Методологія та методи наукового дослідження - Педагогіка - Скачать бесплатно

План

1. Методологія дослідження.

2. Фундаментальна або філософська методологія. Загальнонаукова методологія.

3. Конкретнонаукова методологія. Методи і техніка дослідження.

Література:

1. Білуха М.Г. Основи наукових досліджень: Підручник для студ. екон. спец. вузів / М.Г. Білуха. – К.: Вища школа., 1997. – 271 с.

2. Крушельницька О.В. Методологія та організація нау­кових досліджень: Навч. посібник / О.В. Крушельницька. - К.: Кондор, 2003. - 192 с.

3. П'ятнииька-Позднякова І.С. Основи науковик дослі­джень у вищій школі: Навч. посібник / І.С. П'ятницька­-Позднякова. - К., 2003. - 116 с.

1. Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлен­ня про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного ха­рактеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і технологій. Тому є сенс розглянути ці питан­ня докладніше.

Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне використання. 3міст нового в науці не завжди бачить сам дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не використовуватися на практиці.

При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть приховува­ти в собі початок важливих відкриттів.

Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важ­ливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, розкри­ти його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне зна­чення.

Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального історичного процесу, історії розвитку певної га­лузі, бути багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – це творчий процес, в основі якого завжди лежить задум уче­ного, його ідея.

У філософському визначенні ідея – це продукт людського мислення, форма відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення тим, що в ній не тільки відобра­жається об’єкт вивчення, а й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності. Тому важливе значення має історичне вивчення не лише об’єкта дослідження, а й становлення та розвитку знань про нього.

Ідеї народжуються з практики, спостережень навколиш­нього світу і потреб життя. В основі ідей лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, однак час­то не відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішен­ня. У такому разі на допомогу приходить здатність дослід­ника проаналізувати ідеї, погляди попередників, запропону­вати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке протягом тривалого часу не могли вирішити при загально­му підході до справи.

Вивчення історичного досвіду, визначення етапів станов­лення, розвитку об’єкта дослідження та ідеї від часу виник­нення до стадії вирішення завдання значно збагачує наукове дослідження, свідчить про достовірність його результатів і висновків, підтверджує наукову об’єктивність і компетентність дослідника.

Нова ідея - не просто зміна уявлень про об’єкт дослі­дження - це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних і, здавалося 6, перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом парадоксальних ситуацій, коли виявляється незначний, неочікуваний результат, який надто розходиться із загальноприйнятими положеннями науки - парадигмами. Отримання нових знань відбувається за схемою: парадигма - парадокс - нова парадигма. Розвиток науки - це зміна парадигм, методів, стереотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логіч­ному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе прин­ципово новий результат дослідження, який не можна логіч­но вивести з відомих теорій. Особливу роль тут відіграють інтуїтивні механізми наукового пошуку, які не ґрунтуються на формальній логіці.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівня­ми методології науки.

Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - на­ука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних науко­вих шкіл не розмежовують методологію і методи досліджен­ня. У вітчизняній науковій традиції методологію розгля­дають як учення про науковий метод пізнання або як систе­му наукових принципів, на основі яких базується досліджен­ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, мето­дів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як си­стему знань про теорію науки або систему методів дослі­дження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослі­дження, включаючи техніку і різноманітні операції з фак­тичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

визначає способи здобуття наукових знань, які відобра­жають динамічні процеси та явища;

направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;

забезпечує всебічність отримання інформації щодо про­цесу чи явища, що вивчається;

допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

• створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент науково­го пізнання.

Ці ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методоло­гія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максималь­но об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

Методологічна основа дослідження, як правило, не є само­стійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнен­ня мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розді­лах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребуе ви­значення методологічних основ кваліс1эікаційної роботи.

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існу­ють поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності - має чотирирів­неву структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загаль­нонаукові принципи, що становлять власне методологію, кон­кретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкрет­них методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

2. Філософська, або фундаментальна, методологія є ви­щим рівнем методології науки, що визначає загальну стра­тегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вка­зівки для вивчення реального світу. Потім методологія висту­пала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.

Тривалий час проблеми методології не посідали належно­го місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. 3разком пізнання були принци­пи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпіризм протягом багатьох століть виступав вихідною пози­цією при розгляді всіх проблем.

Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх роз­виткові методології, спробували розглянути закономірності в самому мисленні: сходження від конкретного до абстракт­ного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діа­лектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.

Діалектична логіка пізнання стала універсальним інстру­ментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мис­лення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження бага­топланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалек­тичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну супе­речність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктив­ність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, ос­новою пізнання дійсності, а практика - критерієм істин­ності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і ме­тод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфі­кою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.

Філософська методологія виконує два типи функцій. По-­перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємо­зв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філо­софська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук ви­конує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує зав­дання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, вихо­дячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальню­ючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взає­мозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, де­термінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об’єктів, що відбивають то­тожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпрета­ція цих принципів варіюється відповідно до специфіки до­сліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природни­чих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.

