Образ Дон Жуана в світовій літературі XVII століття - Література світова - Скачать бесплатно

План

• I Вступ
• Про стан вивчення зарубіжної літератури XVII століття у сучасному літературознавстві
• Мета та завдання роботи
• II Основна частина
• 2.1 Прототипи Дон Жуана
• 2.2 Трансформація легенди про Дон Жуана в творчості Тирсо де Моліни
• 2.3 Дон Жуан в інтерпретації Мольера
• 2.4 Дон Жуан як “вічний” образ у світовій літературі
• III Заключення
• 3.1 Висновки

I Вступ

Про стан вивчення зарубіжної літератури XVII століття у сучасному літературознавстві

XVII століття – епоха майже неперервних війн в Європі, продовженні колоніальних захоплень в Новому Світі, Азії та Африці. При цьому старі колоніальні держави – Іспанія та Португалія – поступово відтискуються на задній план молодими буржуазними державами – Англією та Голландією.

При подібній строкастості економічних та соціальних відносин, політичних укладів у країнах Європи, здавалось би, неможливо говорити про єдність західноєвропейської культури XVII століття.

Знаходячись між двома літературними періодами, які носять визначення, які виражають їх безсумнівну культурну домінанту, – епоха Відродження, епоха Просвітництва – XVII століття як історико-літературний період, який не має узагальнюючої назви, загострює питання про цілісність та самостійність типу словесної культури, який розвиється в його хронологічних рамках.

Дослідження з цього питання є досить туманними. Це відбувається через те, що багато нових матеріалів XX століття не перекладені. Але є науковці які, роблять свої дослідження прблеми XVII століття в літературі на основі вже існуючих та свого аналізу. Чим більше стає коло письменників того часу, які цінуються вище зараз, ніж цінувалися в XIX столітті, тим неокресленіше стає період XVII століття.

В літературі XVII століття виділяють два напрями: бароко та класицизм.

Поняття бароко включає в себе кілька значень: 1) бароко як світорозуміння чи світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про “барокову людину”, яка у своїх життєвих цілях почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва [21]; 2) загальномитецький стиль бароко,який відобразився в літературі, живописі, музиці й театрі; 3) літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням.

Попередня доба Відродження значно інтелектуалізувала культуру. В цей час зростає питома вага друкованої літератури. Все більше людина залучається до мистецтва через читання.

В бароко виникає щось на зразок культурної рефлексії, коли автор не лише намагається передати свої враження від реальності, а й через систему складних символів прагне осмислити реальність з погляду її місця в системі мистецтва, культури. Але митець бароко йде ще далі: він намагається співвіднести повсякденність з вищими, універсальними цінностями – такими як Всесвіт, Бог, вічність тощо. Полеміка виділяється навіть як окремий специфічний жанр барокової літератури.

Епоха Бароко – це епоха філософської та наукової революції. Царицею наук та її уособленням вважали математику.

Бароко – час напружених пошуків у царині моралі. Намагання співвіднести дійсність з “вічними” універсаліями розбурхує етичну думку. Людина перебуває під владою непізнаваних сил, суворої, нерідко деспотичної волі, яка своїм несподіваним втручанням спроможна зруйнувати всі життєві плани і наміри, що їх плекає людина.

Барокова етика є значною мірою індивідуалістичною. Людина виявляє готовність самостійно приймати рішення і нести персональну відповідальність за вчинок, навіть якщо участь її власної волі мінімальна. Основою прийняття рішення і вчинку стає напружена рефлексія на раціональній основі, а не емоційне поривання чи природний імпульс, як у добу Відродження.

Індивідуалізм у добу Відродження означав руйнування васально-сеньйорної моралі і переконаність у рівності всіх людей перед Природою, незалежно від її офіційного статусу. В добу Бароко важить ще більше прагнення індивідуальності відстояти себе, спираючись на надособистісний етичний принцип. Однак через це пафосне самообмеження, високу підлеглість становище індивідуальності стає ще трагічнішим.

Доба Відродження висунула ідею широти людини, яка внутрішньо емансипувалася від духовних і соціальних догм середньовіччя і відкрила для себе цінність життя. Ренесансна широта світосприйняття виразила себе у жадібному

інтересі до всього життя, а отже, збагатила життєвий, зокрема інтелектуальний, духовний досвід європейця. Але стихія сенсуалізму виражалася нерідко в анархізмі і сваволі у світоглядній царині. Бароко враховує трагічний досвід ренесансної людини. Воно підносить дух людини над владою емпіричної реальності й відкриває вищу точку, в якій дух знаходить гармонію і спокій, не втрачаючи своєї внутрішньої сили. Це може бути релігійна віра, моральний обов’язок, куртуазний етикет, краса тощо.

