Динаміка норм банківських резервів в Україні - Макроекономіка - Скачать бесплатно

ЗМІСТ :

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ І. Грошово-кредитна політика держави

Суть, мета та роль грошово-кредитної політики.............................5

Центральний банк – головний суб’єкт грошово-кредитної

політики.........................................................................................................11

Норма обов’язкових банківських резервів як інструмент грошово-кредитної політики.............................................................................16

Порядок формування обов’язкових банківських резервів

в Україні.........................................................................................................20

Розділ ІІ. Аналіз динаміка норми обов’язкових банківських резервів в Україні

2.1. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні за

1992 – 2000рр.............................................................................................23

2.2. Особливості політики НБУ щодо формування обов’язкових

банківських резервів в Україні у 2001 – 2003рр. ...................................27

Розділ ІІІ. Застосування норми обов’язкових банківських резервів для досягнення стабільного довгострокового економічного зростання

Проблема визначення величини норми обов’язкових банківських резервів для досягнення довготермінового економічного зростання..................................................................................................30

Основні засади політики НБУ щодо грошово-кредитної політики та застосування норми обов’язкових банківських резервів у 2004 році................................................................................................32

Висновки ...................................................................................................................38

Список використаної літератури.............................................................................40

Додатки

Вступ

Реалізація монетарної ( грошово-кредитної ) політики держави здійснюється за допомогою багатьох інструментів. Одним з найважливіших інструментів, що застосовує Центральний банк, є політика обов’язкових резервних вимог.

Це надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання . Навіть, невеликі зміни норми обов’язкових банківських резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу.

В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки Центрального банку у зв’язку з інфляцією були від’ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку доводилось робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політику резервних вимог.

Мета даної роботи полягає у необхідності аналізу застосування норми обов’язкових банківських резервів Національним банком для регулювання грошово – кредитної сфери, впливу величини резервів на інвестиційну активність, дослідження застосування даного інструменту в Україні у період з 1992 по 2003 рр., аналіз політики НБУ на 2004 рік, визначення основних порад для застосування норми обов’язкових банківських резервів.

Об’єктом даної роботи є норма обов’язкових банківських резервів у системі інструментів регулювання грошово – кредитного ринку.

Актуальність роботи полягає у тому, що норма обов’язкових банківських резервів в період розвитку банківської системи, грошового ринку та економіки взагалі використовувалась Національним банком України як основний інструмент грошово – кредитного регулювання. Застосування норми обов’язкових банківських резервів вимагає докладного аналізу стану грошової, кредитної сфер з метою забезпечення стабільного економічного зростання і погашення негативних явищ ринку.

В першому розділі даної роботи розглянуто суть та роль грошово-кредитної політики, її необхідність здійснення, суб’єкти та інструменти реалізації.

Докладно охарактеризовано роль Центрального банку, як головного суб’єкта монетарної політики, його основні завдання і методи їх здійснення. Норма обов’язкових резервів розглянута як один з найвагоміших інструментів здійснення грошово – кредитної політики Центральним банком, механізм дії та її вплив на досягнення стратегічних цілей економіки. В цьому розділі також описаний сучасний порядок формування норм обов’язкових банківських резервів в Україні.

В другому розділі проаналізовано динаміку норм обов’язкових банківських резервів в Україні, політику Національного банку України та умови в яких вона здійснювалась за період з 1992 по 2003 рр.

В останньому розділі даної роботи проаналізовано вплив розміру обов’язкових банківських резервів на економічні процеси у короткостроковому та довгостроковому періодах. Розгляглянуто основні засади грошово – кредитної політики Національного банку України на 2004 рік, а також політику НБУ щодо формування норми обов’язкових банківських резервів.

Розділ І. Грошово-кредитна політика держави : суть, мета, суб’єкти, інструменти, значення:

Суть, мета та роль грошово-кредитної політики;

Під гро­шово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошо­вою, політикою. [1,28]

Найбільш прийнятним є визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його учас­тю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах, включаючи валютний. За такого підходу грошово-кредитна політи­ка набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економіч­ній системі. Саме у цьому розумінні ми використовуватимемо в по­дальшому поняття монетарної політики.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є На­ціональний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної полі­тики беруть участь інші органи державного регулювання економі­ки — міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади ви­значають основні макроекономічні показники, які слугують орієн­тирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслу­ховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні і тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в за­гальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути: зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для сус­пільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдан­ня одночасно реалізувати їх усі чи більшу їхню частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань.

Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та спе­цифіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазна­чені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілі­зація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І на­впаки, для зростання виробництва необхідно вживати заходи, які призведуть до пожвавлення кон'юнктури і можуть спричинити зро­стання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної еконо­мічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку - підтри­мувати стабільність національних грошей. І через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей. Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегіч­них цілей монетарної та загальноекономічної політики. [1,24-26]

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню страте­гічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон'юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна ос­таннього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокре­ма, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зрос­тання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон'юнктури.

Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тільки напряму зміни ринкової кон'юнктури, а й економічних перемінних, регулюванням яких досягається вплив на стратегічні цілі. Такими перемінними можуть бути: маса грошей в обі­гу, процентна ставка, валютний курс, швидкість обігу грошей, номі­нальний обсяг виробництва, рівень цін .

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлю­ються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон'юн­ктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досяг­нення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям зміни економічної перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси виби­раються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у пов­ному розпорядженні центрального банку. Характерними ознаками тактичних цілей є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. [1,26-27]

Місце монетарної політики в загальнодержавній економічній політиці. Хоча регулятивні заходи монетарної політики здійсню­ються безпосередньо в грошово-кредитній сфері, її ефект не обме­жується цією сферою, а проявляється також у реальній економіці завдяки впливу монетарних змін на виробництво, інвестиції, зайня­тість тощо. Тому монетарна політика по суті є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну еконо­міку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, струк­турною політикою. За механізмом дії та характером впливу на ре­альну економіку вона найбільш чітко вписується в кон'юнктурну політику (рис. 1.1). [1,28]

Рис.1.1. Зв’язок монетарної політики з загальноекономічною політикою держави

Інституційна основа монетарної політики. Успішне грошово-кредитне регулювання ринкової економіки потребує наявності в країні відповідної інституційної основи. Ключовими складовими ці­єї основи є банківська система та грошовий ринок.

Формування монетарної політики як дуже важливого і складного механізму економічного регулювання ставить ряд вимог до бан­ківської системи щодо рівня розвитку її інфраструктури та якості функціонування.

Основними з таких вимог є:

дворівнева побудова банківської системи, за якої одному з банків надається статус центрального з монопольним правом емісії грошей. На центральний банк покладаються функції вироблення та реалізації монетарної політики;

законодавче та фактичне забезпечення незалежності централь­ного банку від державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для проведення ним самостійної монетарної політики;

законодавче закріплення за центральним банком статусу ре­зервної структури банківської системи в цілому з наданням йому права регулювати резервні фонди всіх банків другого рівня;

законодавче надання центральному банку статусу кредитора в останній інстанції для банків другого рівня та статусу фінансового агента уряду;

широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного забезпечення попиту економічних суб'єктів на позич­кові кошти;

створення системи державного регулювання та нагляду за ро­ботою банків другого рівня, що гарантує функціональну поведінку останніх у межах, визначених монетарною політикою центрального банку;

забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через досягнення стабільності кожного окремого банку.

Грошовий ринок як другий елемент інституційної основи моне­тарної політики створює те середовище, в якому формуються і реа­лізуються методи та інструменти монетарної політики. Чим це сере­довище сприятливіше, тим ефективнішою буде дія останніх. Навіть здатність банків здійснювати грошово-кредитне регулювання знач­ною мірою залежить від розвитку грошового ринку, оскільки вони є головними посередниками на ньому.

Проведення ефективної монетарної політики ставить перед гро­шовим ринком такі вимоги:

досягнення високого рівня його структуризації, за якого успі­шно функціонують усі складові цього ринку — кредитний ринок із сегментами ринку грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і корпоративних цінних паперів, валютний ринок;

достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх економічних суб'єктів, формування реального співвідношення по­питу і пропозиції в кожному із секторів та забезпечення реального
зв'язку між відповідними ціновими індикаторами — ставкою банківсь­кого процента, доходу з цінних паперів, обмінного курсу валют;

вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор
грошового ринку;

наявність широких зовнішньоекономічних зв'язків, забезпе­чення конвертації національної валюти, проведення реальної курсо­вої політики.

За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно економічного впливу на суб'єктів ринку та максимально високої ефективності монетарних заходів. [1,30-31]

Роль монетарної політики. Монетарна політика — одна з голов­них складових системи державного регулювання ринкової економіки. Ця обставина сама по собі свідчить про надзвичайно важливу роль мо­нетарної політики, оскільки нормальний розвиток ринкового суспільст­ва неможливий без відповідного коригування економічних процесів з боку держави. Дане положення світова економічна думка визнає як не­заперечне, дискусії ведуться лише щодо ступеня такого коригування.

