Українська культура та історія Придністров'я - Культура - Скачать бесплатно

"Луг" ставило театральні вистави, влаштовувало фестини. В будинку кооперативи працювали також магазин і читальня. При цій нагоді про товариства “Сокіл”, “Січ” і “Луг”, які діяли повсюди у Придністров’ї, треба сказати окремо. Це були руханково-протипожежні організації, які метою своєї діяльності ставили не тільки поширення серед українського населення фізичної культури, але і пробудження національної свідомості, виховання в українському народі єдності і почуття честі. Перше товариство “Сокіл” постало у Львоі в 1894р. на зразок одноіменного чеського товариства. В ті часи і інші слов’янські народи запозичили у чехів цю ідею. У 1907 рокі був навіть створений Всеслов’янський сокільський союз, який організовував масові сокільські “здвиги”. Український “Соколи” швидко покрили своєю мережею цілу Галичину і Буковину. При цьому вони не обмежувалися тіловиховною, протипожежною діяльністю та мандрівництвом, але намагалися розвивати і українську музичну культуру, театр тощо. Деякі місцеві організації вибирали для себе іншу назву. Скоро популярною стала назва “Січ”. Всі вони об’єдналися в централі “Сокіл-Батько” з осідком у Львові. Однак в 1908 р. в Сталіславові повстала окрема централя “Січ”, яку очолив Кирило Трильовський. Він же заснівув і товариство Українських Січових Стрільців (УСС). З початком першої світової війни з членів товариств “Сокіл”, “Січ” та УСС був сформований Легіон Українських Січових Стрільців, який воював на боці Австро-Угорщини. У 1918 р. Легіон увійшов до складу Української Галицької Армії. В 1924 р. діяльність товариства “Січ” була припинена польською владою. “Сокіл” же продовжував свою діяльність до 1939 р., хоча польська влада істотно перешкоджала його діяльності. На заміну “Січі” в 1925 р. з ініціативи Української Радикальної Партії було організоване руханково-спортивне товариство “Луг” на чолі з Романом Дашкевичем, генерал-хорунжим Армії УНР. “Луг” мав піввійськове забарвлення - ієрархічна старшина, однострої, військова дисципліна і наука, оркестри. За роки діяльності в рядах “Лугу” було виховано дуже багато членів підпільної ОУН, УПА та дивізії “Галичина”. У селах Придністров’я здебільшого згадують саме про діяльність “Лугів”, оскільки вони організовували по селах баристі “фестини”.

с. Стінка. Село розташоване на "стінці" над Дністром. Нижче села в урвистому березі знаходиться давня культова печера. Опис печери є в статті В.С. Ідзьо в цьому збірнику.

с. Долина. В цьому селі у 1893 р. народився різбяр , майстер монументаліст Михайло Бринський. Вчився і працював у Відні і Празі. У Відні є пам’ятник робітникам його роботи. В 1932 р. Бринський зайняв друге місце у конкурсі на пам’ятник Тарасові Шевченкові у Харкові. В селі створено музей скульптора.

с. Космирин. Колись давно, як розповідають люди, ворог напав на село. Люди сховалися в печері на горі Баба. Одна жінка мала дитину, яка дуже плакала. Настрашені люди почали кричати, щоб жінка викинула дитину, бо, мовляв, мочують вороги. Вона мусила піти кинути дитину в Дністер. Коли вона повернулася, виявилося, що вхід до печери завалився. Тут і в сусідніх селах існують також різні легенди, пов’язані з поясненням назви Дністер, суть яких у тому, що хтось “дні стер” або “на дні стер”.

с. Сокирчин. Легенда про заснування села така. Зрубали дерево і пустили його вплав по Дністрі. Там, де воно прибилось до берега заклали церкву. Вік її близько 170 років. Походження назви Данчиця: Загинув полководець Данчиць під час війни з татарами. Печера – ховались від татар. Там стояв вартовий і підпалювава сніп, коли наближалисмь вороги. Під час війни там переховувались партизани.

с. Возилів. Про гору Баба тут є інша легенда.

У селі жив колись чоловік на ім’я Клепей. В ті часи недалеко від села стояли турки і забирали звідусіль людей у полон. Із села для них возили воду, тому село називається Возилів. Клепей був дужий хлоп, турки не могли його взяти, і він носив полоненим їсти. Його сестру якийсь турок взяв за дружину. Від них як раз і пішли Джерджі, що їх тепер майже пів-села. Одного разу туркам таки вдалося захопити Клепея. Вони скрутили його і повели у полон. Піднялися на гору біля села. Турки полягали відпочити та й поснули. А Клепей не спав і раптом побачив, що отаман турецький - жінка. Одежа уві сні розщепилася і стали видні жіночі груди. Розізлостився Клепей, що його подужала жінка і вирішив будь-що виекти. Він перепалив на залишках вогнища шнурок, яким були зв’язані його руки і відтяв туркені голову. Покотилася голова з гори униз. З тих пір і називають ту гору Баба.

