Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко - Література українська - Скачать бесплатно

План

1. Виправляючи дзеркала
2. „ Я вибрала долю собі сама”
   • Життєвими шляхами Ліни Костенко
   • Історичний роман „Маруся Чурай”
3. „ Берестечко” --- історичний роман у віршах
   • Історична основа твору
   • Образ Богдана Хмельницького у творі
4. Моє ставлення до творчості Ліни Костенко

Виправляючи дзеркала

„Українці --- це нація ,що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення , духовної експропріації ,генетичних мутацій , цілеспрямованого перемішування народів та її території , внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу .Образ її спотворювався віками , їй приписувалася мало не генетична тупість , не відмовлялося в мужності , інкримінувався то націоналізм , то антисемітизм .Велике диво , що ця нація на сьогодні ще є , вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація , самотня на власній землі у своєму великому соціумі , а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи , що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів , істориків , соціологів, генетиків , письменників , митців. Неврастеніків просять не турбуватися.”

Цими словами Ліна Костенко звертається до кожного з нас. Може , вона буде почута? У кожному разі , слова її пронизані великим болем і великою любов’ю --- а нема більшої сили за любов.

Ліна Василівна не часто з’являється перед своїми читачами , тому кожен її публічний виступ , кожна публікація у пресі є резонансною подією.

Саме такою подією стала лекція Ліни Костенко , прочитана 1 вересня 1999 року в Національному університеті „Києво-Могилянська академія”. Зустріч із Ліною Костенко завершилася урочистою церемонією вручення поетесі диплому та мантії Почесного професора НаУКМА.

Тема лекції звучала так: „Гуманітарна аура нації , або Дефект головного дзеркала”.

Що таке гуманітарна аура? Ліна Костенко , подаючи приклади зі світових культур , пояснює , що це „потужно емануючий комплекс наук , що охоплюють всі сфери суспільного життя , включно з освітою , літературою, мистецтвом, --- в їхній інтегральній причетності до світової культури і , звичайно ж , у своєму неповторно національному варіанті”. Іншими словами, це те незабутнє , коштовне , неповторне ( із вірша „Вже почалось, мабуть, майбутнє”), що має непроминальну вартість --- як-от „посмішка Джоконди”.

Уся штука у високій точності моральної оптики. Уявіть собі складну систему дзеркал: якщо хоча б одне із них має дефект , то всі інші відбиватимуть спотворене зображення. Ця система є моделлю і людських стосунків , і суспільних. Маленька неправда тягне за собою велику брехню. Велика брехня переростає у велику трагедію. Брехня епохи побудови комунізму --- підміна моралі , зневажання основоположних вартостей--- вела Україну в історичне небуття. Головне дзеркало мало дефект . Що ми побачимо у спотвореному дзеркалі? Якщо хочете знайти дуже конкретну відповідь , зазирніть у радянські підручники історії , літератури. Там усе надзвичайно чітко зафіксовано: Іван Мазепа --- зрадник , Шевченко---атеїст , Леся Українка --- мало що не пролетарська письменниця , Винниченко --- буржуазний націоналіст. У тих підручниках не було взагалі імен письменників „Розстріляного відродження” , та й до тепер у підручниках ряхтить від білих плям.

Дефект головного дзеркала робить жахливі речі: він приховує страшні цифри жертв голодомору , репресій , розстрілів , замовних політичних убивств. Поверхня спотвореного дзеркала відбиватиме дійсність у фальшивих рожевих тонах --- навіть в убивчі дні чорнобильського вибуху країна вихлюпне на площі святкувати Першотравень , з радіоактивними квітами в руках у дітей...

Усунення дефекту --- справа не одного десятиліття. І водночас справа кожного дня , кожної миті. Справа кожного з нас.

Поезія Ліни Костенко --- всуціль боротьба за правду , і тому у ній дбайливо збережено гуманітарну ауру нашого народу , яка , Незважаючи на багатовікові викривлення і дефекти усіляких дзеркал , на диво , збереглася.

