Розділ 5. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в 1939 p. — 90-ті роки XX ст.

КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 5. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в 1939 p. — 90-ті роки XX ст.
5.1. Господарство України в роки другої світової війни
Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 p. Згідно з пактом Молотова — Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 p. до Української РСР була приєднана Буковина. В 1939— 1940рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис. підприємств. "Найпопулярнішим" заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 p. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 p. по червень 1941 p. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.
Проте демонтаж соціально-економічної інфраструктури негативно вплинув на розвиток господарства у західних областях. На кінець 1939 p. було конфісковано і перерозподілено понад 2 млн га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У тяжких умовах опинились господарства заможних селян. Вони були обкладені високими податками.
Уже в 1940 p. виникли перші колгоспи. До середини 1941 p. було колективізовано близько 13 % селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства.
Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади. Репресіям піддавались насамперед заможні селяни.
Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти й виселення колишніх функціонерів старих політичних партій, великих і малих підприємців, поміщиків, осадників, заможних селян. Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.
Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. чол. їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.
Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — "куркулів" (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецькорадянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.
В умовах сталінського тоталітарного режиму залишалося важким політичне та соціально-економічне становище населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %.
Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 p.
Деякі позитивні зрушення відбулись у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 % .
У червні 1941 p. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 p. німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42 % населення, і велику частину його економічного потенціалу.
Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.
У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів Західної та Правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. План хлібоздачі був виконаний на 28,5%. В цей самий час трудівники українського села здали державі багато тваринницької продукції. До 20 вересня план поставок м'яса було виконано на 80,5 %, до 10 вересня план здачі молока — на 68,3 %, яєць — на 58,4 %.
Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент. По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі". Всі промислові підприємства, які могли б використати окупанти, знищувалися. Страхітливих руйнувань зазнав Київ. Радянськими військами, що відступали, знищувалися підприємства, багато пам'яток архітектури. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів на Дніпрельстані, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.
Уже з самого початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Лише до листопада 1941 p. з України було вивезено в Росію, Середню Азію більш як 500 великих підприємств. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. осіб. Харківський тракторний завод, переобладнаний для випуску танків, було демонтовано та евакуйовано разом із 4673 фахівцями й обслуговуючим персоналом. З України було евакуйовано ЗО 212 тракторів, більш як 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств, що було евакуйовано, не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано.
Більшість евакуйованих робітників перебувало у тяжкому матеріальному становищі. Робочий день було збільшено до 10—12 годин, а на деяких підприємствах він становив 14 годин.
У серпні 1941 p., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити територію України на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Рейхскомісаріат Україна, обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне. Німці перетворили Галичину на один з районів генерального губернаторства Польщі. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані Румунії (союзникові Німеччини) й стали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.
Гітлерівський режим поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ.
Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Мінімум 5,3 млн чол. або кожен шостий мешканець України загинув у цій війні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці у Німеччину. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 млн осіб. Втрати в економіці були величезними. Знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки, завдані Україні та її економіці, становили 40 % .
Страхітлива жорстокість нацистської влади виявилася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування в міста. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрну країну. Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст змушені були перебиратися до села. Київ, наприклад, втратив більше 60 % жителів. Населення Харкова, яке на початку німецької окупації становило 700 тис., зменшилося на 230 тис. чоловік.
Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту воєнної техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.
Німці зберегли колгоспи під своїм наглядом, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так українські селяни швидко втратили надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Вони змушені були тяжко працювати на своїх нових поневолювачів. 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.
Тільки протягом 1943—1944 pp. окупанти вивезли з України до Німеччини: 9 млн т зерна, 622 тис. т м'ясних продуктів, 950 тис. т олії, 108 тис. т масла, 400 тис. т цукру, 2,5 млн т корму для худоби. За цей час гітлерівці пограбували 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станцій. В ході каральних акцій нацисти знищили 256 сіл.
Гітлерівці насаджували "нову земельну аристократію", тобто створювали німецьку касту феодалів. Під час окупації в Україні було створено 2 215 маєтків загальною площею понад 6,3 млн га. Було розроблено заходи, спрямовані на організацію на селі хуторських господарств з "українців німецького походження" (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів). 15 жовтня 1942 p. окупаційна влада видала розпорядження про масове насильницьке вигнання українського населення з його власних земель і утворення на них спеціальних селищ ("хегенвальдів"). Лише у восьми західних областях України загарбники силою вигнали населення з 357 тис. селянських дворів. Грабуючи українських селян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань.
Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 p., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна. Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля". З 300-кілометрової смуги вздовж лівого берега Дніпра окупанти насильно вивезли велику кількість людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська, Кременчука спалили. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоча не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищили майже всі відбудовані мости через річки, залізничні вузлові станції, порти тощо.
Після визволення української землі одразу розпочалася відбудова господарства, міст і сіл республіки. Із 75 млрд крб., відпущених урядом СРСР під час війни на відбудову народного господарства районів, визволених від фашистської окупації, 17,28 млрд крб., тобто четверта частина, призначалися для відродження економіки України. З усіх капіталовкладень, виділених протягом 1943—1945 pp. для вугільної промисловості європейської частини СРСР, близько 72 % було направлено на відбудову Донбасу. Бюджетні асигнування на відродження металургії Півдня в 1943—1944 pp. становили близько 40 % всіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Головна увага приділялася відбудові тих підприємств, транспортних магістралей, електростанцій, які найменше постраждали і могли бути використані в оборонних цілях.
Основу відбудови народного господарства України становив насамперед паливно-енергетичний комплекс. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його частка у загальному видобутку колишнього СРСР зросла до 26,7 %. Уже в 1944 p. знову почали виплавляти сталь та виробляти прокат найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі, хоча держава виділила на ці потреби недостатню суму грошей. Справа ускладнювалася тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941—1942 pp., була визнана цілком слушно недоцільною. На Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.
Проте загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова система могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. Ще гострішою була житлова проблема. У республіці 10 млн людей залишилися без житла.
Завдяки самовідданості українського народу було відбудовано наприкінці війни майже ЗО % довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи науки та культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл відбудовувалися повільно. Уряд СРСР виділив для відбудови економіки лише 18,3 млрд крб., що становило 24 % загальної суми, виділеної радянським територіям, що постраждали від німецько-фашистських загарбників. Разом з тим матеріальні збитки України оцінювалися 286 млрд крб., або 42% загальних втрат СРСР.
Отже, в роки другої світової війни Україна стала ареною жорстокої боротьби двох тоталітарних систем, які змагалися, боролися за володіння її багатствами. Німецькі фашисти, здійснюючи свою антиукраїнську окупаційну політику, широко використовували злочинний досвід сталінського режиму:
• формування концентраційних таборів для ізоляції та знищення потенціальних і активних ворогів системи;
• депортація працездатного населення як резерву робочої сили на будови та підприємства німецького рейху;
•подібно до 1933 p. використання організованого голоду як інструменту етноциду в Україні;
• збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промислової продукції;
• цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками.

5.2. Відбудова і розвиток промисловості
Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 p. розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до України було включено Крим.
Складним було демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило 41,3 млн, а у 1945 p. — 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен шостий житель України загинув. Решта була депортована на примусову працю у Німеччину, евакуйована на Схід, заслана до таборів. Майже мільйон поляків у 1944—1946 pp. виїхало до Польщі, а в Україну переселилося близько 500 тис. українців. За 1945— 1948 pp. повернулося близько 2,2 млн демобілізованих воїнів, а також практично всі евакуйовані. Проте довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p. Після 1950 p. темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6 % у 1950 p. до 0,81 % в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася в середньому на 0,5 % на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила 51 %.
За етнічним складом зросло російське населення — 7 млн, або 16 % , у Східній та 330 тис., або 5 %, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.
Після війни залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти 1940 p. У 1950 p. цей показник становив 81 %. Протягом 50—60-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5 % у 1960 p.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8 %. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві — 42,7 %, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління — 18,5 %.
Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951—1956 pp.), шостого (1956— 1960 pp.), сьомого (1961—1965 pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.
Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було вироблено лише 26 % промислової, 49 % сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31 % . У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45 % .
Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвивалася промисловість — 34,6 % щорічно при 22—23 % по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.
Про зростання обсягу промислового виробництва важкої індустрії України на 1950 p. свідчать такі дані:

З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава — Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90 %).
Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.
У 1950р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.
Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9 %, морського транспорту — на 50 %, автомобільного — на 117 %.
Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80 %). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.
Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 p.
Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946—1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами — 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7 %. Інвестиції на 85,7 % направлялися у важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування припадало 11 %, на господарство союзного підпорядкування — 89 % загального обсягу капітальних вкладень.
У 50-х — першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951—1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний доход — на 11,7 %, за 1959—1965 pp. — відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв'язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1 %.
За 1951—1965 pp. було побудовано 1960 великих підприємств. Про загальне піднесення виробництва та його галузеву структуру свідчать такі дані:

Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі "примітивної індустріалізації". Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частка засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62 % у 1940 p. до 72,4 % у 1965 p.
У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951—1965 pp., було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. На розвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.
Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х — в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27 % у 1965 p. порівняно з 9 % у 1958 p. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8 % в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.
Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася до 6,6 % у 1965 p. проти 20 % у 1950 p.
Порівняно з довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 p. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 p. у 4 рази, виплавлення чавуну — в 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — в 3,7, труб сталевих — в 3,1 раза. Почали виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію за 1951—1965 pp. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.
Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню та металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили у 50-х роках 16,5 %. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, мотовелосипедів, холодильників, пральних машин, пилососів. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний. Сумський електронних мікроскопів. Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за 1960—1965 pp. було побудовано 22 заводи. На 1965 p. було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 % середньорічних у 1960—1965 pp.). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат. Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.
Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу "700" і "800", керамічних труб, опор для ліній електропередач, стінових панелей. Створена нова галузь — великопанельне домобудування.
Вводилися в дію нові потужності у легкій і харчовій промисловості: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.). Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва, Херсонський бавовняний. Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959— 1965 pp. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано більш як 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.
Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1954 p. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну йшла продукція у 81 країну світу. Зріс вантажооборот морського, автомобільного, повітряного транспорту.
Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, їх співвідношення у 1965 p. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9 %. Продовжувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 p. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки (за вартістю).
В 1950—1965 pp. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70 %, підприємств — 10, колгоспів — 12, населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—ЗО % , у першій половині 60-х років — 28 % усіх капіталовкладень, решта — на будівельно-монтажні роботи. За сферами господарства капітальні вкладення розподілялися так: матеріальне виробництво — 67,5 %, з них: промисловість — 39,3, сільське господарство — 16, будівельна індустрія — 2,4, транспорт і зв'язок — 9,8; нематеріальне виробництво — 32,5 %, з них: житло — 19,1, торгівля, освіта, наука, охорона здоров'я та ін. — 13,4 %.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом, використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 p. до 60 %, річковому — до 78, морському — до 68,5 %. Лише в 1959—1965 pp. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 p. у промисловості України налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно механізовано й автоматизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство. Зросла продуктивність праці.
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами розвитку країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталоємність зростала. З'явилася тенденція зниження рентабельності. Зростання національного доходу було нижче за союзний. На кожен карбованець основних фондів він зменшився з 2 крб. у 1953 p. до 1,5 крб. у 1965 p. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (б % на рік) машини, устаткування списували кожні 16— 17 років, а третину обладнання застосовували аж до фізичного знищення.
Повільно впроваджували досягнення науково-технічного прогресу. Винахідництво недостатньо стимулювалося матеріально, практично не існувало патентного права. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок, житлове будівництво. Залізниці республіки обслуговувались електро- і тепловозною тягою на 59 %. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15 % всіх промислових капіталовкладень. Хронічно бракувало споживчих товарів. Неповністю використовувалися виділені капіталовкладення. Тільки в 1965 p. в Україні було не завершено 52 об'єкти.
Гальмувала економічний розвиток система управління та планування промисловості. Протягом другої половини 40-х — початку 50-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республіканськими міністерствами (у березні 1946 p. народні комісаріати були перетворені на міністерства).
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. У 1954 p. створено союзнореспубліканські міністерства чорної металургії та вугільної І промисловості України. У 1956 p. перетворені з союзних в на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР. Протягом 1953—1956 pp. у республіканське підпорядкування перейшло близько 10 тис. підприємств і організацій. Частка продукції республіканської промисловості зросла до 76 % проти 34 % у 1953 p. Розширилися права директорів підприємств у плануванні виробництва, реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.
Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та планування. Внаслідок реформи 1957 p. керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території незалежно від профілю. Держплан здійснював лише загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Розробку планів починали на підприємствах, продовжували у раднаргоспах, потім у Держплані республіки і Держплані СРСР. Основними методами планування залишався балансовий. Почали впроваджувати економікоматематичні методи і моделі. За основний показник ефективності господарства приймалося співвідношення приросту національного доходу в порівняних цінах і капітальних вкладень у сферу матеріального виробництва. Проте реформі не підлягали воєнна промисловість та енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри.
На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський, Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Херсонський, а у 1960 p. — ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У I960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 p. — Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.
Посилилась концентрація виробництва. В 1957—1960 pp. об'єднано 800 фабрик і заводів у 400 укрупнених підприємств. На початку 60-х років з однотипних підприємств виникли виробничі об'єднання, що користувались правом юридичної особи і працювали як госпрозрахункові (перше
— взуттєва фірма "Прогрес" у Львові).
У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління (об'єднували 2—3 радгоспи). Це призвело до ускладнення виробництва і виникнення нових труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподарського комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували єдність технічної політики, не розв'язували комплексно господарські проблеми. Порушилося централізоване керівництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х
— першої половини 60-х років припинилися з усуненням М. С. Хрущова від влади у 1964 р.
Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему управління суспільством. Проте економічні труднощі посилили соціальну напруженість в Україні і потребували вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965 р. розпочалася перебудова, завданням якої був перехід від адміністративних до економічних методів управління господарством на основі постанов партії й уряду. Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на вдосконалення форм поєднання територіального і галузевого принципів управління, централізованого планового керівництва економікою і господарської самостійності підприємств, посилення стимулювання виробництва.
За програмою реформ управління господарством було ліквідовано раднаргоспи і відновлено систему управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових міністерств, а також республіканське міністерство місцевої промисловості.
Створено управління матеріально-технічного постачання нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капітальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід від показників обсягу валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань поставок. Оцінка ефективності господарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася показниками прибутку, рентабельності. Зросло значення системи економічного стимулювання, заснованої на таких інструментах, як ціноутворення, кредитування, преміювання. На підприємствах утворювалися фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство.
Завданням Держплану УРСР була розробка планів розвитку господарства усіх галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного підпорядкування. Декларувалася стабільність планових завдань. Основною формою планування мав стати п'ятирічний план з розробкою найважливіших завдань по роках з орієнтацією на кінцеві результати діяльності. Основним методом планування залишався балансовий за основними видами продукції, ширше використовували програмно-цільовий і економіко-математичний методи.
Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 p. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 p. на нові умови роботи перейшло 100 підприємств, у 1970 p. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу продукції.
На першому етапі проведення реформи (1966—1970 pp.) окремі промислові підприємства досягли певних успіхів у господарстві. Проте згодом реформа зазнала повного краху. Вона не мала комплексного характеру, охоплювала тільки промисловість, не змінювала структурної, інвестиційної політики. У міністерствах і відомствах перевага надавалася звичним, стійким, централізованим адміністративним формам управління. Більшість управлінців (управлінський апарат Союзу РСР досяг майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств) були не досить компетентними. Вони не тільки не хотіли, а й не могли швидко зорієнтуватися в нових умовах господарювання. Міністерства і відомства за інерцією продовжували ставити перед підприємствами застарілі завдання, самостійність і госпрозрахункові права підприємств обмежували. Економічні методи підміняли адмініструванням; 95 % підприємств, які знаходилися в Україні, були союзного підпорядкування (для порівняння: в Росії — 93 %, в Прибалтиці — 90 %).
З кінця 70-х років розпочався новий етап перетворень у системі керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х років, нова система заходів охоплювала всі галузі господарства та рівні управління (від підприємства до Рад Міністрів союзних республік). Підвищилася роль Рад народних депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових (10—20 років), п'ятирічних та річних планів, їх складовою частиною стали цільові комплексні науково-технічні, економічні та соціальні програми. З'явився спеціальний розділ плану — вдосконалення управління. У 1983 p. було прийнято Закон про трудові колективи. Проте більшість повноважень трудових колективів мала дорадчий характер. У 1974—1986 pp. проводився економічний експеримент, за яким підприємства-учасники одержували більшу самостійність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання. Однак експеримент охопив лише близько ЗО % об'єднань і підприємств України, які реалізували 50 % загального обсягу продукції. Обмежувались їхні права у використанні засобів фондів розвитку виробництва, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. У 1987 p. було прийнято рішення про переведення всіх підприємств на повний госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств залишались обмеженими.
Внаслідок серйозних деформацій в управлінні господарством протягом 1971—1990 pp. існувала негативна динаміка зростання найважливіших економічних показників в Україні. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Українській РСР становили відповідно у 1966—1970 pp. — 6,7 і 7,8 %, у 1971—1975pp. — по 5,6, у 1976—1980pp. — 3,4 і 4,3, у 1981—1985 pp. — 3,5 і 3,6 %. Рівень приросту виробництва цієї промислової продукції також знизився. Якщо у восьмій п'ятирічці він становив 8,8 %, у дев'ятій — 8,4, в десятій — 7,2, в одинадцятій — 3,9, то в дванадцятій — 3,5 % . Протягом 1965—1980 pp. в Україні більше ніж в 2 рази зменшилися темпи зростання продуктивності праці. Більшість планів в республіці не виконувалося, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.
Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне спрямування. Україна досягла певних успіхів у розвитку паливно-енергетичного комплексу. На території України були побудовані найбільші в Європі Запорізька й Вуглегірська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні електростанції. Завершено будівництво двох останніх агрегатів на Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і газовики України. Було введено в експлуатацію газопроводи Єфремівка — Київ — Кривий Ріг. У 1975 p. було видобуто 68,7 млн м3 природного газу, почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ.
Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Розвивались і такі галузі, як машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна. Зароджувалась мікробіологічна промисловість. Частка групи А в структурі промислового виробництва становила в 1970 p. 71 %, в 1985 p. — 72 %.
Почалося конструювання і виробництво електроннообчислювальної техніки. Кількість комплексно-механізованих і автоматизованих підприємств зросла у 1985 p. до 1,2 тис., механізованих потокових ліній — до 30,5 тис., автоматизованих ліній — до 5,4 тис. Більшість їх припадала на машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато винаходів з високим економічним ефектом впровадили науковці Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона АН УРСР (в космосі, при прокладанні газопроводів та ін.). Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була продукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У республіці освоєно виробництво потужних тепловозів, тракторів, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.
Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася проблема якості промислової продукції. У її загальному обсягу вищої категорії якості у 1986 p. досягли лише 15,9 % виробів. Значна частина виробів не відповідала світовим стандартам, що призводило до великих матеріальних і моральних втрат.
Намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу.
Перехід на інтенсивні методи розвитку народного господарства затримувався, неефективно використовувалися матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, що також були серйозною ознакою застою в економіці. Не використовувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була продуктивність праці на виробництві. За 1970—1985 pp. на 1 % й приросту витрачалося 2,1 % приросту оновлених виробничих фондів. За даними Держкомстату СРСР, продуктивність праці була нижчою, ніж у США, в промисловості в 2 рази, в сільському господарстві — в 5 разів. На виробництво одиниці національного доходу в СРСР витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах.
Помітно знизилися фондовіддача і рівень рентабельності:
відповідно 76 і 70 % у 1985 p. порівняно з 1970 p. Одночасно зросла матеріалоємність продукції. Загальна вартість ненормованих ресурсів становила 75 % матеріальних витрат на виробництво продукції.
В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які економічно були малорентабельні, а для навколишнього середовища і здоров'я людей — навіть шкідливими. Як згадки про марнотратство і безгосподарність збереглися на території України рукотворні "моря" на Дніпрі, "найбільші в Європі" Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови, які народному господарству тільки шкодять. Без глибокого наукового обгрунтування, врахування думки громадськості високими темпами розвивалась атомна енергетика: розгорнулося будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнародним стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобильської АЕС.
Незадовільне використання людських сил, матеріальних і особливо природних ресурсів призвело до економічної кризи.