Філософські вчення, провідними ідеями яких е філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія наукової творчості, визначають загальний підхід до вивчен­ня проблеми, спрямовані на вирішення стратегічних, а не тактичних завдань дослідження і пов'язані з ним опосеред­ковано.

3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникну­ти у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчен­ня історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов­лення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі­дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується по­рівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні став­ляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло дже­рел та особливості застосування способів зіставлень і по­рівнянь об’єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних са­мим об’єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняль­но-історичних методів: порівняльно-типологічний, що роз­криває схожість генетично не пов'язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

У соціальному пізнанні широко використовуються циві­лізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення куль­турно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятіüного апарату конкретної га­лузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен­ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод опера­ціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу­мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. По­тім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою.

Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав об­сягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути то­тожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологіч­ним. Трете: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, нази­вають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об’єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об’єкт нау­кового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усік елементів і частин.

3гідно з системним підходом, система - це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і вза­ємопов'язаних частин (рис. 3.1). Основними ознаками си­стеми е:

1) наявність найпростіших одиниць - елементів, які її складають;

2) наявність підсистем - результатів взаємодії еле­ментів;

3) наявність компонентів - результатів взаємодії підси­стем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

4) наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої е те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтеграль­ний результат;

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину си­стему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розгля­дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно­сять цілісність, структурність, функціональність, взаємо­зв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, ціле­спрямованість, самоорганізацію.

3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні прин­ципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта: принцип ці­лісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єди­не ціле; принцип примату цілого над складовими частина­ми, який означає, що функції окремих компонентів і підси­стем підпорядковані функції системи в цілому її меті; прин­цип ієрархічності, який постулює підпорядкованість ком­понентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, вна­слідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш­ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч­на система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтво­рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціону­вання задля підвищення стійкості, збереження цілісності, за­безпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємо­зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва­тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се­редовища.

Виходячи з системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують "парними" ти­пами. Виділяють такі типи систем: однофункціональні і ба­гатофункціональні; матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті; невеликі і великі; прості й складні; ста­тичні і динамічні; детерміновані і стохастичні (ймовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані. С ще більш детальна класифікація систем, яка дає змогу сукупність їхніх загальних і специфічних ознак з метою наукового дослідження.

3 позицій системного підходу можна розглядати будь­-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка си­стеми, сутність та особливості, чинники та умови) виправда­на тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність яви­ща, процесу.

У системному дослідженні об’єкт, що аналізується, роз­глядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки су­марними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотвор­чими, інтегративними зв'язками досліджуваного об’єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко­вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си­стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції - у динаміці. Між ними е певна залежність.

Структуризація об’єкта - необхідна умова його ви­вчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві скла­дові об’єкта - елементи, підсистеми, компоненти, зв'язки, властивості, функції та ін. Опис структури об’єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємозв’язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допо­могою метода класифікації - багатоступінчатого, послідов­ного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, скла­ду елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Структуризація - засіб пізнання ступеня складності будь-якого об’єкта чи процесу на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це дозволяє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджувати­ся із загальними цілями системи в цілому. Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Розрізняють функціональну залежність (у математич­ному розумінні) і функціональне призначення (у соціальному розумінні) досліджуваних об’єктів. На основі другого аспекту формується уявлення про соціальні функції систе­ми. Функція є конкретизацією призначення системи, дово­дить доцільність існування об’єкта або процесу в межах цієї системи. Функція - це спосіб практичної реалізації при­значення (цілі) системи.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структуру системи. Перша з них виявляє субстанціüні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв'язки та основні функції. Друга - розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетич­но вихідного до генетично похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності). Третя - виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (ос­новна і допоміжні функції); відношення функціональної рівно­значності або еквівалентності; відношення сполучення (поєднання) (комбінована функція) та ін. У результаті структур­но-функціонального підходу створюються моделі (описові, ма­тематичні, графічні) досліджуваної системи.

3агальнонауковою методологією вивчення об’єкта досліджен­ня є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поши­рення в сучасних наукових розробках. 3азначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба - суб’єкт - об’єкт - процеси - умови - результат. Це створює можливість ком­плексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, осно­вою якого е категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як дина­мічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна профе­сійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяль­ності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у про­цесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов’язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається кон­кретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. 3авдання діяльності - це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

• предмет діяльності - елементи навколишнього се­редовища, які має суб’єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

• засіб діяльності - об’єкт, що опосередковує вплив суб’єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають "знаряддям праці"), і стимули, що використовуються у пев­ному виді діяльності;

• процедури діяльності - технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

• умови діяльності - характеристика оточення суб’єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо.