І якщо через сотню років той , хто не знає взагалі , що таке Україна , перечитає поезію Ліни Костенко , то побачить правдивого і природного у кожному жесті Івана Миколайчука , який косить „у Халеп’ї траву” умиротвореного Григорія Савича Сковороду з його нетлінним „Садом божественних пісень”, незламного Тараса, який може зніяковіти від зворушення ( „бо , знаєте , із каторги в салони” ) , незмірно мужню і самотню Лесю Українку , Славних українських пращурів --- князів , козаків , чумаків , дідів і прадідів --- що йдуть „за часом , як за плугом”.

А ще в тому не викривленому дзеркалі інші величні постаті : то походитимуть повз вас велетні духу --- Данте , Ван Гог , Верне , Мікеланджело Буонаротті , Галілео Галілей , Джордано Бруно , Ференц Ліст , Страдиварі , Моцарт , пастернак , блок , Нансен , Колумб, ---та чи злічити всіх? Видатні поети , художники, музиканти, мореплавці, фізики, першовідкривачі мрій --- то велике духовне братство поетеси. А з такими друзями , з такою опорою не можна залишитися самотнім і не можна втратити себе. Вони ведуть Ліну Костенко через життя , стають концептами її віршів. Це творена віками гуманітарна аура людства , без якої поезія українців виглядала б збіднілою і не вписаною у контекст світових культур.

Ліна Костенко пішла шляхом великих своїх попередників --- вона взяла на себе тягар обов’язку перед світом : пояснювати свій народ , а також обов’язок перед своїм народом --- відкривати йому світ , а ще --- пояснювати народові самого себе. Вона пішла шляхом збагачення досвіду через ґрунтовне вивчення історії , мови , народознавства , світової культури і літератури. Знання історика розвиває епічне мислення. Від історичних образів і ремінісценцій у віршах --- до великих ліро-епічних полотен „Скіфська одіссея”, „Дума про братів неазовських” , „Маруся Чурай” , „Берестечко”. Історизм поезії Ліни Костенко ніколи не був просто фіксуванням певних подій --- поетеса завжди будує мости між минулим та сучасним , і навіть майбутнім. Прагне пояснити сьогодення заради прийдешнього. Кожен історичний твір перегукується з близькими поетесі подіями. Часто за образами бачиш її саму. Пекучо щира Маруся Чурай , царственно горда Астинь , божевільно самотній Ван Гог --- хіба то не про неї? Режимна критика закидала Ліні Костенко алегоричність. Я думаю, алегоричності в поезії Ліни Костенко навіть більше , ніж міг запеленгувати критик-офіціоз. Читач , який прочитає поміж рядками , --- все зрозуміє.

„ Я вибрала долю собі сама”

Життєвими шляхами Ліни Костенко

Професор Микола Ільницький окреслив життя і творчість поетеси містким визначенням --- „вірність поезії як долі”. Доля прозирає крізь вірші , поезія є долею , тут уже важко щось одне виокремити. Вкрай малослівна щодо себе самої , Ліна Костенко залишає нам право побачити у віршах відблиск свого життя, високих почуттів, тяжкої письменницької праці. Її біографія наче вписана у творчість , інкрустована у поезію.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, розташоване за 80 кілометрів від Києва униз по Дніпру. Славний історією , Ржищів знав вогні народних повстань під проводом Павлюка, Гуні, Остряниці, Скидана. Про минувшину маленькій Ліні багато розповідав батько. А він був дуже цікавою особистістю; працюючи учителем у школі , викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. Історія ,що прозирала зі зруйнованих мурів Іван-города , потім стане предметом наукового дослідження Ліни Костенко. Це потім.

А поки що маленька дівчинка, що блукає розкішним садом побіля свого діда , пізнає світ:

В ту дірку в паркані відкрився світ поету ----

Великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно --- з укропу у Європу.

В Європі вже був млин, двигучий , паровий.

І прадід мій ходив , як Ной після потопу.

А я собі , мала, була --- як херувим.

Легко уявити собі гарненьку дівчинку з хмаркою кучерявого волосся ---достоту херувим!--- у тому саду, куди ще не проник „ індустріальний подих п’ятирічки”, де все ще живе ідилія. А поза садом , поза домом --- Дніпро, старенький дебаркадер, трипільська гора, невидимі причали дитинства. Ліні було шість років , коли сім’я переїхала до Києва. З шести до одинадцяти --- найкраща пора дитинства у Київській Венеції. Присутність великої ріки виховує людину. Велика ріка --- сила, що не зважає на дрібні перепони, і вдача поетеси так само подібна до весняної повені , що прориває загати.