Застосування методів монетарної політики сприяє поси­ленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдяки нейтралізації монетар­ними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового меха­нізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зай­нятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політи­ки (рестрикції чи експансії) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною пе­редумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, гальмування економічного спа­ду, запобігання кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи спо­вільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноеко­номічної політики держави. [17, 35-36]

Центральний банк – головний суб’єкт грошово-кредитної політики.

Як посередник між державою та банківською системою країни, центральний банк покликаний регулювати грошові й кредитні потоки за допомогою певних інструментів. У міру розвитку кредитних систем і ринків позичкових капіталів можливості центрального банку безпосередньо впливати на попит і пропозицію грошової маси зменшилися, проте розширився арсенал і підвищилась ефективність ринкових інструментів грошово-кредитного регулювання.

Ступінь розвитку фінансово-кредитної системи країни, її інфраструктурних елементів визначає інструментарій грошово-кредитної політики, від якого багато в чому залежить ефективність здійснення монетарного регулювання.

Наявні у розпорядженні центрального банку інструменти регулювання грошової сфери розрізняються:

за безпосередніми об'єктами впливу (пропозиція грошей і попит на гроші);

за своєю формою (прямі та опосередковані);

за характером параметрів, що встановлюються у процесі регулю­вання (кількісні та якісні);

за термінами впливу (короткотермінові та довготермінові).

Усі ці методи використовуються в єдиній системі. Визначення пріоритетності інструментів грошово-кредитного регулювання залежить від цілей, поставлених центральним банком на певному етапі, а також дієвості впливу застосування конкретних інструментів. Дія основного для певного періоду (чи певної країни) інструменту посилюється, зазвичай, відповідним застосуванням допоміжних інструментів регулювання.

Залежно від конкретних завдань грошово-кредитна політика центрального банку спрямована або на стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія), або на її обмеження (кредитна рестрикція).

Шляхом проведення кредитної експансії центральні банки пере­дують цілі піднесення виробництва й пожвавлення кон'юнктури.

За допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти
"перегріву" кон'юнктури, що спостерігається в періоди економічних
підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поді­ляються на адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів. Ринкові (опосередковані) інструменти відріз­няються більшою гнучкістю порівняно з адміністративними, хоча результати їх застосування не завжди адекватні наміченій меті. Проте зараз спостерігається відхід центральних банків розвинутих країн від прямих методів впливу до ринкових.

До найважливіших адміністративних інструментів можна віднести:

механізм готівкової емісії;

встановлення "стелі" кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;;

пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки;

обмеження споживчого кредиту;

обмеження на відкриття філій та відділень;

селективна кредитна політика.

Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому випадку, якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу. Адміністративні інструменти займають певне місце у практиці центральних банків розвинутих країн, а також отримали широке застосування у країнах, що розвиваються.

Розглянемо деякі з прямих інструментів регулювання централь­ним банком грошово-кредитної сфери, а саме адміністративне регу­лювання процентних ставок за кредитами і депозитами комер­ційних банків, а також здійснення селективної кредитної політики.

Адміністративне регулювання процентних ставок передбачає обмеження урядом чи центральним банком розміру верхніх меж процентних ставок за кредитами. Це призводить до збільшення попиту на кредитні ресурси банків, внаслідок чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів. Низькі процентні ставки стимулюють інвестиції та сприяють підвищенню ділової активності. Проте останніми роками центральні банки політику лімітування верхнього рівня процентних ставок за кредитами та депозитами застосовують усе рідше, оскільки вигоди від використання цього методу регулювання дієві лише протягом короткого періоду часу, а негативні наслідки значні. Наприклад, низькі процентні ставки депозитами сприяють розміщенню вільних тимчасових ресурсів у вигляді банківських депозитів, а в інших формах (купівля іноземної валюти, нерухомого майна, товарів, дорогоцінних металів ін.), що не дозволяє їх використовувати для фінансування інвестиційних потреб держави.

Іншим адміністративним інструментом, що також користувався свого часу Національним банком України (у 94 р.), є так звані "кредитні стелі", тобто граничні суми кредитування. У результаті комерційні банки вимушені зберігати певну частину депозитів у вигляді непрацюючих резервів, що для них невигідно. Метою застосування цього інструменту є стримування надмірної кредитної експансії.

