Українська культура та історія Придністров'я - Культура - Скачать бесплатно
З покоління в покоління люди передають національні культурні традиції, звичаї, пісні, легенди про походження населених пунктів, побудову церков та історичні події. Є дані, що деякі з цих легенд мають реальне історичне підгрунтя. В останні десятиліття інтерес до власної історії і культури особливо підсилився. Ще за радянських часів в багатьох селах були місцеві краєзнавці та історики-аматори, які вивчали і записували фольклор, топоніміку, історичні відомості. А десь сто п’ятдесят років тому було зовсім не так. Описуючи свою мандрівку по Карпатах, Яків Головацький писав: "Немає у нас, як це буває в інших краях, ані по селах, ні в містах, ні в місечках письменика, ученого, любителя рідної минувшини, який, збираючи пам’ятки своєї околиці, зміг би інформувати про все подорожнього та подати добру пораду... Немає жодного твору, де були б описані місцевість та пам’ятні місця." Тепер все змінилося. Із здобуттям незалежності місцеві краєзнавці у багатьох місцях публікують зібрані матеріали. В де-не-де навіть був налагоджений випуск культурно-історичної періодики. Незважаючи на фінансові труднощі, в Борщеві, наприклад, вже близько восьми років виходить історико-краєзнавчий збіпник "Літопис Борщівщини", який видають Борщівський краєзначий музей та краєзнавче товариство "Джерело" (редактор Ігор Скочиляс). Зусиллями інших ентузіастів на Буковині видавався щоквартальник "Дністер", літературно-мистецького, громадсько-історичного та культурно-освітнього спрямування (редактор Марія Чобан). Крім того, досить багато місцевих краєзнавців написали і опублікували брошури з історії рідних сіл. Та все ж таки, найбільше інформації зберігається в народній пам'яті і щоб перенести її на більш надійні носії потрібно дуже багато кропіткої роботи. У цій короткій статті можна лише побіжно оглянути народне трактування власної історії та культури на теренах Придністров'я, рухаючися від витоків Дністра і Стрия до українсько-молодовського кордону. Для більш повної картини тут інколи будуть приводені дані з літературних джерел. Експедиція збирала також етнографічний матеріал, але суттєво нового нічого не було знайдено, здебільшого звичаї до деталей збереглися так, як це, наприклад, описує Олекса Воропай.
м. Турка. Це "столиця" бойківського краю, розташована в Карпатах зовсім недалеко від верхнього Стрия по обидвох берегах його притоки Яблоньки. А трохи західніше від Турки розпочинає свій біг Дністер. Турка як село відоме з 15-го століття, коли польський король Владислав Ягайло передав право на його володіння одному з волоських шляхтичів, який став на службу в короля. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючися принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги, незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та національності. Він мав на меті зробити з Турки великий торговий центр, для чого вона, розташована на гостинці з Польщі до Угорщини, добре надавалася. З тих часів у Турці завжди було мішане населення - українці, поляки, волохи, жиди. Тільки євреї складали замкнену громаду, решта ж населення поступово українізувалася, всі ходили до тої самої православної церкви. Лише після побудови мурованого костелу поляки стали зберігати свою національну ідентичність, але українсько-польських шлюбів все було багато. Під час експедиції "Дністер-2001" у Турці місцеві люди розповідали, що в мішаних подружжях діти частина дітей хрестилася у костелі, а частина у церкві. Якщо батько був поляк, то у костелі хрестилися хлопчики, а якщо полькою була мама, то - дівчатка. Хрещені в костелі українці тепер складають місцеву римо-католицьку парафію.
