торгівлі не вплинула. Був знайдений привід і можливості для залучення в боротьбу проти вільної Зони і міжнародних структур.

У результаті 8 серпня 1998 року виправлення в закон про бюджет позбавили роздрібну торгівлю податкових і митних пільг, незважаючи на 10—літні гарантії, надані законом. Потім пішов ряд суперечних закону інструкцій Мінфіну. У розвитку вільної економічної зони наступив період спаду: бюджет одержав на 1 млн. лей менше, більша кількість працівників ЗСП пішли в примусову відпустку чи були звільнені, застигли будівництва, порушилися укладені контракти, залишилися неповерненими банківські кредити, збанкрутували багато резидентів і адміністрація.

Протягом 2,5 – 3 наступного років у результаті вичікувальної і нерішучої політики уряду РМ ЗСП не розвивалася, але і не вмерла