Способи подолання протидії слідству при допиті - Правознавство - Скачать бесплатно

Вступ

Слідча тактика, як розділ криміналістики, вивчає основні напрямки і способи найбільш ефективного виявлення, переробки і використання доказової інформації з метою оптимізації розслідування взагалі, а особливо — у конкретних слідчих ситуаціях.

Слідча практика передбачає як неодмінну умову можливість вибору і зміни рішень, альтернатив у діях слідчого і прогнозованих діях інших учасників слідчих дій, умов та прийомів актуалізації розумових процесів усіх учасників.

З одного боку, слідчий постійно впливає на осіб, які беруть участь у справі, що розслідується, і тим самим добуває доказову інформацію у тактичному плані досить ефективно, а отже професійно грамотно побудований вплив виконує роль тактичного засобу розслідування, є елементом слідчої тактики. З іншого боку, у процесі виявлення і переробки доказової інформації слідчий постійно відчуває вплив об'єктивних і суб'єктивних факторів, що навмисно чи мимоволі перешкоджають цьому процесу, а також загрожують ефективному використанню одержаної інформації.

Важливим завданням слідчої тактики— науки і практики — є те, щоб у межах кримінально-процесуального закону і норм судової етики максимально використати (або знешкодити) вплив цих факторів, врахувавши знання про них у практичній діяльності для встановлення істини на слідстві.

Криміналістика порівняно нещодавно звернулася до вивчення проблеми протидії слідству. За останні роки слідча практика дедалі частіше зустрічається з цілеспрямованою, часто досить витонченою та ретельно спланованою протидією не лише з боку підозрюваних та обвинувачених, а і свідків, і навіть потерпілих, а також інших учасників процесу та осіб, які мають відношення до розслідування кримінальної справи, а також трапляються випадки протидії слідству і з боку посадових осіб державних та громадських організацій різного рівня, включаючи також правоохоронні та контролюючі органи. Вивчення проблеми протидії слідству актуальне ще й через те, що злочинність здебільшого набуває характеру організованої. Злочинні угруповання вже мають свою стратегію та тактику, способи конспірації, "контррозвідку" та охорону, створюють фонди для підкупу посадових осіб, допомоги особам, які звільняються з місць позбавлення волі. Як виявляє слідча практика, саме цілеспрямована, систематична протидія, ретельно спланована, з боку організованих злочинних угруповань викриттю та розслідуванню їх кримінальної діяльності постає одним з факторів їх безпечного існування.

Дана курсова робота присвячена одному з центральних питань криміналістичної тактики – допиту, а саме тактиці допиту в умовах протидії слідству.

Допит є ключовою слідчою дією, яка передбачає певною мірою протиборство і якій належить визначальна роль у встановлення істини, оскільки саме в процесі допиту має бути одержана надзвичайно важлива для слідства інформація про відомі допитуваному обставини справи та інші дані, що мають значення для встановлення істини.

Поняття та форми протидії слідству

Проблема протидії розслідуванню останнім часом набула особливої актуальності й гостроти. Це перш за все пов’язано розмахом організованої злочинної діяльності, з корумпованістю працівників владних структур і правоохоронних органів. Раніш під протидією розслідуванню розуміли переважно різні форми й способи приховування злочинів. Сьогодні протидія розслідуванню може бути визначена як навмисна діяльність з метою перешкоджання встановленню істини в кримінальній справі.

Вирішенням данного питання займалися багато видатних вчених. Питання протидії розслідуванню були предметом досліджень Р.С. Бєлкіна, О.І. Гурова, Л.Я. Драпкіна, О.Р. Ратінова та інших вчених-криміналістів . Деякі автори розглядали питання подолання протидії при провадженні окремих слідчих дій, зокрема при допиті (Р.С. Бєлкін, І.О. Биховський, А.М. Васильєв, Г.Г. Доспулов та ін.) . Особливості розслідування в умовах протидії, що вчиняється, порушували у своїх наукових роботах, присвячених проблемам слідчих ситуацій, О.Я. Баєв, І.Ф. Герасимов, М.П. Яблоков та ін. Протидію розслідуванню злочинів слід сприймати як певною мірою природне явище, пам'ятати про яке необхідно завжди . Це випливає з самої сутності слідчої діяльності, для якої, як зауважив В.Л. Васильєв, характерно подолання опору з боку незацікавлених в успішному розслідуванні справи осіб. На думку психологів та соціологів, конфлікт притаманний будь-якому виду діяльності людини. Не є виключенням і діяльність слідчого, через це найбільшу загрозу збереженню доказів становить не плин часу, а свідома протидія осіб, зацікавлених в перекручуванні результатів розслідування. Цим розслідування злочинів найбільше відрізняється від інших видів пізнавальної діяльності. Певною мірою протидія присутня при розслідуванні практично кожної кримінальної справи. Протидія, що проявляється в приховуванні підозрюваними та обвинуваченими відомостей про обставини вчинених ними злочинів, даванні свідомо неправдивих показань чи відмові давати їх зовсім, характерна для більшості кримінальних справ, зазвичай долається слідчими та дізнавачами без особливих труднощів, в тому числі завдяки розробленим на основі наукових знань та практичних навичок спеціальним тактичним прийомам.

