Характерними ознаками селянських господарств у Східній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова порука, обтяжливість викупними платежами, податками і повинностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів тощо. В 1905 p. З млн селянських дворів володіли 20,1 млн десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на двір в середньому припадало відповідно 6,5 і 1,9 десятини. Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зокрема за пореформений період до 1900 p. на Правобережжі з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент зменшення по губерніях становив:


Зросла майнова диференціація селянства. Надільна земля дедалі більше була зосереджена в заможних господарствах. У 1905 p. вона розподілялася так:

Заможних господарств в Україні було менше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. В Центрально-Чорноземному регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індустріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві — 77, Балтійському — 97,8 %.
Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Наприклад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали наділи у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в селянських господарствах було 10—16 смуг. Часто селянські садиби переносили на інші, менш придатні для землеробства місця.
На розвиток сільських господарств негативно впливало общинне землеволодіння, що охоплювало на початку XX ст. близько 40 % усіх селянських дворів: на Лівобережжі — 33 %, на Правобережжі — 14, на Півдні — 80 %. Уряд оберігав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату викупних платежів, подушного тощо. Селяни намагалися вийти з общини і перейти до подвірного землекористування, яке протягом 20,років (1862—1882) зросло у 2,6 раза.
У пореформений період селянське землеволодіння зростало за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа приватного селянського землеволодіння до революції 1917 p. становила 9,5 млн десятин. У 1882 p. було створено Селянський поземельний банк, що став посередником у купівлі селянами поміщицької землі.
Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила 4,2 млн десятин землі, або 21,3 % їх надільного землеволодіння.
За даними перепису 1917 p., 43,2 % селянських господарств орендували 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 % площі їх землекористування. Були поширені такі види оренди: підприємницька оренда заможним і частково середнім селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова. Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині в 1861 p. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 p. — 11,92, в 1916 p. — 18 крб. У середньому орендна ціна десятини землі в 1916 p. становила 14 крб. Якщо наприкінці XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб., то на початку XX ст. великі власники отримували за оренду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був незначним, оскільки оренда досягала 60 % його.
Основну частину видатків селян становили викупні платежі. З 1887 p. їх почали сплачувати державні селяни. До 1883 p. поміщицькі, а до 1886 p. державні селяни платили подушну подать. Крім того, з кожної ревізької душі стягували губернські, повітові, волосні, страхові та інші платежі. В 70-х роках на одну десятину їх припадало 2,2—2,3 крб., тоді як землевласники платили 7—23 копійки. Таке становище зумовлювало систематичну заборгованість селян державі. На західноукраїнських землях селянське землеволодіння поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщицької землі, відбувався процес розшарування селянства, концентрації землі у його заможної частини. Цей процес характеризують такі дані перепису 1902 p.:

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися надільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями. Якщо в 1868 p. було 1520 актів купівлі-продажу селянської землі, то в 1896 p. — 65 671. Було скасовано кредитні обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності протягом другої половини XIX — початку XX ст. майже в 2 рази (в 1910 p. — 629,4 млн крон). Збільшилася кількість примусових продажів за судовим вироком селянських земель, площа яких в 1910 p. дорівнювала 1333 545 га. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі.
Отже, у пореформений період для аграрних відносин в Україні було визначальним розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі в 1901 p. мав вартість 790 крон, а в 1906 p. — 1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою порівняно з іншими районами Російської імперії.