На цій горі в 1951 році ховався останній партизан Гнат. Був він кремезний і дужий. Він завжди казав, що живого його вороги незлапають. З ним на горі були ще чоловік і жінка. Одного разу гору оточили 70 машин і 700 солдатів. Солдатам обіцяли за вбитого партизана 100 карбованців. А за живого нічого не обіцяли. Коли солдати почали підступати до схрону, партизани боронилися поки було можливо, а поиім гнат вбив чоловіка, жінку, а наприкінці себе. Партизани завжди себе вбивали, не давалися в руки живими, бо могли не витримати катувань при допитах і виказати інших. (Записано від Гриця Мацюка, 82 років і с. Возилів в 1990 р.)

с. Петрів. Село має 300 років. Спочатку тут церква була дерев’яна. Сучасну поставили десь у 1850-х рр. За Польщі всі пани були поляки. Пан Рожна був також і лікарем. Його будинок було перероблено в клуб. Під цілим будинком є панські півниці. Під час другої світової війни село було знищено – залишилося заледве 5 хат. Тут відбувались жорстокі бої під командуванням маршала Рибалко. Він описав їх в своїх спогадах. Цікавою для селян була така подія. У село приїжджав німець, батько якого воював на цій території ще в 1915 році. Він описав топоніми і походження назви села Ісаків. Історію села, починаючи з 1915 року, пише Габурак Іван Йосипович (живе на Романівщині).

с. Ісаків. У селі було два пана – поляк і українець. Українець Гірний, поляк – Славоцький. Від Гірного біля лісу Над Свидником залишився сад його імені. Назва Ісаків походить від імені якогось монаха. Крип’якевич згадує, що на околиці села в печерах жили монахи. В урочищі Данчиця колись був скельний монастир. В пізньому Середньовіччі тут був шляхетський замок, від якого залишився земляний вал. В селі побутує легенда і пов’язаний з нею звичай. На Великдень громада збирається і іде на берег подивитися на воду. Бо інакше, якщо цього не зробити, будуть боліти очі. Одна частина села іде до Дністра з однієї сторони, інша з іншої. Дністер, оминаючи село, робить дугу. Ось як можна пов’язати її з топонімом Данчиця: Дана – в старослов’янській міфології богиня води. Тому можливо назва має язичницьке коріння. На березі Дністра знаходиться келія Пустинь. Її досліджував патріарх Ярема. Там колись був монастир. Потім його було переведено до Бучача внаслідок церковної реформи, проведеної імператором Францом-Йосифом.

с. Незвисько. Село знане серед істориків своїми археологічними пам’ятками - поселеннями від часів верхнього палеоліту.

с. Раковець. Колись в селі був замок, від якого лишилися самі руїни, власне, не руїни, а лише одна висока вежа. В якийсь період міжвладдя селяни розібрали мури замку на будматеріали. Село цікаве своєю забудовою, яка нагадує мусульманську. Хати оточені кам’яними мурами, деякі з них мають глухі зовнішні стіни. Можливо, колись тут оселилися татари. Люди про це не говорять, але багато з них мають явно неслов’янські риси.

с. Берем’яни. Колись село стояла далі від берега на кургані, і його мешканці постійно страждали від наїздів татар. З Попової могили було дуже далеко видно, і там завжди було один-два вартових, які пильнували, чи не йдуть татари. Але колись татари захопили село зненацька. Вони наказали усім людям йти до церкви святити паски. В селі залишився один дід 90 літ. Одна жінка була коханкою у татарина і мала від него дитину. Він казав їй повернутися в село ніби-то по сіль. Вона вернулася і тим врятувала собі життя, бо татари всіх людей в церкві вирізали. Кров текла потічками в Дністер. Від тої крові стала червоною гора над Дністром, яка тепер так і називається Червона. А жінка з дідом і сином поселилися в лісі. Від них і пішло нове село Переберем’яни.

с. Язлівець. Село знамените своїм замком, який був споруджений в ХІV столітті, але неодноразово перебудовувася і тепер неясно, які саме камені лишилися з тих давніх літ. Старовинна споруда занехаяна, але тримається міцно. Від головної брами з різбленого каменю віє вічністю і супокоєм, башти похмурі і тверді.