Щодо питання розробки конкретної системи прийомів та способів подолання протидії розслідуванню, то за незначним виключенням (В.П. Бахін, В.М. Карагодін, В.С. Кузьмічов, С.Ю. Журавльов, С.І. Мєдвєдєв, В.А. Овєчкін) воно залишається недостатньо вирішеним порівняно з потребами практики. Цій проблематиці присвятив докторську дисертацію та монографію В.М. Карагодін ("Подолання протидії попередньому розслідуванню", Свердловськ, 1992), у якій зробив спробу охарактеризувати та визначити поняття протидії, запропонував класифікацію її актів та зупинився на проявах протидії з боку представників та С.Ю. Журавльов у дисертації "Протидія діяльності у розкритті та розслідуванні злочинів та тактика його подолання" (Нижній Новгород, 1992) розглянув діяльність органів слідства та дізнання у розслідуванні злочинів у галузі економіки. Також окремі глави, присвячені протидії та засобам її нейтралізації, включили до підручників для навчальних закладів системи МВС Російської Федерації наприкінці 90-х років ХХ ст., але вони висвітлюють дану проблему досить поверхово, базуючись, в основному, на одній з чисельних форм протидії - приховуванні злочинів . У вітчизняних підручниках з криміналістики ця проблема зовсім не знайшла свого відображення. Отже, дана проблема не може вважатися достатньо дослідженою.

В криміналістичній чи в психологічній літературі немає єдиного визначення протидії, що включало б у себе всі риси протидії, і з якого була б зрозумілою сутність цього явища та його мета.

У звичайному розумінні протидія - це дія, що перешкоджає іншій дії. Протидія (як дія, спрямована на неприпустимість досягнення бажаної мети протилежною стороною) є різновидом конфліктної поведінки. Протидія спрямована не лише на неприпустимість (перешкодження, блокування) будь-якої дії, а на перешкоджання досягненню бажаної (кінцевої) мети, отриманню конкретного результату (наприклад, встановленню всіх обставин вчиненого злочину та участі в ньому обвинуваченого, підготовки справи до слухання в суді тощо). [3] Р.С. Бєлкін вживав термін "протидія" у своїх роботах, зазначаючи при цьому що характеризуючись загалом як протидія слідству, тактика сумлінних учасників слідчих дій може виражатися у пасивному та активному опорі зусиллям слідчого встановити істину у справі. "Перешкодження розслідуванню", за визначенням Бєлкіна, полягає у недопущенні включення відповідної доказової інформації до сфери кримінального судочинства та використання у процесі розслідування. Ця діяльність здійснюється різними способами приховування злочину. [4; ]

Також Р.С. Бєлкін зазнчав, що якщо раніше під протидією розслідуванню розуміли переважно різні форми та способи приховування злочинів, то зараз це поняття наповнилося більш широким змістом і може бути визначено як навмисна діяльність з метою перешкодження вирішенню завдань розслідування і зрештою - встановленню істини у кримінальній справі. Далі автор визначає протидію як перешкодження здійсненню особами, які провадять попереднє розслідування, їх процесуальних повноважень.

С.Ю. Журавльов розмежовує поняття "протидія розслідуванню" та "приховування злочину" та зазначає, що першим терміном дослідники майже не користуються, але це не може слугувати аргументом його неправильності. Крім того, на підтвердження свого висновку, С.Ю. Журавльов посилається на проведений ним огляд літературних джерел з цього приводу, зазначаючи, що автори мають на увазі не приховування злочину взагалі, а приховування слідів злочину, що власне звужує обсяг поняття; внаслідок вузькості обраного поняття часто використовуються терміни з "ранньої" криміналістики (такі, як "марка професії", "уловка", чи абстрактні вислови типу "спосіб ухилення від відповідальності" (Г.Г. Зуйков, П.Г. Великородний). За проведеним оглядом автор приходить висновку, що термінологічні нюанси не настільки невинні, коли враховувати, що вони перешкоджають адекватному відбиттю у науці реалій практики. [3] Сам С.Ю. Журавльов пропонує визначати протидію як систему дій (чи бездіяльності), яка спрямована на досягнення мети приховування злочину шляхом недопущення залученню його слідів до сфери кримінального судочинства та їх подальшого використання в якості судових доказів. Інші криміналісти використовують термін "протидія", в основному, як синонім, для визначення поняття "приховування злочину". В.М. Карагодін, узагальнивши основні риси протидії (цілеспрямовані дії, які являють собою частину чи навіть окремий вид діяльності; структурний елемент конфліктної взаємодії; вид комунікативної діяльності, пов'язаної з впливом на людей), визначає її як специфічний вид соціальної діяльності, характеризує протидію попередньому розслідуванню як навмисні дії (чи систему бездіяльності), які спрямовані на перешкодження виконанню завдань попереднього розслідування та встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі.