Головна парадигма бароко – це усвідомлення світу як набагато складнішого і загадковішого ніж його уявляли в добу Відродження. Основним принципом світу стає не особистість, а сама реальність, що лежить за межами особистості й наділена самодостатнім змістом і рушійною силою.

Теоретики бароко: Б. Грасіан “Про дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму”, Е. Тезауро “Підзорна труба Арістотеля” та інші.

Бароко тяжіє до панорамності описів, монументальності зображень, які поєднуються з увагою до найдрібніших деталей, як побутовоописового, так і психологічного характеру. Для бароко властива контрасність.

Представники: Кальдерон, Донн, Гонгора, Кеведо, Мільтон та інші.

Класицизм – другий після бароко провідний напрям у мистецттві Європи XVII століття. Дослідник І. В. Лімборський наголошує на тому, що класицизм у своєму становлені пройшов п’ять стадій: 1. I ст. до н. е. – поч н. е.; 2.ренесансний класицизм; 3. XVII століття; 4. просвітницький класицизм; 5. неокласицизм та веймарський класицизм [8].

Філософським підгрунтям класицизму вважають раціоналізм, який заснував Рене Декарт.

Згідно з доктриною класицизму, література мала орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила насамперед римська література. Брали сюжети з античної міфології переважно з римської історії, рідше – зі Старого Завіту.

Поети повинні були дотримуватися жанрової ієрархії. Високі жанри – трагедія, ода; низькі – комедія, сатира, байка. В трагедіях діють персонажі високого, а в комедії – низького соціального статусу. Для трагедій сюжети брали з міфології та історії, для комедій – з повсякденного життя.

Митцю слід було орієнтуватися не на побутову правду, а на правду високу, на ідею.

Багато хто з митців порушував правила класицизму. Теоретики того часу підкреслювали, що таланту можна вибачити відступ від тих чи інших вимог теорії, якщо його творча інтуїція, поетична фантазія підказують, що можна від них відступити [18].

Представники:Мольєр, Корнель, Расін, Лафонтен та інші.

В Європі завдяки класицизму врівноважена краса стає нормою достойного життя. Це стосується художнього смаку, способу життя і мови. Класицизм підніс значення мовного етикету і загальної культури мовлення.

1.2 Мета та завдання роботи

Мета моєї роботи – це визначення інтерпретування образу Дон Жуана в зарубіжній літературі XVII століття.

Завдання роботи: з’ясувати прототипів образу Дон Жуана; визначити своєрідність інтерпретування образу Тирсо де Моліною; визначити своєрідність трактування образу Дон Жуана Мольєром; довести, що образ Дон Жуана є “вічним образом” у світовій літературі.

Об’єктом роботи є твори про Дон Жуана.

Предметом – твори про Дон Жуана XVII століття, а саме Тирсо де Моліни “Севільский бешкетник, або Кам’яний гість” і Мольера “Дон Жуан, або Кам’яний гість”.

Актуальність роботи полягає в тому, що образ Дон Жуана є “вічним” образом у світовій літературі. До цього часу використовується різними авторами. Було б доцільно звернутися до класичного трактування образу Дон Жуана, щоб прослідкувати, що нового додав кожен автор.

II Основна частина

2.1 Прототипи образу Дон Жуана

Дон Жуан – герой світової літератури XVII – XX століть, один із “вічних” образів. Коріння сюжету про Дон Жуана – в середньовічних переказах про розкішника-лицаря, який був покараний за свою розбещеність судом Бога та людей. Розповсюджений сюжет багатьох легенд: лицар зваблює беззахисну селянку, використовуючи вмовляння та погрози, а потім кидає її збезчещеною та нещасною. Ця фабула відобразилась в знаменитій історії про Робена та Маріон, втілена в п’єсі Адама де ла Аля “Гра про Робена та Маріон” (між 1283 та 1286 рр.). Лицар Обер, який домагався прекрасну пастушку Маріон, може розглядатися як далекий предок Дон Жуана. В числі прапрадідів севільського пустуна називають Обрі Бургундця, Роберта-Диявола. Останній є фігурою історичною: герцог нормандський Роберт, який жив в XI ст., заслужив погану славу своєю жорстокістю на полі битви та неприборканим норовом в любовних пригодах. Герой легенд, а також римованого роману XIII ст., містерії XVI ст. та прозаїчної повісті XV ст., Роберт-Диявол в кінці свого життя покаявся та спокутував свої гріхи подвигами благочинства. Мотив покаяння розпусника отримає розвиток в літературних версіях Дон Жуана, які відносяться до епохи романтизму.