с. Вовче. Тут бере свій початок Дністер. Він витікає з джерела на горі недалеко за селом, але завдяки численим притокам швидко стає повноводним і вже в самому селі становить певну перешкоду для сполучення між правобережною і лівобережною частинами села. Село старовинне, патріархальне, типове для гірської частини Придністров’я. У верхів’ях Дністра і Стрия по селах майже всі родини живуть з діда-прадіда і добре пам’ятають про своє походження. Ще донедавна тут існував поділ на “хлопів” і “шляхту”. І хоч ті і другі бували однаково бідні, але в церкві стояли окремо і для подружжя обирали партнера тільки в межах свого стану. Люди в цих селах глибоко релігійні, свято дотримуються старих звичаїв. Тут дуже часто на подвір’ях, вздовж доріг можна побачити хрести, кам’яні і дерев’яні. Ці хрести ставилися в різних випадках, але їх можна поділити на дві групи. Є хрести як знак прохання допомоги у Бога (щоб урожаю бути, щоб діточки годувалися, щоб чоловік або син з війни повернувся). Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Багато з тих, хто емігрував в далеку Америку також ставили хрести, щоб залишити пам’ять про себе. Окремо ставилися великі хрести в пам’ять скасування панщини 1848 року і насипалися кенотафи (порожні могили з хрестами) загиблим січовим стрільцям. Це явище було характерне всюди в Галичині. Більша частина цих пам’яток була зруйнована в радянські часи, але після здобуття незалежності України вони всюди були відновлені. У самому Вовчому було дві церкви, дві каплички і костел. На вході до церкви Пресвятої Богородиці висить пам’ятна дошка з таким надписом: “Найбільшому украіньскому поетови Тарасови Шевченкови в столітнї роковини уродин 1814 - 1914”. Про побудову цієї церкви існує легенда, яка в певній мірі є типовою для Приністров’я. Церкву планувалося поставити на горі, що піднімається над селом, недалеко від костелу. Місце було освячене і на ньому був поставлений хрест. Але ця земля належала швабам (німцям), і вони вночі перенесли хрест на протилежний берег Дністра, а людям сказали, що хрест з волі Божої переніс вітер. Люди повірили і збудували церкву на новому місці. Зразу за селом під старою дуплястою липою стоїть криниця. Люди називають її Франковою, бо ніби до неї приїжджав наш славетний письменник. Живуть серед мешкаців села, так як і в інших карпатських селах, перекази про боротьбу воїнів УПА. Найчастіше в таких переказах присутній трагічний момент самознищення партизанів, вмотивованого небажанням потрапляти в руки катів НКВС.
с. Верхнячка. Тут починається Стрий. І от, легенда про побудову церкви в селі подібна до тої, що у Вовчому. Колись в грозі з церкви зірвало хрест і занесло вітром. Нову церкву побудували там, де знайшли хрест.
с. Н. Висоцьке. Ще та сама тематика легенди. В селі була стара церква. Нову хотіли будувати на попівстві, вже поставили хрест, але за ніч хрест перенісся до старої церкви. Там і побудували нову. Церкви у карпатських селах будувалися переважно дерев’яні. Багато з них є справжніми шедеврами народної архітектури. Як приклад можна навести відому церкву Пресвятої Богородиці у Маткові на Стрию побудови 1838 р і менш відому у Бусовиську на Дністрі, побудовану ще в 1718, про що свідчить дошка при вході до церкви. Особливо цікаві церкви з багатоступеневими верхами, такі як у с. Комарники та колишня церква з с. Кривка, перевезена до Львова у музей народної архітектури у Шевченківському гаю. Лише десь років сто де-не-де починають з’являтися муровані церкви. Особливої уваги заслуговує церква Святого Духа у селі Бориня недалеко від Турки. Вона побудована в 1912 р. і несе в собі деякі риси романського стилю.
с. Лімна. Наддністрянське село Турківського району. Місцеві жителі вважають, що раніше село називалося Ломна, і ця назва походить від слова “ломати”. Однак, скорш за все в основі назви лежить румунське лемн “деревина”. Волохи були одними з перших жителів села, яке було засноване приблизно в 15-му столітті. За легендою в селі було поставлено хрест на честь перебування тут Маркіяна Шашкевича. В селі є гарна, типова бойківська трибанна дерев’яна церква, яка довший час була закрита, але люди таємно доглядали за нею, і зовні, і всередені, зберігали вбрання для священника та стару Біблію в оправі, обитою бляхою. Вже в часи перебудови люди самовільно її відкрили, користуючись присутністю в селі експедиції “Дністер”, що викликало переслідування винуватців з боку районного відділу КДБ.