В.Г. Гончаренко та Ф.М. Сокіран визначають протидію як перешкодження розслідуванню; як дію, що перешкоджає діяльності слідчого у досягненні цілей, які він ставить перед собою, та уточнюють, що всі явища протидії створюють умови для того, щоб було порушено нормальний процес досягнення істини, про-цес пізнання, властивий юридичній діяльності. [5]

С.Ю. Журавльов, В.М. Карагодін, О.В. Александренко дотримуються думки, що протидія може виражатися і у бездіяльності.

Особисто я схиляюсь до визначення, яке запропоновано Ф.М. Сокираном та О. Е. Моісеєвою, а саме, що протидіяти розслідуванню означає перешкоджати досягненню цілей, які ставить перед собою слідчий.

Протидія розслідуванню (в прагненні уникнути відповідальності за вчинене) завжди супроводжувалась вчиненням злочинів. За період існування злочинності вона розвилася від елементарних кроків до системи витонченої і відкритої протидії діяльності державних органів боротьби зі злочинністю. [6; 98]

Таким чином, питання визначення протидії розслідуванню залишається відкритим. Так само, як і питання щодо форм та видів такої протидії.

На думку Б.І. Хасана форми протидії розслідуванню можуть бути приховані та відкриті, а види поділяє на знищення доказів, фальсифікацію доказів, психологічний тиск.

Н. Ахтирська вважає, що в процесі розслідування конкретного злочину слід розрізняти “внутрішню” та “зовнішню” протидію.

Під внутрішньою протидією мають на увазі протидію, яку здійснюють ті чи інші особи, причетні до розслідування в будь-якій формі – підозрювані й обвинувачувані, свідки і потерпілі, фахівці й експерти, випадкові особи. Для них характерним є володіння певною інформацією про подію і прагнення сховати, змінити або знищити цю інформацію та її носіїв.

Зовнішня протидія – це протидіюча діяльність осіб, які або взагалі не пов’язані з розслідуваною подією та особою, що здійснює розслідування, або пов’язані зі слідчим процесуальними, службовими або іншими владними відносинами чи іншими залежностями.

Суб’єкти внутрішньої протидії реалізують свої задуми переважно шляхом приховування злочину, суб’єкти зовнішньої протидії – за допомогою впливу, тиску на слідчого, створення умов для вчинення ним незаконних дій, спонукання його до вчинення посадового проступку або злочину.

Суб’єктами зовнішньої протидії є посадові особи підприємств, установ і організацій, де було вчинено злочин; співробітники органів виконавчої влади й представницьких органів, контролюючих і ревізійних органів і, що особливо небезпечно, правоохоронних органів. Досить поширеними є акти протидії з боку представників певних трудових колективів. Нарешті, протидію можуть здійснювати родичі, друзі та інші близькі винного.[7]

Перешкоджання розслідуванню полягає, на її думку, в недопущенні відповідної доказової інформації в сферу карного судочинства та її використання в процесі розслідування. Перешкоджання розслідуванню здійснюється різними способами приховування злочину. За змістовною стороною способи приховування злочину Ахтирська поділяє на такі групи:

1) приховування злочину шляхом приховування інформації і/або її носія;

2) приховування злочину шляхом знищення інформації і/або її носія;

3) приховування злочину шляхом маскування інформації і/або її носія;

4) приховування злочину шляхом фальсифікації інформації і/або її носія;

5) змішані способи.

ПРИХОВУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Приховування полягає в неповідомленні слідчому про ті чи інші обставини розслідуваної справи або джерела інформації, необхідної для встановлення істини. Воно може здійснюватися як в активній, так і в пасивній формі.

До числа активних способів приховування належить приховування предмета посягання, речових доказів, грошей і цінностей, нажитих злочинним шляхом, інших об’єктів – джерел інформації; ухилення від явки в орган розслідування. Пасивними способами приховування є замовчування, недонесення, неповідомлення відомостей, що запитуються, відмова від дачі показань.

ЗНИЩЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Знищення можна поділити залежно від того, на що воно спрямоване, на знищення слідів злочину й знищення слідів злочинця. При цьому мається на увазі як знищення самої доказової інформації, так і її носіїв. Знищення може бути повним і частковим. Часткове межує з фальсифікацією, іноді виступає її способом.

МАСКУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Маскування має на меті зміну уявлення про спосіб вчинення злочину, особистість винного, призначення об’єктів – носіїв інформації та їхнє коло. Способами маскування можуть бути:

– переміщення об’єктів (наприклад, з того місця, де вони мають бути згідно з існуючими або передбаченими правилами, в інше місце, як це буває при порушенні правил збереження і руху документів);

– зміна зовнішнього вигляду суб’єкта злочину;

– створення видимості використання об’єкта не за призначенням;

– приховування паралельно вчиненими діями або процесами, що відбуваються.