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у заможної верстви. Селяни обробляли надільну, приватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств були без- і малоземельними. Статистики на початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.
Наслідком значних залишків кріпосництва в сільському господарстві України було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн населення (з них 27—28 млн українців) — хліборобством займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало зменшення індивідуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними 1891 p., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 p.) видача паспортів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1896 pp. з українських губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896—1906 pp. після спорудження Транссибірської магістралі на Схід переселилося близько 0,6 млн осіб. Єврейське населення з Правобережжя і Полісся емігрувало до Америки.
На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2—3 рази. Лише в Галичині, де протягом 1857— 1900рр. кількість населення зросла на 61,3 %, площа орної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин не мали зовсім землі, аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890—1913 pp. емігрувало 700—800 тис. осіб.
Після реформи 1861 p. сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку. На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбувалися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів (три-і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів (в Україні працювало їх більше 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки в найкращих господарствах, 40 % плугів були дерев'яними. Незначний процент селянських господарств обробляли землю за допомогою машин.
У Східній Галичині на початку XX ст. застосовували 1552 сівалки, 1015 грабарок, 3537 молотарок, 122 сепаратори, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5 % поміщицьких господарств використовували машини.
За даними першого всеукраїнського перепису населення, у 1897 p. в поміщицьких і селянських господарствах Східної України працювало 425 тис. постійних робітників. Разом із строковими і поденниками в сільському господарстві використовували працю 1,5—1,8 млн найманих робітників. На західноукраїнських землях на початку XX ст. сільськогосподарських робітників налічувалося 600 тис.
Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. У Східній Україні підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 1199, або 39,4 % . Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків або брали землю в оренду. Існували такі види відробітків, як праця за гроші з своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за порушення ловецького, лісового та інших законів, права пасти худобу на полях поміщика тощо. Відробітки селяни виконували як своїм реманентом, так і панською худобою і реманентом. Серед селянства була поширена відробіткова оренда, коли земля бралася за відробітки або натуральну плату (спільщина). Часто селяни віддавали половину врожаю. За рахунок відробітків виконувалися нерідко всі основні роботи в поміщицькому господарстві.
Відробіткова система була пережитком аграрних відносин феодального господарства. Вона прискорювала розорення селянства, сприяла поширенню лихварства. Поміщик виступав не як підприємець, а як землевласник-лихвар. Ціна орендованої землі була вища ринкової в 6—8 разів. Агрокультурні досягнення не застосовували, врожайність була низькою. Для підвищення продуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової, підприємницької оренди або створювали економії, використовуючи найману працю. Це був шлях поступового становлення фермерських господарств.
Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання — в Полтавській і Харківській. У Східній Галичині з 50 повітів в 35 були поширені відробітки. Одночасно майже 47 % фільварків перебували в оренді у підприємців-фермерів.
Отже, темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства.
У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.
Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 p., коли ціни були нижчі. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте якщо вона його не давала протягом ЗО днів, то селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. В громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, земля у власність закріплювалася обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.
29 травня 1911 p. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадковоподвірне землеволодіння.
Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.
Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? Закон 14 червня 1910 p. діяв до 1915 p. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі — 48,9 % селян, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5 % (за іншими даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8 %). Масової хуторизації не відбулося (дані за 1913 p.).
Проте встановлення Селянським банком високих цін на длю зробило неможливим для основної маси селян когстуватися його допомогою. Протягом 1906—1916 pp. банк дав селянам 596,4 тис. десятин землі.
За 1906—1912 pp. було утворено 226 тис. хуторів, що становили 5,1 % всіх господарств, а в 1916 p. їх налічувалося 440 тис., або 14 % селянських дворів.
Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — в розмірі 100 %.
дав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, йнявши ціни з 105 крб. за десятину в 1907 p. до 136 крб. 1914: р. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків 572,2 тис. десятин землі.
Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби песелення з українських земель. Протягом 1907—1912 pp. уїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселення. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн українців.
Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід датського села на індустріальну основу, створила сприїливі умови для розвитку приватного селянського земле'лодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У ^09—1913 pp. продуктивність сільського господарства „осла в півтора раза. Земські агрономи, які поступово взяі ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 pp., органідали прокатні станції техніки, сільськогосподарські чи,ння. Для малоземельних селян створювали товариства з «енди землі та колективного ведення рільництва. Однак лдернізація українського села здійснювалася повільно лрівняно з країнами Західної Європи і була перервана
мною 1914 р.
У цілому кількість різних груп землевласників у 1907 р. ізначалася даними, наведеними у таблиці (див. с. 543).
Матеріальне становище українських селян, за даними ,)дьськогосподарського перепису 1917р., було таким: бідлків — 60,3 %, середняків — 27, заможних господарів

Протягом другої половини XIX — на початку XX ст. начальним для сільського господарства України було зростання товарного, підприємницького виробництва. Посилилася спеціалізація. Степова Україна, Галицьке Поділля, Покуття стали районами торгового землеробства. У Степовій Україні розвивалося поміщицьке експортне зернове господарство, значні площі займав льон-кудряш, пізніше — соняшник. Правобережжя було районом бурякосіяння. Лівобережжя— вирощування тютюну. Торгове тваринництво було добре розвинене в підгірських районах, на Буковині та в Закарпатті, на території останнього уйпішно розвивалося торгове садівництво і виноградарство.
Провідна роль в сільському господарстві України належала зерновому виробництву. Розширювались орні землі та посіви. В Східній Україні за 60—70-ті роки XIX ст. площа орних земель зросла в I860 р. з 19,7 до 29,1 млн десятин у 1887 р. У зв'язку з трипільною системою посівні площі були меншими і дорівнювали в 1860 р. 12 млн десятин (60 % орної), 1870 р. — 16,3 (85 % орної), 1890 p. — 22, у 1913 p. — 22,9 млн десятин.
Зернові культури займали в 1870р. 14,7 млн десятин, в 1913 р. — 20,7 млн десятин, або 90,5 % посівних площ, технічні культури — 3,8 %, овочі і картопля — 3,8, кормові культури — 2,1 %. Україна була основним регіоном Російської імперії, де вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, гречку. В Україні більше, ніж у всіх європейських губерніях Росії, вирощували озимої та ярової пшениці, ячменю (в 1900 p. відповідно 75,1 %, 38,8, 51,4 %), а жита — лише 14 %. Поступово зростала середня врожайність зернових культур.

