Держава в системі макроекономічного регулювання - Макроекономіка - Скачать бесплатно

План.

Класична теорія як теоретична база державного невтручання в економіку.

Кейнсіанська теорія як теоретичні база державного регулювання економіки.

Альтернативні макроекономічні теорії.

1. Макроекономіка як наука є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами і, в першу чергу, по-різному вбачає співвідношення між рин­ком і державою, подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, монетариська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очіку­вань.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є до­статньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умо­вам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку пред­ставників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією механізм ринкового само­регулювання економіки складається з декількох елементів. Перший — ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величи­ною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні виграти до потенційної величини.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту су­купних витрат спирається на закон Сея. Згідно з цим зако­ном процес виробництва товарів створює доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що процес виробництва є лише іншим виразом процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит. Такий закон діє на різних рівнях економіки.

Закон Сея спирається на передумову, що весь доход, отриманий виробниками товарів, повністю використо­вується на закупівлю інших товарів. У дійсності це не так, оскільки певна частка доходу може бути спрямована не на витрати, а на заощадження, що породжує невідповідність між виробництвом і споживанням, тобто між пропозицією і попитом. У цьому випадку сукупні витрати будуть недостатніми для закупівлі всієї маси вироблених товарів, у результаті чого скоротиться сукупний попит, фактичний ВВП відхилиться вниз від потенційного ВВП, що свідчить про виникнення в економіці неповної зайнятості.

Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючій вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витра­тами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає державного втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення із потоку “доходи—витрати”, які відбуваються в формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощад­жувати, то закон Сея буде діяти і відповідність між дохо­дами і витратами не буде порушена.

Класики допускають тимчасове перевищення заощад­жень порівняно з інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення, на їхню думку, необо­в'язково викличе падіння виробництва порівняно з потен­ційним рівнем, оскільки крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконують ціни і зарплата.

Регулюючий потенціал цін і зарплати складає суть третього елементу класичної теорії про ринкове саморегу­лювання. Його суть полягає в тому, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає, що навіть тоді, коли відсоткова ставка за будь-якої причини нездатна привести у відповідність заощадження домогосподарств та інвестиції підприємств, падіння сукупних витрат буде компенсоване пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домогосподарства тимчасово заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не приведе до тривалого скорочення реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропор­ційно зменшенню цих витрат.

Згідно з класичною теорією здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Оскільки падіння попиту на продукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції зму­шені знижувати ціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, які збільшують реальну величину сукупних витрат і відновлюють сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження викликають зниження цін, а не змен­шення обсягів виробництва і зайнятості.

Зниження товарних цін за інших незмінних умов може зменшити прибутковість виробництва товарів, що може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу силу. Це викличе зниження цін на ресурси, в тому числі падіння заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками примусить їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить се­редні витрати і відновить нормальний рівень прибутку.

Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням ресурсових цін, відновить виробництво товарів на потен­ційному рівні і забезпечить повну зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення будуть більш низькі товарні та ресурсові ціни.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з кла­сичною теорією механізм відсоткової ставки, гнучких то­варних і ресурсових цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в еконо­міку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.

2. Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до автоматичного регулювання еконо­міки і необхідність відлученні держави від цього регулю­вання не витримує випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки показує, що держава не за чиїхось суб'єктивних міркувань, а за об'єктивної необхід­ності змушена втручатися в економічні процеси. Переко­наність в цьому особливо зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років (так званої Великої депресії), що зумовило зміну поглядів й механізм функціонування економіки і роль держави в цьому механізмі. Вирішаль­ну роль в перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей», надрукованій у 1936 р. Він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулюван­ня, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву «кейнсіанської революції».

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостій­но не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів — це не закономірність, а випадковість. Для підтвердження цього положення кейнсіанці наводять кілька аргументів, які заперечують здатність ринкового механізму самозабезпечувати повну зайнятість.

Перший аргумент — кейсіанською теорією відкида­ється положення про те, що відсоткова ставка гарантує забезпечення рівноваги міх заощадженнями та інвестиціями. Її прихильники вважають, що власники заощад­жень та інвестори — це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перет­ворення в інвестиції керуються неоднаковими мотивами. При цьому відсоткова ставка не відіграє ролі єдиного чинника. Крім неї, на рівень заощаджень впливають також інші фактори, які не відображають прагнення людей одер­жувати доходи від заощаджень. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів з метою здійснення непередбачених витрат, пов'язаних з лікуванням, безро­біттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.

Відсоткова ставка не є єдиним чинником і при вирі­шенні питання про необхідність інвестування. На думку кейнсіанців, важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку, очікуваного від інвестування. В процесі економічних коливань опти­мізм інвесторів стосовно отримування чистого прибутку може бути різним.