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ

Фальсифікація – це підробка, створення помилкової інформації або її носія. Існують такі способи приховування злочинів шляхом фальсифікації:

– завідомо неправдиве показання;

– – завідомо неправдиве повідомлення, заява, донос;

– – створення помилкових слідів та інших речових доказів;

– – повна або часткова підробка документів;

– – підміна, дублювання об’єктів;

– – часткове знищення об’єкта, переробка з метою зміни його зовнішнього вигляду й фальсифікації призначення.

ЗМІШАНІ СПОСОБИ ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНУ

Змішані способи приховування злочину представлені в слідчій практиці різними інсценуваннями або, за старою термінологією, різними видами симуляції обставин злочину.

Інсценування злочину – створення обстановки, що не відповідає події, яка фактично відбулась на цьому місці, що може доповнюватися погодженими з цією обстановкою поведінкою та неправдивими повідомленнями як виконавців інсценування, так і пов’язаних з ними осіб.

В основі інсценування злочину завжди лежить штучне створення матеріальних слідів події. Поведінка й повідомлення виконавця інсценування й пов’язаних з ним осіб, що мають на меті посилення впливу матеріальних слідів на слідчого, завжди є доповненням до них, хоча за часом можуть передувати їхньому виявленню та сприйняттю слідчим. Такими є випадки, коли виконавці інсценування самі повідомляють органу розслідування про виявлення ними ознак нібито вчиненого злочину або про припущення, які в них виникли щодо можливого проникнення до інформаційних систем.

Інсценування може мати такі цілі:

– створення видимості вчинення у визначеному місці іншого злочину й приховування ознак справжньої події;

– створення видимості події, що відбулася на даному місці, але не має кримінального характеру, для приховування вчиненого злочину;

– створення видимості здійсненого злочину для приховування фактів аморальної поведінки, недбалості та інших вчинків, які не мають кримінального характеру;

– створення неправдивого уявлення про окремі деталі фактично вчиненого злочину або про окремі елементи його складу: інсценування вчинення злочину іншою особою, в іншому місці, в інших цілях та з інших мотивів.

Інсценування можна класифікувати таким чином:

· за метою – приховування злочину; приховування некримінальної події;

· за об’єктом – інсценування злочину; інсценування некримінальної події; інсценування окремих деталей або окремих елементів складу злочину; інсценування інсценування;

· за часом вчинення – до вчинення злочину; під час вчинення злочину; після вчинення злочину або некримінальної події;

· за місцем – на місці злочину; на іншому місці;

· за способом легалізації – розраховані на виявлення за повідомленнями виконавця або пов’язаних з ними осіб; розраховані на виявлення сторонніми особами;

· за тривалістю впливу – розраховані на те, що справжня подія не буде виявлена взагалі; розраховані на отримання виграшу в часі або інших часових переваг перед слідством;

· за змістом – інсценування матеріальних слідів у поєднанні з відповідною поведінкою та повідомленням неправдивих відомостей.

Існують ще дві групи факторів, які спонукають до приховування злочинів сторонніх осіб і потерпілих. У слідчій практиці хоча й рідко, але трапляються випадки, коли стороння особа, приховуючи чужий злочин на прохання винного або за власною ініціативою, випадково його знайшовши, має на меті одержання підстав для наступного шантажу суб’єкта злочину. При цьому шантажист прагне “матеріалізувати” отриману ним інформацію про злочин, приховуючи від органу розслідування речові докази винуватості об’єкта шантажу.

Приховування злочину з боку потерпілої особи можна очікувати у випадках:

1) коли злочин носить ганебний для даної особи характер, що свідчить, наприклад, про такі її якості, як нечесність, судимість (при викраденні досьє). Потерпілий може розцінювати злочин як ганебний і такий, що наносить істотний збиток його репутації в силу визначених поглядів, поширених у даному середовищі. Саме так сприймаються розкрадання коштів з банків – як підрив фінансового авторитету й вразливості системи інформаційної безпеки. Тому потерпілий нерідко надає перевагу прихованню вчиненого проти нього злочину для того, щоб зберегти репутацію;

2) коли розкриття злочину загрожує самому потерпілому;

3) в силу бажання особисто звести рахунки з винним.

Спрямованість “зовнішньої” протидії розслідуванню може бути різною. Вона залежить від суб’єктів, їхніх можливостей і цілей протидії. Не останню роль відіграє й мотив протидії, а також інформованість суб’єкта про обставини справи. Суб’єктів зовнішньої протидії поділяють на дві групи:

до першої відносять тих осіб, які переслідують власні та інші цілі й усвідомлюють протиправність своїх дій;

до другої – ті що діють під впливом добросовісного хибного уявлення про обставини злочину, особу винного, дії органу розслідування й не мають власних цілей.