с. Головецьке. Це вже Старосамбірський район. Село велике, складається з кількох колишніх хуторів Бабино, Шляхта, Підтатарином, Золотківець, Гвоздець та самого давнього села Головецького. І кожна з цих назв має своє народне пояснення. Наприклад назву Підтатарином пов’язують з історичним фактом татарського наїзду 1594 року. Тоді місцеве населення ховалося від наїзників в горах і скочували на татарські чамбули, які йшли долиною, великі колоди. Таким робом одного татарина було вбито, і він був похований на одному з пагорбів. Про інші деталі татарського наїзду можна почути в сусідньому Дністрику Головецькому. При в’їзді в Головецьке з боку Лімни стоїть великий хрест в пам’ять про скасування панщини, і цей хрест один з небагатьох, який не був знесений за радянських часів. Очевидно він не муляв очі районному начальству. Але люди думають інакше. Від багатолітнього в’язня радянських концтаборів у 1989 році була записана наступна казка.
За Руськими горами на славному Дунаї стояв стольний город Відень. Жив там цісар Франц-Йосиф з дружиною, синами і доньками. Їх було стільки, скільки земель у цісаря. Кожна дитина опікувалася дарованою їй землею. Руську землю опікував наймолодший син. Поїхав він у Карпати довідатися, як живуть у його володіннях люди. Пройшов він ту землю, вернувся до батька і сказав йому: “Знайдіть мені трьох коней - тлустого, сухого і сліпого!” Цісар не знав, що йому відповісти на то, і велів привести коней, а син сказав: “Тлустий кінь - то твої вельможі, які грабують землю Руську. Сухий кінь - то твій нарід, який живе у ярмі панському, а сліпий кінь - то ти сам, бо ніц не бачиш!” Задумався цісар і вирішав сам піти у ту землю, накинувши поверх мундуру лахміття. Минув гори і прийшов у село Головецько. Зайшов у крайню хату до бідної вдовиці і напросився переночувати. Жінка відповіла, що радо прийме гостя, але не має нічого поїсти ні для подорожнього, ні для своїх діточок. Дав їй гість пару крецарів і вона пішла до корчми купити в жидів хліба. Жиди вдивувалися на такі гроші, але хліба дали, зібралися разом і на решту для вдови спромоглися. Жінка прийшла додому, нагодувала дітей, гостя і вже вогень не паливши повкладала всіх спати. Раненько вона встала і запалила п’єц. Дим побачили гайдуки, прибігли, залили вогень водов і погнали усіх на пащину. Працює цісар з людьми в полі, вже й час обіду підійшов, але ніхто їх не годує. Тоді він крикнув, що пора вже обідати. Гайдуки з нагаями накинулися на него, а цісар скинув лахміття і став перед ними у свому цісарському вбранні. Гайдуки постовпіли, попадали на коліна, помліли, а цісар крикнув, щоб гайдуків прибрали, а пащину закопали. З того часу стоїть у Головецькому Хрест Свободи, і ніяка сила не може його звалити. При виході з села стоїнь стара криниця. На її кам’яному цямринні бив вибитий лев на щиті, над яким стоїть надпис:”Герб Руси”.
с. Топільниця. Старосамбірський район. В селі не було церкви, і люди не мали грошей на її побудову. Одного разу до берега недалеко від села пристали плоти. На них були хлопці з крісами. Вони затрималися в селі на один день, а потім пішли в гори. Селянам вони залишили плоти і дали грошей на церкву. Плоти розібрали і зробили з того дерева церкву. То був Олекса Довбуш із своїми хлопцями. Цікаво, що в селі річка Топільничанка дуже вже мала. плоти по ній аж ніяк не могли пройти.
Спас. Над селом височіє гора "Замчище". За переказами тут у замку помер князь Лев. На горі і досі збереглися земляні вали. З гори видно так званий "Чортів камінь". Його ніби ніс чорт ніс одним пальцем, щоб знищити ним село, але заспівали півні, чорт настрашився і випустив камінь. Таким чином врятоване село люди перейменували на Спас.
м. Старий Самбір. Місто колись називалося Самбір, але коли його татари зруйнували у 1241 р., люди переселилися трохи нижче по Дністрі і забрали із собою назву міста. В урочищі “На Повалищі” був давньоруський замок, сліди якого були ще наприкінці 19-го століття. В місті серед українців є досить багато римо-католиків. У великому костелі править службу ксьондз, який приїжджає кожної недіді з Устшиків Дольних (Польща).