м. Бучач. Місто багате на оборонні споруди. На горі залишилися руїни колишнього замку і мурів. Оборонним муром був оточений і Василіянський монастир із бароковою Хрестовоздвиженською церквою. Центр міста прикрашає знаменита ратуша, яка є шедевром мистецтва у стилі рококо із кам’яними фігурами роботи Йогана Пінзеля. Він же оформлював церкву Святої Покрови.

с. Нирків. На південь від села можна знайти найчарівніший куточок у Придністров’ї, незважаючи на сумні руїни давніх споруд на мальовничому півострові, який утворює звивистий Джурин. Колись тут стояло місто Червоногород, столиця удільного князівства. Тепер тут лишися дві високі вежі колишнього замку, перебудованого на палац, та напівзруйнований костел 15-го століття. Місцевість прикрашає шумливий каскадовий водоспад серед буяння пахучих диких квітів і трав.

с. Городниця. Це останнє галицьке село на правому березі Дністра недалеко від границі з Буковиною. Про події в селі у міжвоєнні і повоєнні часи розповідав учасникам експедиції "Дністер-90" колишній січовий стрілець Сильвестер Москалик 1900 року народження. Після повернення з УГА додому він знайшов село у страшному занепаді. Серед людей панували розбрат, пиятика; місцева кооператива мала величезні борги. Колишній стрілець присягнувся перед народом, що поставить кооперативу на ноги і пішов у Городенку шукати підтримки. Там йому сказали, що в селі не кооперативу треба робити, а ставити на кожній вулиці корчму. Тим не менше, невдовзі в місті була організована зустріч кооператорів для обміну досвідом. Сільвестер Москалик взявся за роботу, люди його підтримали, і справи в кооперативі пішли на краще. До першої світової війни в селі активно діяла "Січ", а по війні був організований "Луг". Однак в селі не було єдності серед людей, багато з них мали ліві погляди. Давній колега стрільця по УГА, яякий в 1926 р. виїхав до Канади писав йому перед 1939 р.: "Скоро над вами засяє червона зірка!" Москалик відповів йому, що спочатку треба побудувати хату, а вже потім розмальовувати її в різні кольори. Після приходу "визволителів" багато людей поміняли свої погляди. В УПА з села пішло близько двадцяти хлопців.

с. Серафинці. Село лежить поруч з Городенкою. Місцеві жителі стверджують, що засновниками і першими мешканцями села були турки, про що ніби говорять місцеві прізвища типу Яшхан, Буджихан. Західніше Городенки розташоване село Тишківці. Тут за словами львіського дослідника старовини Ярослава Гнатіва забудова в селі нагадує мусульманську. На жаль, експедиція "Дністер" не мала змоги побувати у цих обидвох селах.

с. Печорна. Тут колись були печери. На дорозі до Заліщик знаходиться Криничка, навколо неї посадили 5 лип. Вода з джерела, що витікає в кринички допомагає на очі. Колись на тому місці поставили фігуру Матері Божої. Пізніше її забрали, тепер вона відновлена знову.

с. Кострижівка. Тут вже починається Буковина. В селі якийсь час жила буковинська письменниця і культурна діячка Сидонія Никорович-Гнідий (1888-1957), яка була одружена з місцевим священиком. Тут вона починала свою літературну діяльність. Листувалася з Ольгою Кобилянською, літературним критиком Миколою Євшаном. Кобилянська приїжджала до Кострижівці і сама, також В.Винниченко гостював тут в 1914 році. Пізніше Сидонія Никорович була співредактором часопису "Самостійна Думка" у Чернівцях. Це був один з найкращіх літературних журналів свого часу. Згодом вона розвелась з чоловіком, одружилась з румуном і останні роки життя провела в Румунії. У міжвоєнні часи село входило в склад цієї держави. Дністер розділяв українців, які були громадянами різних країн, і цей поділ відчувається і досі у самосвідомості людей, хоча мова людей така сама, навіть багато однакових прізвищ. Мешканців лівого берега буковиці і тепер часом називають ляхами, а ці їх навзаєм - румунами. На польському боці люди мали більшу свободу у виявленні своєї національної свідомості, румунські ж влади намагалися асимілювати українців. Українських шкіл не було зовсім, насадження державної мови заходило так далеко, що навіть мати із сином-урядовцем мусила у війтовстві розмовляти румунською мовою, аби уникнути для нього неприємностей. Дністер неширока річка. Коли на польському боці українці з синьо-жовтими прапорами і партіотичними піснями святкували національні свята, румунські жандарми ставали на березі і не дозволяли буковицім спостерігати за цими урочистостями.