Здійснювана протидія може бути спрямована:

– на процес розслідування, вирішення його завдань, умови його провадження;

– на особу, яка здійснює розслідування – слідчого, працівника органа дізнання;

– на носіїв доказової інформації – свідків, потерпілих, а також не пов’язаних з ними осіб – друзів, товаришів по роботі, родичів.

Протидія розслідуванню з боку суб’єктів першої групи може виражатися таким чином:

1) приховування події злочину, вчиненого в їхній організації, на підприємстві, з метою збереження престижу, репутації організації, підприємства. Це саме стосується й приховування обставин, що сприяли здійсненню злочинів;

2) приховування події злочину з корисливих мотивів, наприклад, з метою подальшого приховування прибутків від оподаткування, одержання контрабандних товарів;

3) приховування злочину через помилкове розуміння професійних інтересів (загроза кар’єрі, просуванню по службі);

4) приховування злочину або перешкоджання розслідуванню корумпованих суб’єктів з корисливих мотивів, у зв’язку з причетністю до діяльності організованих груп;

5) приховування злочинів з особистих мотивів – на прохання зацікавлених у цьому родичів, знайомих, ділових партнерів, при загрозі репутації, положенню в суспільстві, діловим зв’язкам у випадку розкриття злочину. Протидія розслідуванню з боку суб’єктів цієї групи може бути спрямована й безпосередньо на особу, яка здійснює розслідування, та виражається у формі:

– спонукання слідчого до незаконних дій або дій, що не пов’язані з інтересами слідства – зміни запобіжного заходу; припинення справи; перекваліфікації злочину на більш легкий; виділення матеріалів в окреме провадження з метою наступного припинення або забезпечення незначного покарання;

– неправомірного насильства щодо слідчого – загрози життю, здоров’ю його та членів його родини або інших близьких йому людей; погрози дискваліфікацією, перешкоджанням службовому росту, шантажуванням розголошення попередніх ганебних для репутації вчинків.

Суб’єкти другої групи, які не мають власних і протизаконних інтересів, протидіють розслідуванню, добросовісно помиляючись щодо особистості винного або його дій та їхньої правової оцінки, під впливом неправдивої або перекрученої інформації про дії слідчого, мотиви та вчинки свідків і потерпілих. Ними можуть керувати почуття гуманності, жалості й співчуття винному. Їхні дії виражаються, зазвичай у направленні скарг і клопотань до правоохоронних органів, засобів масової інформації, прагненні різними шляхами створити в слідчого, свідків, потерпілих позитивне уявлення про винного, а іноді – негативне уявлення про потерпілого або свідка, часом у некваліфікованих та упереджених оцінках поведінки і дій слідчого.

Таким чином можна зробити висновок, що дане питання лишається дискусійним. Існує багато думок та класифікацій, проте, вчені ще не дійшли згоди в питанні щодо визначенн, форм та видів протидії слідству.

Тому для систематизації викладеного в даній курсовій роботі матеріалу я обрала точку зору В.М. Сокирана та О. Е. Моісеєвої, які визначили такі види протидії розслідуванню:

· Неправдиві свідчення (в тому числі обмова і самообмова);

· Замовчування;

· Перешкоджання виконанню певних слідчих дій;

· Фальсифікація і знищення доказів.

Відповідно до цієї класифікації представлено тактичні прийоми та способи проведення допиту, що застосовуються для подолання протидії слідству.

Тактичні прийоми проведення допиту з метою подолання протидії слідству

Як зазначають Є. Д. Лук’янчиков тв Б. Є. Лук’янчиков, тактику можна розглядати як частину військового мистецтва, що містить теорію і практику підготовки, організації та ведення бою та як способи, прийоми досягнення певної мети, лінія поведінки когось. [10; 155]

Протидія розслідуванню передбачає ту чи іншу форму спілкування суб’єкта протидії зі слідчим. У структурі спілкування розрізняють три компоненти: перцептивний, комунікативний та інтерактивний. Зміст перцептивного компонента складають процеси сприйняття і розуміння один одного учасниками спілкування. Комунікативний компонент складається з обміну інформацією учасників спілкування. Інтерактивний компонент характеризує взаємодію учасників спілкування.

В аспекті перцепції суб’єкт протидії, розуміючи цілі та спрямованість дій слідчого, прагне вплинути на них у бажаний для себе бік. З комунікативної точки зору, протидія розслідуванню полягає, з одного боку, в прагненні суб’єкта одержати інформацію про задуми та дії слідчого, а з іншого боку – в передачі слідчому недостовірної чи прихованої інформації, або й взагалі в її прихованні від слідчого. Інтерактивний компонент у даному випадку виражається в конфліктній взаємодії, в суперечності, несумісності цілей сторін, що взаємодіють. [7]

Оскільки попереднє розслідування здійснюють спеціально вповноважені законом на його проведення особи – слідчі й співробітники органів дізнання – можна припустити, що протидія виражається в перешкоджанні здійсненню цими особами їхніх процесуальних повноважень.Проте, не завжди протидія спрямована проти конкретного слідчого, вона може спрямовуватися на перешкоджання виявленню і розслідуванню конкретного злочину органами розслідування взагалі.