с. Созань. Село розташоване зразу за старим Самбором. Тут колись був кляштор, де жили ченці князя Лева. За переказами тут десь закопаний скарб місцевого пана із родинними коштовностями. Пан помер на засланні і нікому не сказав, де захований той скарб.
м. Самбір. Колись на місці Самбора було поселення Погонич, куди люди переселилися в 1241 році з теперішнього Старого Самбора. З часом нове поселення перетворилося на місто-фортецю з численими оборонними спорудами. Тут був старий замок, слідів від якого не залишилося, і новий замок, рештки валів якого можна побачити біля міської лікарні. Майже кожна капітальна будова міста несла на собі оборонне навантаження: бернардинський монастир-фортеця, оборонні домініканський, єзуїтський монастирі та монастир бригідок, церква Різдва Богородиці з оборонним муром, оборонна ратуша. У 17-18 ст. більшість українського населення міста вимерла на чуму, тому поляки, які сюди переселялися з Польщі, складали більшу частину населення міста. Тим не менше, тут до 1939 р. була ціла низка українських товариств, зокрема музейне товариство “Бойківщина”, серед керівників і засновників якого був лікар і культурний діяч Володимир Кобільник (1885-1937). В кінці 80-х років тут повстало культурологічне Товариство імені Кобільника.
с. Кульчиці. Село знамените тим, що тут народився видатний український гетьман, герой Хотинської битви Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622). Недалеко від села є давньоруське городище.
м. Дрогобич. Відомий з часів Київської Русі. Український національний та культурний осередок. З архітектурних пам'яток особливо заслуговують уваги деревяна церква Святого Юра, церква і монастри Василіан. Тут вчився у гімназії один з найвизначніших духовних лідерів України Іван Франко (1856-1916). У Дрогобичі народилася відома українська поетеса Уляна Кравченко (1860-1947).
с. Корналовичі. У селі учасники експедиції в 1989 р. в непролазних хащах молодих акацій знайшли старий і цікавий костелик. Він виглядав як якийсь зруйнований палац в джунглях Індії. Тоді здалося, що цей маленький шедевр архітектури втрачений назавжди. Але через два роки він вже був реставрований і тепер діє.
с. Довге. Село розташоване по обидвох берегех Стрия. Біля церкви на правому березі (є також церква на лівому) знаходиться могила Корнила Устияновича (1839-1903). Тут він розписував іконостас у церкві і раптово помер. На могилі скромний, але гарний пам’ятник в доброму стані. Люди переказують про перебування маляра в селі з покоління в покоління.
м. Стрий. Місто було одним з осередків українського національного руху в Галичині, хоча українців в місті до 1939 року було заледве третина. Тут була ціла низка культурно-освітніх, суспільно-політичних, економічних і виховних організацій. Одним з видатних політичних діячів Стрия був композитор і диригент, священик Остап Нижанківський (1862-1919). Він організовув “артистичні мандрівки” по цілій Галичині, пропагуючи хорову музику. Крім того, в Завадові, де він був парохом він був засновував першу в Галичині молочну кооперативу. Цей приклад скоро поширився і так виник в Стрию знаменитий “Маслосоюз”. В травні 1919 року Нижанківський був розстріляний польськими вояками. Другим визначним громадсько-політичним діячем у Стрию був один з найкращих галицьких адвокатів, публіцист, дійсний член НТШ Євген Олесницький (1860-1917). Діяльність його була надзвичайно багатогранна. Він заснував у Стрию Народний дім, будівля якого і досі є прикрасою міста, брав участь в організації “Маслосоюзу”, заснував Крайовий Союз Господарсько-Торгових Спілок, вів видавничу діяльність, перекладав п’єси для Народного театру, який підніс до високого рівня.
с. Подільці. Церква в селі будувалася 1929 року. Коли копали яму під фундамент, відкопали поховання козаків. Їх голови були покриті китайкою, яка добре збереглася. Збереглися і козацькі шаблі. Всі ті рештки були поховані наново на тому самому місці.