Друга половина тридцятих. Жорстока доба сталінізму. Репресії.

Велике полювання на „ворогів народу”. „Ворогом народу” став батько Ліни, засуджений на 10 років таборів --- за те , що був занадто інтелігентним , освіченим.

Передвоєнне дитинство , миті радості: „О , як було нам весело , як весело! Жили ми на горищах і терасах”. І ще не було передчуття війни. „А потім бомби влучили у спокій”. Ліні було одинадцять років, коли почалася війна. Упродовж цілого життя переходила борознами випробувань --- а вони укріплюють душу. І війна --- чи не найглибша із цих борозен.

Вперше казку про Попелюшку

Я почула на попелищі.

Війна поставила першу зарубку на дереві творчості:

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Довелося скуштувати гіркої біженської долі, просити прихисту в чужих домівках , пізнавати українських людей у найтяжчих життєвих ситуаціях.

По війні у Києві закінчила середню школу , вчилася деякий час у Київському педагогічному інституті. Почавши у чотирнадцять років писати вірші , відвідуючи літературну студію, Ліна Костенко ступила на шлях серйозної літератури.

У стінах педінституту було затісно для людини таких творчих амбіцій , такого польту. Тим паче , що Київ задихався у безповітряному просторі радянської колонії. В’ячеслав Брюховецький так описує атмосферу того часу: „...культурне життя столиці України кінця 40-х років перебувало в шоковому анабіозі. Досить переглянути „Літературну газету” того часу , щоб зрозуміти бездонність вульгаризаторської прірви , в яку намагався ввергнути українську культуру агонізуючий сталінський деспотизм в особі Л.Кагановича та йому подібних. У Москві ж --- свіжіші подуви , вільніше дихання...”.

Отож , Ліна Костенко їде до Москви --- і 1952 року стає студенткою Літературного інституту ім. М. Горького. Кращої освіти в тодішньому Союзі годі було здобути. Цікаво , що дочка Ліни Костенко --- Відомий культуролог , перекладач, поет Оксана Пахльовська --- також навчалася у Москві , і так само через подібні обставини.

Отож, в кратері тієї самої імперії Ліна Костенко осягає поетичну майстерність, вивчає світову літературу , спілкується з неординарними особистостями --- синами і доньками різних народів , що сусідували на одній шостій Землі ( як колись називали Радянський Союз) . А навчалися тут, лікоть до ліктя з Ліною Костенко, Роберт Рождественський , Фа зіль Іскандер , Юнна Моріц , вірменський поет Паруйр Севак --- усі яскраво заявлять про себе у шістдесяті. Цікаві дискусії , краса Підмосков’я , кохання , молоде повнокровне життя. Народжуються сповнені любові до життя і людей вірші , які ввійдуть до першої збірки поетеси --- „Проміння землі”. Потім , як спогад про студентські роки і лижні прогулянки у Підмосков’ї , Ліна Костенко напише:

Там Пастернак , а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально , а мороз чукотський,

а ми на лижах --- і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ,

незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка-біженка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.

Творчим семінаром керував російський поет Михайло Свєтлов, який не міг не помітити Ліниних непересічних здібностей. У заліковій книжці студентки не було ні трійок, ні четвірок. Дівчина надзвичайно багато читала, її талант міцнів, поетичне слово набирало високого звучання, „Хрущовська відлига” започаткувалася у Москві й, до речі, найдовше тут протривала. Студентка другого курсу Ліна Костенко вже мала можливість причаститися „естрадною” поезією таких авторів, як Євтушенко, Рождественський, Вознесенський. їхні вірші були оазисами в Богом забутій духовній пустелі велетенської країни, що Й далі, перевернувшись у якусь мить з боку на бік, лагодилася летаргічно спати від Курил до Карпат. Та студентам вірилося у нові повіви державного вітру більше, ніж старшому поколінню, молодим здавалося, що повернення до драконівських і ганебних зі сторони держави переслідувань за правду вже не буде, що „культ особи” - страшна примара сталінської ночі - не вилізе з могили пити свіжу кров невинних жертв. Це в Україні Павличко говорив про Торквемаду. Москва не особливо боялася й остерігалася. Тут діяли інші закони й вирувало інше життя. Тут дійсно вільніше й безпечніше дихалося й жилося навіть тим талантам, які становили опозицію до влади.
1953 рік --- переломний момент радянської історії: помер кривавий диктатор , „батько” Сталін. І подув свіжий вітер „хрущовської відлиги”.

Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була збірка „Проміння землі”. Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов, Оцінив роботу якнайкраще: „Це дуже талановитий поет з великим майбутнім .Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю , теплотою і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму. Я погано знаю українську мову, але знаю її наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського і Бажана, --- маючи поряд з оригіналом російський переклад: точніше було б сказати, що українські вірші її досконалі, а російські переклади, зроблені рукою автора, адекватні оригіналу. І ця обставина також прикметна! (3 квітня 1956 року).

Московський літературний інститут ім. О.М.Горького Ліна Костенко закінчила з відзнакою в 1956 році і повернулася до Києва. А 1957 року вийшла друком та сама рецензована Івановим перша збірка „Проміння землі”--- яскравий і сильний дебют. Уже в дебютній збірці Ліни Костенко „Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, --- історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. .
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за „шістдесятників”, вона стала їхньою „предтечею”, однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки „Над берегами вічної ріки” став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. „Вічна ріка” — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, „вічна ріка” — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

1958 року вийшла друком друга збірка поетеси „Вітрила”. Справжньою літературною подією став вихід третьої збірки Ліни Кос тенко „Мандрівки серця” 1961 року. На авторські вечори сходилися юрми людей. І хоча Ліна Костенко залишалася вірна традиціоналіст сяким принципам у поезії , на відміну від новаторських шукань Івана Драча, Миколи Вінграновського, Павла Мовчана, у її віршах --- віддзеркалення епохи, в якій головною цінністю стала людина.

„Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

не пророків,

а просто щасливих людей”,---

проголосила Ліна Костенко гуманістичне кредо шістдесятництва. У 1962р. збірка „Зоряний інтеграл” була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки „Над берегами вічної ріки”. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала „в шухляду”. Це тоді були написані й „Берестечко”, і „Маруся Чурай”, і вірші, що склали книжки „Над берегами вічної ріки" та „Неповторність”. В умовах ідеологічного цькування Ліну Костенко намагалися підтримати друзі і однодумці.

Історичний роман “Маруся Чурай”

”Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях „Маруся Чурай” Ліни Костенко” ,— писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році „Радянським письменником”.
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу „Ой не ходи, Грицю...”. Баладу, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті „В неділю рано зілля копала...” О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в класичному слові. І водночас „Маруся Чурай” — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від „партії” дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто „виробничі” засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, „краєсогласія” — „до неї — козакові — до свиней, і — до любові”,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.
Розглядаючи „Марусю Чурай” у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов „тасуються”, утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У „Марусі Чурай” морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. „Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них”. Справді, визрівання художньої ідеї в романі „Маруся Чурай” відбувається за законами внутрішньо- доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.
Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції „ходи”, а й — і в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: „Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодрама- тичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про „піснетворство” героїні витісняє всі інші” . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький
...дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: „Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить”. Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої „слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі”. І вибухає на суді („Увесь блідий, аж під очима чорно”) полтавського полку обозний Іван Іскра:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, „Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!” — ставлення Богдана Хмельницького, „Пісень немає — і мене нема” — самої Марусі Чурай, а з іншого — „При чому тут пісні?” — Горбаня, „Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона” — старої Бобренчихи...
Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє „я”, відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує „врядові” пошукати закон не про вбивство, а про зраду: „Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!” Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: „Отож жінок і не пускають в Січ”). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: „Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші”; Бобренчиха про Марусю: „Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і труднее”). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. „Полтава карає співця”,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він „про чиєсь гам одненьке життя”. Гетьманові не байдуже й „одненьке життя”, адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.
...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.
Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського „Маруся — малоросійська Сафо”. На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XXI столітті. А на оте не раз чуване — „Причому тут пісня?”— вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів:”Раби на розум і на вдачу”. Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

„Берестечко”--- соціально-психологічний історичний

роман у віршах

Берестечко.... Наша пам’ять, наша біль, наша поразкою. Так називається і твір найталановитішої поетеси сучасності Ліни Костенко, виданий у 1999 році „ Українським письменником”. У ньому художньо осмислюється одна з найдраматичніших подій у житті українського народу і доля одного з найвидатніших історичних діячів --- Богдана Хмельницького.