Важливе місце в адміністративному регулюванні спрямованості кредитів займає селективна кредитна політика, яка активно використовується у країнах, що розвиваються (у деяких з них від до 80% банківських кредитів спрямовується на фінансування певних галузей економіки). Як правило, селективна кредитна політика застосовується у країнах, фінансовий ринок яких розвинений недостатньо, що не дозволяє забезпечити ефективний розподіл грошових коштів та економічний розвиток у цілому.

До основних механізмів селективної кредитної політики належать:

встановлення кількісних параметрів на кредити, спрямовані у пріоритетні галузі;

створення спеціальних фінансово-кредитних закладів, що здійсню­ють кредитування пріоритетних галузей за нижчими процентними ставками;

поширення різноманітних пільг для банківських інститутів, що надають кредити переважно пріоритетним сферам економіки.

Активне застосування селективної кредитної політики, окрім певних позитивних рис, має й негативні наслідки, що перешкод­жають нормальному функціонуванню кредитно-фінансової системи країни:

розвиток економіки ставиться в залежність від цільового кредиту­вання за пільговими процентними ставками;

значне збільшення в економіці ресурсів кредитування призводить до надмірного зростання грошової маси, що посилює інфляційні процеси;

значний попит на штучно дешеві кредити перешкоджає спрямову­вати грошові потоки на кредитування найперспективніших галузей економіки;

зміна кон'юнктури на світових ринках може негативно позначитися на певних галузях, що отримували значні обсяги пільгових кредитів (наприклад, експортоорієнтовані галузі промисловості) тощо.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу найбільш поширене у країнах з перехідною економікою, де механізми опосередкованого впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатнього розвитку. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему гро­шового обігу. Хоча у цьому випадку йдеться про інтенсивне засто­сування інструментів прямого впливу лише в обмежені проміжки часу. При тривалому застосуванні їх дієвість знижується.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми монетарної політики:

регулювання облікової ставки (процента) на позики, що надаються

центральним банком;

регулювання норми банківських резервів;

здійснення операцій на відкритому ринку; [2, 114-117]

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регу­лювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень про­центних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він на­дає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.[1, 35]

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним устано­вам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Роз­мір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношен­ні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національ­ному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.[1,34]

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: каз­начейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію гро­шей, а продаж — вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому ак­тивно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ.[20, 4]

1.2. Норма обов’язкових банківських резервів як інструмент грошово-кредитної політики;

Політика обов'язкових резервних вимог — один із класичних ін­струментів, за допомогою якого центральні банки регулюють гро­шовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збіль­шення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього ме­тоду полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої коме­рційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.

Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполу­чених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених кош­тів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних ре­зервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депози­тів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) де­позитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.[19, 43]

Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (ма­си), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої мож­ливості збільшувати грошову пропозицію.

Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:

МВ = С + R,

де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.

Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків приз­водить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової про­позиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, органі­зацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхід­ності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (Мs) можна ви­значити за формулою:

Мs = С + D,

де С — готівка в обігу, D — депозити в комерційних банках.

Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосе­редньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.

Схематично грошову базу і грошову пропозицію зображено на рис.1.2.

готівка резерви

грошова база

(МВ)

грошова

пропозиція готівка депозити

(Ms)

рис.1.2. Грошова маса та грошова пропозиція

У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній — грошову пропозицію. Обидві величини пов'язані між собою через грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор (мм) — це відношення грошової про­позиції до грошової бази:

мм = Мs/МВ = С + D / C + R; [1,38-39]

Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора.

Політика обов'язкових резервних вимог використовується цент­ральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної по­літики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показни­ками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвес­тиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язково­го резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як ін­струмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показни­ків, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на ра­хунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні за­соби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резер­вів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної лік­відності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, роз­ширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямова­ність. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окре­мих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довго­строкові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фіна­нсових інструментів тощо.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.:

1.Порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог. У
деяких країнах верхня межа норми резервних вимог встановлюється
спеціальними законодавчими актами.

2.База, що використовується для обчислення обов'язкових резе­рвів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або ви­бірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора .

3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють викорис­товувати для задоволення резервних вимог.

4. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а са­ме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюти (національ­на чи іноземна), джерело (банківські депозити чи небанківських ус­танов), власник депозиту (резидент чи нерезидент) тощо.

5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як прави­ло, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резерв­них вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання ре­зервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.[1, 41-42]

1.4. Порядок формування обов’язкових банківських резервів в Україні.

