3. Істина та її критерії

Будь-яка теорія пізнання проголошує результатом пізнання знання. Виняток становить агностицизм, що, розкриваючи обмеженість кожного етапу і кроку пізнання, приходить до висновку: результат пізнання може бути лише незнання і видимий прогрес пізнання у дійсності нагромадження незнання. Агностицизм (від грецької а - не, gnosis - знання), вчення, що заперечує повністю або частково пізнання світу. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гек-слі. Агностик розриває суть і явища, не йде далі відчуття, і зупиняється по цей бік явищ, відмовляючись бачити щось певне за межами чуття. Компромісна позиція веде до ідеалізму. Агностицизм, виникнувши у формі скептицизму в Стародавній Греції у працях Пір-рона, знаходить класичне оформлення у філософії Юма і Канта. Не торкаючись конкретних аргументів агностицизму, вкажемо на са-мосуперечливість загальних висловлювань про незнання і всіх окремих висловлювань, що послужили основою узагальнень. Будь-яке висловлювання є заявою про знання того, що висловлюється (складає предмет висловлювання), тому всі висловлювання, вид знання, в тому числі висловлювання про недосяжність мети у тому чи іншому кроці пізнання і про загальне незнання. Агностицизм, як заперечення всякого знання, неможливий, якщо користується висловлюваннями. Звичайно, можна вважати висловлюваннями будь-які сполучення слів, але тоді треба ділити їх на такі, що мають зміст і нісенітні, що передбачає знання. У підсумку загальний висновок агностицизму можна відкинути і почати з визнання того, що пізнання дає знання.
Знання належить суб'єкту і без нього не існує (без нього можливі лише матеріальні знаки, втілення знання). Стосовно людини, яка володіє свідомістю, нове знання, що виникає у пізнанні, виявляється елементом свідомості, який вступив у різні відносини з іншими елементами свідомості. Інтуїтивні, психологічні, утилітарні та інші можливі оцінки відносин нового або будь-якого виділеного елементу знання до інших елементів свідомості дозволяють давати знанню різні характеристики, не виходячи за межі свідомості. Такими характеристиками виступають: очевидна істинність, задовільність, корисність (або протилежні їм) та інші.
Свідомість має у розпорядженні елементи, тобто знання із певними характеристиками, що не викликають сумніву і прийняті нею. Характеристики інших знань, у тому числі привнесених пізнанням, визначаються їх ставленням до безсумнівно прийнятих знань. Зокрема, якщо свідомість і пізнання витлумачувати лише як сукупності психологічних станів, то приписування психологічних характеристик елементам свідомості зводиться до встановлення їх відносин з відмінними і визначеними психологічними можливостями Усяка свідома діяльність суб'єкта, що стосується перетворення елементів ("відомості або матеріального світу, відтворюється, тобто відображається у свідомості власними засобами (відчуттями і поняттями), не запозиченими і не такими, що здобуваються із зовнішнього світу. Свідомість здатна характеризувати свої елементи, не вдаючись до встановлення їх відносин поза нею. Більше того, якщо матеріальний світ з усіх поглядів відмінний від свідомості, то неможливо встановити якесь відношення елементів свідомості до нього: відношення можливе між речами, у чомусь подібними. Так що всі відношення елементів свідомості можуть бути лише відношеннями з іншими елементами свідомості. Противники приписування характеристик знань вказують на те, що характеристика ігнорує претензію знання, уставлення до світу поза ним, своєрідна спрямованість свідомості назовні - інтенціональність. Інтенціональність не дозволяє пояснити, чому одні знання втілювані у перетворення матеріального світу, а інші - ні. Засобами самої свідомості можливо визначити стосунки її елементів до світу поза свідомістю. Не зрозуміло також, як можна охарактеризувати першоелементи виникаючої свідомості за відсутності інших безумовно прийнятих елементів. Отже, основні характеристики знання мають визначатися його ставленням до світу поза знанням.
Концепція істини. Істина
Із численних характеристик знання основними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються характеристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій істини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: відповідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля.
За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дійсності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійсності. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне ставлення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відповідає») - ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможлива, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При формально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у відсутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концепції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розрізняє предмети віднесення: істина - це знання, відповідне суттєвому, а хибність - знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншого, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бути позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вживання таких суджень ґрунтується на ознаках.
Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає визначеності знання і предмета його віднесення, допускає приписування істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з сполученнями взаємнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єктивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосуються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання повинні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаманно бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнанням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції відповідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередкованих зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із відносних істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин.
З позицій формально-логічного варіанту теорії відповідності, діалектичний варіант видається набором банальностей, що базуються на спекуляціях двозначностями повсякденної мови. Діалектичний варіант, у свою чергу, вбачає у формально-логічному варіанті спрощення, що випливають із мислення у формі застиглих визначенос-тей, що неспроможне охопити пізнання як процес, як ціле. Історія логіки і математики показує, що нормалізація пізнання завжди доповнюється неформальними поясненнями (метамовами), включають повсякденну мову. Тому обидва варіанти теорії відповідності слід розглядати як взаємо-доповнюючі, а не як взаємозаперечувальні.