Кейнсіанці вважають уявлення класиків про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій надмірно спрощеними, оскільки вони не враховують інші джерела. На їхню думку, крім поточних заощаджень на грошовому ринку існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, а й у готівковій формі на руках;

2) кредитні установи, які здатні мультиплікативно при­множувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити заощадження.

Другий аргумент — кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, наявність монополій, які стри­мують зниження цін, і профспілок, які стримують змен­шення заробітної плати, що перешкоджає адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП. По-друге, якщо навіть припу­стити можливість зниження заробітної плати внаслідок падіння сукупного попиту і попиту на ринку праці, то це не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення їхнього попиту на рівні потенційного ВВП.

Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці дохо­дять висновку, що ринковий механізм не здатний само­стійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен до­повнюватися державним регулюванням економіки. При визначенні об'єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять із того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту. На їхню думку, відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції породжують два головних фактори.

Перший — психологія споживачів, тобто домогосподарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження. Така тенденція в розпо­ділі зростаючого доходу дістала назву «основний психо­логічний закон» Кейнса, згідно з яким зі збільшенням доходу домогосподарств їхня гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до за­ощаджень збільшується. Внаслідок цього споживання від­стає від виробництва, що викликає падіння виробництва.

Другий — зниження ефективності капіталу. Зі збіль­шенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капі­талу. Ця тенденція обумовлюється зниженням можливос­тей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. Отже, зменшення граничної схильності до споживання знижує інвестиційний попит як компонент сукупного попиту.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не про­позиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втру­чання в економіку повинен бути сукупний попит, який в кейнсіанській теорії дістав назву «ефективний попит». Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень виробництва. Спираючись на концепцію «ефективного попиту», кейнсіанці пропону­ють два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:

перший — за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;

другий — за рахунок зниження відсоткових ставок за кредит, що підніме «граничну ефективність капіталу» і збільшить інвестиції приватного сектора економіки.

Розглядаючи роль фіскальних і грошово-кредитних інструментів в стимулюванні сукупного попиту, кейнсіанці віддають перевагу першим. Це пояснюється тим, що під час спаду виробництва інвестиції слабо реагують на зниження відсоткової ставки. Отже, за цих умов грошово-кредитна політика є неефективною. Тому головну увагу слід приділяти не зниженню відсоткової ставки, а фіскаль­ній політиці на основі збільшення державних інвестицій, надання пільгових кредитів тощо.

Звичайно, використання державного бюджету для стимулювання сукупного попиту може породжувати бюд­жетний дефіцит. За цих умов кейнсіанці пропонують використовувати державні займи, податки і в певних ме­жах грошову емісію.

Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє мультиплі­катор інвестицій. Але ефект мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільшу величину він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потуж­ностей досягається «дешеве» нарощування випуску про­дукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатності сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

3. Кейнсіанська теорія тривалий час доміну­вала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли головна увага приділя­лась проблемам подолання спаду виробництва та змен­шенню безробіття. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн з'явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва. Така ситуація отримала назву «стагфляція». Кейнсіанські рекомендації, в основі яких лежить збіль­шення бюджетних витрат і застосування при цьому дефі­цитного фінансування, в нових умовах показали свою неефективність. Це викликало значну недовіру до кейнсіанської теорії і привело до виникнення альтернативних теорій. Серед них можна виділити монетариську теорію, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очіку­вань.

Монетариська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Засновником цієї теорії став Мілтон Фрідман. У літературі теорія дістала назву «контрреволюції Фрідмана».

На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучас­ного капіталізму характерним є внутрішня нестабільність, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ), то в основі монетариської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:

М*V=Р*О, де М — грошова маса; V — швидкість обертання грошей; Р — рівень цін; О — фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Згідно з монетариською теорією, головну роль у регу­люванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшу­ючи грошову масу, держава може здійснювати регулю­ючий вплив на економічну активність.

Цій концепції підпорядкована формула рівняння обміну. Ліва частина цієї формули виконує роль причини, а права є наслідком тих змін, які відбуваються у лівій частині. Спираючись на емпіричні докази, монетаристи запевняють, що швидкість обертання грошей є стабільною в тому розумінні, що чинники, які впливають на неї, змінюються поступово й досить передбачливо. Отже, зміну швидкості обертання грошей можна передбачити і врахувати. За цих умов роль активного елементу монетариської формули відіграє грошова маса. Це означає, що між грошовою масою і номінальним ВВП (Р*О) існує пряма і передбачувана залежність. Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати на грошову масу і в такий спосіб регулювати номінальний ВВП.