5.3. Сільське господарство
Післявоєнна відбудова сільського господарства України проходила у важких і складних умовах. На 1945 p. практично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Проте порівняно з довоєнним періодом було засіяно 71 % посівних площ колгоспів і 32 % радгоспів, валовий збір зернових досяг 46,9%, врожайність — 48 % (7 ц/га), поголів'я всіх видів худоби — 43 %, парк сільськогосподарських машин — 43,2 %. Основною силою в колгоспах були жінки, які виробили 72,2 % всіх трудоднів. Грунт під посіви готували вручну. Нерідко колгоспники самі впрягалися в упряж замість худоби. Державі було здано більше 56 % вирощеного зерна, а у багатьох колгоспах вилучено фураж і посівні фонди. Селяни не отримали повністю визначені на трудодень 400 г зерна. Як наслідок наприкінці 1945 p. розпочалися продовольчі труднощі, особливо на півдні країни.
Становище у сільському господарстві потребувало перегляду аграрної політики. Однак у 1946 p. продовжувалося форсоване розширення оброблюваних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів, зберігався низький агротехнічний рівень виробництва. Малосніжна зима 1945— 1946 pp., весняно-літня посуха (до +39 °С) ускладнили ситуацію. Врожайність зернових у 1946 p. становила в середньому 3,8 ц/га, цукрового буряка — 43 ц/га. За цих умов початковий план здавання державі зерна Україною 340 млн пудів було збільшено на 10 %. Колгоспи, отримавши кращий урожай, мали змогу збільшувати на 50 % плани заготівель, що виходили з передбачуваної, а не з фактичної врожайності. Тому план здавання зерна часто доводили більшим, ніж було зібрано урожаю. Наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. Україна здала державі фактично все зрощене зерно, проте план здавання зерна було виконано лише на 3 % . Посівна компанія 1947 p. забезпечувалася за рахунок насіннєвої позики, що покривала лише 60 % потреб. Складне становище з кормами зумовило падіж худоби. Поголів'я худоби в колгоспах зменшилося, зокрема великої рогатої на 12 %, свиней на 50 %.
Опір селян проведенню хлібозаготівель долався репресіями. До кримінальної відповідальності притягували селян за законом від серпня 1932 p. ("закон про п'ять колосків"), керівників господарств, серед яких понад 70 % становили учасники війни, інваліди. Трагедією краши став голод, що розпочався взимку 1946—1947 pp. і охопив східні області. За офіційною статистикою, від голоду померло 810 тис. осіб. Замість допомоги Україні СРСР зерно експортував (7 млн т 1946 p.), причому значну частину надавав іншим країнам безплатно.
Після кризи 1946—1947 pp. розпочалося повільне піднесення, проте підхід до розв'язання проблем сільського господарства лишався старим: форсування виробництва в умовах жорсткої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 p. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства, що давали селянам 70 % усіх грошових доходів, 80 % м'яса, 90 % картоплі. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.
Наприкінці відбудовного періоду (1950 p.) сільське господарство досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані:

Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. Вкладалися вони в основному на придбання машин (33 %), будівництво (67 %). Техніка залишалася державною. Колгоспи користувалися нею через посередництво машиннотракторних станцій (МТС). Механізація забезпечувала оранку (на 93 %), сівбу (на 70 %), збирання зернових культур (на 34 %). Інші роботи виконувалися майже повністю вручну. У республіці було електрифіковано 18 % колгоспів, 88 % МТС, понад 90 % радгоспів. Менше норми вносили мінеральних і органічних добрив. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 p., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. Фактично всю продукцію здавали державі. Діяльність колгоспів регламентувалася, матеріальних стимулів не було. Панувала теорія Лисєнка, повністю відірвана від потреб сільського господарства.
З середини 1948 p. почалася масова колективізація на західноукраїнських землях, 'u проводили тими самими методами, що й в 30-х роках: посилення податкового тиску на заможних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру, Казахстан, політичний контроль. Хід її ускладнювався збройною боротьбою УПА. На відміну від Східної, у Західній Україні не було голоду. На початок 1950 p. було колективізовано 96 % селянських господарств і усуспільнено 99,4 % орної землі.
На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950—1953 pp. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %.
Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953—1955 pp., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.
З січня 1954 p. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі.
Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. В 1953—1958 pp. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Скасовано обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. У 1958 p. відмінено обов'язкові поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані за зонами країни. Змінилася практика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників.
Важливе значення мала реорганізація в 1958 p. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафтопродуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів.
Протягом 1951—1960 pp. збільшилися капіталовкладення, що становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.
Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 pp. становили понад 7 %. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8 %, радгоспах — на 16 %. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951—1958 pp. обсяг валової продукції збільшився на 65 %, то з 1959 по 1964 p. — лише на 22 %. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2 %.
Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 p. були меншими порівняно з 1954—1957 pp. За цих умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла. З 1963 p. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 p. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми.
Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 pp. становили 16,5 % усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, радгоспах у 2,5 раза. Однак фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. в 1958 p. до 0,87 крб. в 1965 p. у колгоспах і відповідно у радгоспах з 0,92 до 0,77 крб.
Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося у 1954 p., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 % всіх посівів у 1950 p. до 40,9 % у 1960 p. 3 1955 по 1964 pp. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 p. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 p., у 1962 p. посіви кукурудзи досягли понад 20 % усієї посівної площі. Однак врожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).
Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за рахунок розширення посівних площ. Так за 1940—1960 pp. посіви соняшника збільшилися в 2 рази, врожайність — у 1,2 раза, відповідно цукрових буряків у 1,7 і 1,4 раза. Для того щоб збільшити валові збори сільськогосподарських культур, скоротили площу під чистими парами:
з 12,3 % у 1940 p. до 6,7 % у 1958 p. і до 0,4 % у 1963 p.
Проводилася політика обмеження особистих господарств колгоспників. Так, у 1955 p. удвічі зменшено розміри присадибного господарства. У 1956 p. встановлено грошовий податок з громадян, що тримали худобу в містах, а в 1959 p. і це було заборонено. Відповідно до законів 1963 p. знову було підвищено податки на утримання худоби. В 1954— 1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14,3 %. На колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, підвищилися ціни.
Виснаження цілинних земель, посуха 1963 p., застій сільськогосподарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.
Протягом 1951—1965 pp. певних успіхів було досягнуто в розвитку тваринництва. За вартістю валової продукції воно майже дорівнювало рослинництву. Збільшилося поголів'я тварин, підвищилась їхня продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. Частка колгоспів і радгоспів за 1951—1958 pp. за загальною кількістю великої рогатої худоби зросла з 53 до 62,9 %, корів — з 24,1 до 46,2, свиней — з 60,7 до 68,7, коней — з 99,2 до 99,4, за виробництвом м'яса — з 24,7 до 45, молока — з 19,1 до 50,5, вовни — з 77,3 до 84,7, яєць — з 10,6 до 14,1 % . Проте частка особистих підсобних господарств населення поступово зменшувалась, особливо в 60-х роках. В 1970 p. вона становила за поголів'ям великої рогатої худоби 21 %, виробництвом м'яса — 37, молока — ЗО, вовни — 4,8, яєць — 62 %. На розвиток тваринництва негативно впливала нестача кормів, породної та племінної худоби.
Поступово підвищувався індустріальний рівень виробництва. Наприкінці 1958 p. тракторів було 168,4 тис., зернозбиральних комбайнів — 64,8 тис., вантажних автомобілів — 129 тис., у 1965 p. — відповідно 257, 56,9, 80,4 тис. Техніка якісно вдосконалювалася за рахунок надходження дизельних, колісних, гусеничних тракторів, самохідних комбайнів, навісних машин і знарядь, гідравлічних пристроїв. Почали застосовувати автоматизовані зернові токи, доїльні установки, пристрої для приготування кормів, механізоване водопостачання. Енергетичні потужності лише в 1960—1965 pp. зросли з 25,6 до 40,3 млн к. с. Підвищився рівень електрифікації. За 1953—1965 pp. загальне споживання електроенергії зросло з 277,2 до 4505 млн кВт/год (у 16,3 раза).
Проте механізація і електрифікація села були незадовільними. До комплексної наближалася лише механізація вирощування зернових культур. До державних енергосистем було приєднано 69 % колгоспів і 88 % радгоспів. Не задовольнялися культурно-побутові потреби села. Негативно впливало на врожайність культур недостатнє застосування органічних і мінеральних добрив, хоча внесення їх з року в рік зростало. Непродуктивними були спроби "перебудови природи" насадженням лісових смут та будівництвом зрошувальних каналів.
Державні закупки залишалися примусовими. Розміри заготівель зерна в колгоспах змінювалися так: 1946—1950 pp. — 5,9 млн т на рік (35,7 % врожаю), відповідно за 1951— 1955 pp. — 7,5 (38,2 %), 1956—1960 pp. — 6,0 (30,4 %), 1961— 1964 pp. — 9,1 (40,2 %). Радгоспи здавали майже 100% врожаю.
Протягом 50-х — першої половини б0-х років здійснювалися організаційні зміни, про що свідчать такі дані:

