2. Проблема особистості в сучасній філософії

Історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми родової спільності і перетворюючи людину в самомету розвитку. В такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колективізму. Значно змістовніше інше поняття індивідуальність, що означає унікальність і неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і відносин. Суть особливої особи становить не її борода, ні її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи - це не одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Сучасний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць».
В XX ст. проблема генези походження особистих відмінностей людини стає найакту-
формування людини
Проблема
альнішою. Філософи, соціологи докладають
зусиль, щоб знайти відповідь, пояснити: коли ж народжується особа, що сприяє або перешкоджає становленню особи. Мабуть, для новонародженої дитини термін особа не можна вжити, хоча всі люди появляються на світ як індивіди, як індивідуальності. Народжуючись всі діти не тільки різні, але й унікальні, хоча уже наукою доведено, що можна одержати генетичні копії - двійників людини. Проблема особистості стає фундаментальною не тільки в філософії, а й в психології, соціології. Антропоцентрична система поглядів стає настільки сильною, що природознавчі і гуманітарні знання і дослідження зосереджуються навколо проблем походження, природи і змісту людського буття. Філософ Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає, її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди мають однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людства. Людина сама може розірвати відчужені форми культури, моралі, соціальності, міркує Фрідріх Ніцше, потрібно лише розбудити її волю, фактором чого є мистецтво. Саме мистецтво стимулює всі почуття, піднімає самопочуття, жадобу до життя, підштовхує людину до розірвання кайданів відчуження.
Концепцію особи створив російський філософ Володимир Со-ловйов. її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, - перебуває у світі марно-ти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Саме тут Володимир Соловйов поєднує платонічну любов і категоричний моральний імператив Ім-мануїла Канта. Де ж і на яких засадах можливі такі шляхи реалізації свободи особи? На думку Іммануїла Канта, на засадах формування боголюдства під егідою християнства. Саме Христос є та особа, що засвідчує і гарантує перемогу добра в світі.
Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також творчість видатного французького вченого і філософа П'єра Тейяр де Шардена, який дістав блискучу філософську освіту. Жив у Китаї, працював в Парижі й Нью-Йорку, знав кілька мов, обізнаний з фундаментальними надбаннями філософської культури людства. Людину розглядав як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега. Людина концентрує енергію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама себе. Більш того, з виникненням людини еволюція універсуму розгортається як свідома діяльність людей. Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність. На думку філософа, в людському бутті еволюції виникають фундаментальні суперечності між безсмертям життя та смертністю конкретної людини. Всі соціальні інститути, окрім релігії, не можуть вирішити суперечність. Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розуміння пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток еволюції, єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія людства — це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий» та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх засадами гуманізму. З такою метою мислитель пропонує поєднати зусилля науки та релігії і вбачає панацею від всіх лих сучасності.
Філософську концепцію особистості Хосе Ортега-і-Гассет починає формулювати, виходячи з факту існування масового суспільства і масової культури. На думку філософа, саме масове суспільство і перетворює особу на знеособленого (усередненого) індивіда, світосприйняття та поведінка якого повністю визначаються зовнішніми факторами. Людина масового суспільства одночасно є і «все», і «ніщо». Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та технологія дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособленою істотою, людина творить не знаючи що. В ХХст. ці передумови надзвичайно сприятливі для тоталітарних режимів, звідки беруть витоки всі соціальні колізії. Загрозу масовізації суспільства й особи може відвести духовна еліта, а засіб здобуття суспільної єдності та ліквідації відчуження філософ вбачає в культурних цінностях.
Спираючись на праці Макса Вебера, Еміля Дюркгейма, Вільфредо Парето, а також використовуючи сучасні системи та кібернетичні символіко семіотичні уявлення, Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кожній системі відносин виконує певну функцію чи роль (батька, керівника, товариша та ін.). Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм. Така теорія не позбавляє особистість її індивідуальності: за сукупністю ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я. Теорія ролей вирішує суперечності між особистістю і суспільством, тому що людина існує як індивідуальність і проявляє себе у сукупності тільки їй притаманних ролей, що створює суспільній системі необхідні стимули до розвитку.