м. Заліщики. Завдяки сухому і теплому кліматові, дешевим фруктам і овочам за Польщі це був популярний курорт. З тих часів на березі Дністра залишився ботанічний сад з деякими екзотичними деревами. Навпроти Заліщиків на високому березі височіє новозбудована православна церква Московського патріархату, а під нею на схилі гори давній монастир, також православний. Тут є церквиця під гонтом з 16-го ст., принаймі так казали монахи.

с. Василів. Портове місто часів Галицької держави. На горі біля села, саме на місцевості, яке люди називають Городище, археологами дійсно знайдене давнє поселення. Є ще інше Городище, там за переказами, була турецька фортеця з підземним ходом до села. В самому селі збереглися окремі хрести на давніх похованнях, залишки фундаменту стародавньої церкви. Тут у 1992 році учасником експедиції “Дністер” Андрієм Доронькіним було записано від місцевої жительки Портей Анни Петрівни кілька легенд. Ось короткий переказ одної з них.

Церква на старому цвинтарі будувалася дуже тяжко. Що день муруют, то через ніч провалит. Приснилося чоловікові з тих, що мурували, що котра жінка принесе перший раз обід, то її треба замурувати в мур. Як він це сказав про свій сон, то кожний чоловік побоявся, щоб його жінка не принесла першою обід. А принесла першою жінка того старости від церкви. І вони їй скалали: “Стань тута на мур”. Вона стала на ту стіну, а вони почали її обмуровувати. Чоловік плаче, жінка плаче, бо дитина маленька лишається. Дійшли догори, зверху камінь на голову поклали. Тоді церкву докінчили догори. Відтак була церква. Люди кажуть, що при розкопках у фундаменті церкви було знайдено замурований скелет жінки. Наймовірніше це було поховання в саркофазі. Інша легенда. Як була Марія-Терезія у Василеві, збудувала дуже велику церкву на горі, де городище. І хотіла таку церкву збудувати, щоби виділа цілий світ з церкви, з городища. І майстри будували і будували. І казала вона, що вже доста і раділа і питала, чи годні майстри ще вищу збудувати. А вони казали, що можуть. Вона ся напудила, що вони десь вище збудуют церкву вищу і казала слугам забрати риштові від церкви. Лишилося там нагорі п’ять чоловік, що найголовніші були. І сидили на церкві, просили дати ришіта, вона не хтіла. По тому вони зробилисобі крила з дошок і закладали руки і злетіли. Оден злетів на сусідню гору, двоє впали в Дністер, оден - коло церкви, а ще інший на тій горі, де Василівське городище, але на полі. Всі п’ятеро розбилися.

Є ще легенда про цісарського сина Кароля, який просив тата знищити панщину. Коли тато не схотіли, він пішов з дому як простий чоловік. Після багатьох пригод, він-таки домігся свого - панщина була скинена.

с. Чуньків. Тут в родині вчителя народилася Євгенія Ярошинська (1868 - 1904), письменниця, педагог і громадська діячка. Співробітничала в часописі "Дзвінок", сприяла розвиткові дитячої літератури.

с. Веренчанка. У селі працював письменник і педагог Дмитро Макогон (1881 - 1991), батько Ірини Вільде. В селі вона провела свої молоді літа.

с. Дорошівці. Тут народився і працював Іван Бажанський (1863-1933), учитель і письменник. Написав книгу «Русини а москалі». Його твори в радянські часи не видавались. Працював в селі також священник Олександр Монастирський (1863-1933), учитель і письменник, пізніше архимандрит. Деякий час був заступником Гакмана. Зробив дуже багато для поширення освіти на Буковині. Помер у Мигайчу. Це одне з найбільш національно свідомих сіл на Буковині, багато його мешканців воювали в УПА. В Дорошівцях недавно перевели церкву у підпорядкування Київського патріархату.

с. Товтри. Місцеві жителі переказують, що саме тут Євгеном Гакманом (1793-1873) у 1869 році було засноване товариство "Руська Бесіда", аналог галицької "Просвіти". Гакман був відомим церковним і політичним діячем Буковини, маршалком буковинського сойму, першим митрополитом Буковини.

с. Брідок. У селі працювала Євгенія Ярошинська, народжена в Чунькові. Працював тут також священник Мелетій Галіп. Його син був письменником, описав події 1918-го року - як вЧернівцях відбувалося віче з намаганнями приєднання до ЗУНР. Був на прийомі у Петлюри, пізніше був консулом в Італії а потім в Чехословаччині.

