право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, має широкі повноваження у сфері виконавчої влади. Він має право формувати уряд, призначати його членів, призначати на вищі державні та військові посади, розпоряджатися фінансами, давати прямі вказівки державним структурам, міністерствам... Водночас ця влада має бути строго підпорядкована закону, оскільки широкі державні повноваження, зосереджені в руках президента республіки приховують в собі передумови авторитарного, цілковитого одноосібного владарювання. У демократичних державах існують механізми й інституції врівноваження, обмеження повноважень президента, які дають змогу запобігти надмірній конкретизації влади в одних руках. Головними серед них є парламент і конституційний суд. Важливим чинником обмеження президентської влади є його виборчий статус.
Від способу обрання глави держави залежить авторитетність цієї посади, з іншого боку – її лейтимність.
У світовій практиці існують різні способи обрання президента. Безпосередньо громадянами (“прямий мандат”) президента обирають в Австрії, Бразилії, Польщі, Росії; колегією виборщиків – в Аргентині, США, Філіппінах; парламентом – у Греції, Ізраїлі, Лівані, Туреччині.
В Україні глава держави володіє “прямим мандатом”, він виступає гарантом державної єдності і незалежності, територіальної цілісності, представляє Україну в міжнародних відносинах.
Управління справами в державі на всіх її рівнях може здійснюватись трьома різними способами:
а) через так звану “відомчу вертикаль”, коли міністерства та інші центральні органи діють через підпорядковані їм відповідні територіальні установи в областях, районах;
б) коли місцевим життям суспільства управляють безпосередні намісники центрального уряду (такий тип врядування, наприклад, існував в Україні з березня 1992 року до червня 1994 року, коли в області, райони та міста Київ і Севастополь були призначені представники Президента України, що управляли місцевими органами врядування, як адміністративними установами);
в) через систему органів місцевого самоврядування. Уряд та підпорядковані йому міністерства та відомства є інституціями врядування загальнодержавного рівня, діють у масштабах всієї країни. Іншою складовою системи державного врядування, своєрідною інфраструктурою державної влади є органи місцевої влади. Їх специфічність полягає в безпосередній причетності до життя громадян, до громадського суспільства.
Головна проблема в організації та здійсненні місцевої влади в країні полягає в необхідності поєднувати два протилежні начала державно-централізоване й муніципальне. Державна “вертикаль” має забезпечувати, гарантувати задоволення загальнонаціональних потреб та ін тесів, домагатися додержання законів. Цю функцію виконують служби центрального уряду на місцях, агенти центральної влади. Разом із тим центральна влада не повинна утискувати ініціативи самодіяльність місцевого самоврядування. Така самостійність, певна незалежність місцевої влади від центральних державних органів є ознакою її муніципального влаштування.
Становленню муніципального самоврядування в Європі значною мірою сприяла практика магдебурзького права, феодального міського права, за яким середньовічні міста звільнялися від управління і суду феодалів. Норми магдебурзького права визначили і закріпляли право окремих верств міського населення – купців, міщан, ремісників; регулювали порядок обрання й діяльності органів місцевого самоврядування; упорядковували відносини торгівлі, успадкування, визначали покарання за певні види злочинів.
В Україні магдебурзьким правом володів Львів. На початку XV ст. Магдебурзьке право було надане Києву. Тут створено орган самоврядування міста – магістрат, який відав адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими, судовими справами. Керували магістратом виборні, війт і бургомістр, шість радників і шість засідателів.
У Росії у ІІ половині XIX ст. ключовою ланкою місцевого самоврядування були земства. Після реформи 1864 року на місцях створюються губернські й повітові земські зібрання, як розпорядчі органи управи. Земства відали улаштуванням доріг, страхуванням майна, добродійними й лікувальними закладами, початковою освітою, організацією пошти. Земства діяли на своїй території цілком самостійно, однак не могли втручатися у справи, що належали до кола урядових установ або станових властей.
За часів УНР була здійснена спроба реформувати міське самоврядування. Згідно з Конституцією УНР від 29 квітня 1918 року Конституційний лад України мав будуватися на засадах децентралізації – землям, волостям, громадам надавались права широкого самоврядування (ст. 5), у ст. 26 закріплювався принцип організації самостійності місцевого самоврядування. Але ці конституційні положення не були реалізовані.
На сьогоднішній день місцеве самоврядування в Україні здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст, як безпосередня, так і через міські, сільські ради, їх виконавчі органи, а також через районні обласні ради.
Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція проголошує територіальну громаду, як певну самоорганізацію громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх потреб та захисту прав і інтересів.
У теорії місцевого самоврядування є різні підходи щодо його юридичної природи. Існують такі теорії: державницька, громадівська, теорія муніципального дуалізму 1.