За цей період збільшилася кількість радгоспів (з 935 у 1950 p. до 1343 у 1965 p.). За розмірами вони були у 2—З рази більшими, ніж колгоспи. Посівна площа їх становила у 1965 p. 16 % загальної посівної площі.
Концентрація виробництва поєднувалася із спеціалізацією. У 1965 p. в Україні займалися відгодівлею худоби близько 800 колгоспів і 500 радгоспів, на вирощуванні овочів спеціалізувалися 223, яєць і м'яса птиці — 139 радгоспів. Колгоспи і радгоспи України були рентабельними. Рівень рентабельності коливався від 29,7 % у 1960 p. до 44 % у 1965 p.
У 1964 p. було скасовано укази 1959—1963 pp., що обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Проте нові укази також встановлювали певні норми утримання худоби в особистій власності громадян.
У березні 1965 p. було розпочато реформу в сільському господарстві. Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів. Підвищувалися закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові культури, соняшник, продукцію тваринництва. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка — 50 % основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Керівництво здійснювали на основі директивності та жорсткої регламентації.
Негативні тенденції у розвитку сільського господарства призвели на початку 80-х років до чергової зміни системи управління сільським господарством. Було розроблено Продовольчу програму (1982 p.). З метою координації діяльності трьох структурних ланок агропромислового комплексу (АПК) утворено основні та районні агропромислові об'єднання, єдине Міністерство сільського господарства. Центральним органом управління АПК став союзно-республіканський агропромисловий комітет.
За програмою 1986 p. продовжувалася перебудова управління на селі. Відповідно до неї встановлювалися стабільні по роках плани закупівель зерна. Понадпланова продукція залишалась у розпорядженні господарства. Залежно від кінцевих результатів оплачувалася праця керівників і спеціалістів АПК. Скорочувалася кількість показників, що оцінювали діяльність господарств (рівень рентабельності та приріст продукції), їх інвестування мало здійснюватися переважно за рахунок власних засобів та кредитів Держбанку.
Протягом 70—80-х років головна увага приділялася подальшій індустріалізації сільського господарства з метою забезпечення населення продовольством, а промисловості — сільськогосподарською сировиною. Частка капіталовкладень у сільське господарство у загальній їх структурі зросла на 27—28 % і в 1970—1985 pp. становила 84,9 млн крб. Проте власні вклади колгоспів зменшилися на 15 %. Поліпшилася технологічна структура інвестицій. Витрати на машини, устаткування збільшилися до 35,4 % проти 25,6 % у 1970 p. Як наслідок основні виробничі фонди зросли у 2,5 раза. Велику частку в їхній структурі займали будівлі та споруди (66 %). Тракторний і комбайновий парки зросли відповідно на 263,4 і 46,9 тис.
Індустріальний рівень виробництва підвищувався за рахунок електрифікації, хімізації, меліорації. Протягом 1971—1985 pp. виробниче використання електроенергії збільшилось у 2,9 раза, площа меліоративних земель — до 12 % сільськогосподарських угідь, поставки мінеральних добрив — у 10 разів.
Певні зрушення відбулися в організації сільськогосподарського виробництва. Збільшилася кількість радгоспів, утворилася мережа міжгосподарських підприємств і організацій. У 1985 p. функціонувало 96 виробничих агропромислових, сільськогосподарських і науково-виробничих об'єднань.
Позитивною ознакою було підвищення продуктивності аграрного сектора у середньорічному обчисленні в 2,1 раза. Результатом перетворень у сільському господарстві стали суттєві зміни у рівні механізації виробництва. За офіційною статистикою, у 1985 p. за індустріальною технологією вирощувалося кукурудзи на зерно 74 %, соняшника — ЗО, цукрових буряків — 78, утримувалося великої рогатої худоби 58 %, свиней — 64, птиці — 86 %. Україна в цілому забезпечувала власні потреби у продовольчій продукції. Частка її ввезення не перевищувала 2 %.
Стан сільського господарства у повоєнні роки ілюструють такі дані:

Проте певні досягнення в аграрному секторі не змінили його статусу як найбільш економічно слабкої, занедбаної ланки господарського організму. Знизилися середньорічні темпи економічного зростання валової продукції сільського господарства з 3,9 % у 1966—1970 pp. до 1,1 % у 1981— 1985 pp. Національний доход в сільському господарстві зменшився за 1966—1985 pp. на 23 %. Рентабельність знижувалась, у 1985 p. вона становила 17 % у колгоспах і 15 % у радгоспах проти 42,1 % у 1966 p. В 1970—1985 pp. на 57,3 % знизилася фондовіддача. Відбувалося подорожчання техніки, будівельних матеріалів, нафтопродуктів, що постачалися сільському господарству, на 35—150 %. Продуктивність рослинництва та тваринництва у 2—3 рази була нижча, ніж в економічно розвинених країнах.
Керівництво аграрним сектором ґрунтувалося на старих формах господарювання, не забезпечувалася належна інтеграція всіх ланок АПК. Змін у стилі та методах роботи партійних і радянських органів практично не відбулося.

5.4. Фінанси, кредит, добробут
Державний бюджет країни об'єднував республіканський і місцеві. За його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства, економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 p. становив у 1950 p. 225, у 1960 p. порівняно з 1950 p. — 434, у 1985 p. порівняно з 1960 p. — 415,8, у 1990 p. порівняно з 1985 p. — 140,7.
З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 p. було здійснено грошову реформу, І.Ї проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до 10 000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. — зменшувалися наполовину. Облігації державних позик замінювалися на облігації конверсійної 2 %-ї позики 1948 p. у співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювалися як 5:4 або вилучалося 20 % їх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 p. було підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень, 31 березня 1950 p. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземних валют, переведено його на власну золоту базу.
У 1961 p. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 1961 p. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.). Долар став оцінюватися в 90 копійок замість 4 крб.
Протягом перших повоєнних років податкова система була уніфікована і спрямована на чітке визначення обсягів податків республіканського й особливо місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у фінансовій системі Радянського Союзу намітилася тенденція розширення повноважень союзних республік. Вони одержали право самостійно визначати доходи і видатки в розрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії видатків. За республіками були закріплені певні повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами.
Було внесено зміни у податкову політику. В 1953 p. прийнято новий закон про сільськогосподарський податок. Замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими ставками, з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору. Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів, сімей військовослужбовців та ін.). У 1957 p. замість чотирьох різних ставок (у розмірі від 6 до 15 %) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14 %, що була диференційована по республіках і областях.
У 1958 p. припинено випуск державних позик, що реалізувалися за підпискою серед населення і довгий час були важливим джерелом доходів бюджету. Протягом 1960— 1962 pp. було підвищено неоподаткований мінімум заробітної плати, знижено податок з заробітної плати для низькооплачуваних громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених, одиноких і малосімейних. Відбувалися структурні зміни у формуванні доходів державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6 % у 1950 p. до 29,2 % у 1965 p. Господарські реформи 60—80-х років, спрямовані на вдосконалення економічного стимулювання та госпрозрахункових відносин, зумовили зменшення їх частки до 29,5 у 1991 p. Однак у державний бюджет йшла більша частина прибутку підприємств — 70— 55 % у 80-х роках. Великими темпами зростали доходи підприємств і господарських організацій. У 1965 p. вони становили 39,1 % проти 15,2 % у 1950 p. Частка прибуткового податку з колгоспів зменшилася з 19,9 % у 1950 p. до 1,61 % у 1985 p. Починаючи з 1968 p. колгоспи відраховували в прибутковий податок 8—9 % чистого доходу. Знизилася частка надходжень від населення з 31,8 до 7,7 %. За цей час збільшилися кошти державного соціального страхування з 5,26 до 10,5 %. З союзного бюджету надходило 5,5—9,1 % загальної суми доходів. Частка доходної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2 % у 1950 p. до 9,9 % у 1960 p. і була в межах 17—18 % протягом 60—80-х років.
За даними офіційної статистики, завдання державного бюджету до 1990 p. включно виконувалися з перевищенням доходів над видатками, хоча це не відповідало дійсності. До 1956 p. чільне місце у ньому займали видатки на соціально-культурні заходи (1950 p. — 64,7 %, 1955 p. — 51,3 %). З другої половини 50-х років швидкими темпами зростали видатки на народне господарство, їхня частка у загальному обсягу витрат державного бюджету зросла У 1960р. до 55,6 % проти 24,9 % у 1950 p.
Зменшились асигнування з бюджету на народне господарство в 1965 p. — до 51 % і у 1991 p. — до 45,7 %. Це пов'язано зі зростанням інвестицій підприємств і організацій, частка яких у 80-х роках досягла понад 70 % (проти 43,4 % у 1958 p.) усіх вкладень у народне господарство. Основна частина державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Так, в 1961—1965 pp. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство — 14,2 %, на транспорт і зв'язок — 3,9 %, житлово-комунальне господарство — 16,6 %. Видатки держави на соціально-культурні заходи в 50-ті роки зросли у 2,7, в 1960—1990 pp. — у 6,6 раза. Вони розподілялися на народну освіту і науку, охорону здоров'я і фізичну культуру, соціальне забезпечення. У 1985 p. це співвідношення становило відповідно 48,6; 25,3; 26,1 %, у 1985 p. — 39; 21;
40% у 1991 p. — 36,4; 22,8; 37,2 %.
Аналіз доходів і видатків по відношенню до валового внутрішнього продукту свідчить, що вже у 1989 p. існував державний борг: консолідований доход України (включаючи прямі надходження у колишній союзний бюджет) — 34,9 % ВВП, у тому числі в бюджет України — 26,1 % ВВП. Видатки бюджету України (включаючи витрати, що фінансувалися з колишнього союзного бюджету) становили 38,6 % ВВП, у тому числі з бюджету України — 25,7 % ВВП.
Ступінь перерозподілу ВВП через бюджет України і витрати на економіку були на рівні економічно розвинених країн, де вони становили відповідно 40,6 і 17,3 % ВВП. Проте в цих країнах, на відміну від України, уряди відігравали провідну роль у створенні виробничої інфраструктури, субсидуванні приватного сектора економіки, науки. Бюджетний дефіцит покривався за рахунок внутрішніх позик, а не грошової емісії.
Протягом 50-х років з розширенням прав союзних республік у народному господарстві СРСР підвищувалося значення республіканського бюджету. Його частка у державному бюджеті України становила у 1958 p. 69,2 % проти 32,9 % у 1950 p. 3 кінця 50-х років у розподілі доходів між республіканським і місцевими бюджетами знову намітилася тенденція збільшення частки останніх.
Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 p. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. У 1957— 1959рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної системи належали Зовнішторг-банк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 p.). Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшились обсяги кредитів усіх видів: у 1951—1960 pp. — у 3 рази, у 1961—1985 pp. — у 10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, в 1990 p. їх кількість становила 70 % рівня 1985 p. Переважали довгострокові позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, на будівництво і механізацію тваринницьких ферм, придбання сільськогосподарської'техніки, водогосподарське будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були грошові вклади населення, що становили у 1986 p. 220 млрд крб.
У 1987 p. розпочалася перебудова банківської системи СРСР. Утворилося п'ять спеціалізованих банків: Зовнішекономбанк, Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській системі залишалася.
Проте фінансово-кредитна система нераціонально використовувалася для формування оптимальної структури господарства, його інтенсифікації. Слід було більше вкладати коштів у наукоємні галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, на житлове будівництво, дотації сільському господарству.
У господарському розвитку України значна увага приділялася торгівлі. В 1950 p. було відроджено її матеріально-технічну базу. Абсолютний обсяг продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі, включаючи громадське харчування, становив 97 % рівня 1940 p.
Протягом 50—80-х років торгівля і громадське харчування перетворилися на самостійну галузь господарства з власною матеріально-технічною базою, організаційною структурою і трудовими ресурсами.
Про динаміку її розвитку свідчать такі дані:

Серед форм торгівлі провідною залишалася державна, її частка в структурі загального обсягу товарообороту в 1985 p. становила 70,3 %, кооперативної торгівлі —27,1%, оборот колгоспного ринку — 2,6 %. У цій галузі працювало 1,8 млн чоловік.
У загальному обсязі товарообороту поступово збільшувалась частка непродовольчих товарів: 1985 p. — 52 %, 1990 p. — 57 %.
Зростанню ефективності роботи галузі сприяла спеціалізація. За 50-ті роки зменшилася кількість змішаних (9,7 % загальної кількості у 1960 p.), розширилася мережа продовольчих і непродовольчих магазинів, поглиблювалась їхня спеціалізація, рівень якої на кінець 80-х років досяг 54 %. Поширилися прогресивні форми торгівлі та методи праці:
самообслуговування, продаж за зразками або попередніми замовленнями, відкрита викладка товарів, продаж напівфабрикатів, створення фірмових магазинів, доставка товарів додому або за місцем роботи, виїзна торгівля. Одночасно відбувалася концентрація підприємств торгової мережі, збільшилася кількість великих магазинів типу універсам і універмаг, будинків торгівлі, торгових центрів. Проте в державній торгівлі більш як 80 % усіх магазинів були невеликими.
Колгоспна торгівля як важливий постачальник міському населенню сільськогосподарських продуктів активізувалася зі скасуванням у 1964 p. обмежень щодо підсобних господарств. У 1990 p. налічувалося 1576 колгоспних ринків, у тому числі критих — 139. У забезпеченні загального споживання картоплі, м'яса, овочів їх частка становила 10—20 %.
Проте торгівля не забезпечувала потреб населення. У 1990 p. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі та 12 громадського харчування. Товарооборот у сільській місцевості був майже у 3 рази менший, ніж у містах. Торгівля не використовувала свої права по відношенню до промисловості у випуску товарів необхідного асортименту і якості.
Друга половина 40-х — початок 60-х років характеризувалися низьким життєвим рівнем і недостатньо розвиненою соціальною сферою суспільства. Радянський Союз із політичних мотивів у 1947 p. провів грошову реформу і скасував карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів. У 1947—1950 pp. тричі знижувалися ціни на товари масового споживання. Однак, на відміну від реформи Ерхарда у Німеччині, в СРСР реформа відбувалася за умов дефіциту промислових і продовольчих товарів. Платоспроможний попит значно перевищував пропозицію. У 1950 p. державні роздрібні ціни в Україні порівняно з довоєнними були вищими в 1,83 раза. Лише на колгоспних ринках індекс цін зменшився до 0,9. Реальна заробітна плата у 1946—1950 pp. перевищила довоєнний рівень лише на 24 %, а загальна сума доходів населення — на 62 % . За цих умов уряд посилив позаекономічний примус до праці. Почалося економічне переслідування селян, які активно працювали на присадибних ділянках, а також адміністративне виселення. Як наслідок зросли ціни на колгоспних ринках. Посилилися втечі селян з колгоспів, хоча діяв закон 1932р., що забороняв селянам виїжджати з села без спеціального дозволу. Продовжувала існувати "табірна економіка".
Почалася демілітаризація праці. У 1945 p. було відновлено відпустки, оплачувані вихідні. Тривалість робочого дня становила 8 год. Відмінено указ, за яким все населення вважалося мобілізованим. Однак до 1956 p. діяв указ від 1940 p., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 p. його було замінено заходами дисциплінарного характеру.
З середини 50-х років заробітна плата стала провідною формою підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла на 25,3 %, 60—80-ті роки — у 3,2 раза і в 1990 p. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та високооплачуваних працівників. Це стримувало професійне зростання робітників, інженерно-технічних працівників, не стимулювало трудову діяльність. У 1965 p. скорочувався робочий тиждень. Фабрики та заводи перейшли на п'ятиденний робочий тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і після пологів.
Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства збільшилися в 1951—1955 pp. на 50 %. З введенням у 1956 p. щомісячного авансування грошова оплата праці колгоспників поступово ставала переважаючою. У I960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або близько 45 % загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався в розмірі 12 крб. на місяць. У 1966 р. була введена гарантована грошова оплата їх праці. Протягом 1965—1990 pp. оплата праці у колгоспах і радгоспах зростала більш швидшими темпами, ніж робітників і службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб. Зріс річний доход сімей від особистого підсобного господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5 % сукупного доходу (155 крб.), у колгоспників — 28,8 % (1880 крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало скасування або зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено у 1958 р. і відновлено У 1974 p.).
Зростала роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963р. у СРСР вони становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За їх рахунок забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала структура споживання. Однак видатки на харчування були високими: 47,4 % заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися низькими — 717 крб. на рік на душу населення.
Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва. Зросла площа введених у дію житлових будинків. Люди почали переселятися з "комуналок". Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за типовими проектами призводило до одноманітності міст і селищ.
Протягом 60—80-х років житлова проблема загострилася, кількість введених в дію житлових будинків і квартир (377—388 на 1000 чол. населення) за 80-ті роки практично не зростала.
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому споживанню газу. Велося будівництво метрополітенів. У побуті з'явилися наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини, холодильники. У структурі споживання населення зростала частка непродовольчих товарів.
Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і компенсувалося імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери послуг, торгівлі, громадського харчування.

5.5. Участь України в світовому господарстві
Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося в 60—80-х роках. Регулювалися структура та рівні економічного розвитку союзних республік та економічних регіонів. Планування і управління економікою були централізовані, лімітувався розподіл між союзними республіками, економічними регіонами і галузями фінансових, трудових, матеріально-технічних та інших ресурсів.
Економічний потенціал України у складі народногосподарського комплексу СРСР характеризують дані таблиці, % до загальносоюзних показників.




За галузевою структурою господарство України спеціалізувалося на природо-, фондо-, енерго-, матеріалоємних і трудомістких галузях промисловості. Воно було розбалансованим, а всі його галузі економічно і технологічно не були пов'язані між собою. Економіка України створювалась і функціонувала як невід'ємна складова частина народногосподарського комплексу колишнього СРСР, в інтересах усіх його союзних республік на основі єдиного плану. Частина підприємств працювала, використовуючи привізні паливно-енергетичні ресурси, сировину, матеріали, комплектуючі, деталі., Так, Тернопільський бавовняний комбінат переробляв бавовну, яка надходила з Киргизії та Узбекистану. За оцінками економістів, 70—80 % загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств колишнього СРСР, які до того ж були основними споживачами виробленої продукції. Понад 70 % усіх сільськогосподарських машин, створених свого часу спеціалізованими проектними організаціями Запоріжжя, випускалися в Росії, Білорусії, Казахстані та республіках Прибалтики. Привізними товарами забезпечувався і споживчий ринок України.
В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп'ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження.
Територіальна структура виробничих комплексів (Донбас, Придніпров'я, Прикарпаття, Поділля, Полісся) не забезпечувала їхньої інтегрованості до загальнореспубліканського поділу праці, спеціалізацію на певних видах продукції, ефективне використання наявного виробничого потенціалу.
Маючи розвинені промисловість, сільське господарство, транспорт, Україна не могла задовольнити свої виробничі потреби. Функціональна структура господарства не забезпечувала безперервного зростання життєвого рівня населення, екологічну чистоту, раціональне використання ресурсів, стабільне економічне зростання, високу ефективність виробництва. Структура українського господарства не створила можливостей для його інтегрування до світових економічних структур, а рівень життя населення значно відставав від стандартів розвинених країн.
Розвиваючись однобоко, господарство України було зорієнтоване на виробництво засобів виробництва. У 1987р. їхня частка становила 72,2 % і збільшилася порівняно з 1940 p. на 10 %. Негативні зміни відбувалися також у структурі предметів споживання. Так, протягом 1970—1987 pp. виробництво продукції харчової та борошномельно-круп'яної промисловості зменшилося в цій структурі з 52,4 до 46,3 %, тоді як виробництво продукції галузей важкої промисловості зросло з 22,4 до 29,5 %.
Роблячи вагомий внесок в економіку колишнього СРСР, Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах. В останні роки існування СРСР її частка становила 20 % загальносоюзних експортних поставок, які йшли в 123 країни світу. Суб'єктами міжнародних господарських зв'язків були понад 1400 українських підприємств. Частка експорту України у колишньому загальносоюзному щодо окремих видів продукції була такою, %: екскаватори — 62, сільськогосподарські машини — 74, скло — 100, цемент — 75, залізна руда — 98, марганцева руда — 100, чавун — 75, листовий прокат — 56, сортовий прокат — 60, труби — 75, металургійне обладнання — 43, ковальсько-пресове обладнання — 74, велосипеди — 40, телевізори — 25.
Найтісніші економічні зв'язки Україна підтримувала з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною і Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважала продукція галузей важкої індустрії, електроенергія, природний газ, кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини.
З загальносоюзної "кочегарки" Україна була перетворена на "кочегарку" РЕВ. У 1988 p. вона поставила країнам РЕВ 43,7 млрд кВт/год електроенергії, тобто 15 %, а на споживання своєму населенню — всього 8 %.
З країн Східної Європи Україна імпортувала машини і устаткування, верстати, комплектне промислове устаткування для хімічної, меблевої та харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомобілі, побутові електроприлади, медикаменти тощо.
Україна брала участь в економічному співробітництві з економічно розвиненими країнами. Більше 20 країн (Австрія, Нідерланди, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія) одержували з України промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничошахтне устаткування, штучні алмази, алмазний інструмент, а також цукор, олію, льоноволокно тощо. Зокрема, у Великобританію з України надходили прокат чорних металів, чавун, феросплави, металообробні верстати, бензол, цукор, льоноволокно, хміль. В Україну Великобританія поставляла різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини тощо. У ФРН Україна експортувала феросплави, чорні метали, автонавантажувачі, віконне скло, олію тощо. З ФРН імпортувалися різні машини і промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічна продукція. Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 560 тис. кВт, для Фінляндії — комплект устаткування для атомної електростанції.
Україна вивозила свої товари більш як у 50 країн світу, що розвиваються. У структурі експорту головне місце посідали машини і промислове устаткування. Машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських і латиноамериканських країн виготовлялися з урахуванням їхньої роботи в умовах тропічного клімату.
Експортна продукція України за цінами світового ринку оцінювалась у ЗО млрд крб. Проте зазначені прибутки осідали далеко за її межами. Така форма економічних відносин — звичайнісінький колоніальний грабунок України з боку центру. Про це свідчила структура експортних поставок. У 1989 p., наприклад, на сировину, матеріали і товари народного споживання припадало 72, на машини і устаткування — 22 % експорту продукції. ^ У зовнішньоекономічних відносинах Україна мала пасивне сальдо. Справа у тому, що продукція України належала до початкової та середньої стадій обробки, тому й оцінювалася дешево. Готова продукція оцінюється за вищими цінами.
Отже, участь України в народногосподарському комплексі СРСР, як і в світогосподарських зв'язках в цілому, свідчила про її колоніальне становище. Наслідком жорстокої експлуатації української економіки стало її виснаження, уповільнення темпів розвитку, що переросло в глибоку кризу.