Найдавніше походження має зв’язана з Дон Жуаном легенда про кам’яного гостя, статую, яка карає злочинця або якимсь чином викриває його, або кивком голови відповідає на запитання. Так, наприклад, Арістотель в “Поетиці” розповідає історію про те, як в Аргосі статуя якогось Мітія впала і розчавила свого вбивцю, коли той дивився на неї. Згідно з Плутархом, статуя Юнони нахилом голови відповіла на благання Камілла взяти під заступництво богині Рим, розгромлений галлами. Також Плутарх розповідав про Гнея Марція Коріолана, який спілкувався зі статуєю богині Фортуни. Мотив статуї, яка наділена чудотвотрною силою, отримав розповсюдження в драматургії середньовіччя, особливо в міраклях. Так, у Жана Боделя у “Грі про святого Миколая” статуя викриває грабіжників, які пограбували царську скарбницю. В античні та середні віки була відома в багатьох варіантах легенда про статую Венери, яка не бажала розставатися з каблучкою, яка була випадково надягнута на її палець, та пред’явила права на його власника. Таким чином, символіка статуї характеризувалася амбівалентним значенням: вона могла бути, як втіленням небесного правосуддя, так і знаряддям сатани, наділеним демонічною силою.

Прямим прототипом Дон Жуана довелось вважати севільського дворянина дона Хуана де Теноріо, який жив в XIV ст., -- фігура напівлегендарна-напівісторична. Він користувався заступництвом короля Педро Жорстокого (1350-1369). Своїми любовними пригодами дон Хуан наводив жах на Севілью. На двобої він вбив командора дона Гонзаго, який захищав честь доньки. Однак через деякий час він зник при загадкових обставинах. Ходили чутки, що його вбили монахи-францисканці, які потім і пустили чутки про те, що дон Хуан де Теноріо був вбитий статуєю командора. Був інший прототип майбутнього Дон Жуана. Це дон Мігель граф де Маньяра (1626-1676). Він народився через декілька років після того, як Тирсо де Моліна написав “Севільського бешкетника” та пережив на три роки Мольєра. Цей запізнілий прототип теж залишив слід в літературній долі Дон Жуана. Історія графа де Маньяра така. Провівши розпусну молодість, він покаявся, витратив свій величезний статок на благодійність, після смерті жінки прийняв постриг та помер як праведник. Згідно із заповітом, його поховали під плитами входу в каплицю госпіталя, який він сам заснував, так що кожний, хто входив, топтав його труну ногами. На плитах була висічена епітафія, яку він склав сам: “Тут похована найгірша людина, яка коли-небуть жила на світі”. В кінці XVII ст. одним з єзуїтів було написане житіє дона Мігеля, в якому його порочне минуле пояснювалось угодою з дияволом. Ким би не був в самому ділі дон Мігель, він перетворився у фігуру таку ж міфічну, як і дон Хуан де Теноріо. Є думка, що прототипом Дон Жуана був Дон Хуан Австрійський (1547-1578) [10]. На відміну від попередніх осіб, він був фігурою історичною. Дон Хуан був незаконнонародженим сином короля Іспанії Карла V. Був відомий як блискучий полководець, генералісімус, тріумфатор Лепанто і король Тунісу. Постійні роз’їзди й дуелі стали стилем його життя. На “амурному фронті” здобував перемогу за перемогою. Був учасником численних дуелей; цей любитель гострих відчуттів заколов десятки ревнивих чоловіків. Також відрізнявся своєю сміливістю на полі битви. Дон Хуан помер від чуми на 32-му році життя.

В легендах, які випереджали літературні появи Дон Жуана, були задані основні сюжетні обставини, в яких буде існувати й діяти герой. Місце дії частіше за все Іспанія, час – епоха “плаща та шпаги”. Обов’язкові учасники: донька командора та сам командор, вбитий Дон Жуаном в передісторії дії або на самому початку. Що ж стосується розв’язки, то вона, як правило, виявляється смертельною для Дон Жуана, хоча його загибель не завжди походила від “потиску кам’яної десниці”.

2.2 Трансформація легенди про Дон Жуана в творчості Тирсо де Моліни

Народився Тирсо де Моліна (Габріель Тельєс) в Мадриді, приблизно в 1583 році. Хто були його батьки – невідомо. Одна з легенд каже, що він був незаконним сином Тельєса Хирона, герцога Осуни. Але ця версія малоймовірна. Точно відомо, що він вчився в прославленому університеті Алкала де Енарес, але скоріш за все не закінчив його. У всякому разі, в списках випускників його ім’я виявлено не було.В 1600 році Тирсо приймає чернечий постриг в Мадриді. По справам ордену марсинаріїв, в якому Моліна перебував, він об’їздив всю Іспанію. Більшу частину свого життя він провів в своєму улюбленому місті Толедо. Підтримував дружні стосунки з Лопе де Вегою та драматургами його кола. В Толедо почалась драматургічна діяльність Тирсо. В 1625 році “Хунта де реформасьон” – церковна комісія, яка займалась виправленням моральності, обрушила на Тирсо постанову: за писання комедій, несумісних з чернечим званням та спрямованих на розбещення та псування добрих звичаїв, він висилається в один з дальніх монастирів. Справа ця була кимось улагоджена без тяжких наслідків для автора. Помер Тирсо де Моліна в 1648 році у відносно доброму матеріальному стані настоятелем монастиря в місті Сорія. Після своєї смерті він був забутий аж на довгих двісті років.