• продукт діяльності - те, що е результатом трансформації предмета в процесі діяльності.

Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності - як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання е синергетичний підхід.

Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сфе­ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукацїі - нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль­шого розвитку.

3 позицій синергетичного підходу неможливо традицій­ними детерміністськими методами вивчати розвиток склад­ноорганізованих систем. Як відомо, нестійкість системи розглядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо­лання. Жорсткі причинно-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє - сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність не­лінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоварі­антність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність. 3а допомогою синергетичного підкоду вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпоря­док, які тісно поєднані між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, по­яву історії Універсуму. Час стає невід’ємною константою ево­люції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чи­ном і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій синергетичного підкоду дає змогу визначи­ти, що:

1) складноорганізованим системам неможливо нав'яза­ти напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (не­визначеності ситуації);

4) для складних систем існують декілька альтернатив­них шляхів розвитку;

5) кожний елемент системи несе інформацію про резуль­тат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

6) складна нелінійна система в процесі розвитку прохо­дить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбу­вається розгалуження системи через вибір одного з рівно­значних напрямів її подальшої самоорганізації;

7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу - достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфукації складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий си­нергетичний ефект. "Синергетично" мислячий історик, куль­туролог, політолог, економіст, таким чином, уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівнян­ня попереднього та наступного станів: вони мають порівня­ти реальний перебіг наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

а) виділити та охарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синерге­тичного впливу;

6) дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку;

в) здійснити факторний аналіз можливих шляхів її са­моорганізації;

г) визначити мету або бажаний результат (у яких кон­кретно аспектах необхідно змінити стан даної системи);

д) розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також так­тику їх застосування;

е) правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил - мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропо­сферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі са­моорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної психології та етики, розкри­ваючи при цьому маловідомі причинні залежності. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний характер;

Всесвіт – це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су­спільних явищах стало об’єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання - інфор­маційного підкоду, який дає змогу дослідити об’єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та зако­номірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система "Природа", си­стема "Людина" і система "Суспільство". Кожна з цих підси­стем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система "Лю­дина" посідає центральне місце в інформаційній моделі су­часного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем "Природа" і "Суспільство". Це зумов­лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба­гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інфор­маційну картину світу, що якісно відрізняється від тради­ційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домі­нувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інфор­маційний підхід виявляється при дослідженні сучасної лю­дини і суспільства.

Інформаційний підхід як фундаментальна методологія набуває все більшого поширення через об’єктивні чинники: "на­скрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зро­стання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним про­дуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чин­ник став імпульсом для обґрунтування документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження.

Пізнавальні можливості інформаційного підкоду поляга­ють у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. Він передбачає використан­ня пізнавальних можливостей інформаційної теорії, методів, засобів, організаційних форм і технологій, вироблених інфор­матикою, для визначення специфічних рис предмета дослі­дження. Основний дослідницький актив інформаційного підкоду полягає в тому, що всі об’єкти, процеси та явища е по суті інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, на­копиченням, обміном або використанням інформації (відо­мостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, збе­рігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні про­цеси), що використовується комунікаційними посередника­ми (соціальними інститутами або людьми, які виконують по­середницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Для вчених, на­уковців інформаційна діяльність е невід’ємною складовою творчого процесу, одним із важливих обов’язкових елементів наукового дослідження будь-то огляд літератури з теми до­слідження, спостереження, експеримент чи теоретичний умо­вивід, одним із основних засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його нау­кових положень, висновків і рекомендацій.

Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (ма­сивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних потреб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (доку­ментної, інформаційної, когнітивної).

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології - науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до­слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч­них, педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу е роз­гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно само­стійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути дослі­джена як культурний феномен. Особливе значення має до­слідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці­ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо­ду культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об’єктивної (будь-які культурні об’єкти) і суб’єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціо­нальної й емоційно-чуттевої її складової; культурно-нова­ційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у такому:

а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її суб­станціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

г) знанні та використанні теоретичних досягнень культу­рології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об’єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі освоєння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей е розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного підходу активно розвивається соціокультурний підхід - теорія і методологія со­ціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історично­го відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурно­ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує ба­гатофакторний підхід до вивчення соціокультурного сере­довища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "куль­турної" систем.

Аксіологічниü (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби ок­ремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спону­кання у вигляді норми та ідеалу. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціаль­ним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або за­гальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, пра­ця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіоло­гічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загаль­них і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індиві­да. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціу­му, представник етносу, психологічний суб’єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об’єкта дослідження суттєве значення має моделювання. 3а його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомен­дував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об’єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) визначення аналога;

в) створення або вибір моделі;

г) розробка конструкту;

д) дослідження моделі;

е) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об’єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія - метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об’єктів або бібліографічних одиниць, а також замінників