Середня врожайність у 1909—1913 pp. становила: озимої пшениці — 10,4 ц/га; озимого жита — 9,8; ярової пшениці — 7; ячменю — 10,7; вівса — 10,7; проса — 9,9; кукурудзи — 11,2. Найвищі врожаї були на Правобережжі, а найнижчі — в Степовій Україні.
Виробництво зерна на душу населення зросло з б0-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 раза. Правобережжі — на ЗО, Лівобережжі — на 10 %.
Вирощували багато картоплі, яка зайняла важливе місце в харчуванні, стала сировиною для промислового ґуральництва, виробництва крохмалю. З 1870 по 1900 p. посіви картоплі збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).
Швидко зростали посіви цукрового буряка, зокрема в Правобережних, Харківській, Чернігівській губерніях, і становили в 1900 p. 350 тис. десятин, або 78 % площі, зайнятої цукровими буряками в Російській державі. В цілому Україна давала 82 % валового збору в імперії.
Важливими технічними культурами в Україні залишалися льон і тютюн. Основним районом виробництва льону-кудряшу, що вирощувався для виробництва олії, була Степова Україна, де під цією культурою було зайнято 200 тис. десятин, а в інших губерніях — 57 тис. десятин. 2/3 льону збирали в поміщицьких господарствах. З 80—90-х років XIX ст. посіви скорочувались, а основною олійною культурою став соняшник. Перше місце у виробництві тютюну займали Чернігівська та Полтавська губернії, на які припадало 40—50 % виробництва махорки і тютюну в імперії.
Незважаючи на деяке піднесення, рослинництво в Східній Україні залишалося відсталим. Прогрес тут характеризувався переходом до багатопільної системи землеробства, розширенням площі озимини, застосуванням сівозмін з посівами кормових культур і травосіяння, використанням мінеральних добрив. Проте ці заходи стосувалися лише кращих поміщицьких маєтків, частини заможних селянських господарств, вони не набули масового характеру. Головною системою землеробства залишалося трипілля, а в степовій частині зберігався переліг. На Лівобережжі та Півдні ярові посіви переважали. В 1913 p. в Україні вони займали 71 % посівної площі зернових культур.
Однобічний зерновий розвиток при відсталій техніці призводив до виснаження грунту та зниження родючості. Україна завозила з інших районів імперії картоплю, льон, коноплі.
Повільніше, порівняно з рільництвом, розвивалося тваринництво. Наприкінці XIX ст. вартість його продукції дорівнювала 10 % вартості сільського господарства. Це було пов'язано зі скороченням площ сіножатей і пасовищ, однобічним зерновим розвитком сільськогосподарського виробництва. Переважна більшість худоби належала поміщикам, заможним селянам, проте половина сільських дворів була безкінними. Особливо погіршився стан тваринництва після неврожаїв 90-х років XIX ст. З 1897 по 1912р. зменшилося поголів'я, великої рогатої худоби на 7—9 %, свиней — на 9, овець грубошерстних — на 5—7, тонкорунних — на 70 %. Скоротилася кількість волів, їх місце зайняли коні. Кількість коней протягом другої половини XIX ст. збільшилася на 85 %.
Товарність сільського господарства Східної України забезпечували в основному поміщицькі та заможні селянські господарства. За 1909—1913 pp. середня щорічна валова продукція була оцінена приблизно в 2 млрд крб., а товарна продукція — 694,26 млн крб., що становило 1/3 валової продукції. У Західній Україні земля за угіддями розподілялась так, %:

Отже, ріллі для рослинництва було мало. У структурі посівів провідна роль належала зерновим культурам, якими засівали 56—59 % ріллі. На відміну від Східної України в Галичині панував вівсяно-житній напрям, у Буковині та Закарпатті — вівсяно-кукурудзяний. Пшениця займала третє місце і вирощувалася в поміщицьких маєтках.
Валовий збір і середня врожайність зернових культур поступово зростали. Так, у 1898 p. валовий збір в Галичині та Буковині дорівнював 13,4 млн ц, а в 1913 p. — 23,8 млн ц. Середня врожайність за цей період відповідно зросла: пшениці з 8,3 до 14,8 ц/га, жита з 7,2 до 12,7, ячменю з 7,2 до 13,5, вівса з 5,7 до 13,5, кукурудзи з 10,1 до 12,2 ц/га.
Технічні культури (цукровий буряк, льон, коноплі, хміль, тютюн) займали лише 1 % посівів. Цукровий буряк вирощували в Галичині, а напередодні першої світової війни — на Буковині. Посівні площі з 1898 по 1913 p. зросли в 3,5 раза, середня врожайність — з 205 до 217,6 ц/га. Важливою культурою залишалася картопля, посіви якої на початку XX ст. збільшилися в 2 рази, врожайність — з 94,5 до 105,14 ц/га, валовий збір у 1913 p. становив близько 38 млн ц.
Тваринництво на західноукраїнських землях розвивалося краще, ніж на східних. В основному ним займалися селянські господарства, яким належало 82,5 % великої рогатої худоби, 85,7 % коней. Окремі селяни мали для продажу по 80—100 голів худоби. Напередодні першої світової війни поширилася тенденція зменшення поголів'я худоби, зокрема великої рогатої худоби і овець, проте кількість свиней і коней зростала.
Відбувся перехід від трипільних до багатопільних сівозмін, збільшилися посіви пшениці, цукрових буряків, кормових трав.
Сільське господарство західноукраїнських земель дедалі більше набувало торгового характеру. Господарства землевласників були багатогалузевими і працювали на ринок. Продавали зернові культури, картоплю. В торговому балансі селянських господарств провідну роль у рослинництві відігравали льон, тютюн, картопля, цукровий буряк, хміль. Зерно продавали лише 15 % заможних селян, 65 % селян його закуповували. Успішно розвивалося торгове тваринництво, ціна на продукцію якого (масло, молоко, яйця) зросла у 2—3 рази. Селяни поставляли на внутрішній і зовнішній ринки велику рогату худобу, коней, свиней. Одночасно сільське господарство не забезпечувало потреби населення в продуктах харчування. Свого зерна не вистачало. Його споживали в 2 рази менше порівняно зі Східною Україною. За 1857—1900 pp. на душу населення споживання хліба зменшилось до 65,6 %, щорічний недобір пшениці становив 42 кг, жита — 21 кг. Щорічно Галичина ввозила 2 млн ц борошна з Угорщини.
На розвиток сільського господарства України негативно вплинула перша світова війна. В Східній Україні в армію було забрано половину працездатного чоловічого населення. Посівні площі скоротилися на 1880 тис. десятин, валовий збір зменшився на 16,8 %, зернових — на 200 млн пудів щорічно, врожайність — на 8 %, кількість коней — на 10,8 %. Погіршилося становище селян. На 1917 p. з 980 тис. господарств 16 % не мали посівів, 16,2 % мали до однієї десятини, 28,7 % не мали корів, 35 % були безкінними. Війна призвела до економічної розрухи також на західноукраїнських землях.
Отже, визначальною подією аграрного розвитку України наприкінці XIX ст. було скасування кріпосного права в ході реформ 1848 і 1861 pp. на користь землевласників, збереження залишків кріпосництва. Як наслідок сільське господарство мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Більшість селянських господарств були парцельованими, що виключало можливість застосування агротехнічних заходів. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства. Вони були інтенсивні за виробництвом, постачали на ринок зерно, картоплю, льон, цукровий буряк. Широко використовували найману працю.
Сільське господарство стало торгово-підприємницьким. Посилилася спеціалізація. В товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства. Прискорила інтенсифікацію сільського господарства загальноєвропейська криза.

