1. Джерела філософської концепції розвитку

Формування ідеї діалектики
Ідея розвитку - одна з тих небагатьох ідей, що, насамперед, ніж стати невід'ємною часткою сучасної духовної культури, пройшла через віки та епохи. Формування філософської концепції розвитку також мало досить тривалу історію.
Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу та його розвиток. Філософи Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії та Стародавньої Греції, опираючись на живе чуттєве сприйняття дійсності, обґрунтовували ідею розуміння буття, що є вічно рухомим і мінливим, перебуває в постійному становленні. Грецькі мислителі розглядали становлення як єдність суперечностей, як взаємне перетворення елементів, а буття як вогонь-логос. Світ «єдиний, не створений ніким із людей і ніким із богів, але був, є і буде вічно спалахуючим та загасаючим вогнем», «ворогуюче з'єднується, із розбіжностей -найчудовіша гармонія, і все твориться через боротьбу по необхідності», стверджував Геракліт. Такі уявлення про Світ підтверджувались численними спостереженнями, узгоджувались з життєвим досвідом людей. Та такий же досвід давав підстави і для твердження, що при всій мінливості явищ їм властива й деяка усталеність. (З віком змінюється зовнішність людини, фізіологічні функції організму, досвід, внутрішній світ, інтереси, та все ж людина залишається сама собою).
Акцентуючи увагу саме на уявленні про Світ, представники елейської школи протиставили вченню Геракліта про мінливість буття, розуміння його як усталеного і незмінного. Парменід поділив все буття на уявне і істинне. Істинне характеризує як незмінне та нерухоме, розглядається як те, що не має суперечностей й розвитку. Світ же чуттєвого буття, на його погляд, мінливий та рухливий, створювався змішуванням протилежних початків - світлого і темного, вогню і землі. Захищаючи концепцію Парменіда, один з представників елейської філософської школи Зенон Елейський висунув аргументи проти мисли-мості руху та множинності. Зенон відомий своїми логічними парадоксами, в яких в негативній формі ставились важливі питання стосовно діалектичної природи руху. Для Зенона істинне буття - несуперечли-ве, а тому суперечливе буття - це буття уявне. Парадокси Зенона зводяться до того, що, по-перше, неможливо логічно мислити множинність речей; по-друге, що припущення існування руху приводить до суперечностей. Зенон показав, що розумовий аналіз руху несподівано приводить до результатів, що різко розходяться з очевидністю чуттєвого сприйняття. Стріла летить, залишаючись в спокої, герой Ахіл не може догнати черепаху... Апорії Зенона свідчать і про суперечність буття, і про складність розуміння реальних процесів руху. На основі роздумів виникає перша спроба розробки філософської концепції розвитку - діалектики. (Арістотель вважав першим діалектиком Зенона Елейського, який аналізував суперечливість руху, загострив парадокси, суперечності проблем перервного та неперервного, множинного і єдиного, цілого та частини).
Антична діалектика як більш-менш цілісна концепція розвитку намагається надати найдревнішім людським роздумам про постійну мінливість світу абстрактно-загальну, філософську форму, поки ще не пориваючи повністю з символами та образами. Думка про мінливість об'єднується з однією з найважливіших діалектичних ідей - ідеєю єдності та протистояння суперечливостей, з допомогою якої стародавні грецькі філософи намагаються пояснити народження світу. Геракліт, Платон, Арістотель, і, нарешті, Плотін і неоплатоніки висловили багато діалектичних ідей, продумали майже всі основні категорії діалектики як теорії розвитку на основі осмислення стихії становлення, але були дуже далекі від створення системи категорій і від створення діалектики як особливої науки. Та навіть стверджуючи думку про загальність та вічність руху, античні філософи уявляли Космос у вигляді чогось вічного, завершеного та прекрасного цілого, що схильне тільки до циклічних змін («спалахів» та «згасань»), тобто, на їх погляд, все перебуває в безперервному русі, але, врешті-решт, все і перебуває в спокої в межах однієї космічної кулястості, зміни, та зв'язане з ними поняття часу асоціюється лише з повторенням, з поверненням на «круги своя».
Спроба вийти за межі циклічності античних уявлень про розвиток зроблена Августіном Блаженним (V ст.). Для християнського світогляду, що панувало в Середньовіччі, життя уявлялося напруженим чеканням наступного пришестя рятівника, месії; розгортається від минулого до майбутнього. Так виникає уявлення про спрямованість змін в часі, характерних для розвитку та стверджується ідея про їх неповторність. В XV ст. ідея динамізму, вічного становлення вноситься Миколою Кузанським в ідею особистісного абсолюту. Креаціоністська ідея, якій філософ надавав велике значення, трансформувалась на ґрунті пантеїзму в проблему генези універсуму як обмеженого, конкретного максимуму з безмежного та єдиного абсолютного максимуму. Бог, який є безмежною можливістю сущого і абсолютним єдиним, має в собі в «згорнутому» вигляді всю безмежну багатоманітність природного та людського світу. Породження є нібито «розгортання» єдності в множинність, простоти в складність.
Передумовами дальшої розробки філософської теорії діалектики стали процеси інтенсивних змін європейського суспільства, починаючи з епохи Відродження. Ріст та поглиблення історичних знань, прогрес природничих наук, що вивчали довготривалі зміни природних об'єктів (геологія, палеонтологія, ембріологія тощо) формували уявлення про світ не як про набір готових «речей», повторення одних і тих же циклів, а як про сукупність процесів, що розгортаються в часі.
В XVII ст. першу спробу осягнути суттєвість процесу розвитку через розуміння походження універсуму здійснив Рене Декарт, виходячи з того, що природа явищ «набагато легше пізнається, коли бачимо їх поступовий розвиток, чим коли розглядаємо їх як повністю сформовані», побудова Сонячної системи може бути зрозуміла не як щось незмінне, а як результат змін, розвитку ЇЇ первісного стану. Декарт намагався обґрунтувати принципову можливість універсального механічного пояснення природи, керуючись силою відштовхування (поштовху). Творчість Бога зводилась в його картині світу до мінімуму -до створення матерії та надання їй деякого первісного поштовху, в результаті якого матерія приходить в хаотичний рух. Отримавши імпульс, природа почала «розплутувати первісний хаос», породжуючи нові форми та трансформуючись в космос.