Політика мінімальних резервів (як інструмент грошово-кредитної політики) використовується Націо­нальним банком України для плану­вання та регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків щодо їхніх зобов'язань стосовно залучених коштів юридичних та фізичних осіб.

НБУ, відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, використовує норматив обов'язкового резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної політики з метою контролю за грошовими агрегатами шляхом зниження (збільшення) грошового мультиплікатора.

Зобов'язання виконувати резервні вимоги виникає у комер­ційного банку з моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних банківських операцій. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансі комерційного банку кошти юридичних та фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком коштів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ.

Національний банк встановлює для різних видів зобов'язань диференційовані нормативи обов'язкового резервування залежно від природи зобов'язань (депозити, ощадні вклади, поточні рахунки клієнтів та ін.), а також строку зобов'язань чи пасивів (короткострокові пасиви, довгострокові пасиви).[14, 3-23]

Сума залишків коштів, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, визначається за формулою середньо­арифметичної за відповідний звітний період:

,

де Ld - середні залишки коштів, що використовуються для обрахування обовязкових резервів за звітний період;

L1,2,3 - сума залишків залучених комерційним банком коштів станом на кожне число звітного періоду;

Ln - сума залишків коштів за останній календарний день звітного періоду;

n - кількість календарних днів звітного періоду регулювання;

Розраховані таким чином середні залишки залучених коштів перемножуються на норму резервування, а отриманий результат - сума мінімальних обов'язкових резервів - повинна перебувати на кореспондентському рахунку комерційного банку або (за рішенням Правління НБУ) має бути перерахована на окремий рахунок в Операційному чи територіальному управлінні Національного банку. [15, 70-77]

НБУ здійснює контроль за дотриманням комерційними банками нормативу обов'язкового резервування, порівнюючи суму, що визначена на підставі встановленого нормативу, з фактичною середньоарифметичною сумою залишків коштів на кореспондентському рахунку банку. За недотримання комерційним банком нормативу резервування до комерційного банку можуть застосовуватися такі заходи впливу:

за один випадок - письмове застереження щодо необхідності безумовного дотримання нормативу обов'язкового резервування;

за другий випадок - штраф у розмірі не більше одного процента від суми зареєстрованого статутного фонду.[2, 123-125]

У разі збиткової діяльності комерційного банку або переведення його в режим фінансового оздоровлення до нього не може застосо­вуватися такий захід впливу, як стягнення штрафу в розмірі непра­вомірно отриманого доходу, а застосовуються інші заходи впливу, передбачені законодавчими та нормативними документами НБУ.[1,47]

Отже, у сучасних умовах політика норми обов’язкових банківських резервів застосовується як один з головних інструментів довгострокового регулювання грошово – кредитної сфери Національним банком. Цей інструмент дозволяє підвищувати економічну активність, або ж стримувати її через регулювання можливостей у кредитуванні комерційними банками.

Норма обов’язкових банківських резервів встановлюється Національним банком у відповідності до активів або пасивів комерційних банків і диференціюється залежно від видів і форм. Резервні кошти зберігаються на коррахунках у Національному банку, на них не нараховуються відсотки і вони є обов’язковими до виконання.

Розділ ІІ. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні :

2.1. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні у 1992 – 2001рр :

В Україні політика мінімальних резервних вимог застосо­вується Національним банком з 1992 р. За цей період норматив резервування змінювався досить часто (табл.1). До того ж, часто змінювалися види залучених коштів, які підлягали обов'язковому резервуванню, що вкрай негативно позначалося на діяльності комерційних банків.[3, 72-73]

Таблиця 2.1.

Норми обовязкового резервування коштів комерційних банків у НБУ, %

Протягом 1992-1993 р. норма резервних вимог була встановле­на для банків України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:

за депозитами до запитання — 15 %;

за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;

за депозитами, залученими на строк від одного до трьох ро­ків, — 10 %;

за депозитами строком вищим від трьох років — норма не вста­новлювалася взагалі.

Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гі­перінфляції (в 1992 р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і від'ємних процентних ставок (процентні ста­вки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержан­ню очікуваного ефекту.[18, 22-26]

Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньо­місячного індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у ве­ресні становив 180,3 %, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою уповільнення темпів інфляції приймає рі­шення про різке підвищення рівня обов'язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.

З метою пом'якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов'язкових резервних вимог. Норма резервних вимог була знижена до 15 % від суми залуче­них