Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей процес проходив повільніше, ніж у Центральному промисловому районі Росії, що пояснювалося переважанням панщини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18 % загальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян (козаків) Полтавської та Харківської губерній у 1836 p. характеризувалася такими даними: 15,7 % не мали землі, 25,6 — мали лише садиби, 4,4 — займалися ремеслом, 53,4 % — володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15 % селян були безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля самостійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю, віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.
Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 p. державні селяни зрівнялися в правах з купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 p. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 p. — розводити сади, городи на громадській землі розміром 1—3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували ЗО—60 десятин у селах і 25—40 в хуторах.
Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці-підприємці.
У Східній Галичині за переписом 1847—1859 pp. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі, становили 8,3 %, півселяни, які мали 10—-20 моргів, — 23,4; чвертьселяни, або піші, які "сиділи" на 2—10 моргах, — 41,1; загородники (до 2 моргів землі) — 27,2 %.
У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які користувалися повним наділом 15—20 га, — 4,9 %; середнякиміклаші — 16,1; малоземельні-кодаші — 61,2, безземельні халупники і комірники — 17,1 %.
В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 45—50 % селянських дворів і лише 2/3 селян користувалися 14—18 десятинами землі.
У західноукраїнському селі виник новий тип господаря — підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по ЗО—80 моргів землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов'язково використовували працю челяді. Це в основному були комірники, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній землі. Вони були постійним резервом поденних робітників для домінії.
Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астраханську губернії. У 1838—1852 pp. з Лівобережної України переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному селяни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.
У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Землевласники Східної України створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася домініально-фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданих сільськогосподарської продукції та сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах. У Російській державі в першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження щодо торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмитної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торгово-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.
Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. В Київській губернії посіви її становили 1/4—1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яровими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській — 3/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займало жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою. Валові збори зростали в основному за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та розширення посівів. За 1778—1851 pp. посівні площі зернових на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та Подільській губерніях, яким належала значна роль у виробництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок зменшення селянських наділів, посилення експлуатації селян.
Більша частина зерна йшла на продаж. За кордон щороку вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли на горілку, постачали для армії.
У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві панував вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських районах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці — в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було однією з важливих статей прибутків.
Кукурудза займала 28—71 % посівів. Вона була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної Буковини.
У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло деякого піднесення, що пояснювалося державними замовленнями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова продукція Галичини не витримала конкуренції американського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі худоби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 p. річний збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла урожайність зернових культур.
Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисельності сільського населення. Продуктивність праці в сільському господарстві протягом першої половини XIX ст. зменшилася на 1/4.
Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних культур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн, хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій території Західної України. В Східній Україні на виробництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії, Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів, ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для харчування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полотна вивозилася за межі краю. З Південної України вивозилося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.
Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х роках щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгірних районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. Набувало поширення тютюнництво в Закарпатті.
У Східній Україні переважало вирощування цукрового буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж зернові посіви. За 1848—1860 pp. площі цієї культури зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цукровий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобережної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії (59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчики мали в своєму розпорядженні власні плантації, закуповували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів.
Розширювалися посіви соняшника, особливо в Полтавській губернії. Отриманий урожай збувався курським торговцям олією.
У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті найважливішою культурою стала картопля як продукт харчування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815—1840 pp. збір її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до бідування селян.
У Східній Україні хліборобство велося традиційними способами і засобами. Більшість селянських господарств продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп, косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж 2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщицьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему ділянку поля. На півдні панувала перелогова система. Окремі поміщицькі господарства під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовнішнього ринків переходили до інтенсивного землеробства. Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну систему, закладати елементи плодозмінної системи (озима пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням конюшини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські товариства, поширювалася спеціальна економічна література. У 1765 p. утворилося Вільне економічне товариство, в 1828 p. в Одесі — Товариство сільського господарства Південної Росії.
