Енополітична карта світу XXІ століття - Народознавство - Скачать бесплатно
з’являлися все нові вороги — Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно перемагати, позаяк не знайдено нового противника — настільки ж негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна створити міф).
Важливою особливістю є те, що США «вибирають» ворогів здебільшого серед країн, де сильне авторитарне правління, що на певний час змогло об’єднати в одній державі різні, нерідко ворожі етноси. Проте більшість експертів визнає, що справжніми американськими конкурентами є демократичні країни, які завдяки своєму устрою, рівню культури, успішній економічній політиці в післявоєнний час досягли сильних позицій на світовій політичній арені. Більшість з цих країн (переважно європейських) мають усі можливості реально змагатися зі Сполученими Штатами як у політиці, так і в економіці. Проте навряд чи протистояння США —європейські держави набуде масштабів всебічного конфлікту. Швидше за все, це буде боротьба за сфери економічного впливу та право регулювати політичні та військові процеси в тих чи інших регіонах світу. Для більшості країн буде вигіднішим протекторат європейських країн — з їхньою поміркованістю, аніж американська дипломатія сили.
Таким чином, імовірним є варіант, коли Сполучені Штати розправляться зі своїми авторитарними ворогами, а решта країн шукатимуть підтримки у Європи. Тоді США опиняться на перехресті. Постане питання щодо напряму дальшого розвитку: чи розв’язати вже справжнє протиборство з європейськими країнами, чи припинити свої акції пошуку та знищення «ворогів миру і спокою на планеті». Кожен з цих варіантів призведе до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Штатах. США не зможуть поводитися з європейськими країнами, як з Іраком, зображаючи із себе рятівника людства, а проявлять себе вже як звичайний агресор. Але такий прояв навряд чи буде позитивно сприйнятий американським населенням, вихованим на демократичних традиціях і звиклим до майже месіанської ролі своєї держави. Отже, найімовірнішою є ситуація, коли Сполучені Штати позбудуться своїх ворогів, а конфлікт зі справді сильним противником може призвести до небажаних наслідків для всіх його можливих учасників. Незалежно від того, наскільки активними будуть спроби вступити в таке протистояння, американці зрозуміють, що більша частина податків громадян іде не на розвиток соціальних, медичних, освітніх програм, що декларується всіма останніми американськими президентами, а на маніакальну «битву з вітряками». Услід за громадянами це зрозуміють і регіональні еліти. Для чого віддавати Вашинґтону гроші штату для фінансування багаточисельних федеральних спецслужб чи військових розробок, коли для цього немає серйозної причини? Розпочнеться боротьба за більшу фінансову незалежність окремих штатів, а це буде першим кроком на шляху до політичної сепарації.
Проте втрата геополітичної мети розвитку Сполучених Штатів як наддержави та спровокована цим фінансова сепарація регіонів — далеко не єдина причина імовірного розпаду США. У сполучених штатах діють майже всі чинники нестабільності та сепарації, які існують в інших поліетнічних країнах. втрата геополітичної мети лише дасть поштовх для активного прояву інших чинників і початку процесу сепарації регіонів. Одним зі специфічних для США чинників є крах фінансової піраміди, створеної американським доларом як світовою валютою, — такий крах рано чи пізно буде неминучим. Найбільший світовий боржник, яким натепер є держава США, закономірно перетвориться у найбільшого в світі банкрута. Можна припустити, що США є водночас найстабільнішою (на цей час) і найнестабільнішою (в майбутньому, що може настати навіть невдовзі) державою у світі, і будь-який поштовх може перевести цю нестабільність з перспективної в реальну.
Отже, прогнозується сепарація різних територій Сполучених Штатів. Незважаючи на значну автономність теперішніх штатів, сепарувати, найвірогідніше, будуть не окремі штати (за деякими винятками), а групи штатів, тобто регіони. Отже, прогнозується виділення таких описаних нижче державних утворень на території сучасних Сполучених Штатів Америки.