Дотримуючись положення про стабільність швидкості обертання грошей і передбачуваний характер залежності між грошовою масою і номінальним ВВП, монетаристи роблять висновок: стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. З цією метою Фрідман запропонував на законо­давчій основі встановити спеціальне монетарне правило згідно з яким грошова маса має збільшуватися щорічно тими самими темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП. Наприклад, якщо прогнозом передба­чається, що в майбутньому році приріст реального ВВП становитиме 3 %, то на 3 % в прогнозованому році необ­хідно збільшити грошову масу.

Важливою особливістю монетариської теорії є принци­пово нове, порівняно з кейнсіанською теорією, бачення механізму, за допомогою якого грошова маса впливає на номінальний ВВП.

Прихильники монетаризму істотно принижують, а якщо враховувати крайні позиції, то й зовсім відкидають фіскальну політику як метод стабілізації економіки. На їхню думку, неефективність фіскальної політики обумов­лена ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи із необхідності покриття бюджет­ного дефіциту, позичає гроші у населення і комерційних банків, вона входить в конкуренцію з приватним бізнесом. Внаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора економіки. Це підвищує відсоткову ставку на грошовому ринку і тому витісняє з інвести­ційного ринку певну кількість приватних інвестицій, які за підвищеної відсоткової ставки стають неприбутковими. Отже, в результаті вплив бюджетного дефіциту на су­купний попит буде несуттєвим.

Не всі положення монетариської теорії мають достатнє обгрунтування. По деяких із них кейнсіанці наводять серйозні контраргументи. Насамперед це стосується монетариського положення про стабільність швидкості обер­тання грошей. Прихильники кейнсіанської теорії вважа­ють це положення непереконливим. Вони стверджують, що швидкість обертання грошей є мінливим і непередбачуваним елементом. Це пояснюється тим, що гроші використовуються не тільки для обслуговування поточних угод, а й для володіння ними як активами.

Гроші, які обслуговують угоди, — це працюючі гроші; вони мають відповідну швидкість обертання. Стосовно грошей як активів, то це непрацюючі гроші, швидкість обертання яких дорівнює нулю. Співвідношення між цими двома складовими грошової маси, яке неможливо перед­бачити, впливає на швидкість обертання грошей і робить можливість її передбачення дуже проблематичною.

Конструктивній критиці з боку кейнсіанців піддається і монетариське положення про те, що швидкість обертан­ня грошей не змінюється у відповідь на зміну грошової маси, і тому між грошовою масою і номінальним ВВП існує прямо пропорційна і передбачувана залежність.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв'язку з нездат­ністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробницт­ва та зростання цін. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробницт­ва і зайнятості. Назва «економіка пропозиції» є похідною від головної ідеї прихильників цієї теорії — стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона містить в собі обгрунтування рекомендацій економічній політиці і в першу чергу податковій.

Як уже зазначалося, згідно з кейнсіанською теорією податки впливають лише на сукупний попит. Прихильни­ки теорії економіки пропозиції вважають, що податковий механізм може впливати й на сукупну пропозицію. На їхню думку, збільшення податків викликає інфляцію витрат через зростання середніх витрат на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домогосподарств зменшуються стимули до праці, а зрос­тання податків на прибуток зменшує привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.

Пов'язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподатку­вання, прихильники теорії економіки пропозиції виступа­ють за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного опо­даткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату і дивіденди. На їхню думку, зниження податків збільшить безподатковий доход і заощадження, знизить рівень відсоткової ставки, внаслідок чого зростуть нагромадження та інвестиції. Крім того, для найманих робітників зниження податків на заробітну плату підви­щить стимули до праці, що викличе збільшення про­позиції робочої сили на ринку праці.

Оскільки зниження податків веде до скорочення бюд­жетних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту. Для цього передбачається зменшити соціальні програми, скоротити апарат держав­ного управління, відмовитися від малоефективних дер­жавних витрат (наприклад, субсидій промисловим підпри­ємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо). Згідно з теорією економіки пропозиції зниження податків викличе зростання реального ВВП як податкової бази, що поряд зі зниженням державних витрат забезпечить збалан­сування державного бюджету.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині 70-х років в умовах виникнення стагфляції, коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція і безробіття. Її прихильники виступили проти теорії адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формуються економічними суб'єк­тами на основі попередньої та поточної інфляцій.

За цих умов реакція економічних суб'єктів на майбут­ню інфляцію відбувається повільно, тобто з певним запізненням в часі. Вказане положення знаходиться в кон­тексті кейнсіанської теорії і обумовлює відповідний меха­нізм пристосування заробітної плати до зміни цін.