На західноукраїнських землях під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої займали 5—6 % усієї посівної площі. Почав її культивувати вчений-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чарторийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну, що мали велике значення для поліпшення структури грунту, як грубі корми для худоби. В передових господарствах З рази обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку грунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінялося п'яти-шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера "Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Рільництво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській", давалися рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу уряду шляхта в 1845 p. заснувала Галицьке господарське товариство.
В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В цілому забезпеченість полів органічними добривами була низькою.
Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких господарств України. Так, в Харківській губернії на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загальної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціонального землеробства. В Західній Україні після 1815 p. під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт.
Для торгового землеробства були характерні промислове городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На сторінках журналів друкувалися поради щодо практичного виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті вирощувалося багато промислового винограду, з якого виготовляли вино, що користувалося попитом на міжнародному ринку.
У Східній Україні промисловим городництвом займалися селяни приміських господарств. Досить розвиненою була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київщині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибулю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській — баштанні культури.
Найбільше садів було в Харківській, Полтавській, Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.
Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили велику рогату худобу української породи. В Катеринославській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по 72 голови).
У середині 40—50-х років у Східній Україні розпочалося скорочення цих галузей, оскільки землевласники переходили до розширення зернового господарства. В Східній Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовувалися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швейцарської, тірольської, штирійської, молдавської порід, займалися племінною справою.
Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закарпатті. У 1794—1845 pp. у Мукачеве-Чинадіївській домінії поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаштовувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках. Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів.
Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалізовувалося 60—90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир, шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові господарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з Росії в західні країни.
Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 p. у Східній Україні налічувалося 10 млн голів овець, з яких 4,5 млн голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було видано положення про організацію вовняних ярмарок. Довізне мито підвищилося, вивізне мито зменшилося.
Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках. Вивезення вовни протягом ЗО—50-х років з чорноморськоазовських портів і через Бесарабію становило 7,8 млн пудів.
У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже 1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній Галичині у 20—30-х роках дорівнював 80 тис. золотих ринських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожухи, шапки, ковдри та інші товари.
Певного значення набули птахівництво, свинарство, бджільництво, розведення риби.
На шлях торгового землеробства стали селянські господарства. З ринком були пов'язані переважно заможна верхівка селян, господарства іноземних колоністів. На зерновий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 % з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, вирощували цукровий буряк, соняшник, коноплі.
Промисловим городництвом і садівництвом, бджільництвом займалися селяни містечок і сіл, розташованих навколо міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У Херсонській губернії під городами і баштанами було зайнято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500 тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської губернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до 40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до 9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрянській Україні.
У гірських районах Карпат розвивалося селянське тваринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі) торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землеробства стримували феодально-кріпосницькі відносини: феодальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.
Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця, коли землевласники встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робоча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула домінуючого значення. Запроваджувався обов'язок відбувати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим елементом повнонадільного селянського господарства. Перед розкріпаченням кількість коморників-батраків становила 400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.
Вільнонаймана праця набула значного поширення в Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк найму був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське господарство залишалося кріпосним.
Отже, сільське господарство України розвивалось екстенсивне за рахунок розширення посівних площ, посилення відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розвиток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сільськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону — 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загальної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-картопляний напрям. На душу населення вироблялося зернових культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60. Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20, свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були картопля, овочі.
Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній Україні в 1858 p. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір позик, які кредитні установи видавали поміщикам, зменшив банківський процент. Тільки за позики землевласники повинні були сплатити 77 млн крб. У Східній Галичині в 1841 p. шляхта створила Галицьке земельне кредитне товариство, в 1842 p. — Ощадну касу, яка являла собою іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депресійний стан фільваркового господарства.
Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчутний вплив на розвиток сільського господарства справляли стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжуваність.
Разом з тим протягом першої половини XIX ст. землеробство і тваринництво дедалі більше набували торгового характеру. Сільське господарство пристосовувалося до товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окремих районів. Були спроби окремих землевласників перейти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці. Утворювалися господарства заможних селян, що стали на шлях торгового землеробства, перетворення яких на фермерські господарства гальмувало кріпосне право.
Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства.
Хліборобство велося традиційними способами і засобами. Феодальне суспільство неспроможне було створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктивно потребував скасування кріпосного права.