Техас. Сепараційні настрої в цьому американському штаті не зникали від часу втрати ним незалежності та приєднання до Сполучених Штатів. На сьогодні люди, які виступають за незалежність штату, сприймаються у Вашинґтоні не інакше як диваки чи терористи. Проте коли вони дістануть підтримку від потужних техаських бізнесових і нафтових угруповань, ставлення до них зміниться. Тому поштовхом до політичної сепарації штату, найімовірніше, стане не досвід державності Техасу та відчуття техасцями своєї відокремленості від решти населення США, а економічна боротьба штату з центром, що може набути великого розмаху з приходом до влади президента, не надто лояльного до техаської економічної еліти. Саме представники бізнесової, особливо нафтової, еліти штату зможуть розпочати його реальну сепарацію. Опинившись перед загрозою втрати значної частини свого прибутку, техаська економічна еліта згадає, що Техас є найбільш націоналістичним і сепараційним штатом, і зрозуміє, що вигідніше бути економічною елітою окремої держави зі всією повнотою влади, аніж провінційними магнатами, яких намагається обібрати центр. Коли ж політичні сепаратисти отримають моральну та матеріальну підтримку від економічної еліти штату, вони стануть вже не терористами, а борцями за незалежність Техасу. Проте навряд чи нове політичне утворення Техас залишиться в межах сучасного штату. Прогнозується відокремлення від нього південних районів уздовж ріки Ріо-Ґранде, заселених переважно мексиканцями й індіанцями.
Оклахома. Цей сучасний американський штат ще з часів завоювання європейцями «Дикого Заходу» вважався індіанською територією. Власне, сюди й переселяли рештки індіанців, які вижили після такого завоювання. Довший час тут майже не було європейського населення, а з індіанцями підписали дуже важливий документ, який гарантував їм цю землю, «доки світять сонце і зорі». Хоча з часом в Оклахомі оселилося багато європейців, але й сьогодні це найбільш індіанський штат у країні (частка чисто індіанського населення — 20-30 відсотків). Згаданий документ надає індіанцям змогу у будь-який момент заявити про свої права на цей штат. Індіанці Оклахоми не тільки наполягають на відродженні «індіанства» у своєму штаті, а й підсилюють його («індіанство») у всіх західних та центральних штатах, де вже зараз цей рух набув значного розмаху. Власне, виділення індіанського політичного утворення дасть поштовх і до сепарації усього американського Заходу.
Нова Мексика. Прогнозується приєднання цієї території до Північної Мексики. Більша частина колишньої мексиканської території, яку внаслідок американо-мексиканської війни було приєднано до США (сучасні штати Нью-Мексико, Арізона, Каліфорнія, Колорадо, Техас), активно колонізувалася англомовним населенням, там майже повністю було витіснено мексиканський культурний і мовний вплив. На деяких з цих територій навіть сформувалися власні протоетноси (північ Техасу). Проте на значній частині колишніх мексиканських земель викорінити мексиканський вплив не вдалося. Тому тепер, коли багато мексиканців легально чи нелегально поселяються у США, більшість з них осідає на землях, де є пласт зі «старих мексиканців» — тих, що вже давно переселилися з Мексики, чи тих, чиї предки проживають на цих територіях ще з часу відторгнення їх від Мексики і які не втратили своєї національної ідентичності. Отже, мексиканське населення повторно колонізує свої давні землі, передовсім території штату Нью-Мексико та південно-західних районів Техасу. Там у найближчому майбутньому мексиканці можуть стати абсолютною більшістю. А з часом, коли Сполучені Штати охопить велика політична, економічна та етнічна криза, американські «латинос» (назва вихідців з Латинської Америки, насамперед Мексики, які проживають у США) можуть виступити за відокремлення від США тих своїх історичних територій, де вони становлять більшість. Проте варіант приєднання американських латинос до збанкрутілої Мексики, яка обтяжена багатьма внутрішніми економічними, політичними та етнічними проблемами і до того ж повністю залежна від Сполучених Штатів, є малоймовірним, оскільки разом з Мексикою можна впасти у ще глибшу кризу. Створення ж незалежної держави американських латинос також малоймовірне, позаяк етнічно вони не відрізняються від населення прикордонних північних мексиканських провінцій, з якими дуже тісно пов’язані (наприклад, майже кожне досить велике американське місто на річці Ріо-Ґранде має місто-супутник на мексиканському березі). Тому найвірогіднішим є варіант, коли території латинос приєднаються до нового державного утворення в Північній Мексиці (Монтеррей), яке в економічному та політичному плані буде значно сильнішим від сучасної Мексики і зможе реально претендувати на американські території.