У драматичній діяльності, вчителем Тирсо був Лопе де Вега. Про це свідчать як художня практика Моліни, так і теоретичні декларації. Найбільш повно свої погляди він виклав в “Толледських віллах” (збірник новел та п’єс 1621). Його антифеодальна спрямованість та критика в адресу правлячих кіл очевидні. Критично оцінюючи дійсність, Тирсо не був далекий від позитивного спрямування. Його позитивна програма виражалася частіше за все в п’єсах духовного змісту. Ставлячись до свого чернечого обов’язку більш серйозно, ніж його вчитель, Моліна намагається вирішити проблему зла на релігійно-етичній основі. В духовних п’єсах Тирсо звучать мотиви покаяння, відплати, спалахують викривальні блискавки.

Моліна описував ту Іспанію Золотого віку, коли жорсткий моральний кодекс був поряд з розбещенністю, самовідданість з жагою до насолоди, товста позолоть вівтаря з повальною убогістю. І який би рід комедії Тирсо ми не взяли, завжди в більшому чи меншому ступені ми знайдемо там критику цієї Іспанії. Присутня вона в п'єсах як релігійного, так і в тих комедіях, які побудовані на чистій інтризі.

Духовна драма та комедія інтриги – два жанрових полюси, до яких тяжів Тирсо. Вони грають видатну роль у подальшому розвитку іспанської драматургії. Перший отримає вищій розвиток у драмах Кальдерона, другий досягне технічної досконалості під пером Морето.

Між цими двома групами п'єс у Моліни ми знаходимо ще декілька драматичних творів, в яких присутні риси обох видів. Серед них – знаменитий “Севільський бешкетник, або Кам’яний гість” (“El Burlador de Sevilla y Convidado de Piedra”), написаний між 1627 і 1630 роками [14, с. 8].

Тирсо де Моліна створює сюжетну схему, яка з відомими варіаціями лягла в основу цілого ряду наступних розробок сюжету про Дон Жуана. Він створює ряд основних образів, які, піддаються тим чи іншим змінам, стають традиційними для данної теми.

Ці образи: Дон Хуан де Теноріо та його слуга Каталінон, Командор та донна Анна, групи жінок – жертв Дон Хуана, причому ці жінки належать до різних суспільних кіл. У Тирсо де Моліни – це Тісбея – рибалка, Амінта – селянка, донна Анна – донька аристократа, Ізабелла – графиня.

В сюжетному плані перед нами основна лінія, настільки багаторазово використана для зав’язки та ров’язки драми: Командор виступає на захист честі своєї доньки, вмирає від меча Дон Хуана, а згодом мертвий мстить кривднику.

Але якщо при виборі образів та ведучої драматичної дії Тирсо де Моліна в основному попередив більшість наступних авторів, то в описі характерів, аргументації поведінки своїх персонажів і раніше всього в описі самого Дон Хуана Тирсо де Моліна дуже відрізняється від своїх послідовників.

“Дон Хуан Теноріо ще не стільки переможець сердець, скільки спритний ошуканець” [17, с. 331].

До графині Ізабелли він приходить під видом її коханого – графа Октавіо. Вона його викриває та кличе на допомогу. Дон Хуан намагається її залякати, зіграти на її страху скандалу:

Ви себе цим губите. Ні звуку!

Де тут двері? Дайте мені руку.

Але Ізабелла жене його:

Геть, мерзотник! Слуги! Варта! [11].

Таким чином Дон Хуан під чужим іменем, під іменем маркіза де ля Мота приходить до донни Анни. Але вона викриває його до того, як він хоче обезчестити її. Він вбиває її батька, коли той хоче захистити честь доньки.

Селянці та рибалці він обіцяє одружитися на них, та вони поступаються йому тільки після клятв, коли вони обоє впевнені, що його не мине божа кара:

Якщо слова не стримаю,

Хай пошле мені наш бог,

Смерть до строку від мерця десниці

(в сторону)

Бо з мертвим легше злагоду знайти,

Ніж з живим її шукати [11].