с. Митків. В селі Самушин, нижче Миткова місцеві жителі казали, що в часи Хотинської війни в 1621 р. в цих місцях через Дністер переправлялися турки. Переправлялися також Богдан Хмельницький та його син Тиміш, коли ходили в Молдавію. А в Миткові від місцевого жителя Мегери Василя Івановича Наталка Гулка в 1991 році записала таку легенду.

Тиміш Хмельницький посватав дочку місцевого молдавського воєводи Лександру. Але в неї було вже багато залицяльників більш шляхетського роду, і батьки не хотіли її віддавати за козака. Та Лександрі Тиміш сподобався і не хотячи йти відверто проти волі бвтьків, вона пішла на хитрість. Знаючи, що Тишіш є ліпший вершник від решти женихів, вона поставила батькові умову, що вийде заміж за того, хто виграє перегони на 10 кілометрів. Батько мусив погодитися. Тиміш, звичайно, виграв і оженився з Лександрою. Після цего він допомогав свому тестеві боронити землю від поляків. Коли ж Богданові Хмельницькому була потрібна допомога від татар, він залишив свого сина заложником. В татарській неволі Тимоша покохала місцева дівчина. Коли Тиміш повернувся з Криму, татарка пішла за ним пішки на Буковину. В одному з боїв з поляками Тиміш загинув. Ця татрка показала полякам його шатро і вони його вбили. Після цего татарка кинулася з кручі і також загинула. Довідавшись про смерть сина, Богдан Хмельницький зібрав великі сили і пішов на Буковину. По дорозі він зустрів козаків, які везли тіло Тимоша. Батько попрощався з сином і пішов у бій. Оточивши поляків, він розбив їх і багато взяв у полон. За Чернівцями силами цих полонених Хмельницький розкорчував велику ділянку лісу, зорав її і засіяв жолудями. Дубовий ліс, який тут виріс, називається Думбрава Рошице (Червона Діброва).

с. Мосорівка. Люди переказують, що в часи громадянської війни в селі Синькові на протилежному березі Дністра стояли "петлюрівці". Хлопці кожного вечора переправлялися на правий берег в села Брідок, Митків, Мосорівка, Самушин і вели агітаційну роботу. Насправді це були січові стрільці Городенківської сотні 11-го батальйону 2-го корпусу УГА під командуванням генерала Кравса. Завданням сотні було ловити дезертирів з УГА, яка тоді знаходилася в "трикутнику смерті" перед початком знаменитої Чортківської офензиви. Постачання армії було настільки поганим, що перед самим наступом стрільцям було роздано по п’ять набоїв з наказом стріляти тільки напевно. Про це все розповідав січовий стрілець Сильвестер Москалик з Городниці. Отож, під впливом агітації січових стрільців багато місцевих хлопців пішло воювати за незалежну Україну. Не всі з них повернулися додому, але ті хто повернувся, продовжували агітаційну роботу серед населення. Результатом цього було те, що ці села під час другої світової війни були найбільш національно свідомими, і багато їх мешканців воювали в загонах УПА.

с. Самушин. Церква в селі з 1894 року. Її дерев’яну попередницю будували гуцульські майстри в 1888 р.. За переказом при її будівництві не було пролито жодної крові, тому вона не стояла довго, швидко згоріла. Люди розповідають, що під час Хотинської війни до села прийшов козак Самусь. Він був поранений, і його переслідували турки. Місцева жінка його врятувала і вилікувала. Пізніше на подяку він побудував капличку Пресвятої Богородиці. Василь Лучик вів в селі своєрідну книгу-літопис. Ця книга була передана йому від попередників. 1880 року в селі відкрито першу хату-читальню на усій Буковині. За переказом місцевий барон Отто Петріно дав гроші на церкву. Також він допоміг родині, в якій було 11 дітей, дати їм освіту. Це було перед першою світовою війною. Заставненський район фактично моноетнічний, але церковне життя поділено на дві частини за приналежністю до Київського або Московського патріархатів. У цьому селі фактично церква Київського патріархату, але частина відносить себе до Московського, і має свого священника. З села походив Петро Войновський, який очолював Буковинський курінь УПА.