с. Повергів. Місцева жителька Анастасія Бобоцька розповідала, що сільську церкву збудовано 1770 р., де давніше на липі з'явився образ Матері Божої з дитятком. Її збудували на кошти місцевого пана. Якось він їхав кіньми і сильно загруз у болоті. Відтак почав ревно молитися і дав обітницю збудувати церкву, коли Бог допоможе вибратися з болота. Так сталося, але пан забув про свою обітницю. І знову їхав кіньми, і знову загруз. Вже після другої вислуханої Богом обітниці пан взявся її виконувати. Він хотів будувати церкву не біля липи, де з’явився образ Матері Божої, а на іншому місці і послав людей у гори по дерево. Коли люди верталися, коні, які везли дерево, самі зупинилися біля липи. Так і збудували церкву на цьому місці. Та липа стояла майже до нашого часу. В самому кінці села серед дерев стоїть дерев’яна церква Святої Параскеви побудови 1772 року, в доброму стані. Біля церкви стояв високий дубовий хрест на честь 950-ліття Хрещення України. Трохи далі за церквою знайшов серед старих поховань є могила пароха Колодрубського:
“Тутъ спочиває Петръ Ив. Павловичъ упок. 11 новембера 1888.”
Тою самою мовою вибито напис на кам’яному хресті поруч:
“Сей паматник поставлений на мьсцы где стояла церковъ Пресв. Матеры Параскевіь до 1722 року”.
Такою мовою робилися епітафії у цілому Придністров’ї.
с. Піддністряни. По дорозі на Новий Розділ лежить наддзвичайно цікаве село Піддністряни. Тут є величний храмовий комплекс, що складається з дерев’яної церкви, мурованої дзвінниці та дерев’яної каплиці. Церква має аж дев’ять декоративних бань у три яруси. Микола Жарких, завідувач відділу Інституту пам’ятникознавства в Києві вважає, що вона нагадує російські Кіжі, але між обома пам’ятками архітектури є суттєва різниця - Кіжі відомі багатьом, а Піддністряни - ні. Побудова декоративних бань на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів 17-18 століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі. Чому так побудована церква у Піддністрянах, залишається загадкою. Можливо, що це була примха місцевого поміщика Яна Кароля Язвінського, відомого тим, що програв свою дружину в карти. Щоправда, цим вона особливо і не журилася, бо чоловік мав легковажну вдачу, але селяни довго згадували його як доброго пана. Власне, це він побудував церкву в селі, рівно як і школу, плебанію, будинки для кооператива, сільської управи. Він же електрофікував село ще наприкінці минулого століття і заклав чудовий парк з екзотичними рослинами. Селяни досі пам’ятають вже неіснуючий панський палац із скляною дахівкою.
Миколаїв на Дністрі. Тут народилися відомі українські письменники Микола Устиянович (1811-1885) і Уляна Кравченко (1860-1947). В Миколаєві народився також сучасний львівський письменник і дослідник старовини Ярослав Гнатів. Уляна Кравченко, зачарована рідним містом, написала про нього так звану “Білу книгу”. Від книги лишилися іно уривки. Письменниця вважала, що це одне з небагатьох українських міст, яке має український характер. Місто було знамените своєю високохудожньою керамікою.
с. Розвадів. У Розвадові живе художник Іван Сколоздра, неоридинарна особа, з власним світобаченням і з власною життєвою філософією. Займається головним чином малюванням на шклі. Роботи ясних, чистих кольорів. Крім цих мальованок майстер має кілька десятків скульптурних мініатюр з глини.
с. Верин. Перед селом, зліва від дороги можна побачити скромний пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойвикам УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення. Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той жертовний тип галицької молоді, який складалав основу ОУН, яка в 30-ті роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пільсудського, прихильника польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до околиць села Верин. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з Верина. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів. Прийнявши втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам. Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони роблять. Так принаймі розповідали мешканці села. В селі є 700-літній дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький. Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоденьке, зрізав собі патика дубового і сказав : “Буду тим патиком панів бити, якщо шабля зламається”. З цим же дубом (а може і з іншим) пов’язаний народний переказ про німецького снайпера часів останньої війни. Сидів в схроні під дубом кілька днів і, вистрілюючи по одному радянських саперів, не давав налагодити переправу через Дністер.