Перемога над своїми суперниками знову-таки результат не його лицарства та відваги, а його хитрості. Шпагою він перемагає лише дона Гонсало. Молодих суперників він не перемагає в бою, а залишає їх в дурнях своєю спритністю.

Дон Хуан дуже педантичний в питаннях дворянської честі. Коли Каталінон вмовляє хазяїна не йти на вечерю з мерцем, Дон Хуан каже:

Згадай: я пообіцяв

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Але мрець мене безчесним

Може обізвати [11].

Коли Дон Хуан приходить до дона Гонсало, то він афішує своєю мужністю:

Так, ви праві.

Тілом я і духом сильний [11].

Але його поведінка зовсім не виправдовує його слів:

Що таке? Я боюсь?

Як ти печеш! Я весь у вогні!

Намагаючись врятуватись, Дон Хуан каже:

Твоя дочка чиста – її

Не встиг я обезчестити [11].

В такий спосіб він сподівається вимолити прощення. Коли смерть близька, Дон Хуан просить, щоб йому покликали священика, щоб він міг покаятись.

Він і раніше був готовий покаятись, тому що склалися несприятливі обставини, та одружитися на графині Ізабеллі та цим самим спокутувати свої витівки. Все це надає характеру Дон Хуана характер пустуна. Але Тирсо показує не невинне бешкетництво, а жагу поглумитися над тим, що для інших найдорожче, що інші більш за все поважають, -- над коханням, шлюбом, дружбою, смертю та самою честю. Дон Хуан пишається тим, що його називають “майстером глузування”, та зізнається, що найбільше задоволення йому приносить ошукати жінку та обезчестити її. Його вчинки – це гра цинічного скалозубу, глузливого капосника; він щасливий тим, що може принести іншим нещастя, але головне для нього – опоганити те, перед чим інші схиляються. Його бажання бути негативною величиною закономірно, бо ніяких позитивних цінностей він не знає [26].

У Тирсо Дон Хуан вчиняє зі своїми жертвами без всякого душевного сум’яття не тільки в силу повної свободи від будь-яких моральних принципів, моральних обов’язків або релігійних принципів. Він вчиняє так, бо впевнений в своїй безкарності. Він так прямо і каже Каталінону:

Чого боїшся ти?

Чи ти забув, хто батько мій?

Він – улюбленець короля

Та суддя [11].

Під час створення “Севільського бешкетника” розігрався один зі скандалів з фаворитами, цим бичем Іспанії того часу. Таким чином, думка зробити першого в світовій літературі “спокусника жінок” королівським фаворитом та сином фаворита навряд чи являється простою художньою інтуїцією та випадковим співпадінням. Та фінал п’єси – “не просто кара порока, а кара явища, з яким суспільство не в силах справитися” [23, 214].

Все-таки драма Тирсо де Моліни не стільки була направлена на викриття порушника норм, скільки сповіщала протест, який наближався, проти цих норм. “Особливі умови влади церкви та короля, слабкість третього стану в Іспанії початку XVII ст. змушувала автора приглушити мотиви протесту” [17, 334].

Не варто в оцінці соціально-історичного змісту драми ігнорувати такі слова селянина Патрісьо:

Чуяв я, до нас на свято

Дворянин принесе нещастя [11].

Для Патрісьо Дон Хуан втілення дворянської норми. Всякий дворянин несе нещастя бідним людям.

Однак для осмислення цієї драми важливіше реплік людей з народу те відношення до життя, до дійсності, до релігії, яким Дон Хуан відрізняється від свого оточення.

Ніхто не підкреслює аморальності, неетичності Дон Хуана. Ніхто йому не каже про те, що його нечесність та шахрайські витівки недостойні лицаря.Всі кажуть лише про те, що його поведінка загрожує йому божою карою. Глузуючи над ними, над їхніми страхами та залякуваннями, Дон Хуан відповідає:

В час кончини?

До неї ще далеко –

Ви дали великий строк [11].

Безтурботності своєї Дон Хуан не боїться. Соромитися йому нема кого. Біль та сором обману відчуває тільки молодий селянин Патрісьо. Але всі його переживання далекі Дон Хуану, як вони далекі всьому його суспільству. Коли Дон Хуан розтався з Патрісьо він з цинізмом каже:

Честь його я зачепив,

Дурень світ весь зненавидів.

У наш час це почуття,

Надбання мужиче,

Хоча ніколи не було

Та донині не водилось,

Щоб в селі та честь селилась,

З міст вона сюди втікла. [11].

Суда людей Дон Хуан не боїться. Де нема честі та чесності, нема й справедливості. Тому на думку людей не треба зважати та не треба боятися кари за несправедливі вчинки. Оскільки в житті нема ні честі, ні справедливості, залишається тільки насолоджуватись життям та віддаватися своїм примхам. В житті реальні, а тому цінні лише свої власні відчуття.