с. Онут. Деякі люди переказують, що "онут" турецькою мовою означає пекло. Ніби-то тут колись була велика битва, в якій турки потерпіли поразку і, тікаючи, кричали "Онут!" Інші люди таке пояснення заперечують, бо, моляв, село існує ще з часів Данила Галицького. Село розділене на дві половини Чорним потоком, яким до 1918 року проходив кордон між Росією та Австро-Угорщиною. Більше 80-ти років це єдине село, але різниця в ментальності мешканців двох частин села залишається і досі. В "австрійській" частині села над Дністром біля джерела із смачною водою стоїть гарна капличка. В "Російській" частині на горі є залишки давнього городища. До 1961-го рокув селі була унікальна пам’ятка архітектури - дерев’яна церква 17-го ст. В ній ніби-то побував гетьман Петро Сагайдачний, коли проходив по цих місцях. Від церкви залишилися унікальні ікони, які перед Московською олімпіадою були вивезені до Москви і там їх слід загубився. В селі народився Пантелеймон Божик (1879-1944), письменник і громадський діяч, православний, згодом католицький священик. Виїхав до Канади, де написав роботу "Церква українців у Канаді"..

м. Заставна. Тут народився відомий маляр-реаліст Микола Івасюк (1865-1936). Малював на історичні теми. Зокрема добре відомі його роботи "Хмельницький під Зборовом" і "В'їзд Хмельницького до Києва". Мав свою художню школу в Чернівцях, але в 1925 році виїхав до Києва, де і був розстріляний в часи сталінського терору.

с. Добриківці. У цьому селі народився Гаврило Гордий (1881-1917,псевдонім Іван Діброва). Був членом буковинської радикальної партії, співредактором часописів "Громадянин", "Буковина", які виходили в Чернівцях. Листувався з Іваном Франком.

с. Вікно. У селі живе краєзнавець і історик Гнеп Микола Іванович, від якого учасники експедиції отримали багато матеріалу про навколишні села від Брідка до Самушина.

м. Мельниця Подільська. Перша згадка про місто - початок 17 століття. У 18-му ст. Мельниця належала Графам Лянцкоронським, які добились у польського короля Станіслава Августа Магдебурзького права. Довкола міста доволі велике скупчення сільського населення, тому мешканці більше займалися ремеслами, зокрема, місто славилося своїми млинами. Але був і фільварок. Працювали на ньому за десятий сніп. В кінці 19-го століття в місті налічувалася приблизно однакова кількість українців, поляків і євреїв. Колись було городище в урочищі Гай. В урочище Гончарівці відкрите поселення трипільської культури. Недалеко від міста в 2001 р. Прачаком Віталієм була відкрита печера з досить дивними і поки що недослідженими похованнями.

с. Вільховець. Перед селом на високому березі Дністра є джерело з цілющею водою, з яким пов'язано кілька легенд. Люди називають його "Турецька криниця".

с. Звенигород. Село розташоване на високій горі над Дністром. З Дністра здалеку видно церкву Успіння, побудовану у 1801 р. Очевидно, тут і раніше стояла церква, бо неподалік її на цвинтарі збереглися кілька старих, висічених з каменя хрестів. На одному з них збережена дата кириличними літерами, яка означає 1720 рік. У минулому столітті тут були відкриті і досліджені поховання, прикриті кам’яними плитами. У селі залишився гарний панський палацик. Цікава легенда була записана в селі в 1990р.

На Садку був колись костел. На Великдень їхала грабина з Мельниці. Задзвонили дзвони, коні ся спудили, погнали. “А щоб ти запався!” - вигукнув фірман. І костел провалився. Коні ся спинили на глояку. Грабина лишила ся жива і обсадила тим глояком ліс. Там де був костел, тепер долина. На Великдень діти припадають до землі і ніби чують ті дзвони.

с. Вовківці (Дістрове). Міцевість довкола широко відома серед геологів. Тут є рідкісні відслонення селуру і девону. А саме село славне дотриманням давніх звичаїв, які щоправда дещо модернізуються. Учасницею експедиції Ніною Охрименко тут був записаний цікавий обряд весіля, літературно оброблений Б. Т. Іванковим. Він був опублікований в збірнику “Літопис Борщівщини” (випуск шостий). В селі з давніх давен вирощували коноплі і ткали полотно. Ця традиція існує і досі, і майже кожна жінка в селі займається вишивкою по самотканому полотні. Знавці вважають, що деякі з майстринь творять справжні мистецькі шедеври. Вишивають рушники, жіночі і чоловічі сорочки. Власне недавно тут з’явився новий звичай - дівчина вишиває нареченому сорочку, в якій він іде до шлюбу. При сільській школі існує ансамбль “Дзумбалик” (дзумбалик - старовинна дівоча прикраса на голову).