Про визвольну війну українського народу написано чимало. Вперше події війни описали автори козацьких літописів: Самовидець, Граб’янка, Величко ( 17-18 ст.). Згодом до цієї, сповненої високого героїчного пафосу й драматизму теми, звернувся Ф.Глінка в повісті „Зиновій –Богдан Хмельницький або Звільнена Малоросія” (1861) і двох віршах, а також поет декабрист К.Рилєєв у думі „ Богдан Хмельницький”(1821). Першою спробою опрацювання сюжету про часи Хмельниччини в жанрі роману є твір М. Білецького- Косенка „ Зіновій –Богдан Хмельницький”, написаний у 1829 році, але підготовлений до друку лише нині.

У романі Г.Сенкевича „Вогнем і мечем”(1883) Хмельниччина зображена з пропольських, прошляхетських позицій, як „Божий суд”, як страшна, невідворотна кара. Чи не це спонукало сучасного польського режисера Єжи Гофмана створити за цим романом однойменний фільм. Кількість глядачів, яку він зібрав, перевершила усілякі сподівання. А от в Україні Богдана Ступку, який погодився зіграти роль Б.Хмельницького в цьому фільмі, звинувачують ледве не в антипатріотизмі.

Не раз зверталася до теми національно-визвольної війни українського народу й Ліна Костенко. Богдан Хмельницький --- гетьман усієї козачої і посполитої України --- незримо присутній на перших сторінках роману у віршах „Маруся Чурай”. А в розділі „Гінець до гетьмана” узагальнено-абстрактний образ державця, що встиг уже сформуватися в уяві читача, оживає, набуваючи конкретний рис зовнішності, поведінки, психології. Як державний діяч і мислитель гетьман вирішує долю співачки. Людина освічена, наділена почуттям прекрасного, він усвідомлює, що без мистецтва зітреться з лиця землі велика душа народу і пам’ять про його звитяги, а тому і дарує життя Чураївні.

„Берестечко” --- книга про одну з найбільших трагедій часів Хмельниччини, поразку під Берестечком. Розпочата ще у 1966-1967рр. (тобто передувала романові „Маруся Чурай”) , вона дописувалась на інших етапах української історії --- в 70---80-х роках. І тепер, коли Україна опинилася перед загрозою вже остаточної поразки, виникла нагальна потреба її публікації.

„Берестечко” --- соціально-психологічний історичний роман у віршах. Автор дуже вимогливо добирає історичний матеріал, суворо дотримується наукової достовірності подій і фактів, переданих через сприйняття їх найголовнішого учасника --- Богдана Хмельницького.

Яка ж історична основа твору?

Приводом до виступу Богдана Хмельницького була особиста кривда, якої завдав йому чигиринський підстароста Чаплинський. З відсутності Богдана він напав на його родинний хутір Суботів, пограбував його, побив до смерті наймолодшого сина і забрав дружину ( не випадково поляки називали цю війну війною „за русу косу”). Хмельницький подав на Чаплинського позов до суду, але суд прийняв несправедливе рішення. Богдан поїхав у Варшаву скаржитися королеві Владиславу I , але той, сам безсилий проти шляхти, сказав: „ Ви люди військові, маєте шаблі при боці, то ж самі бороніть своєї честі і свого майна”. Проте обмежити причини великого протистояння лише суб’єктивними факторами означало б применшити значення національно-визвольної війни. Велике повстання 1648 року виникло як закономірний наслідок нечуваних соціальних, національних та релігійних утисків українського народу.