Будь-яка слідча дія спрямована на одержання інформації про подію злочину. Разом з тим декілька слідчих дій орієнтовані як на інформаційний пошук, так і на здійснення психологічного впливу на різні категорії учасників слідства. До таких дій належать так звані комунікативні, тобто ті, в основі яких є безпосереднє спілкування. Це допит та очна ставка, які провадяться в умовах постійного контакту та діалогу між їх учасниками. Інформаційний обмін тут поєднується з психологічним впливом.

Мета допиту полягає в отриманні повних та достовірних показань допитуваної особи.

Процесуальний порядок допиту регламентується Кримінінально-процесуальним кодексом України (ст. 107, 143-146, 166-171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311).

Допит є однією з головних слідчих дій. Оскільки допит провадиться при безпосередньому спілкуванні з конкретною особою, найголовніше місце в ньому займає пізнавальна та комунікативна діяльність слідчого.

Найчастіше провадиться допит підозрюваних, обвинувачених, свідків, потерпілих. Хоча існує суттєва різниця у соціальному та кримінально-процесуальному статусі осіб вказаних категорій, їх допит за психологічними критеріями змістовної та динамічної сторін має деякі загальні риси.

Допит будується поетапно:

- попереднє вивчення та аналіз обставин злочину;

- психологічна підготовка до допиту;

- виконання процедури суто допиту (допитування);

- фіксація ходу та результатів допиту;

- аналіз та оцінка результатів допиту.

Із вказаного лише перше та останнє виконуються звичайно поза контакту з допитуваним [9].

Конфліктна ситуація в процесі досудового слідства в кримінальній справі про будь-який злочин можлива завжди. У процесі розслідування кримінальної справи про злочин, як правило, застосовується система тактичних прийомів. Це, зокрема, стосується і такої слідчої дії, як допит. Система тактичних прийомів допиту — це порядок, зумовлений плановим правильним розташуванням у певному зв'язку процесуально-криміналістичних способів проведення допиту, що має своїм завданням доказування чи спростування обставин, заснованих на психолого-криміналістичному механізмі його реалізації, У даному випадку йдеться про науковий, логічно обґрунтований, законний порядок сукупності методів спеціальної діяльності слідчого.[8; 155] Це, зокрема, методи: психологічні, морально-етичні, «побутово-гіпнотичні» — неусвідомлювані, звичайно-гіпнотичні, навіювання, реальної логічної послідовності та ін. Серед криміналістів щодо проблеми тактичних прийомів переважає думка, що це «тактичні прийоми спілкування» — час, місце, технічні засоби тощо. Суб'єкт криміналістичної діяльності на основі власного досвіду виробляє оптимальний стиль спілкування з допитуваною особою:

1) стиль допиту дізнавача;

2) стиль допиту оперативного працівника;

3) стиль допиту слідчого;

4) стиль допиту начальника слідчого відділу;

5) стиль допиту прокурора;

6) стиль допиту судді.

Кожний із суб'єктів криміналістичної діяльності застосовує притаманні йому тактичні прийоми допиту.

Підготування до допиту має декілька стадій. Їх кількість не є чітко визначеною і залежить від умов і обставин на будь-якому етапі досудового слідства кримінальної справи про злочин, тобто — від слідчої ситуації. Крім того, допит учасників криміналістичної діяльності (потерпілих, свідків, підозрюваних, обвинувачених) регламентується різними кримінально-процесуальними нормами. В тактиці допиту учасників криміналістичної діяльності є відмінність. Підготування до допиту кожного з них передбачає проведення суб'єктами криміналістичної діяльності цілої системи заходів, які забезпечать отримання від допитуваного необхідної інформації.

Тактичні прийоми допиту учасника криміналістичної діяльності спрямовані на розв'язання окремих завдань у процесі розслідування кримінальної справи про злочин. Суб'єкт криміналістичної діяльності, застосовуючи при допиті тактичні прийоми, визначає та планує обсяг процесуально-криміналістичної роботи, який необхідно виконати для забезпечення реалізації окремих, спеціальних та загальних завдань кримінального судочинства.

Доцільність застосування тактичних прийомів допиту в конкретній слідчій ситуації, яка може бути неконфліктною і конфліктною, обумовлюється факторами, що є рушійною силою відповідного інтелектуального процесу суб'єкта криміналістичної діяльності. Отже, на доцільність застосування тактичних прийомів допиту в конкретній слідчій ситуації впливають суттєві й несуттєві обставини буття, у тому числі природні, соціальні, національні, фізіологічні, психологічні та комбіновані. Фактори, що визначають раціональність використання тактичних прийомів допиту в процесі розслідування злочину,як правило,комбінуються. При підготовціі до допиту суб'єкт криміналістичної діяльності має уважно аналізувати слідчу ситуацію і конфліктну ситуацію з тим, щоб передбачити необхідність застосування певних тактичних прийомів.