с. Молотів. Сільська церква, яка яка стоїть на високій горі в колі дерев дуже добре дивиться з Дністра. За словами Миколи Жарких вона сконцентрувала в собі найулюбленіші елементи української храмової архітектури. Місцеві жителі дуже пишаються своєю церквою, вони розповідали також, що в кінці 1938 року і на початку 1939 патріотична молодь Галичини йшла через Карпати, щоб боротися за незалежну Карпатську Україну. Тільки з околиць Молотова пішло близько 50 хлопців. Частина з них загинула у боротьбі з угорським військом, яке окупувало Карпатську Україну зразу після проголошення незалежності.
смт. Журавно. Журавно відоме в історії України тим, що тут у 1676 році після довгих боїв в околицях міста Польща і Турція уклали мирну угоду, яка зупинила турецьку експансію, жертвою якої чотири роки до того став Кам’янець-Подільський. У двохсоту річницю пам’ять тої значущої події в Журавно був встановлений пам’ятник у формі кам’яної колони на високому постаменті, який зберігся і досі. Крім цього пам’ятника привертає на себе увагу і високий будинок ратуші з неодмінною вежею, а також церква досить оригінальної архітектури. З середини минулого століття русини в Журавно були поділені на дві громади - українську і москвофільську. Москвофілів фінансово підтримував царський уряд Росії, принаймі так казав один з місевих місцевих жителів. Для прикладу, за вхід до української читальні треба було платити гроші, тоді як до москвофілів вхід був вільний. Між українцями і “кацапами” часто траплялися бійки, навіть під час Служби Божої. Був випадок, коли “кацапи” порізали у церкві синьо-жовті фани. Можливо, ворожнеча штучно розпалювалася і польською владою. Москвофіли дуже зраділи появі більшовиків у 1939 році, зустрічали їх з червоним прапором, а коли всім видавали паспорти, просили записувати їх “руськими”, що дивувало навіть нових урядовців. Після вивезення білшовиками на Сибір кількох сімей “кацапів” на Сибір вони швидко вилікувалися від свого москвофільства і забули свій гімн “За Русь святую”.
с. Войнилів. Тут народився відомий літературний критик Микола Євшан (справжнє прізвище Федюшка - 1889-1919). Виступав проти народництва в літературі, сповідував новаторство і мистецькі пошуки. Відповідно до своїх поглядів в певній мірі протиставив Тарасові Шевченкові Пантелеймона Куліша, вважаючи його поезію більш тривкою. Воював в лавах Української Галицької Армії і помер від тифу у Вінниці.
с. Козарі. Люди кажуть, що в селі є родини татарського походження, але свою мову забули, мають тільки татарські прізвища (Маман та інші). Це нащадки тих татар, які зруйнували колись в цій місцевості місто Золоте Яблучко. Ще тут є легенда, подібні якій зустрічаються в багатьох селах. Суть її в тому, що людина, яка руйнувала церкву або хрест, пізніше зазнавала великих нещасть у житті або вмирала неприродною смертю.
с. Шевченкове (колись Св. Станіслав). Церкву Пантелеймона на високій горі в селі можна пізнати здалеку. Витончена різьба по білому каменю капітелей і порталів цієї архітектурної роблять її витвором високого мистецтва. Напис на церкві 1194 р. говорить про час її спорудження. Колись в селі була духовна семінарія, в якій вчився кардинал Любачівський. Він вже в часи незалежності приїзджав з візитом в ці місця. В селі, вздовж нього, дослідники на відрізку, протяжністю 3 кілометри знайшли фундаменти 5 храмів. Колись село було польським, чи більша половина жителів в ньому були поляки.
м. Галич. Княже місто, столиця галицьких князів з 1141 до 1241 рр. Його центр був у теперішньому с. Крилосі, на шість кілометрів південніше від сучасного Галича. Давня столиця займала територію близько 40 кв. кілометрів, і сучасне с. Шевченкове теж було в її межах. Після знищення столиці татарами в 1241 р. нове місто постало на місці княжої пристані при впадінні в Дністер Лукви. Для оборони від татар в 14-му столітті тут був побудований старостинський замок, який кілька разів перебудовуався. Спершу він був побудований із землі та дерева, але мури, які частково збереглися, поставлені в середині 17-го століття італійськими інженерами. Як виявилося, вся система оборонних споруд була нездалою, тому турки в 1676 році після облоги здобули замок і частково зруйнували його башти, які через сто років були розібрані на будматеріали. Тепер від нього лишилися жалюгідні рештки. На недавній ювілей міста планували добудувати замок, але потім розпочаті роботи було закинуто і він так і залишився в розваленому стані. В доброму стані знаходиться церква Різдва Христового з 13-14 ст. Біля неї стоїть хрест в пам’ять жертвам Талергофа.