3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
Панщинно-кріпосницька система господарства була гальмом економічного розвитку України. В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин.
У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито обговорювали питання про шкідливість панщини і підвищення заінтересованості селян у праці. Це питання не сходило з порядку денного станового сейму Галичини, діяльність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм висловився за радикальні заходи щодо перебудови господарства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питання про необхідність врегулювання панщинних відносин. Проте реальних наслідків не було.
У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, перебито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.
Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії.
Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави. Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користувалися спільно землевласники і селяни, залишалися недоторканими. Селяни могли ними користуватися за відповідну плату, що визначалася спільною угодою між ними та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікунських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачувати витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представляти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального податку. Було передбачено повне відшкодування земельним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вартості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних власників від "опікунських обов'язків".
Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положення закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між домінікальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення індемнізації (викуп підданських обов'язків). Повинності коморників і халупників скасовувалися безплатно. За користування сервітутами необхідно було платити. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні безплатно. Скасовувалася практика примусової купівлі горілки і пива, але право на пропінацію збереглося.
Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.
При визначенні вартості феодальних повинностей в основу було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опікунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винагороди обчислювали за формулою
За описами кріпосних повинностей було підраховано, що в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих становила 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини, на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.
Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 % облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з 1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за облігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік, причому землевласники отримували індемнізацію незалежно від того, оброблялася їхня земля чи ні.
Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізаційного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постійних державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати до 1943 p.
Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ) селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн флоринів.
У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.
У Буковині селяни повинні були платити 4 млн флоринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише частину селян.
На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (приблизно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близько 70—80 % закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.
Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських землях було створено умови лише для повільної індустріальної еволюції села.
У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Таємний комітет, що було перейменовано у Головний комітет у селянській справі. З метою забезпечення економічних інтересів землевласників створювалися губернські дворянські комітети, скликалися повітові та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювалися умови реформи. Більшість землевласників України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з клаптиком землі, щоб перетворити селянське господарство на додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.
Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності. Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначалися трьома Місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення відносилось одночасно до трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:
1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селянських наділів. Згідно з цими документами було скасовано кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними. Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях.
Разом з тим зберігались обмеження, що залишали селян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішення їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласники вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. через інститут мирових посередників із дворян, повітові мирові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх обмеженим самоуправлінням здійснювали земські начальники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстанціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там, де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село.
Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після оформлення її — селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користування польовим наділом — або оброк, або відбували панщину. Розміри повинностей і польового наділу визначались уставними грамотами, що складалися між поміщиками і сільською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і введення їх в дію доручали мировим посередникам.
Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної місцевості окремо. Так, за користування садибою селяни південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до З крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобережній і Правобережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп. за десятину. Повинності за користування польовим наділом для селян південних губерній становили 40 днів чоловічих і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб. оброку. В лівобережних губерніях селяни відробляли за десятину наділу 12—21 день панщини на рік або платили від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в правобережних губерніях — відповідно 5—20 днів панщини і 1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.
Норми польового наділу встановлювали залежно від якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі землі, то уряд намагався зберегти у землевласників максимальну кількість землі.
У степових губерніях встановлювали єдиний так званий указний наділ, розміри якого коливалися від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. Для південної частини Харківщини визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював З—4,5 десятини.
На території лівобережних губерній, де діяло Малоросійське положення, вищий наділ встановлювали від 2,75 до 4,5 десятини на ревізьку душу, розмір нижчого наділу визначався половиною вищого. Землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи.
За селянами Правобережної України зберігалися наділи в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847— 1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. Якщо наділ 1861 p. був менше інвентарного, селяни могли через мирового посередника домогтися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9— 2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 p. царський уряд ЗО липня 1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшувалися на 20 %.
Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відрізати лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи, якщо після наділення селян землею у нього залишалося менше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі —менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібнопомісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі, або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.
Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викупати в будь-який час за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян.
Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селянин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних. Якщо за користування садибною землею селяни платили за кожну десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з 6 % вони мали заплатити (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю селяни не могли. 80 % викупної суми уряд виплачував поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або викупних свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то виплачували 75 % загальної викупної суми. Селяни ставали боржниками держави і були зобов'язані отриману позику погасити протягом 49 років, вносячи щорічно по 6 % викупної суми. Решту 20—25 % викупної суми селяни платили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали прибутку, що він отримував від селянина до реформи.
Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка селян, які підписалися на купівлю землі і сплату податків за землю, встановлених державою, становила від загальної кількості на Харківщині — 97,7 % , Херсонщині — 94, Катеринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині — 76,8 %. На 1881 p., коли викуп землі став обов'язковим, тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у степових і лівобережних губерніях.
Отримана селянами земля за цінами 1857—1861 pp. коштувала 128 млн крб., викупна сума становила 166,8 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До скасування платежів з 1 січня 1907 p. селяни сплатили 382 млн крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той прибуток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини землі за викупними платежами перевищувала дореформені ціни на Лівобережжі у 1,5—2,5 раза, на Правобережжі — на 25,4 %. Лише в Подільській губернії плата була нижчою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою поміщикам за викуп особи селянина.
Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на поміщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте протягом двох років мали служити своїм власникам або платити оброк. За положенням вони отримували лише ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.
Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з правом викупу протягом б років. Розміри наділів і оброку, який зріс на 5—12 %, визначались у власницьких записах. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни, що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 p. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. В цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.
Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали 21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).
За офіційними даними (1877—1878 pp.), надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після проведення реформи з загальної чисельності 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без наділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.
Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губерніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищувало розміри наділів кріпаків.
Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані порівняння загальної площі землі, яку використовували селяни, з урахуванням зростання населення:
Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші, при розмежуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасовища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали власністю останніх.
В основному надільну землю закріпили в спадково-подвірне землекористування. Проте значну її частину урядом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння:
на Катеринославщині — 95 % надільної землі, Херсонщині
— 88,8, Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігівщині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині — 22,1 %.
Оскільки для України традиційним було подвірне землекористування, то переділи землі, там де община була суб'єктом землеволодіння, майже не проводили. До сплати державі викупних платежів громада і двори не могли вільно розпоряджатися надільною землею.
Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відносини і стан сільського господарства в другій половині XIX ст.
— на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Після реформи поміщицьке землеволодіння було збережено і розширено за рахунок селянських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за земельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.
Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилося в степових і лівобережних губерніях — на 39—49 % протягом 1877—1905 p., у правобережних губерніях — на 16—17 %, що було пов'язано з політикою царського уряду, який після повстання 1863 p. конфіскував у польських землевласників землю і передав російським дворянам і місцевим чиновникам. У 1901 p. польським землевласникам належало 47 % приватновласницької землі, тоді як в 1863р.— 90 %. Частка дворянського землеволодіння в 1905 p. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі, на Лівобережжі — 20,4, на Півдні— 19,4, у середньому по всій Україні — 24,5 %.
Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, розміри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835 власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм належало 7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема у губерніях: Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврійській — 13, Херсонській і Катеринославській — по 10 %, Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Подільській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких (167тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропадських (42 тис. десятин) з'явилися нові — Харитоненки, Симиренки, Терещенки (останнім належало 141 тис. десятин).
Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p. вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в 1903 p. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було заставлено 75 % приватновласницької, в основному поміщицької, землі.
Земля стала товаром. За 1863—1902 pp. було продано і куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій.
У Західній Україні зберігалася велика земельна власність землевласників, монастирів, держави. На початку XX ст. вона становила в Галичині 40,3 % , Буковині — 46, Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881—1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. поміщицька власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 p. зріс у З рази і становив 751,3 млн крон. В основному землю купувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910р. з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад 900 тис. моргів землі, в Буковині — 223 тис. моргів. Українське селянство з 1852 по 1912 p. купило близько 38 000 га землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини — 237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи ціну на 25—50 % .
Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілізація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності займало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів, 32,67 % усієї землі належало господарствам площею понад 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 % землі.
Великою кількістю землі володіла католицька й уніатська церква, буковинський православний релігійний фонд:
у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті — 20 тис. га.