с. Трубчин. В кількох придністровських селах побутують легенди про Тараса Бульбу, який загинув ніби-то саме там. Ось легенда з Трубчина, записана Ніною Охрименко.

В селі стояли козаки на чолі з отаманом Тарасом Бульбою. Почали наступати полякі, і козаки мусили переправлятися на другий берег. Тарас помітив, що нема люльки. Вирішив вернутися, хоча його всі відмовляли. Повернувся, а тут його і схопили ляхи. Вони розділи його догола і били різками. З тої пори ліс називається Ріжки. Є ще отаманів яр, де похований Бульба. Його прив’язали до дуба, а потім підпалили. Пізніше козаки його поховали. Була на могилі кам’яна плита. Тепер вже ніхто не знає, де вона. Заросла, видно, травою.

с. Рухотин. У селі експедицією "Дністер" було знайдено невідому фахівцям давню пам’ятку української архітектури - церкву з архаїчними ознаками, які дозволяють датувати її 14-16 ст. Перед церквою стоїть також давня надбрамна дзвінниця, яка нагадує оборонну вежу.

с. Ширівці. Тут у 1909 р. народився Денис Квітковський, буковинський політичний і громадський діяч, публіцист, адвокат, співзасновник національного руху на Буковині.. Був членом проводу мельниківського ОУН, редагував тижневик "Самостійник". Помер в еміграції. Тут народився письменник Іларіон Карбонецький (1868-?). Відсидів по радянських таборах десять років. Написав спогади про О.Кобилянську і Л.Українку, вони разом зусрічали В.М.Лисенка, коли він їхав в Чернівці.

с. Поляна. Село знаходиться село посеред, тому і назва Поляна. Село заселялося кріпацькими втікачами з України. Вони тут викорчовували ліси і заводили власну господарку, панщини тут не було. В селі колись була велика кількість млинів.

с. Окопи. Скорочена назва від польського укріплення Окопи Святої Трійці, поставленого на противагу Кам’янцю-Подільському, захопленого у 1672 р. турками. Збереглися два вали з бастіонами, які перетинають вузький мис між Дністорм і Збручем, а також дві брами - Львівська і Кам’янецька. Ближче до гирла Збруча лежить давнє українське село Козачівка. На цвитарі збереглося кілька кам’яних хрестів "козацького" типу.

с. Жванець. Село уславлене двохмісячним протистоянням армій Богдана Хмельницького і Яна-Казиміра восени 1653 р. Чомусь ця важка операція досі описувалася якоюсь скоромовкою, як незначний епизод. А польського війська тут було майже стільки, як під Берестечком. Збереглися рештки замку, будованого в 15-17 ст., зокрема північна башта над урвищем р. Жванчик. Більшовики збагатили архітектуру замку кулеметним “дотом”, збудованим у 1927-1929 рр. Тоді вздовж усього кордону з Польщею будувалися укріплені райони.

м. Хотин. Місто славне своїм замком. Його складна будівельна історія вивчається за допомогою розкопок. Вперше фортецю тут було закладено в другій половині 13 ст. Аналіз декоративних мотивів у будинках фортеці дає можливість припускати, що фортецю будували українські і молдавські майстри. Не можна не згадати, що тут недалеко у 1621 р. відбулася знаменита Хотинська битва, в якій об’єднане українсько-польське військо нанесло поразку 150-тисячній турецькій армії. Головну роль у цій битві відіграли українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, які, прийшовши на допомогу полякам, своїм героїзмом і мужністю фактично врятували польське військо від розгрому. Тим не менше, турки таки взяли пізніше Хотин під свій контроль і він їм належав аж до початку 19-го ст. Вони зробили деякі перебудови у фортеці, запросивши французьких майстрів, які звели зовнішнє кільце укріплень. В 1919 р. в Хотині відбулося відоме повстання проти румунських окупантів.

м. Кам’янець-Подільський. Місто дуже багате на історичні пам’ятки. За їх кількістю воно мало поступається Києву і Львову. Головною прикрасою міста є знаменита Стара фортеця на високому правому березі Смотрича. Перші укріплення з’явилися тут ще в 11-му ст., але фортеця постійно модернізувалася аж до 19-го ст. Поступово в ній було побудовано кільканадцять бастіонів і веж. Це була одна з найнепристувниших фортець, але турки все-таки захопили Кам’янець у 1672 р. і володіли ним до 1699 р. В роки визвольних змагань довший час Кам’янець-Подільський був фактичною столицею УНР.