Очевидно, особливого розгляду потребує варіант відокремлення від Техасу його південно-західної частини. Цей варіант досить імовірний, оскільки ще здавна в долині Ріо-Ґранде проживали індіанці папаго, яких після приєднання цих земель до іспанської колонії, а потім і незалежної мексиканської держави вельми успішно асимілювали мексиканці. Коли ж ці землі перейшли до Техасу (а пізніше до США), папаго вже не вважалися індіанцями. Їм було надано такі ж самі права, як і іншим мексиканцям на завойованих Сполученими Штатами мексиканських землях. Незважаючи на всі переслідування, папаго-мексиканці (разом з великою кількістю новоприбулих мексиканців) аж до нашого часу контролюють територію за течією Ріо-Ґранде. А сепараційні процеси в самому Техасі, очевидно, спричинять сильні націоналістичні настрої серед техасців, та й малоймовірно, що в одному державному утворенні досягнуть консенсусу дві зовсім різні етнічні спільноти: молодий техаський протоетнос та індіано-мексиканці. Асимілювати ж чи витіснити індіано-мексиканців, які віками жили на цій землі, навряд чи буде техасцям до снаги. Тому, найімовірніше, територія вздовж Ріо-Ґранде приєднається до Монтеррею.
Сполучені Штати Заходу. На цих землях активно розпочався процес відродження індіанства, що сприяє їх відособленню від «чорно-білих» приатлантичних штатів. Захід США завжди розглядався як щось окреме, аж ніяк не схоже на решту території країни. Вже тепер можна говорити, що в цьому регіоні формується особливий протоетнос, основу якого становлять білі колоністи та частково місцеві індіанські племена, а в культурі відчувається значний індіанський вплив.
Арізона. Територія, яка до захоплення Сполученими Штатами входила до складу Мексики, хоча мексиканського населення там майже не було. Реально цю територію тривалий час контролювали тоді ще досить сильні індіанські племена (апачі, команчі, навахи тощо). Коли ж індіанців було приборкано, переселення сюди американців затримувалося через пустельні умови цього штату. У наш час в Арізоні збереглися найбільші в країні індіанські резервації. Вони займають значну частину території штату. Хоча останнім часом в Арізону почало активно переселятися біле населення (особливо навколо центру штату — міста Фінікса), індіанці залишаються впливовою силою. До того ж специфічний сухий клімат штату витримують далеко не всі білі переселенці, тому й надалі можна прогнозувати збереження балансу між індіанським і білим населенням. Тому під час розділення США прогнозується виникнення на основі цього штату самостійного державного утворення індіанців та тих білих переселенців, яким вдалося тут укорінитися. До цього утворення, очевидно, приєднаються й суміжні території індіанських резервацій за межами штату.
Луїзіана. Лише невелика частина колишньої французької колонії Луїзіана, яка займала на початку ХІX століття більшу частину американського південного заходу і яку було придбано Сполученими Штатами, увійшла до складу сучасного штату Луїзіана. Це сталося через те, що саме в дельті Міссісіпі було найбільше французьких переселенців. З часом там на основі французької мови сформувався особливий луїзіанський діалект, який, серед іншого, спричинив до того, що луїзіанці не були остаточно асимільовані. Хоча в наш час «французькою» вважається лише південна частина Луїзіани і франко-луїзіанців у США навіть не визнають національною меншиною, прогнозується процес росту національної самосвідомості луїзіанців. Англійська частина луїзіанців навряд чи буде активно противитися цьому процесові, оскільки у всьому Новому Світі колоністи, бажаючи вкорінитися на колонізованій землі, шукають тут свої корені й приймають її особливості. А коренем для всіх луїзіанців є перші французькі переселенці, які оселилися в дельті Міссісіпі. Особливого поштовху відновленню етнічної ідентифікації франко-луїзіанців, очевидно, надасть потужна й успішна сепарація франко-канадців у Квебеку. Отже, прогнозується сепарація Луїзіани, що має передусім етнічну основу. Ймовірно, що економічно це державне утворення буде цілком залежним від сусідніх Техасу та південних штатів, проте етнічна та культурна відмінність Луїзіани дасть їй змогу обґрунтовано претендувати на самостійність.