Згідно з теорією адаптивних очікувань падіння сукуп­ного попиту відносно потенційного рівня знизить ціни, але заробітна плата тимчасово не зменшиться, оскільки вона враховує адаптивно очікувану інфляцію, яка вища від фактичної. Завдяки цьому в короткостроковому періоді сукупна пропозиція під впливом зменшення сукупного попиту і зниження цін зменшиться стосовно потенційного рівня. Лише з часом, коли заробітна плата зменшиться пропорційно зниженню цін і викличе адекватне зменшен­ня середніх витрат, сукупна пропозиція знову збільшиться до потенційного рівня. Отже, теорія адаптивних очікувань знаходиться в контексті кейнсіанської теорії і виходить із необхідності розрізняти сукупну пропозицію в коротко­строковому та довгостроковому періодах.

Теорія раціональних очікувань спирається на іншу логіку, яка асоціюється з положеннями класичної теорії. Її прихильники виходять з того, що економічні суб'єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами, економічні суб'єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон'юнк­турі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави. Володіючи здатністю передбачати майбутні зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім інтересам.

Саморегулююча здатність економічних суб'єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручан­ня. Тому аналогічно класичній теорії теорія раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (як продуктів, так і ресурсів) є висококонкурентними. На таких ринках заробітна плата і ціни високоеластичні одно­часно як у напрямі зниження, так і в напрямі зростання. На думку прихильників цієї теорії, нова інформація, яку одержують економічні суб'єкти, швидко відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції висококонкурентних ринків і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості.

Зазначені вище положення обумовлюють відповідний механізм реакції економіки на економічні коливання. Згідно з теорією раціональних очікувань крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП. Якщо припустити, що держава планує в наступному році застосувати політику стимулювання сукупного попиту, то першим її наслідком буде зростання цін. Спираючись на цю інформацію, робітники будуть очікувати зростання цін і наступне зниження реальної заробітної плати. Тому вони наперед включать цю очікувану інфляцію до своїх вимог про підвищення номінальної заробітної плати. За цих умов пропорційно зростанню цін збільшаться середні витрати; у підприємців не відбудеться зростання прибутків і вони не погодяться збільшувати виробництво, тобто не відбудеться навіть тимчасового збільшення сукупної про­позиції відносно потенційного рівня. Це означає, що раціональні очікування економічних суб'єктів виключа­ють можливість виникнення короткострокової сукупної пропозиції, а існує лише сукупна пропозиція на рівні потенційного ВВП. Звідси висновок: стимулююча політи­ка держави викликає лише прискорення інфляції і зовсім не впливає на рівень виробництва та безробіття. Тому вона є недоцільною і, на думку опонентів теорії раціональних очікувань, має два найбільш уразливих елементи:

Перший — спроможність економічних суб'єктів досить правильно передбачати майбутні зміни в економіці та економічній політиці держави суперечить дійсності. Практика свідчить, що в галузі економічного прогнозуван­ня допускають значні помилки навіть керівні діячі і спеціалісти.

Другий — у реальній дійсності переважна більшість ринків не є чисто конкурентними. Підприємницькі моно­полії та профспілки значною мірою стримують зниження цін і номінальної заробітної плати. Тому ринки не володіють здатністю миттєво пристосовуватися до змін у ринковій ситуації та через ціни і зарплату швидко віднов­лювати обсяг виробництва на потенційному рівні, особливо в умовах стагфляції.

Перелічені альтернативні теорії макроекономічного регулювання не знижують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи наші уявлення про склад­ний механізм функціонування економіки.

Примітка:

Досвід показує, що сьогодні неможливо суворо дотримуватися лише кейнсіанської теорії, відповідно до якої фіскальні засоби є головними, а гроші відіграють другорядну роль. І навпаки, буде помилкою, якщо віддавати перевагу тільки монетариській теорії, за якою гроші відіграють вирішальну роль.

Світова практика засвідчує, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та гро­шово-кредитної політики.

Є сенс і в теорії економіки пропозиції, відповідно до якої ціни, зайнятість і безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією.

В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об'єктом державного регулювання еконо­міки. Тому застосовуючи фіскальні засоби з метою впливу на сукупний попит, держава не повинна залишати поза увагою сукупну пропозицію. Неможливо ігнорувати і теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка еконо­мічних суб'єктів залежить не лише від реальних змін в економічній кон'юнктурі, а й від того, як вони сприйма­ють ці зміни і можуть їх передбачати.

Література:

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998.

Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия - 1999.

Макконел, Брю. “Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 1992.

Павловський М. “Макроекономіка перехідного періоду”. К.: “Техніка”. 1999.

Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 153-170.