с. Каплівка. Перша згадка про село з 1420 р. За легендою пан Чорний побудував церкву, а за архівними даними гроші на церкву дала Марія Бєлінська. Церква була стара, дерев’яна, її розібрали. В 1890 р. збудували нову, тепер вона належить до Московського патріархату, як, зрештою, більшість церков Буковини. Є два доми молитви. Один з них був ще за румунських часів, потім перебудований в медпункт. Тепер відновлений в тому самому будинку. Баптистів до 40 чоловік. Свідки Єгови арендують шкільну майстерню. Теж близько 40 чоловік. (В селі коло 800 дворів). Є також суботники, адвентисти сьомого дня, вони їздять до Хотина. Мешкає в селі українка, яка сповідує іудаїзм (Руда Віра Павлівна). Вона цілителька. Є в селі і своя місцева поетеса Чобан Марія, редактор журналу "Дністер". В селі найкращі бляхарі, різб’ярі. Також тут роблять фірмову бринзу, будз.

с. Даньківці. На Панському полі 3 чи 4 роки тому там провалилась земля. Там виявилось підземне озеро до 90 км. довжиною, сягає аж до Чернівців. Невідомо наскільки ця інформація правдива, але гідрологи вже давно помітили, що частина води з Дністровського водосховища якимось чином перетікає в Прут. Можливо, якраз цим озером. Під час Хотинського повстання штаб його перебував в Даньківцях. Церква теж Московського патріархату, має 200 років. Баптистів у селі близько 50 чоловік. Єговісти з 20 чоловік.

с. Оселівка. Стара назва - Кишло Неджимово. Єдине село у Придністров’ї, в якому досі працюють вітряки. Вони стоять на високій горі, певно, там часто дмуть вітри. До затоплення водосховища були також кілька млинів на воді. Отож, село спеціалізувалося на помелі зерна.

с. Макарівка. Тут працював філолог-германіст Олександр Попович (1895-1918), син першого президента Буковини Омеляна Поповича. Загинув під Крутами.

с. Бабин. На правому березі Дністра в прямовисній скелі прирда утворила ніби браму з арочним склепінням. Колись там, за переказами місцевих жителів, була печера. Коли приходили турки, люди там ховалися. Одного разу серед людей була молода жінка з малою дитиною. Дитина весь час плакала і люди боялися, щоб турки не почули, де вони ховаються. Вони вигнали жінку з дитиною, але зразу по тому скеля зсунулася і закрила печеру. Нагадаємо собі, що подібна легенда записана і в с. Космирин.

с. Нагоряни. Село розташоване над Дністром в мальовничому місці південної частини Товтрів. Воно знамените своїм ткацтвом. Місцеві майстрині тчуть килими яскравих кольорів, верети. Недалеко від села в Гандзюковому ярі є цілюще джерело з капличкою і монументальними сходами. За легендою сліпій жінці приснився сон, що хтось веде її до "нори" (джерела). Рано вона пішла туди, помила очі і стала бачити. Після цього люди вперше поставили тут хрест.

с. Китайгород. Давнє українське місто, розташоване на високій горі над річкою Тернавою. Це була природна фортеця, оточена з трьох боків урвищами, які замикалися високім штучним ровом з плотом, тому дехто з жителів села перекладає Китайгород як "Плетене місто". За словами місцевого вчителя історії Миколи Івановича Борейка на території села були знайдені залишки давнього поселення, яке мало грецьку назву Міконіум. Однак це слово більш подібне на латинське. На давній карті Птолемея в ціх місцях на Дністрі позначене місто Маелоніум. Якийсь час містом володіли турки, які спалили його вщент під час повстання Шпака, але вони ж і побудували до міста дорогу, яка і досі називається "Хребет Копичея".

с. Непоротове. Неподалік села у високому березі видовбані келії скельного монастиря. Монастир не відновлений і не реставрований на відміну віл подібного у Сахарно-Ципово (Молдова).

Література

Буковина. Історичний нарис. Чернівці. 1998.

Бойко Оксана. Будівництво синагог в Україні. Зб. Синагоги України. Вісник Укразахідпроектреставрації. Львів. 1998.

Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Томи 1,2. Київ.1991.

Гніп Микола. Вікно Буковини. Заставна. 2000.

Головацький Яків. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л. Збірник “Подорожі в Українські Карпати”. Львів. 1993.

Дністер. Квартальник. Числа 1-2, 3-4. Хотин. 1993-1994 рр.

Енциклопедія українознавства. Томи 1-9. Перевидання в Україні. Львів 1993-2000.

Лесик В.О. Замки та монаастирі України.Львів.1993.