На процес становлення місцевого самоврядування в Україні найбільший вплив мають державницька і громадівська теорії.
Вимога поєднання центрального і муніципального начал в відносинах державної та місцевої влади як норма сучасного державного устрою задекларована в Європейській хартії про місцеве самоврядування. Її положення суттєво вплинули на розробку в Україні законодавства про місцеве самоврядування. Особливо це стосується Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”. Але цей закон не є аналогом хартії. Це оригінальний за конституцією, структурою, системою загальних принципів нормативно-правовий акт. Проте, як свідчить життя, чимало його положень є недосконалими і об’єктивна необхідність його зміни (новелізації).
|
1 Докладніше дивитися Ярлишин О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. ст. 494-499
|
|
Висновок.
Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
Структуру механізму держави складають такі елементи:
а) державні органи;
б) підприємства;
в) установи;
Основним елементом державного механізму, першоосновою державного апарату є державний орган. Це окремий службовець чи структурно-організований колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічним забезпеченням. Всі державні органи обов’язково створюються і функціонують відповідно до норм права й на підставі їх наділяються владними повноваженнями. За ознаками спеціалізації державні органи в механізмі держави структурно відокремлені. Вони реалізують свої повноваження, функціонально взаємодіючи між собою.
В наукових і практичних цілях державні органи можна поділити на рівні види за різними критеріями:
за змістом діяльності (органи законодавчої влади, органи державного управління чи виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи, глава держави);
за місцем у системі державного апарату (первинні, вторинні (походять від первинних), підзвітні і ін.);
за способом утворення (виборні, призначувальні);
за часом функціонування (постійні і тимчасові);
за складом (одноособові, колегіальні);
за масштабом діяльності (центральні і місцеві).
Конституцією України закріплена система державних органів, до якої входять:
а) глава держави – президент України (ст. 102);
б) орган законодавчої влади – Верховна Рада України (ст. 75);
в) органи виконавчої влади – вищий Кабінет Міністрів України, центральні міністерства, державні комітети; місцеві – обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління;
г) органи судової влади: вищі Конституційний Суд, Верховний Суд України; Вищі Спеціалізовані суди – Вищий господарський суд України; Місцеві – обласні, міжобласні, районні, міські, міжрайонні суди; Військові суди регіонів і Військово-морських сил України, гарнізонів;
д) контрольно-наглядові органи – прокуратура (Генеральна прокуратура України та її органи на місцях – обласні, районні, міські прокуратури).
Крім того, існують вищі і місцеві органи Автономної Республіки Крим – за аналогією із системою державних органів, які також закріплені у Конституції України.
Згідно зі ст. 143 Конституції України органом місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, які підконтрольні в здійсненні цих повноважень органом виконавчої влади. До органів місцевого самоврядування відносяться сільські, селищні і міські ради, районні і обласні ради.
Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки:
Державне управління є об’єктивною необхідністю організованого функціонування й розвитку суспільства. Його сутність полягає у цілеспрямованому впливі держави на суспільство, всі його організації, на діяльність і поведінку громадян згідно з Конституцією, законами, правилами і нормами. Державне управління повинно здійснюватись на основі обґрунтованих принципів і методів.
Ефективне управління здійснюється тільки при наявності досконального механізму, який забезпечує реальний, безперервний організаційний управлінський та контролюючий вплив на суспільство і кожного громадянина.
Система і структура органів державної влади України, безумовно, змінюватиметься під впливом різних чинників. Важливо, щоб державний механізм якомога ефективніше працював на забезпечення прав людини і громадянина. Правова демократична держава проявляється насамперед у демократичному стилі роботи. Державна влада має бути діловою, скромною, моральною та відкритою для громадянського контролю.
Усе це багато в чому залежить від того, яким буде політичний режим в Україні та як він буде функціонувати і вдосконалюватись.
Використана література.
Еллинек Г. Общее учение о государстве. Санки-Петербург. 1908 г.
Жылин А.А. Учебник государстенного права (пособие к лекциям). Ч.1. Петербург. 1916 г.
Журавський В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в 19 – на початку 20 ст. // Право України. – 2001. - №5.
Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і міське самоврядування. – К., 2000
Конституційне право України. //За ред. Проф. Ю.М.Тодики, В.С.Журавського. – К., 2002
Макаренко В. Актуальні проблеми становлення судової влади в Україні //Право України. – 1996. - №1
Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.
Скакун. Теорія держави і права.
Селиванов В. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002
Чиркин. Современное государство.
Шаповал В., Сучасні характеристики місцевого самоврядування (Право України. 2002. - №3).
Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. – Х., 2002.
|