с. Крилос. Село - колишній центр княжого Галича, розтошований на горі між Луквою та Мозолевим потоком. Княжі палати були розташовані у місцевості, яка тепер називається “Золотий тік”. Недалеко від цього місця є так звана "Княжа криниця. Вода в ній дуже смачна. Від старих часів збереглися високі вали, підвалини Успенського собору, пізніше побудована Успенська церква. Церква була реставрована в 1937 р. зусиллями НТШ, розписи в церкві робив відомий львівський маляр Антін Манастиський. Тут і після татарського наїзду в 1241 р. залишався осідок галицьких єпіскопів, а деякий час і митрополитів. Від цього і походить назва села. В його околицях було близько десяти монастирів - Святих Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище, монастир домініканців на поляні Данилівській та інші. В селі створено заповідник “Княжий Галич”. Також створено музей під відкритим небом – хати під стріхою.
с. Сокіл. У долині під ставом колись тут з’явився образ, ніби його віднесли до Крилоса. Тут теж був монастир. Церква тепер греко-католицька, як і більшість у Придністров’ї. Задля цього в селі було проведено референдум. Ініціатори були впевнені, що усі проголосують за греко-католицьку церкву. Та всеж меншість (близько 30 чоловік православних) проголосувало проти. Це було несподіванкою. Колись в селі був великий сад.
с. Сілець. Дратчук Іван написав книжку про село. Струк Василь побудував капличку. Є музей села. Засноване село в середині 15 століття. Назва села, за переказами походить від слова сільце, оскільки в цих краях ішов гостинець з Володимира і Галича на Київщину і часто купці попадали в засідки. Сільце – засідка.
с. Тязів. Село засноване в 1232 році. Люди вважають, що назва його походить від іменя князя чи боярина Тяжа. Тут проходив гостинець з Галича. Церква побудови1928 року, як і багато інших, в раянські часи була закрита. У селі етнографічний музей. В бібліотеці села є вирізки і альбоми з історії села. З села походить Дорошенко Ярослав, голова спілки письменників Івано-Франківщини.
м. Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіславів). Місто розташоване між Надвірнянською і Солотвинською Бистрицями, за 15 км від Дністра. Після Львова Станіславів бул другим важливішим осередком українського життя в Галичині, хоча українського населення тут було не більше 20%. Це був центр греко-католицької єпархії і тут діяли Греко-Католицька Духовна семінарія та Богословський ліцей. Крім того, тут були ще три українські гімназії. Українське культурне та суспільно-політичне життя буквально вирувало. Крім “Просвіти” в місті діяло подібне до неї товариство “Скала”, яке мало більш релігійне спрямування. Були також мистецькі, економічні, профсоюзні, фізкультурні, харитатитвні та інші товариства. З міського аматорського театрального гуртка розвинувся професійний Театр ім. Тобілевича. В Станіславові працювало багато українських діячів, серед яких митрополит (тоді ще єпископ) Андрей Шептицький (1865-1944), адвокат, пізніший віце-президент УНРади ЗУНР Лев Бачинський (1872-1930), композитор і диригент Денис Січинський (1865-1909), лексикограф, автор українського правопису так званої “желехівки” Євген Желехівський (1844-1885), актор і режисер Микола Бенцаль (1891-1938). З пам’яток архітектури заслукговує на увагу бароккова греко-католицька церква з двома вежами.
смт. Єзупіль. Розташований на березі Бистриці недалеко від впадіння її в Дністер. На цьому місці з давніх давен були поселення людей. В княжі часи це було місто-фортеця. Пізніше, в 16-17 ст тут був побудований замок, тепер на його місці стоїть домініканський костел, в якому розташувалися військові. Є також дані, що тут був також оборонний домініканський монастир, фундований Яковом Потоцьким.