5.6. Економіка незалежної України
За 70 років більшовицького панування в Україні склалися державні форми господарювання і власності. Вони породжували хронічний товарний дефіцит, деформацію ринкових відносин, невисоку активність людей, пасивність до ефективної діяльності, розвитку підприємництва і цивілізованої конкуренції. 95 % підприємств України були підпорядковані Москві. Центр свідомо насаджував галузі групи А (добувну, обробну, воєнну промисловість, виробництво засобів виробництва). Лише 28 % становили галузі групи Б. Такою немічною, деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в середині 1991 p., тобто в момент проголошення незалежності.
Наша держава успадкувала від більшовицької імперії застарілий виробничий апарат. У 1966—1990 pp. тільки 25 % інвестицій направлялося на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку рівня наявного виробництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Необхідність відтворення основних фондів економіки задовольнялася лише на 50 %. На початку 90-х років термінової заміни промислового устаткування потребували 25 % обсягу основних фондів, у тому числі 40 % машин і устаткування. У багатьох галузях промисловості функціонує 65 % спрацьованих основних фондів. Таких жалюгідних показників не має жодна розвинена індустріальна країна.
Наприкінці жовтня 1991 p. Верховна Рада України розглянула "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. У програмі велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося закупити нерентабельні підприємства, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Важливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Передбачалося вперше в історії України здійснення урядом суверенної України контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.
У березні 1992 p. Верховна Рада України розглянула "Основи національної економічної політики України", в яких зазначалося, що Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рубльового простору. Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не були результативними. Однак в деяких галузях легкої промисловості спостерігається спроба переорієнтації на ринкову економіку. Йдеться про харчову галузь, яка в Україні представлена 25 підгалузями. З них найголовніші — цукрова, м'ясна, молочна, маслосироробна, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова, виноробна, лікеро-горілчана.
Шлях до ринкової економіки — приватизація державних заводів і фабрик. В Україні прийнято Закон "Про приватизацію майна державних підприємств", згідно з яким та іншими нормативними документами створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них "Укрцукор", "Укрм'ясо", "Укрмолпром'\ "Укрпродспілка" тощо. 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. В Україні зареєстровано понад ЗО тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол. Дезорганізація керівництва харчової промисловості, некомпетентність управлінського апарату не сприяли підвищенню рівня життя населення. Навпаки, за даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину з кожним роком невпинно падає.

Майже в усіх галузях важкої промисловості, особливо у вугільній, панує криза. 78 % шахт загазовані. У 38 % шахт видобуток кам'яного вугілля відбувається на глибині 1,3км при температурі 40—50 °С. До 2000 p. гірники працюватимуть уже на глибині 2000 м. Знижується видобуток не тільки вугілля, а й нафти і газу. Єдиний вихід із скрутного становища — перехід до ресурсно-економної технології.
У 1992—1993 pp. тривав процес спрацювання основних фондів у машинобудівній галузі. Технічне переоснащення в умовах економічної кризи неможливе, а тим більше при нестримному зростанні цін на нові технології. Дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств стають неплатоспроможними. Вони не мають фінансових можливостей приділити належну увагу технічному розвитку, введенню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. До того ж більшість заводів і фабрик стали боржниками, їхні борги становлять 247 трлн крб. Держава неспроможна надати належну допомогу розвитку важкої промисловості, адже 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачує Росії, іншим країнам за енергоносії. Така ситуація дуже небезпечна, адже 68 % загального обсягу товарного виробництва припадає саме на важку промисловість.
Загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості зберігалася і в 1994 p. За 6 міс. у паливній галузі порівняно з 1993 p. він становив 36 %, в чорній металургії — 34,8, хімічній — 37,7, машинобудівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8% .

Криза охопила і сільське господарство України. У 1990 —1993 pp. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося стадо великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Спад поголів'я не зупинився і в 1994 p. Це призвело до того, що в 1993 p. у колгоспах реалізація великої рогатої худоби на забій скоротилася проти 1990 p. на 43 %, свиней і птиці — на 57, овець і кіз — на 49 %.
Кризовий стан у сільському господарстві зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність комбікормів тощо. Від цього насамперед страждає населення України. Загальний обсяг продукції сільського господарства і харчової промисловості характеризують такі дані:

Дані таблиці ілюструють загальну кризу державного сектора сільського господарства України. Так, у 1990—
1993 pp. обсяг виробництва багатьох сільськогосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня
1994 p. поголів'я великої рогатої худоби у державних і колгоспних господарствах становило 17 717 тис. Порівняно з 1991 p. воно скоротилося на 3368,1 тис., або на 16 %. У 1991—1993 pp. загальна зібрана площа посівів сільськогосподарських культур становила 14 203,7 тис. га, що на 1282,2 тис. га (або,на 8,3 %) менше, ніж за останні п'ять років. Скоротилися на 7,6 % посіви цукрових буряків, 23 % льону, 4,7 % овочів, 33,3 % кукурудзи.
У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачають мільйони доларів лише на закупівлю ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м'ясне стадо, а з іншого — українські селяни не можуть продати тисячі голів відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла. Все це відбувається в той час, як населення споживає харчових продуктів дедалі менше. Ряд економічних факторів може призвести сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 p. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн га (51,8 %). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т грунту, в тому числі 40 млн т гумусу: Занедбані в останні роки не лише свинарство, а й птахівництво, садівництво, виноградарство.
Занепад сільського господарства може мати для української держави трагічні наслідки, адже експорт продукції цієї галузі — це основні валютні надходження країни, лише за які можна придбати нафту, енергоносії. Вивезення продуктів харчування з України ілюструють такі дані:

З кожним роком експорт українських сільськогосподарських товарів скорочується, а отже, зменшуються валютні резерви державної скарбниці.
Уряд, провідні економісти, господарники шукають вихід з складної ситуації, що настала в економічному секторі. Однак вони не зуміли реформувати радгоспи і колгоспи. Засновані за сталінського тоталітарного режиму, вони не можуть забезпечити елементарні потреби держави, наповнити внутрішній ринок сільськогосподарською продукцією.
Як альтернатива державному аграрному сектору в Україні в 1991—1993 pp. почали поступо створюватися фермерські господарства. Приватна власність на землю робить селянина повноправним господарем. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визначає основи діяльності таких ферм. У ст. 6 цього Закону зазначено, що площа земельних ділянок для господарської діяльності не повинна перевищувати 50 га ріллі та 100 га всіх земельних угідь. В Україні є ферми різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. Хоч і повільно, але динаміка зростання їх очевидна, і на початку 1992 p. в Україні налічувалося 2098, на 1 жовтня 1993 p. — 26 048 ферм. Найбільше зареєстровано таких господарств в Миколаївській (3877), Одеській (3269), Херсонській (1817) областях. Вони отримали у своє користування 510 тис. га землі.
У кожній області України ферми різні за розмірами: в Харківській, Херсонській, Кіровоградській, Луганській і Запорізькій областях їхня площа становить в середньому ЗО га, в Київській, Полтавській, Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Сумській — 10—20 га, у Закарпатській — 5, Чернівецькій — 5, Івано-Франківській — 8, Львівській — 10 га. В середньому в Україні на одне господарство припадає 18—20 га. У перспективі за 3—5 років кількість їх може збільшитися до 40 тис. з площею 1 млн 800 тис. га, в тому числі 750 тис. га орних земель. За статистичними даними, ці господарства ще економічно слабкі. На початку 1993 p. в Україні на одну ферму припадало 2 голови великої рогатої худоби, 3 свині, 2 вівці або кози, 6 шт. птиці. Як на Заході, так і в Україні фермерам без державної допомоги не вижити. Такі форми співробітництва функціонують у ряді областей. Наприклад, на Херсонщині на 1 жовтня 1993 p. 1847 ферм, об'єднаних у сільськогосподарську асоціацію, обробляли 55 тис. га землі. Подібні об'єднання успішно працюють і в інших областях України.
Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" гарантує хліборобам умови для самостійної діяльності, стимулює підвищення продуктивності праці, визначає структуру виробництва. Фермер має право самостійно реалізувати свою продукцію державі, іншим покупцям на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Закон дає змогу фермерам користуватися кредитами банків. Однак кожний господар повинен зважувати при цьому свої економічні можливості. Для нормального розвитку українському фермерству потрібна відповідна сучасна техніка, зокрема мала механізація. Наша промисловість повинна в цьому допомогти сільським трудівникам. Село чекає також всебічної підтримки науки. Однак найбільшу допомогу хліборобам повинна надати держава. Лише тоді Україна відчує віддачу від працівників полів, а населення буде забезпечено продуктами харчування.
Хоча законом передбачено створення ферм, однак впровадити його в життя дуже складно. В середньому на один колгосп в Україні припадає 2300 га землі, 700 колгоспників, в тому числі 350 пенсіонерів. Коли справа доходить до виділення землі фермеру, то його частка становить 3—4 га. 95 га йому треба додати за рахунок членів колгоспного господарства. Звідси й обурення колгоспників, ворожість до фермерства. Вони просто борються за джерело своїх прибутків.
Крім того, для створення 100-гектарної ферми потрібні десятки мільярдів карбованців. Таких коштів немає ні в держави, ні в господарів.
Важлива роль в економіці кожної країни належить банківській системі. Національний банк України (НБУ) створено у вересні 1991 p. Він є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки, визначає курс національної грошової одиниці відносно валюти інших держав. Національний банк створює державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золото-валютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України "Про банки і банківську діяльність". Цим зроблено перший крок на шляху до його незалежності.
Криза в економіці ускладнюється ще й тим, що в Україні маємо дефіцит валюти. Пояснюється це тим, що держава дуже мало продає товарів, і ця тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним технологічним обладнанням.
У 1993 p. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Продавалося товарів більше, ніж купувалося (експортувалось товарів на суму 5588, імпортувалось — на 4045 млрд дол. США). Понад 20 % торгових операцій становив бартер. Вивозили ж з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки. Експортно-імпортні операції в Україні, можна узагальнити так:

Парадокс ситуації полягає ще й в тому, що в Україні відбувається скорочення виробництва і може трапитися те, чого до цього часу не знала світова економічна практика — криза надвиробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується ринок, на товари немає попиту через низьку якість і високі ціни).
Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто перехід їх до ринкових відносин, а без приватизації державної власності неможливо в країні створити цивілізовану ринкову економіку.
Загальновідомий принцип, що земля має належати тому. хто її обробляє. Маючи землю, її власник сам визначить, як на ній організувати виробництво.
Однією з найпекучіших проблем соціально-економічного розвитку України є ніким не контрольоване зростання цін і гіперінфляція. Зупинити ці процеси — одне з найголовніших завдань, яке стоїть перед керівництвом держави.
Важливою метою .структурної стратегії є зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх факторів і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий ринок, забезпечити значне зростання валютних надходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.
Тяжким і довгим був шлях України до незалежності, нелегкими є становлення і розбудова її державності, особливо ринкової економіки. Однак попри всі труднощі українська держава, маючи великий природний, економічний, інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у розвиток світового господарства і зайняти належне місце серед цивілізованих країн планети.
У 1991 році Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але за три роки вона не спромоглася наповнити їх реальним змістом. Особливо небезпечною стала незавершеність розбудови національної економіки. Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції на 41, національний доход — на 54 %. У 1994 p. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму — 27,7%. За роки великої депресії спад виробництва в США не перевищував 25 %. У СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва склала ЗО % .
Виникла серйозна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний додаток, на територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв. Ця ситуація вимагала вжиття рішучих заходів, які б органічно поєднували невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної стратегії. Вона була викладена у Зверненні українського Президента Леоніда Кучми до Верховної Ради України в жовтні 1994 p. і здобула схвалення найвищого законодавчого органу, найвпливовіших політичних сил країни. Були вжиті практичні заходи щодо реалізації нового курсу економічної політики. Отримано перші результати від втілення його в життя.
Після майже чотирирічного тупцювання на місці за останній час в українській економіці закладено основи для радикальних перетворень. Надзвичайно серйозним кроком в процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, яка охоплює практично всі як виробничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це перш за все стосується енергоносіїв. Так, сьогодні в Україні тонна нафти без ПДВ. коштує 99—106 доларів, а в Росії — 42. Або візьмемо плату за комунальні послуги. Якщо в 1994 p. населення платило за газ в середньому 1—2 долари, а держава купувала його за 80, то сьогодні населення платить 25,2 долара, тоді як у Росії — 4,1. Те саме можна сказати і про вугілля. В Україні тонна вугілля коштує понад ЗО доларів, а це по суті світова ціна, тоді як у Росії 16. Також, як бачимо, на шляху ринкового перетворення економіки хоча й не безболісно, але дещо таки вдалося зробити.
Аналіз сучасного стану української економіки свідчить про появу перших стабілізаційних ознак. У першому півріччі 1995 p. зафіксовано падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні — 121,2 %, в лютому — 118,1, в березні — 111,4, в квітні — 105,8, у травні — 104,5 (а ще раніше — у листопаді 1994 p. — 174 %). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж в Росії.
Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 p. Зокрема, споживчі ціни зросли лише на 10,1% проти 39,7 % у 1996 p. та 181,7 % у 1995 p. Їх середньомісячний приріст у 1997 p. був майже у 4 рази нижчий відповідного показника попереднього року. Протягом більшості місяців рівень інфляції не перевищував 1 %, а у серпні 1997 p. вперше за весь період розрахунку цього показника (з 1991 р.) він був нульовим.
Принципове значення має тенденція зростання фізичного обсягу роздрібного товарообороту, яка вперше за останній час проявилася у 1997 р. Товарооборот офіційно зареєстрованих підприємств усіх форм власності проти попереднього року в порівнянних цінах збільшився майже на б %. Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за усіма каналами реалізації, включаючи організовані та неформальні ринки, в 1997 р. також збільшився на 4,2 %.
Важливий напрям сучасної економічної політики України пов'язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою ЗО %, скорочено податкові пільги. Ставку податку на добавлену вартість зменшено з 28 до 20 %.
Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи потрібних мотивацій для суб'єктів у підвищенні результатів їхньої діяльності насамперед у виробничій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовій" сектор економіки України припадає близько 50 % від усіх економічних операцій. Реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіційного.
Здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Процес приватизації в Україні почався у 1992 р. Наприкінці 1996 р. змінили організаційно-правову форму біля 46 тис. об'єктів державної власності. 18 % із них становлять об'єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України вироблялося понад 40 % промислової продукції. Як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється від підприємств державного сектора економіки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем.
Приблизно 95 % громадян України вже отримали свої приватизаційні документи. Чимало таких, хто вже взяв участь у приватизації за майнові сертифікати, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікати! аукціони. Лише у другому з них взяли участь близько 1 млн. власників приватизаційних цінних паперів. Все це стало можливим завдяки створенню в Україні унікальної системи центрів сертифікатних аукціонів. Вона об'єднує 26 аукціонних центрів і понад 150 пунктів прийому заяв, з яких інформація надходить до Українського центру сертифікатних аукціонів. Створено програмне забезпечення процесу продажу акцій підприємств, що приватизуються, громадянам—власникам сертифікатів. Розгортається грошова приватизація. Здійснюється глибока реформа аграрних відносин. Відбувається, хоч і повільно, розподіл землі та майна сільськогосподарських підприємств, формується інститут приватної власності на землю. У березні 1992 p. Верховна Рада України прийняла постанову "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Проте цей документ втілювався в життя непослідовно. Протягом 1992 p. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 p. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.
Однак паювання або акціонування колгоспів та радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами, а також виробничих відносин всередині останніх. З паювання та акціонування виключалася земля — основний засіб "виробництва. Більше як 4 млн громадян отримали земельні ділянки у приватну власність. У 1996р. вони становили 48 % усіх земельних ділянок. Сьогодні в Україні налічується близько 35 тис. фермерських господарств, проте їх роль у сільськогосподарському виробництві ще невелика. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму закупок сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи.
Вагомим кроком у напрямку аграрних перетворень став Указ президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності", підписаний 12 липня 1995 p. Він має неабияке значення для реалізації всього комплексу завдань ринкових перетворень.
Характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в середині 1994 p. він становив 31,2 % від валового внутрішнього продукту, то на кінець року — близько 10 %, а у 1995 p. він не перевищував 7,3 %. У 1996 p. дефіцит бюджету був ще менший.
Основний фактор, який у 1997 p. впливав на величину дефіциту бюджету, — угода з МВФ про неперевищення рівня в 5 % від ВНП. Реально цього показника не вдалося досягнути: доходи бюджету 26 620 млн грн.; видатки — 31 134 млн грн.; дефіцит — 4514 млн грн. (5,1 % від ВВП). У зв'язку з цим МВФ відмовився надати Україні чергові транші кредиту стенд бай, і Мінфін мусив залучити кошти через ринок державних облігацій. В цілому досвід інших країн свідчить, що такий темп зменшення бюджетного дефіциту, як в Україні, найбільш оптимальний.
Здійснено цілу систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме безінфляційному обслуговуванню бюджетного дефіциту. З'явилися нові організаційні форми оптової торгівлі — товарні та універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзподільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв'язання комплексу проблем у процесі роздержавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функціонування первинного та вторинного ринків капіталів.
Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2—16 вересня 1996 p. введено в дію повноцінну національну грошову одиницю України — гривню.
Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично незмінним впродовж тривалого часу залишався валютний курс гривні. Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного банку України. Від'рівня 300 % у жовтні 1994 p. облікова ставка знизилась до 21 % у 1997 p.
З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. Її обсяг за 1997 p. становив приблизно 30,5 млрд дол., із яких біля 14 млрд припадає на експорт. Це приблизно відповідає рівню 1996 p. Негативне сальдо торгового балансу значно зменшилося порівняно з 1996 p. (з 3 млрд до приблизно до 2,5 млрд дол.).
Основним торговим партнером України залишається Росія, на яку за підсумками 11 місяців 1997 p. припадало 26 % українського експорту і 46,7 % імпорту (товарообіг за 11 місяців становив 10,45 млрд дол.). Крупними торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд дол.), Китай (1,13 млрд дол.), Білорусь (1,11 млрд дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія.
Україна експортує .понад половину продукції чорної металургії, більше двох третин виробництва кольорових металів, хімії та нафтохімії, біля трьох четвертин товарів легкої промисловості. Всього ж доля експорту товарів у ВВП становить для України біля 25 %. Українські нафтопереробні заводи працюють в основному на іноземній давальницькій сировині, а природний газ, який спалюється в топках котелень і газових плитах, в основному російського або туркменського походження.
Основною статтею українського експорту є неблагородні метали та вироби з них (біля 42 %). При цьому різко зросла доля чорних металів — з 23,5 % в 1996 p. до 31,9 % за січень—листопад 1997 p. З іншого боку, доля харчової промисловості в експорті протягом 1997 p. знизилася вдвоє. Це сталося головним чином в результаті практичного припинення експорту в Росію цукру та алкогольних напоїв.
З імпортних статей традиційно перше місце належить енергоносіям — газу, нафті та продуктам її переробки, які становлять половину українського імпорту. Ще близько 20 % припадає на імпорт машин та обладнання.
Що ж до забезпечення нафтою і нафтопродуктами, то починаючи з 1993 p. їх поставки були повністю децентралізовані. Внаслідок цього Україна позбулася нафтового голоду й зростання заборгованості.
Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк. Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 p. і на початку 1995 p. надали Україні вкрай необхідну їй кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд дол.
Україна, як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів, потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд дол., а за пріоритетними об'єктами — більше як 4 млрд дол. Загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за останні 5 років (1992—1996 pp.) становив 1,4 млрд дол. Це втроє менше, ніж отримує Угорщина за один квартал. Але самі по собі іноземні інвестиції не прийдуть, за них треба боротися. А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством.
На жаль, ці чинники в Україні поки що відсутні. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє розвитку іноземних інвестицій.
Економічна ситуація в Україні залишається складною і неоднозначною. У 1997 p. виробництво промислової продукції порівняно з Попереднім роком зменшилося на 1,8 % . Це зниження майже в три рази менше, ніж в 1996 p. Правда, таке становище спостерігалося не в усіх галузях промисловості. Так, спад у харчовій промисловості порівняно з 1996 p. збільшився вдвоє.
Збереглася тенденція до ефективнішого функціонування експортне орієнтованих галузей — паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У цих галузях економіки за 1997 p. отримано приріст виробництва продукції відповідно 4,5, 7,7 і 2,7 %.
Валова продукція сільського господарства зросла за 1997 p. на 1,9 % проти 10 % зниження в 1996 p. Протягом минулого року виробництво продукції рослинництва збільшилося порівняно з попереднім періодом на 7% (в 1996 p. порівняно з 1995 p. виробництво продукції цієї галузі знизилося на 9 %), виробництво продукції тваринництва скоротилося на 13 % в порівнянні з 1996 p. Це зниження значніше, ніж в 1996 p., коли виробництво тваринницької продукції порівняно з 1995 p. становило 11 %.
За підсумками 1997 p. тваринництво було збитковим більше ніж на 5 %, сума збитків становила більше 2,5 млрд грн. Ситуація в цій галузі приватного сектора характеризується відносною стабільністю. Можна констатувати той факт, що доля тваринницької продукції приватних господарств неухильно зростає (з 47 % в 1995 p. до 62 % в 1997 p.).
Критичний стан сільського господарства України значною мірою обумовлений відсутністю чіткої державної програми підтримки цієї галузі економіки. Незважаючи на зростання виробництва сільськогосподарської техніки, вона недоступна для абсолютної більшості підприємств — як щодо цін, так і щодо якості. Дальший розвиток нових, високоефективних форм господарювання гальмує відсутність ефективного земельного законодавства. На практиці підтвердилася відома істина: досягнення низьких параметрів інфляції суто монетаристськими інструментами не може забезпечити стійких стабілізаційних процесів, необхідні глибинні базисні перетворення, покликані забезпечити реальні зрушення у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальній зорієнтованості.
Деякі позитивні тенденції в розвитку господарства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення.
Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вона була визначена у доповіді Президента України Леоніда Кучми з нагоди першої річниці Конституції Української держави. В ній сформульовано такі найважливіші елементи антикризової програми: здійснення принципових заходів щодо лібералізації економічного режиму в Україні, істотне прискорення приватизаційного процесу, легалізація тіньової економіки насамперед за рахунок лібералізації податкової політики, активізація інвестиційного процесу, "економізація" зовнішньої політики держави, прискорення та послідовне здійснення аграрної реформи, впорядкування економіки енергетичного сектора, виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери.
Корекція економічної політики не торкається її стратегічних установок. Незмінними залишаються її базові позиції: трансформація економіки і здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії консервативних та ворожих сил.
Перед молодою Українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання в сфері економіки. Від їх розв'язання у вирішальній мірі залежить наш поступ до цивілізованого життя. Тому реалізація економічної програми новітньої української держави повинна стати кровною справою кожного її громадянина.
У 50—90-х роках господарство України, як і світу в цілому, розвивалося в умовах прискорених темпів науки і техніки. На Заході досягнення наукового про гресу спрямовувалися на піднесення добробуту насе лення. В СРСР, як і в інших тоталітарних державах, у цей період панувала гігантоманія — будувався БАМ, здійснювалися широкомасштабна меліорація, продовольча, енергетична та інші програми. Неефективно, без врахування екологічного фактора, використовува лися сировинні ресурси, в тому числі в Україні — видобуток кам'яного вугілля, залізної руди, сірки, нафти, газу тощо. Україна перетворилася на сировинний придаток тодішнього СРСР. На території нашої держави без дотримання достатньої безпеки в густонаселених місцях будувалися АЕС. 95 % промислових підприємств підпорядковувалося Москві.
Ніякі "постанови" і "рішення" не вивели із стану застою сільське господарство. В управлінні колгоспами, як і в промисловості, панували не економічні, а адміністративні фактори. Чорноземні грунти затоплювали "рукотворними морями", злочинно проводилася ме люрація. Слабкою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників у результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не дали позитивних наслідків.
Тільки в умовах незалежності Україна дістала шанс подолати наслідки господарської кризи, вийти на рівень цивілізованих європейських країн. Попри всі економічні та соціальні негаразди за роки незалежності в розвитку нашої держави виявляються певні позитивні тенденції.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Визначте економічні втрати України у роки другої світової війни. Порівняйте вихідний рівень її господарства з іншими країнами на початок відбудови.
2. Охарактеризуйте господарські підсумки відбудовного періоду. Як проходили індустріалізація, колективізація у західних областях України?
3. Які зміни відбулися протягом ЗО—80 х років у системі управління та планування господарства України? На скільки ефективним було реформування?
4. Визначте основні напрями розвитку господарства України у 50—80-х роках. Обгрунтуйте стагнаційний характер його наприкінці 70—80 х років.
5. Проаналізуйте промисловий розвиток України у 50— 80-х роках.
6.Як відбувалося науково-технічне переоснащення господарства України? Доведіть, що панував екстенсивний (затратний) тип економічного розвитку.
7. Проаналізуйте аграрну політику держави у 50—80-х роках. Яка результативність індустріалізації сільського господарства^
8. Які економічні проблеми існували у невиробничій сфері?
Обгрунтуйте положення, що з кінця 70 х років у госпо дарстві України розвивалися кризові явища. Чому на зріла необхідність перебудови економіки на основі ринкових відносин?
10. Проаналізуйте розвиток української економіки в роки незалежності. Які проблеми вирішуються в Україні в ході ринкових перетворень?