Дон Хуан заперечує честь та справедливість феодально-королівської влади. Він заперечує католично-церковну аскезу, нехтування земним та прославлення потойбічного життя. В земних радощах він бачить найвищу цінність житя. Витівки Дон Хуана були проголошенням бунта, який наближався, та протесту нової буржуазної свідомості проти старої феодальної.

Однак іспанська дійсність часів Тирсо де Моліни обумовила обмеженість заперечення Дон Хуаном прийнятих норм, обмеженість його критики як стриманість людей з народу в їхній критиці нелюдськості та несправедливості хазяїв життя.

Драматургу вдалося поєднати в драмі цілий ряд мотивів та конфліктів, які існували в попередній до нього літературі та частково в драматургії його великих сучасників.

Те, що Тирсо де Моліною, через особливі соціально-історичні умови Іспанії, було лише намічено, знайшло своє продовження та розвиток у великого драматурга Мольєра.

2.3 Дон Жуан в інтерпретації Мольєра

Мольєр прийшов у літературу в період розквіту класицистичної трагедії. Комедії сприймалися глядачами як несерйозне видовище, що мало лише розважати публіку. Мольєр надав комедії зовсім іншого змісту. Його п’єси були не тільки цікавими, а й повчальними. Беручи образи і ситуації із сучасного йому життя, драматург показував людям їхні вади, пристрасті й помилки. Мольєр поєднав правила класицизму з традиціями народного театру, що надало його творам особливої життєвості ті динамізму. Вони стали виявом самого духу народу, духу вільнодумства, непокори та протесту проти всього ницого, фальшивого, порочного. Мольєр довів, що комедія може впливати на глядача не менше, а можливо, навіть і більше, ніж трагедія. Водночас митець був справжнім новатором у галузі літератури й театральної діяльності, бо вийшов за межі класицизму й заклав нові принципи драматургії.

Жан Батист Поклен (сценічне ім’я Мольєр) народився 15.01.1622 в Парижі. Його батько був хазяїном шпалерної крамниці, а згодом купив собі посаду придворного шпалерника, а ще через деякий час здобув почесне звання королівського камердинера. Мольєр навчався в Клермонському колежі.

Великий вплив на Мольєра справили лекції П. Гассенді. Спираючись на його вчення, письменник пізніше буде глибоко досліджувати людські характери і життя, віддаючи перевагу не умоглядним схемама та абстрактним міркуванням, а досвіду. Тому образи Мольєра такі живі і достовірні.

По закінченні колежу Мольєр вступив до Орлеанського університету, де здобув вчений ступінь ліценціата прав, після чого був прийнятий в корпорацію адвокатів. Однак він мріяв стати актором. Незважаючи на опір батьків, засудження акторів церквою, неповагу людей до акторів, Мольєр вирішив присвятити своє життя театру.

В 1643 році разом з сім’єю Бежар він заснував у Парижі театральну трупу – так званий “Блискучий театр”. Але через два роки він розпався. Мольєр почав мандрувати зі своєю трупою. За роки своїх мандрів (1645-1658), він спостерігав за людьми і їх життям, звідкі і правдоподібність образів.

Слава Мольєра та його трупи поступово зростала, досягши нарешті Парижа. 24.10.1658 року його трупа виступила в Луврі перед королем Людовіком XIV. На суд монарха була представлена п’єса “Закоханий лікар”. Королю сподобалося. Він велів надати драматургу та його трупі театр Пті-Бурбон.

В 1659 році з великим успіхом відбулася прем’єра нової комедії “Кумедні манірниці”. Це був веселий захоплюючий фарс. Однак п’єса не сподобалась вищим колам аристократії. У 1660 році був зруйнований театр Пті-Бурбон, і король перевів трупу в приміщення театру Пале-Рояль. Мольєр його перебудував.

В 1662 році він одружився з Армандою Бежар. Його кохання, яке було без взаємності, він зберіг у своєму серці до самої смерті.

В 1661-1662 роках поставлені дві нові комедії – “Школа жінок” і “Школа чоловіків”. Але вони вони викликали незадоволення з боку аристократії і драматургів, пов’язаних з Бургундським Отелем (Візе, Бурсо, Монфлері). Мольєра звинувачували в аморальності, відсутності художнього смаку, порушені правил класицизму. У той час його підтримав Н. Буало.У відповідь своїм ворогам він написав комедію “Критика на Школу жінок” (1663).

Починаючи з 1664 року Мольєр, паралельно з роботою в Пале-Роялі, багато часу віддавав створенню комедій-балетів, які мали величезну популярність при дворі Людовіка XIV.