с. Маринопіль. Під час одного наїзду татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплинув Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода вигукнув: “Єзус-Марія!” і кінь виніс його на берег. На подяку Богові воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль (Маріампіль).
с. Устя Зелене. Церква в селі не дуже стара, судячи за архітектурою, кінця дев’ятнадцятого століття, а от дзвінниця поруч неї походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого. Вона складена з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини. В селі був також костел. За оцінкою Миколи Жарких - це, безсумнівно, першокласний витвір стародавнього мистецтва. Надмогильна плита в костелі з датою -1614 рік свідчить, що він побудований в на початку сімнадцятого або в кінці шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі пізнього бароко - всередині костелу зберіглася соковита барокова різьба, а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу
м. Тисмениця. Перша згадка про місто 1144 року, за іншими даними - з1062. Назва міста, можливо, походить від тисових лісів, які тут росли. За другою версією місто заснував якийсь Тисмен. В центральній частині було п’ять церков, але вона була повністю зруйнована разом з істричними пам’ятками після війни місцевими владами. З Тисмениці походить Кость Левицький (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19-го і початку 20-го ст. Він був співзасновником і головою Української Національно-Демократичної Партії, головою Українського парляментського клюбу у Відні, а у листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. В місті працює музей історії Тисмениці (директор Гаврилюк Степан Васильович).
с. Одаїв. В кручі над Дністром є багато печер. Колись там була глина в тих печерах. Мужчини почали там робити церкву - довбали дерев’яними сокирами ту глину. Вже навіть на престіл було місце. А жодна жінка на могла туди ходити, але була одна цікава. Вона понесла мужчинам їсти. Коли вона наблизилася, з глини зробився камінь, бо жінка була грішна. Розповідали селяни і про трагічні події, які розігралися в одній з криївок вояків УПА, що була в одній з печер. Взагалі в районі сіл Одаїв, Олеша, Долина було вогнище партизанського руху. Сильні бої між партизанами і частинами НКВС відбувалися у 1945 році. Тут діяло кілька загонів УПА, зокрема сотня “Шрама”. Один із загонів, власне, мав ту боївку в печері. З часом він поступово малів - частина бійців загинула в боях, дехто склав зброю і або здався владам, або виїхав в чужі краї. Кінець-кінцем в криївці залишилося лише кілька поранених бойовиків, які вже не проводили акцій, лише переховувалися. Одного разу один з них, Олекса Дземан (псевдо “Сокіл”) вийшовши в село за продуктами, викрив схрон енкаведистам і привів їх до печери. Зрадник умовляв хлопців скласти зброю і здатися. Партизани не вирішили не здаватися і підірвали себе гранатами. Про ці сумні події хтось із селян склав баладу, яку багато людей в селі знають напам’ять, а в пам’ять героїв селяни поставили на верху гори під дубом великий хрест. Тепер тут стоїть ще і капличка.
смт. Коропець. Серед місцевого населення збереглося багато переказів про графа Бадиню. Справжнє ім’ графа - Казімір Бадені (1846-1909). Він був намісником Галичини, прем’єром Австрії і міністром внутрішніх справ. Відомий в історії "баденівськими виборами” до парляменту у 1897 р., коли був запроваджений антиукраїнський терор. В Коропці граф побудував собі палац. Стиль архітектури - класично-синкретичний з бароковими ліпними геральдичними атрибутами, серед яких між рушниць і мисливських рожків почесне місце займає баральєф із зображенням перехрещених коси і ціпа. Особливо вражає мистецьке використання кольорової деревини для паркету і панелей на стінах. Бадиня в цілому залишив про себе добру пам’ять і гіперболізовані уяви про його багатство. Ось одна з легенд про нього. Граф Бадиня був дуже багатий і хотів викласти підлогу у свому палаці злотими. Але йому не дозволили, бо на монетах був зображений герб. Йому запропонували класти монети на ребро, але стільки грошей у графа не було. Як і в багатьох інших містах і селах тут національне громадське життя було дуже активне - успішно діяв "Маслосоюз", конкуруючи з польскою та єврейскою маслобойками, товариство
|