Визначення істинності як відповідності (знання дійсності) інтуїтивно прийнятне, визначення видається найкращим і здоровому глуздові. Проте варто лише спробувати встановити вид відповідності знання дійсності, як настає розчарування у прийнятому визначенні істинності, насправді, зорові сприйняття просторових конфігурацій, залежність інтенсивності відчуття від інтенсивності зовнішніх дій, чергування сприйнять та ін. можна вважати схожими до просторово-часових і причинно-наслідкових відносин дійсності, а суб'єктно-предикатну форму речень - подібною до структури відносин предмет - властивість, суть - явище, і, нарешті, звучання деяких слів (як-от: ку-ку, няв) - подобами природних звуків. Але переважна більшість відчуття (запаху, смаку, кольору, тепла, холоду, болі) понять і суджень, тим більше їх знаково-символічних виражень, в дійсності не подібні. Яка ж тоді відповідність між ними і дійсністю існує? Якщо нема відповіді на запитання, то питання або передчасне, або нісенітне. Передчасною відповідь не здається, тому що досягнення пізнання, які наявні, в основному стали наслідком розумної віри в істинність як відповідність. Проти нісенітності виступає інтуїтивна (розумом осяйна, але логічно не виражена) виправданість істинності як відповідності. Між тим інтуїтивна виправданість виявляється недостатньою для одержання логічно прийнятної відповідності. Слабкістю теорії відповідності негайно скористалися її критики, запропонувавши інші визначення істини й істинності. Прихильники прагматизму (філософії дії) проголосили непотрібною претензію знати «що», вважаючи головним знати «як», і запропонували визначити істину як знання, що керує діями у пристосуванні до ситуації, до досягнення мети. Істинність - це придатність, доцільність знання як керівництва успішними діями. Успіх дій виправдовує обрані засоби, і якщо ними виявляються знання, то доводить їх істинність. Знання нічого не копіюють, а якщо б і копіювали, то копії некорисні. Знання дають приписи, як перетворити незадовільну ситуацію у задовільну, як досягти мети (стану, що відтворюється досвідом). Істини не абстрактно загальні, а досвідні, ситуативні, контекстуальні.
З позицій теорії істинності як відповідності, пристосування входить у пізнання, але не виступає його складовою частиною. Само по собі пристосування не пояснює, чому одні знання забезпечують успіх, а інші - ні. Керівництво діями по перетворенню ситуації вимагає передбачення, що може ґрунтуватися тільки на знанні, відповідному ситуації. Копіювання знанням зовнішнього і випадкового у ситуації насправді некорисне, але копіювання внутрішнього і необхідного якраз і дозволяє передбачати, тому корисне.
Критики теорії відповідності з позицій теорії зв'язності визначають істину як знання зв'язане, що гармонує з іншими знаннями, узгоджене з ними. Істинність знання це зв'язність, самоузгодже-ність. Встановлення відповідності або невідповідності знання світові, поза ним неможливе і самосуперечливе. Якщо зовнішній світ не є знанням, то невідомий і встановити якесь ставлення до нього неможливо. Якщо зовнішній світ відомий, то виявляється знанням, а не об'єктом поза ним і ставлення до нього не є ставленням до зовнішнього світу; вважати його стосунками до зовнішнього світу означає вважати зовнішній об'єкт знанням і незнанням одночасно, що самосуперечливо. Концепція істинності як зв'язності зустрічається з власними неподоланнями, логічними труднощами. По-перше, не усувається можливість великої кількості різних внутрішньо пов'язаних систем висловлювань, кожна з яких містить висловлювання, несумісні з висловлюваннями інших систем. По-друге, існує регрес визначень зв'язності за допомогою правил логіки і очевидності. По-третє, для остаточних думок неможлива повна зв'язність, оскільки частина зв'язків неминуче проминається. Неповнота, частковість зв'язків надає кожному висловлюванню характер частково істинного. Стосовно себе самої теорія зв'язності виявляється саморуйнівною, повинна бути визнана частково істинною і, отже, такою, що допускає можливість інших (зокрема таких, що суперечать їй) теорій істини.