Найвищого розквіту талант Мольєра досяг у 1664-1670 роках, коли були створені його найбільш гострі комедії – “Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”, “Скнара”, “Міщанин-шляхтич”.

17.04.1673 року Мольєр грав у своїй виставі “Удаваний хворий”. Прямо на сцені митець почувся погано, захлинувся у кашлі, з горла пішла кров, і він втратив свідомість. Його віднесли за лаштунки, на кілька хвилин Мольєр прийшов до тями, але потім знову впав у забуття. Невдовзі він помер. Так як він не покаявся, його заборонили хоронити на місцевому цвинтарі. Його поховали як самогубця вночі, за муром цвинтаря.

“Дон Жуан, або Кам’яний гість” (“Don Juan, ou Le Festin de Pierre”), написаний в 1665 році, в період гонінь на “Тартюфа”. Шукаючи вихід, Мольєр узяв тему, яка неодноразово розроблялася у французькому, італійському та іспанському театрах. Мольєр перетворив севільського кабальєро на фрацузького шляхтича. Уперше в літературі з’явився образ, котрий не можна оцінити однозначно. Дон Жуан – втілення розбещеності, цинізму, духовної ницості, аморальності, але при цьому в ньому є і позитивні якості – розум, сміливість, вільнодумство, здоровий глузд. Мольєр поставив собі за мету дати критику розпусного суспільства, яке породжує таких героїв, як Дон Жуан. Разом з тим драматург знову викриває святенництво і лицемірство: Дон Жуан стає своєрідним доповненням образу Тартюфа. Водночас митець утверджує багатогранність людської натури. “Зображуючи сильні і слабкі сторони особистості, він закликав повернутися до моральних законів у житті людства” [16, с. 101].

Мольєр змінює та поглиблює тему Дон Жуана. Дон Жуан не стільки порушник суспільних норм, скільки втілення негативних сторін цих норм. Сама порочність його поведінки являється лише своєрідним виявленням порочності правлячих кіл.

На “любовному фронті” Дон Жуан отримує перемогу за перемогою, пояснюючи це так: “Серце моє, я відчуваю, здатне любити всю землю, і я, подібно, Александру Македонському, бажав би, щоб існували ще й інші світи, де мені можна було б продовжити мої любовні перемоги”[12, c.133]. Його дружина, донна Ельвіра, вже нецікава йому, тому що вона вже його, а Дон Жуану потрібні нові завоювання. Він спритно зваблює двох селянок, одну з них навмисно розлучивши з її нареченим: “...любов моя почалась з ревнощів.....мені було нестерпно дивитися на те, як їм добре удвох......яка це буде для мене насолода, якщо я зможу порушити їхню згоду та розірвати узи, які ображають мою чутливу душу...”[12, c.135]. Одна з дівчат побоюється обіцянок Дон Жуана, так як “...мені завжди казали, що панам довіряти не можна та що ви, придворні, ошуканці; у вас одне на думці: як би звабити дівчину”[12, c. 143].

Сганарель негативно відноситься до поведінки Дон Жуана не тільки тому, що він побоюється, якби йому не довелось розраховуватись за гріхи свого хазяїна. Він морально протестує. В його свідомості свого приниження – бунт не проти одного його пана, а засудження всієї системи.

Дон Жуан відверто підлий. Його батьку, який уходить, він каже:”Ах, да вмирайте ви скоріше – це найкраще, що ви можете зробити! Кожному своя черга. Мене дратує, коли батьки живуть так само довго, як і сини” [12, c. 171].

Дон Жуан вирішує виправити свої справи тим, що надягає маску святенника. Коли він починає входити в свою роль, Сганарель відчайдушно волає: “Що за бісівська манера говорити з’явилась у вас? Це гірше за все попереднє, як на мене, то краще б ви залишалися таким, яким були” [12, 180].

Як вже говорилось, “Дон Жуан” був написаний через декілька місяців після першої редакції “Тартюфа”.

Перетворення Дон Жуана в Тартюфа підкреслювало їх соціальну близкість. Тартюф був для Мольєра втіленням пороків другого стану – духовенства. Дон Жуан викривав пороки першого стану – дворянства.

Недарма “Дон Жуан” був незабаром заборонений і більше не побачив сцени при житті Мольєра.

Але Мольєр зробив Дон Жуана не тільки носієм пороків старого суспільства, але й представником нових ідей. Точніше кажучи, “не стільки ідей третього стану, скільки проповідників того негативного відношення до всіх прийнятих старим суспільством норм, яке повинне було виробитися в результаті усвідомлення порочності старого режиму” [17, с. 343].