При проведенні допиту в умовах протидії слідству з боку допитуваної особи ключову роль відіграють, перш за все, методи психологічного впливу на особу.

Ф.М. Сокиран та С.В Третиних зазначають, що основним напрямком психологічного впливу на попередньому (а також і на судовому) слідстві є одержання об'єктивно правдивої, стосовно розслідуваної по­дії, інформації, яка здобувається законним шляхом з вста­новлених законом джерел. Оскільки спілкування і взаємовідносини неможлив психологічного впливу, то криміналістична (слідча) тактика в теорії і практичних рекомендаціях повинна постійно виходити з на­явності такого впливу, використання його і розробки ефек­тивних прийомів і систем прийомів тактико-психологічного характеру. Про необхідність такого з'єднання, психологічну сутність криміналістичної тактики взагалі і тактики окремих слідчих дій мова йде починаючи з Ганса Гросса. Але ці ідеї лише останнім часом почали вивчатись грунтовно й впроваджуватися у практику.

Отже, можна зробити висновок, що одним з необхідних слідчих елементів криміналістичної (слідчої) тактики є психологічний вплив. Проте, автори, які вводять психологічний елемент у криміналістичну тактику, в той же час не створюють цілісної системи прийомів або засобів психологічного впливу, обмежуючись більш-менш цінними, або частково, або не зовсім визначеними рекомендаціями, що мають різне психологічне забарвлення. Зокрема, майже завжди у таких роботах йдеться про встановлення психологічного контакту слідчого з іншими учасниками процесу, а також про користь або шкоду так званих психологічних «хитрощів» чи «пасток». На думку Ф.М. Сокирана та С.В Третиниха цих і деяких інших рекомендацій психологічного характеру явно недостатньо для здійснення ідеї про підвищення ефективності попереднього слідства за рахунок ґрунтовного введення даних психологічної науки у слідчу практику, або ці рекомендації, іноді спірні й не повністю узгоджені з «буквою» закону. Тому цілком зрозумілою є потреба в розробці криміналістикою таких метолів психологічного впливу, які б дозволили в межах, передбачених законом, найбільш ефективно виконувати завдання кримінального судочинства[9; 84].

У всіх випадках протидії слідчий застосовує відповідні заходи впливу, що складаються з різних прийомів психологічного впливу в різних варіантах та ситуаціях. Кожен з таких заходів впливу може входити до певної системи прийомів, найбільш доцільної для типової ситуації, що дає можливість скласти алгоритм їх застосування.

Ефективність допиту багато в чому залежить від уваж­ного вивчення особистості допитуваного: дані біографічного характеру, про професію, освіту, соціальний статус, умови роботи, спосіб життя, інтереси та уподобання, головні психологічні якості, ставлення до зло­чину, типові форми поведінки тощо. Безпосередньо при допи­туванні пізнається зовнішність допитуваного, рівень його культури та розвитку, особливості мови, міміки та пантомі­міки, психологічні стани та реакції, готовність до співообіт-ництва або ж негативне ставлення до слідства і т. ін. Оскіль­ки в процесі допиту відбувається не тільки відбір інформа­ції, але й психологічний вплив, є сенс одержати також відо­мості про динаміку зовнішності особи, схильність до навію­ваності, комунікативність, загальну тривожність та агресив­ність допитуваного тощо. [9; 85]

Головні методи одержання зазначеної інформації: безпосереднє спостереження при проведенні допиту та виконанні інших слідчих дій;бесіда; аналіз дій допитуваного при скоєнні злочину: метод експертних оцінок, тобто аналіз свідчень про особистість допитуваного, одержаних від осіб, які його знали раніше;психологічний експеримент (спостереження за поведінкою допитуваного в спеціально створених умовах — обстановка допиту, факти і обставини злочину, про які він свідчить, тощо).

З метою вивчення особистості допитуваного, встановлення та підтримання з ним психологічного контакту психолог Л. Б. Філонов пропонує методику контактної взаємодії. Методика передбачає шість стадій такої послідовності:

1) накопичення згоди;

2) пошук спільних або збіжних зацікавлень;

3) вибір принципів та якостей, які пропонуються для спіл­кування;

4) виявлення якостей, небезпечних для спілкування;

5) індивідуальний вплив та адаптація до партнера;

6) вироблення загальних правил та взаємодія.

