Територіальна організація народного господарства й економічне районування України

Різні частини нашої країни відрізняються одна від одної не тільки природними, а й економічними умовами, трудовими ресурсами. Так, на одній території виробляють метал і машини, на іншій вирощують цукрові буряки чи видобувають вугілля. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції, кожна територія забезпечує нею інші частини країни, а одержує те, чого їй не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями чи країнами називається географічним або територіальним.
Спеціалізація окремої території складається історично. З розвитком господарства вона може змінюватись.
Щоб визначити спеціалізацію території, виходять з принципів розміщення виробництва. Чинниками такої спеціалізації є: а) природні умови та ресурси, що сприяють розвитку господарства; б) наявність трудових ресурсів; в) особливості географічного положення, зокрема по відношенню до транспортної мережі; г) галузі господарства, що склалися історично; д) необхідність виконання певного державного завдання.
Внаслідок географічного поділу праці формуються економічні райони — території, що відрізняються одна від одної своєю спеціалізацією. За часів входження України до складу ^РСР на її території виділялося три економічних райони —
Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. За площею і назвами вони не були районами України. Офіційний їх статус у минулому — економічні райони СРСР. Так, назва «Південно-Західний район» відображала його розміщення по відношенню до Москви, а не Києва.
З проголошенням незалежності перед молодою Українською державою постало багато соціально-економічних проблем. Адже Україна — одна з найбільших країн Європи і має певні внутрішні територіальні відмінності.
Ринкові відносини, що поступово впроваджуються в Україні, конкуренція, вільна гра цін тощо впливають на територіальну організацію народного господарства. Зменшується частка суб'єктивного, тобто того, що йде від волі і бажання людини, в економічному районуванні і зростає значення об'єктивного, тобто того, що базується на законах економічного розвитку. Відбувається зміна в механізмі територіального поділу праці. Неефективні та збиткові підприємства, навіть окремі галузі банкрутують і переспеціалізовуються. Так, нині зменшується частка вугільної промисловості і чорної металургії в Донбасі та Придніпров'ї. Водночас є перспективи зростання виробництва і підвищення якості продукції в економічно відсталих районах, наприклад Подільському, на основі розвитку агропромислового комплексу.
Зростає значення також чинника географічного положення в розвитку економічних районів. Ті з них, що виходять до морів, межують з іншими країнами, мають перспективи створення вільних економічних зон, де кращі умови для проникнення іноземного капіталу та міжнародного співробітництва, ніж в інших районах. Утворення таких зон можливе в Карпатському, Північно-Західному, Причорноморському районах. Так, уже тепер для Іїівнічно-Західного району розроблено проект «Єврорегіон Буг», який передбачає більш тісне співробітництво з країнами Європи.
Зважаючи на природні, соціально-економічні, історичні та інші чинники, нині на території України виділяють дев'ять економічних районів: Донецький, Придніпровський, Північ-но-Східний, Столичний, Центральний, Подільський, Північно-Західний, Карпатський і Причорноморський (табл. 5).
Проаналізуйте таблицю. Зробіть висновки. Чи правильний, з вашої точки зору, такий підхід до районування території України? Які його недоліки вам впали в око? Що б могли запропонувати ви? Обґрунтуйте свою позицію.
Поділ на економічні райони, що відрізняються рівнем розвитку, звичайно досить умовний і не усталений. Проте глибоко вивчати територію країни найкраще за сіткою економічного районування (мал. 108).
Отже, розглянемо кожний з економічних районів окремо.