Він надягає на себе на себе маску святенника та лицеміра не тому, що він такий по своїй природі. Він навмисно грає Тартюфа, з холодним цинізмом копіює його та навмисно користується його бездушшям. Але по своїй природі він далеко не Тартюф. Лише звичка брехати та викручуватися блискуче підготувала його до ролі Тартюфа. Але все це для нього лише добре засвоєна манера, а не його пристрасть, не його основний порок.

Навпаки він вирішив удаватися до методів Тартюфа тому, що “Тепер цього не соромляться: лицемірство – модний порок, а всі модні пороки визнаються за чесноти. Роль людини добрих правил – найкраща зі всіх ролей, які можна зіграти. У наш час лицемірство має великі переваги. Завдячуючи цьому мистецтву, обман завжди в пошані: навіть якщо його викриють, ніхто не посміє сказати проти нього ані слова.....Я візьму на себе роль охоронця небесних законів та під цим пригожим приводом буду тіснити своїх ворогів...” [12, c.177].

Порочність суспільства, його лицемірність та святенницьке прикриття релігією своїх відверто егоїстичних, найбільш аморальних та антисуспільних справ – ось що привело Дон Жуана до його безвір’я та його раціоналістичного практицизму.

Гра Дон Жуана з мертвим командором, ошатною статуєю – апогей тієї гри, яку веде герой на землі і готовий вести в інших світах. Невпинна, нічим не стиснута гра-глузування пронизує все земне буття мольєрівського спокусника. Гра – його філософія, гра – засіб досягнення цілей, гра –насолода владою над тими, хто не причетний до вищої людської здатності створювати уявний світ, перетворюючи очевидне на неймовірне. Дійсно, в якійсь мірі Дон Жуан – правомірний член сучасного Мольєру суспільства, яке віддає перевагу грі як головному регулятору відносин між людьми, найкращій прикрасі життя, а нерозлучній з грою масці – найвишуканішій прикрасі, яка здатна до того знешкодити її носителя від соціальної агресії та непізнаних сил, які живуть в світобудові. Віддаючись виточеному лицедійству, створюючи гру на різних рівнях її існування, Дон Жуан агресивний та безоглядний. “Дон Жуан” – це комедія обмеженості людської долі, де гра може піднести високо, але не вище людської долі. Дон Жуан своїм запрошенням до гри “оживляє” кам’яну статую. Та потиском кам’яної десниці поселяє закорінілого грішника в пеклі.

В цьому фіналі також була дань пануючій системі. Не міг же Мольєр в умовах XVII століття Франції зробити безбожника переможцем і тим підтвердити його безбожні слова. Але в фіналі було також моральне засудження Дон Жуана и тих умов, які породжують його пороки та аморальну поведінку.

Матеріалізм та раціоналізм Дон Жуана слугували зриванню старих масок та утвердженню нових цінностей. У всьому цьому полягає глибоко гуманістичний характер комедії Мольєра.

2.4 Дон Жуан як “вічний” образ у світовій літературі

Образ Дон Жуана відноситься до “вічних” образів у світовій літературі. Цей образ не є статичним, він постійно змінюється. Кожний автор вкладає в образ Дон Жуана щось нове.

Першим, хто звернувся до цього образу, як ми вже знаємо, Тирсо де Моліна. У Тирсо Дон Хуан виступає цинічним ошунканцем, для якого немає нічого святого. Він глузує над тим, що найдорожче для людей. Над тим, що люди найбільше шанують. В кінці п’єси цей грішник помирає від потиску кам’яної статуї.

Образ Дон Жуана починає мандрувати по країнах Європи. Він потрапляє в Італію. На італійській сцені п’єса з’являється спочатку в обробці Джиліберті (1652), а пізніше Чиконьїні (1670). Останній посилив комічни елементи, викреслив з іспанського оригіналу все похмуре та повчальне. Це забезпечило успіх п’єси на народній сцені, де її продовжували грати до початку XX століття.

В середині XVII ст. Мольєр створює “Дон Жуана”. Як пише М.А. Булгаков: “Герой Мольєра Дон Жуан виявився повним та закінченим атеїстом, причому цей атеїст був найдотепнішою, безстрашною та невимовно привабливою, не дівлячись на свої пороки, людиною” [3]. Через образ Дон Жуана Мольєр показує всі пороки аристократичного класу. Саме суспільство породило такого грішника. В фіналі комедії Дон Жуан помирає від потиску кам’яної десниці.

Трохи іншим образ стає в опері В. А. Моцарта “Дон Жуан, або Покараний розпусник” (1787), лібретто до якої написав абат Л. да Понте. Да Понте інтерпритував образ у дусі фарсу, але коли Моцарт доторкнувся своєю митецькою рукою, ця історія переросла в драму. Дон Жуан знайшов душевну силу та деяку шляхетність; його чуттєвість піднялася до ідеального