Взагалі. З точки зору психології власне ситуація протидії розслідуванню з боку допитуваної особи перш за все зумовлюється специфічними станами, що зазнають такі особи. Найбільш характерні:

- тривога, страх розплати, наступного покарання. Звідси виникає депресія, погіршення самоконтролю, пригнічення психіки. Ці стани перешкоджають встановленню психологічного контакту;

- побоювання, що про злочинну поведінку дізнаються рідні, близькі, сусіди, співробітники. Ці стани виникають у випадку, коли для злочинця небайдужі моральні оцінки його оточення. В багатьох випадках такий стан сприятливий для слідства;

- страх втратити волю, звичний образ життя, можливість опинитись серед злочинців. Допитуваний вважає, що відмова від звинувачення та дачі правдивих свідчень може йому допомогти;

- якщо це член злочинної групи,— побоювання помсти з боку інших членів групи, співвіднесення його показань з психологією злочинної групи;

- невизначеність —коли допитуваний не має можливості передбачити ситуацію, керувати нею (невідомо, яку інформацію має слідство, до яких дій вдасться слідчий). Цей стан зручний для застосування психологічних та тактичних прийомів;

- щире каяття та жаль про скоєне. Стан максимально сприятливий для встановлення психологічного контакту;

- «розкутість» — коли в напруженій ситуації допитуваний зовнішньою розкутістю намагається зняти напруженість.

- агресія, ворожість до співробітників дізнання та слід­ства, свідків, потерпілих, інших осіб. Ця позиція суттєво ут­руднює контакт.

На основі вказаних станів, як правило, розвивається так звана «захисна домінанта» — вогнище негативного збудження в головному мозку, яке актуалізує будь-яку відмову від спілкування, неприйняття логіки міркувань, істероїдні ре­акції.

До різновидів дій при захисній домінанті відносяться «до­кази поведінки», тобто дії, що опосередковано підтверджують причетність до злочину: створення неправдивого алібі; під­готовка інсценівок; невмотивований та раптовий від'їзд, вте­ча; спроба спрямувати дізнання та слідство по невірному, шляху; прояв підвищеного інтересу до розслідування; роз­повсюдження вигаданих чуток про особу злочинця; демон­стративність поведінки; заперечення фактів, що навіть не ма­ють відношення до слідства; зізнання в причетності рідним, близьким, випадковим особам; спроби підкупу та умовлянь потерпілих, свідків; підшукування осіб для дачі неправдивих свідчень; прояв поінформованості про деталі злочину; ухи­лення від явки в міліцію, від контактів із співробітниками органів внутрішніх справ; багаторазові повернення (навіть легендовані) на місце злочину.

У випадках протидії (особливо свідомої) з боку допиту­ваного доцільно реалізувати деякі специфічні прийоми впли­ву, а також варіювати умови проведення допиту.

Слідча практика показує, що найбільш ефективним тактичним прийомом при проведенні допиту є, перш за все, переконання. Під час протидії слідству насамперед необхідно спробувати переконати особу , яка протидіє слідству, стати на шлях правди. Тільки якщо переконання не дає позитивних результатів, слід застосовувати прийоми психологічного впливу.

Переконання — це процес логічного обгрунтування думок для досягнення згоди між допитуваним і слідчим.

Як правило, ситуація допиту носить емоційно насичений характер. А саме така атмосфера полегшує застосування навіювання — впливу, побудованого на переживанні сильних емоційних станів, що знижує критичність сприйняття. Використання інформації за таких умов звичайно пов'язується з проблемою обману допитуваного чи його дезінформації, дез­орієнтації. Безсумнівно, обман, як активна дія, пов'язана з повідомленням неправдивої інформації або з перекручуван­ням істини, неприпустимий. Дезорієнтація ж не спрямована на викривлення фактів. Це — своєрідне використання достовірної інформації в психологічно насиченій ситуації допиту, в якій ці достовірні факти можуть набути в очах допитувано­го особливого значення та суб'єктивно свідчити про більшу, ніж в дійсності, поінформованість слідчого про взаємозв'язок подій у справі. Сутність переконання полягає полягає в тому, що особа, яку слідчий переконує, має відмовитись від неправильно обраної лінії поведінки в прцесі слідства та на допиті зокрема.

Як тактичний прийом переконання частіше використовується в слідчій практиці у разі дачі неправдивих свідчень, у випадку обмови і самообмови.

Виходячи із засобів одержання і доказового значення, ін­формація може бути поділена на три групи. Перша - відомості, одержані процесуальним шляхом, вони мають дока­зове значення та закріплені у відповідній документації. Друга -це відомості, отримані непроцесуальним шляхом (бесі­ди, телефонні запити тощо), які стосуються головним чином особи допитуваного. Третя - інформація, одер­жана оперативним шляхом, яка не має процесуального зна­чення.

Слідчий будь-яку інформацію може продемонструвати, на­звати її джерело, сповістити при допиті і, нарешті, лише зга­дати про неї в бесіді з допитуваним.[9]

Щодо першого виду інформації, то вона може бути пові­домлена будь-яким способом.