Каліфорнія. Штат, в якому вже тепер відчувається боротьба місцевої політичної та економічної еліти проти Вашинґтона. Більше того, штат претендує на роль нового політичного та культурного центру США, альтернативного до півночі Атлантичного узбережжя. Хоча основною метою боротьби регіональної еліти наразі є розширення повноважень, це лише початковий крок до справжньої сепарації штату. Основне завдання місцевої еліти — зменшити федеральний податковий тягар на штат. У Каліфорнії живе значна частина американських мільйонерів, які власне й контролюють владу штату. Тому висуваються пропозиції щодо надання Каліфорнії більшого самоуправління, бо ж «навіщо каліфорнійцям спонсорувати безглузду політику Вашинґтона та годувати решту Сполучених Штатів». Таким чином, імовірність самостійності Каліфорнії (разом з Невадою, котра як політично, так і економічно тісно пов’язана з нею й залежна від неї) є досить великою.
Орегон. Колишній Орегон у ХІX столітті включав усе узбережжя Тихого океану на північ від Каліфорнії та простягався углиб континенту аж до Скелястих гір. Цю територію Сполучені Штати купили у Великої Британії. Спочатку американці заселяли Орегон дуже повільно. Віддаленість від центру та відсутність значних потрясінь (золотих лихоманок, великих війн з індіанцями) вплинули на ментальність орегонців. У наш час це швидше канадці, ніж американці. Це різко відмежовує їх від справжніх американців Центрального Заходу та етнічної суміші Каліфорнії. Малоймовірно, що Орегон буде активно проявляти сепараційні прагнення, проте відцентрові процеси в інших американських регіонах підштовхнуть його до самостійності. Отже, прогнозується виокремлення Орегону в державне утворення, оскільки приєднання його до Каліфорнії чи Сполучених Штатів Заходу малоймовірне, а об’єднання з канадським Ванкувером не в інтересах місцевої еліти, якій довелося б конкурувати з елітою Британської Колумбії (канадської провінції, на основі якої прогнозується виникнення державного утворення Ванкувер), до чого вона явно не готова.
Мічиґан (Озерні Штати Америки). Населення цих земель формувалося переважно другою хвилею європейської колонізації. На відміну від колонізації Атлантичного узбережжя, де переважали вихідці з Британських островів, у Приозер’ї з’явилися й вихідці з інших європейських регіонів, зокрема Східної Європи. І тепер Озерні Штати зберегли ці етнічні особливості. Крім того, на цій території значно менший вплив негритянського етнічного елементу. Можна говорити, що в етнічному плані Озерні Штати — це об’єднана британізована Європа. Але основним фактором, який пришвидшує сепарацію цих штатів, є боротьба місцевої фінансової, економічної та політичної еліти з федеральною. Конкуренція між Приозер’ям і Приатлантикою існувала віддавна і в різних сферах, починаючи від конкуренції мафіозних кланів Чикаго та Нью-Йорка й закінчуючи конкуренцією величезних корпорацій. Гострих форм набуває й політична конкуренція. Озерні Штати зі своєю розвинутою економікою, модерною інфраструктурою, активним і освіченим населенням можуть значно легше, ніж решта території США, пережити кризові процеси. Тому під час їх загострення сепарація Приозер’я, імовірно, набуде таких розмахів, що ця територія стане самостійним державним утворенням. Саме Озерні Штати, очевидно, є тією частиною США, з відокремленням якої супердержава остаточно перестане існувати.
Конфедерація Південних Штатів. Таке політичне утворення в середині XІX століття вже існувало на території сучасних Сполучених Штатів. Власне, виокремлення Півдня в державу й спричинило громадянську війну, наслідком якої було насильне повернення південних штатів до США. Навіть одна ця обставина дає підстави розглядати можливість нової сепарації Півдня за будь-яких сприятливих умов. У наш час Південь відрізняється від Півночі ще більше, ніж у період громадянської війни. Великий відсоток негритянського населення (в деяких районах воно кількісно навіть переважає білих), яке тепер активно бореться не тільки за рівноправність, але й за владу, дедалі більше впливає на політичну ситуацію на Півдні. Вікова неприязнь до північних янкі не тільки не зникла, а й набула нових сучасних обрисів. До того ж тепер Південь — не відсталий сільськогосподарський придаток, який не здатний самостійно існувати. Отже, прогнозується, що й Південь у кінцевій фазі дестабілізації США стане самостійним.