Противники теорії зв'язності вказують на ігнорування нею основного призначення пізнання: дати знання зовнішнього світу і способів його перетворення. їх аргументацію можна висловити одним судженням: через труднощі або неможливість логічно виразити стосунки знання до зовнішнього світу не випливає нестосовність знання до зовнішнього світу. Крім того, відомість об'єкта віднесення не обов'язково повинна мати вигляд, тотожний вигляду знання, що стосується, наприклад, раціонального, може мати вигляд чуттєвих даних, інстинктивного досвіду. У рамках кожної концепції істини формується свій критерій істинності - вид діяльності, що підтверджує або спростовує істинність. Концепція зв'язності вбачає критерій істинності у діяльності мислення, що керується правилами логіки й очевидності. Виявлення ним зв'язності або незв'язності знання свідчить про істинність або хибність знання. Для концепції пристосування критерій істинності полягає у пристосувальній духовній і матеріальній діяльності. Успіх або невдача у пристосуванні свідчать про істинність або хибність, що рівноцінно корисності або некорисності знання. Для концепції відповідності критерієм істинності служить той чи інший вид матеріальної діяльності - втілення знань у матеріальний світ, тобто практики: спостереження, експеримент, матеріальне виробництво та інші види суспільної матеріальної діяльності.
Критерій істинності, прийнятий у концепції відповідності, виглядає найбільш переконливим, бо спирається на очевидний науково-технічний прогрес, на розвиток цивілізації, але не претендує на універсальність, особливо у діалектичному варіанті. У такому варіанті теорії відповідності практиці відводиться роль кінцевого критерію істинності, тоді як діяльність мислення (по виявленню зв'язності -не суперечливості, доказовості) і пристосувальної діяльності (що виявляє корисність) роль попередніх критеріїв істинності. Здатність практики остаточно розрізняти істину і хибність можна назвати її абсолютністю, тоді обмеженість її можливостей у кожній ситуації слід назвати її відносністю.
Відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність, що охоплює взаємодію, пізнавальну діяльність спеціально підготовлених спільностей людей, які досягли певних знань, навиків, розуміння тощо, об'єкти пізнання, що можуть не співпадати безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, практики; уже сформовані логічні форми пізнання, особливі методи і засоби пізнання, мета, що спрямована на досягнення істинного та достовірного систематизованого знання і є наукове пізнання. Отже, наукове пізнання - цілеспрямований процес, що реалізує чітко визначені пізнавальні завдання, які визначаються метою пізнання. Мета ж пізнання визначається практичними потребами суспільства, а також потребами розвитку самого наукового пізнання. Раціональне мислення відіграє важливу роль у науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттево-сенситивного та раціонального. Та основні форми наукового пізнання (поняття, судження, умовиводи) не відображають повністю специфіку, бо функціонують на донауковому і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і стають відносно самостійними форми і засоби пізнання: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея (грец. idea - буквально: те, що видно, образ, філософський термін, що визначає зміст, значення, суть). Ідея - форма наукового пізнання, що відображає зв'язки, закономірності дійсності та спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.
Поняття ідея в науковому пізнанні має різноманітний зміст. Коли ж ідея розглядається лише як існуюча в свідомості, означає, по-перше, чуттєвий образ, що виникає у свідомості як відображення чуттєвих предметів (наївний реалізм); по-друге, зміст або суть речей, що зводяться до відчуття і вражень суб'єкта або до творчого початку, що породжує світ (суб'єктивний реалізм). В деяких філософських системах ідея визначала і матеріалістичний принцип (Де-мокріт називає свої атоми ідеями). В системах об'єктивного ідеалізму ідея вважається об'єктивно існуючою суттю всіх речей (об'єктивна ідея). У Георга Гегеля ідея - зміст і творець всіх речей - розвиваючись чисто логічно, проходить стадії об'єктивну, суб'єктивну і абсолютну. Ідея в науковому пізнанні реалізує багато функцій підсумку досвіду попереднього розвитку знання, синтезування знання в цілісну систему; здійснення ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; визначення і спрямування пошуку реалізації проблем. Ідея є і форма осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності і охоплює в собі усвідомлення мети та проектування дальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою як є, а й її розвиток, можливі тенденції тощо.
Проблема - форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням різноманітних ситуацій, що об'єктивно виникають в процесі розвитку суспільства, як суперечності між знаннями про потреби людей у яких-небудь результатах, практичних і теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, що відображає суперечність між знаннями і дійсністю, або суперечності в самому пізнанні, що є засобом і методом пошуку нових знань. Проблема - це етап зародження нових знань, що має активний пошук, і де істинне переплітається з неістинним та ін. Проблема є і початковий етап становлення наукової теорії, джерелом її розвитку.
Гіпотеза - форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза - форма розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання.
В процесі наукового пізнання формуються концепції, теорії. Концепція - форма та засіб наукового пізнання, що є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії. Теорія -найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, що має струнку, логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія, на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну.
Певна річ, знайомство з основними теоріями пізнання показує переваги і недоліки кожної з них, відсутність універсальної невразливої теорії. Якщо враховувати різноманітність стадій і сторін пізнання з їх можливостями і межами, то вдасться уникнути крайностей в уявленнях пізнання - безоглядної довірливості до першої-ліпшої теорії пізнання і скептичного відкинення їх усіх.