 

 

3.6. Зародження і розвиток кооперативного руху
У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.
Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст. Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня 1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.
У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися поза межі одного міста.
Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом 1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів. Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.
Реакційна політика російського уряду в середині 70-х років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до 1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.
З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, то в 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени. Виникла настійна потреба в юридичному оформленні сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причини, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної діяльності.
Кількість членів селянських спілок була невеликою. Здебільшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи — 50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі ці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки М. Левитського не мали значного впливу на сільське господарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. було засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було організовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій імперії Романових їх чисельність становила 6700.
На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після селянської реформи 1861 p. Так, група ремісників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p. виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство видавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариства становив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Катеринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до 1917 p.
Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 p. дворянином ліберальних поглядів, відомим громадсько-культурним діячем, піонером української кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними органами товариства були загальні збори його членів, наглядова рада, управа і "попечитель" (опікун-куратор), яким за статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою наглядової ради. Статут надавав попечителеві право систематично перевіряти касу товариства, вимагати від управи необхідних даних й слідкувати за тим, щоб управа дотримувалася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час, був дуже високий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внески по 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри в сумі до 25 крб. кожному під 9—10 % річних, а більші — за борговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за 1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки сокиринське ощадно-позикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґан виклопотав для нього у державному банку позику, яка поступово збільшувалась і в 1892 p. перевищувала 60 тис. крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб. А власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.
Значного розвитку набули кредитні товариства в районах господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, в Таврійській губернії за 5 років (1873—1878) для сільського населення створено ЗО ощадно-позикових товариств з капіталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користувалися не лише сільська верхівка, а й незаможні селяни. В їхній діяльності брали активну участь священики, вчителі, лікарі, окремі представники волосної адміністрації, земські агрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступово втягувалися й свідоміші селяни.
Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на 20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не виникали. Однією з причин цього було й те, що до середини 90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, який би нормував організацію та діяльність кредитних кооперативів. Лише у 1895 p. царський уряд з ініціативи СанктПетербурзького відділу Московського комітету допомоги ощадно-позиковим та промисловим товариствам видав закон про організацію кооперативного кредиту, так зване Положення про установи малого кредиту. Цей документ передбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту — кредитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували не на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах. Основний капітал кредитних товариств становили позичені чи пожертвувані суми. Ці товариства здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові товариства не мали права на таку позику). Тому кредитні товариства контролювали державний банк. Позики в кредитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести посередницькі операції.
Закон 1895 p. передбачав деякі полегшення і для ощадно-позикових товариств. Вони мали право видавати довгострокові позики за порукою й під заставу рухомого та нерухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікації кураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщо вони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому земства одержували право контролю й ревізії діяльності цих товариств. Для обох типів кредитних кооперативів були видані нові статути.
Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдяки значним позикам державного банку швидко засновували й в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня 1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощаднопозикових товариств. Вони об'єднували й обслуговували більш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701 705 крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали позик на. суму 117,5 млн золотих крб. Це становило понад 19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядовий орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.
Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських кооператорів.
У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк. Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельников і П. Доманицький.
Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам — 947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи.
Відбувався процес союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороновицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був заснований київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.
На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його організації були "дрібноміщанські адвокати і сільські священики", інші представники інтелігенції, які "вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", — відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".
Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національної промисловості. Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації забезпечувало реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєвропейської кооперації та становище в країні, визнав доцільним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р. було видано закон про заробітково-господарські спілки, який передбачав розвиток кооперації на всій території АвстроУгорщини. Власті мали на меті використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення дрібних товаровиробників і збільшення припливів капіталу за рахунок податків у державну скарбницю.
Ще до появи австро-у горського закону 1873 p. в Галичині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поляками. В 1874 p. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого входило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів з 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Згодом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До таких перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 p. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту.
Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і "чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагірного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ничая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами". Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p., "Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна історія "Народної торгівлі".
Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він організував філійні оптові комори для постачання товарами широкого вжитку українських міських крамниць. Напередодні першої світової війни кількість таких філій становила 19. Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами співпрацювало 130 крамниць, то у 1905 p. — вже 801.
Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією. У 1912 p. вона підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.
Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.
Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні органи, намітили широку програму подальшої діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він разом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну організаторську роботу. "Сільський господар" швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151 гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада товариства видавала тижневик "Господарська часопись", випустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.
У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 p. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.
У 1910 p. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки.
Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.
Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) пертого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними, пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи. Союз видавав для них статути,. вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн крон. Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. — вже 339. Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок.
З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 p. місцевий священик, відомий український композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн л молока. У 1911 p. при Крайовому господарськомолочарському союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.
Сильний поштовх для організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи кооперативів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон.
З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох теоретичних статей, оглядів українського та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихованцем був А. Жук — редактор популярного часопису КСР "Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.
До першої світової війни в Галичині утворилося три кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них належала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз, Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він підпорядковував собі близько 600 українських кооперативів.
Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельністю, іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація, керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.

назад |  1 2 3 4  5 6 | вперед