Не знайшовши правди в самого короля, Богдан Хмельницький зі жменькою прихильників іде на Січ, де його обирають гетьманом, і закликає запорожців відстояти свої( і його власні ) права. Повстання , що розгорілося, швидко переросло в справжню козацько-польську війну, яка охопила всю Наддніпрянщину. Польські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті: 16 травня 1648 року під Жовтими Водами. 26 травня --- під Корсунем: взяті в полон польські воєначальники Стефан і Микола Потоцькі та Калиновський. Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українську людність, яка могла нарешті дати волю споконвічній ненависті до гнобителів. Страшні картини цих подій змальовані в „Літописі Самовидця”: „...где колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє , жиди і уряди міскіє --- усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтності грабовали, костели палили, ксіонзів забияли, дворі зась и замки шляхцкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія не чинил”.

За кілька місяців з України було зметено майже всю польську, урядників, ксьондзів.

Польські магнати в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найзапеклішим прихильником шляхетського терору був найбагатший з магнатів --- Ярема Вишневецький, який у 41 рік прийняв католицьку віру й став лютим ворогом православ’я. Зібравши 6-тисячне військо і відступаючи на захід , він катував козаків, залишав за собою страхітливий слід із трупів. Якщо в Польщі діями Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали люту ненависть.

Після перших весняних перемог Богдан Хмельницький влітку створює дисципліновану, добре організовану армію. Козацькі полки очолювали досвідчені й талановиті полководці: Філон Джала-

лій, Максим Несторенко, Данило Нечай, Іван Богун, Мартин Небаба, Василь Золотаренко, один з найпопулярніших селянських ватажків Максим Кривоніс.

Перемога козацького війська під Пилявцями 23 вересня 1648 року відкрила Хмельницькому шлях на захід. У жовтні було взято Львів, але гетьман, не бажаючи руйнувати чудове місто, обмежився викупом, а в листопаді --- польську фортецю Замостя. Але в цей момент надійшла звістка про обрання королем Яна Казимира , якому Хмельницький симпатизував і який запропонував повсталим перемир’я.

Донині історики не дійдуть згоди, чому Хмельницький , який на той час міг знищити Річ Посполиту, пристав на пропозицію й повернувся на Наддніпрянщину. Можливо, сподівався зміцнити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона задовольняла козацтво, можливо, дошкуляли голод і хвороби, та й союзники --- кримські татари --- рвалися додому. У січні 1649 року гетьман зі своїм військом тріумфально в’їхав до Києва і проголосив, що, розпочавши боротьбу з особистих причин, продовжуватиме її в ім’я всієї України. Населення вітало його як „ Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі”.

У квітні 1649 року, коли стали зрозумілі наміри Богдана Хмельницького відродити українську державу, незалежну від Польщі, польське військо, очолене Яном Казимиром, перейшло в наступ , але було розбите під Зборовом, і король змушений був підписати Зборівський мирний договір ( 18 серпня 1649 року ), який надавав козакам численні права. Та польський уряд не міг допустити зміцнення української держави. У 1651 році поляки на чолі з Яном Казимиром першими пішли в наступ. Розпочався новий етап українсько-польської війни. Місцем зустрічі двох армій стало Берестечко на Волині. Чисельність військ суперників була величезною: у польській армії 150 тис. Воїнів, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців, в українській --- 100 тис. і 50 тис. татарської кінноти.

Перший день битви закінчився невдачею для кримсько-української кінноти, на другий день їй вдалося взяти реванш: польські кіннотники відступили до табору. У наступній, вирішальній, битві хан Іслам- Гірей вирішив не брати участі. У деяких джерелах констатується , що він вступив у переговори з королем. Тож бездіяльність хана дозволила королю перехопити ініціативу й розпочати наступ. У цей час орда покинула поле бою. Українська армія потрапила у катастрофічне становище, яке ускладнювалося ще й тим, що хан затримав гетьмана, який прибув переконати його повернутись назад. У цих складних обставинах рішучо­му полковникові Філону Джалалію вдалося вивес­ти з оточення частину українського війська, хоч поляки, скориставшись панікою, вирізали близько 30 тис. козаків. Як наслідок Берестецької битви був підписаний Білоцерківський мир, який зводив нанівець автономію української держави.

Та Б.Хмельницький, незважаючи на угоду, вирішив зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Весною 1652 року він ущент розбив польську армію під горою Батіг біля міста Ладижина. Нова перемога надихнула на нові по­встання проти шляхти — козаки зайняли більшу частину території, яку контролювали