Господарство світу протягом тисячоліть пройшло великий і складний шлях розвитку. Воно здійснило гігантський стрибок від первісної доби і перших цивілізацій до постіндустріального суспільства. Нові технічні винаходи й вдосконалення породжували принципові зміни у виробництві і перехід суспільства в якісно нові стадії свого розвитку. Етапні віхи соціально-економічного прогресу людства — східне та античне рабство, становлення мануфактурного виробництва, промислові перевороти та індустріалізація народного господарства провідних країн світу.
Економічний розвиток українських земель відбувався на основі загальних закономірностей, властивих для господарства всього світу. Генеза економічних систем України, незважаючи на їх особливості та специфіку, проходила в контексті світового господарського життя.
На сучасному етапі розвитку перед господарством світу відкриваються нові перспективи. Вони пов'язані з удосконаленням постіндустріального суспільства, оволодінням людством новими видами енергії, новими технологіями, прискореним становленням новітніх виробництв і галузей.
Економіка сучасного світу поступово набуває рис єдиної, цілісної системи, що характеризується взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю її складових елементів. В умовах зростаючої економічної єдності світу актуалізується необхідність міжнародної координації, міждержавних економічних стосунків. Ця проблема набула особливого значення для країн, що розвиваються, та з перехідною економікою, до яких належить і Україна.
Яскравою сторінкою багатовікової історії України стало проголошення її незалежності 24 серпня 1991 p. Перед відродженою державою постали надзвичайно складні та важливі завдання в сфері економіки. Їх послідовне розв'язання — нагальна потреба сучасності.
Із великими труднощами, натикаючись на шалену протидію ворожих сил, проходить нині процес становлення ринкової економіки України, її інтеграції в європейський та світовий економічний простір. Без цього не мислимий економічний суверенітет української держави, забезпечення процвітання та добробуту її багатостраждальному народові.
Залишається незмінним схвалений Верховною Радою України у 1994 p. курс на ринкові реформи. Вони мають бути інструментом якісної перебудови економіки, глибоких соціальних перетворень. Літом 1998 p. вперше за роки незалежності вдалося зупинити падіння валового внутрішнього продукту України. Поступово збільшувалося виробництво промислової продукції, почали зростати обсяги капітальних вкладень, вантажних перевезень, деякі інші показники.
Однак на стабілізаційні процеси в українській економіці негативний вплив мала світова фінансова криза. Склалася дуже непроста ситуація, але вона залишається контрольованою урядом. Намітилася стабілізація курсу національної валюти, дещо зменшилися темпи інфляції.
Подолання наявних труднощів, кризових явищ, успіх у будівництві національної ринкової економіки України залежить насамперед від консолідації політичних сил в країні, створення надійного правового поля, залучення до активної економічної діяльності якомога ширшого кола працездатного населення держави, але в чималій мірі залежить також від вивчення і творчого використання багатющого досвіду господарювання, нагромадженого людством.