Нова Англія. Ця територія фактично є метропольною частиною США. Тут розташовані три столиці Сполучених Штатів (Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон). Нова Англія відігравала основну роль в інтеграції та наддержавному існуванні США. Після розділення країни ця частина стане тим державним утворенням, що успадкує історію й ментальність як від перших британських поселенців, так і від центру найбільшої світової наддержави.
Аляску та Гавайські острови можна розглядати як колоніальні території, де є значна частка місцевого корінного населення.
На Гаваях місцеве населення чисельно не домінує (там проживає ще велика кількість переселенців з Японії та континентальної частини Сполучених Штатів). Але це не перешкоджатиме здобуттю островами незалежності, оскільки населення Гаваїв виступає як єдине ціле, об’єднане на основі гавайської культури.
Схожа ситуація й на Алясці, хоча переселенці з основної частини США становлять там абсолютну більшість. Місцеві ескімоси й індіанці активно борються за повернення своєї землі та відшкодування завданих збитків. Створюються ескімоські й індіанські політичні рухи, які виступають за повернення корінному населенню всієї належної йому землі, причому індіанці й ескімоси в боротьбі за Аляску виступають у повній єдності. Проте ідея незалежності Аляски може стати дійсністю лише тоді, коли її підтримає біле населення, що укорінилося на цій землі. Основними чинниками, що сприятимуть цьому, може бути криза у США та прагнення суверенітету над ресурсами. Приєднання Аляски до прогнозованої індіано-ескімоської держави на півночі теперішньої Канади малоймовірне, оскільки сепараційні процеси відбуватимуться в різний час. Крім того, на Алясці значно більший вплив білого населення, яке зовсім не зацікавлене у втраті свого домінуючого статусу.
МЕЖІ.
Техас — штат Техас, крім його південної та південно-західної частин уздовж ріки Ріо-Ґранде. Столиця — місто Остін.
Оклахома — штат Оклахома. Столиця — місто Оклахома-Сіті.
Сполучені Штати Заходу — штати Канзас, Колорадо, Небраска, Північна та Південна Дакота, Вайомінґ, Монтана та Юта, крім південно-східної окраїни, де розташовані резервації навахо. Імовірна столиця — місто Денвер (уже сьогодні це місто виступає як центр не тільки штату Колорадо, а й усього Середнього Заходу США).
Арізона — штат Арізона, південно-східна окраїна штату Юта (частина резервацій навахо), північно-західна окраїна штату Нью-Мексико (резервації навахо, зуні). Столиця — місто Фінікс.
Луїзіана — штат Луїзіана. Столиця — місто Батон-Руж.
Каліфорнія — штати Каліфорнія та Невада. Столиця — місто Сакраменто (сучасний адміністративний центр Каліфорнії).
Орегон — штати Орегон та Вашингтон. Столиця — місто Сіетл (хоча тепер і не є адміністративним центром жодного із штатів, проте виступає лідером цього регіону і, швидше всього, перебере на себе й функції центру державного утворення).
Мічиган (Озерні Штати Америки) — штати Огайо, Індіана, Іллінойс, Айова, Міннесота, Вісконсин і Мічиган. Столиця — місто Чикаго (хоча й не є адміністративним центром жодного із штатів, проте є справжнім лідером озерного регіону і, швидше всього, стане столицею цього утворення).
Конфедерація Південних Штатів — штати Вірджинія, Північна та Південна Кароліна, Кентуккі, Теннессі, Міссурі, Арканзас, Міссісіпі, Алабама, Джоржия та Флорида. Столиця — місто Атланта (центр штату Джоржия та основне місто всіх південних штатів).
Нова Англія — штати Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектікут, Нью-Йорк, Пенсільванія, Західна Вірджинія, Меріленд та Делавер. Столиця — місто Філадельфія (одне з найбільших міст регіону, де, власне, й зароджувалися Сполучені Штати з метою створення «держави вільних людей», перша столиця США).
Аляска — штат Аляска. Столиця — місто Джуно (можливий варіант перенесення столиці ближче до центральних районів країни, імовірно — в місто Анкорідж).
Гаваї — штат Гаваї. Столиця — місто Гонолулу.
Монтеррей — штат Нью-Мексико (крім його північно-західної окраїни, де розташовані резервації зуні та навахо), південно-західна частина штату Техас.
[1] Під західною цивілізацією тут розуміється європейська цивілізація. — Ред.
|