Певну роль у розумінні суті взаємозв'язків особистості і суспільства має теорія соціальної мобільності і стратифікації, запропонована американським соціологом Питиримом Сорокіним. За теорією соціальної мобільності особистість водночас перебуває у кількох суспільних системах: конгломератах (натовпі), верствах (фахівці, політики) та інститутах (політичні партії, церква). У кожній спільності становище особистості визначається кількома диспозиціями: бідний - заможний, гарний фахівець - поганий фахівець. Якщо особистість завжди дбає про перехід у іншу, більш вищу для себе категорію, то для суспільної системи, навпаки, характерним є зберігання себе у незмінному вигляді і запобігання прагненню людини. Постійний опір системи викликає соціальні конфлікти. Щоб запобігти виникнення проблем, соціальна система повинна мати певні засоби, що надають можливість особистості піднятися до верхів соціальної спільності. Цю роль можуть виконувати вигідні умови здобуття освіти, шлюбу та ін. Але у такій концепції менше звертається уваги на внутрішній світ людини.
За концепціями Я людини, її внутрішній світ є надзвичайно особистим, інтимним. У соціумі особистість повинна тільки функціонувати, робити те, що потрібно, водночас не завдаючи шкоди собі як індивідуальності. Суперечності існування людини у сучасному раціоналізованому суспільстві знайшли відображення в творах соціолога Макса Вебера. У його теоріях показано, що людина у своєму житті виконує дві протилежні функції: як фахівець, людина є підлеглою системі, де працює, стає її гвинтиком і тим самим розчиняється в системі, комплексі. Але як особистість людина повинна запобігати впливу підкоряючих факторів соціуму. Тільки особистість з її системою нераціональних і неформальних цінностей здатна стати силою, що обмежує уніфікацію, універсалізацію і бюрократизацію в житті суспільства. Вихід з такого становища Макс Вебер бачить тільки в посиленні відокремлення людини, її внутрішнього світу, що саме і здатне зберегти власну індивідуальність.
Теорії, що містять усвідомлення суперечностей індивідуальності і соціуму, дуже поширені в сучасній філософії. В протилежність поняттю індивідуальність появились поняття масове суспільство, масова культура, людина - маси. Відомі філософи Микола Бердяев, Хосе Ортега-і-Гассет присвячують спеціальні праці проблемі людини і маси. У них робиться висновок, що в сучасних умовах переважає людина маси, якій притаманні уніфіковані потреби, цінності, ідеали. Суспільство ж втрачає основне джерело розвитку - творчу особистість, прогрес суспільства - під загрозою. Впливовими і досі в сучасній антропології залишаються теорії фрейдизму і неофрейдизму. Завдяки дослідженням Зігмунда Фрейда вдалося з'ясувати коріння внутрішніх і соціальних проблем людини, які закладаються ще в дитинстві і суттєво впливають на дальше життя особи. Зігмунд Фрейд запропонував структуру людини, яка складається з трьох основних компонентів: Воно, Я, Над-Я, дає розгорнуту характеристику безсвідомого, підсвідомого і свідомого в людині, а також розробив принципи і практичні методи психоаналізу, як засобу психотерапевтичної допомоги людині у вирішені її особистих і соціальних проблем.
Людина жива соціобіологічна істота. Але дії людини визначаються не інстинктами, а здебільшого потребами і цінностями культурного світу. Еріх Фромм погоджується з класичним фрейдизмом у тому, що амбівалентні потяги людини до любові і агресії є глибинними мотивами поведінки індивіда, а їх джерело -бажання людини знайти себе, своє Я. Але суспільство, з його загальними вимогами, зовсім не сприяє реалізації глибинних потреб людини, а, навпаки, деформує їх. Для визначення ситуації Еріх Фромм активно використовує поняття соціального характеру як засобу, що зв'язує психіку людини і соціальну систему, вивчає основні тенденції розвитку культури з ЇЇ духовними і матеріальними цінностями. За Еріхом Фроммом, суперечності між особистістю і соціумом долаються двома шляхами: вибір людиною тієї форми життя, що відповідає обставинам і особистостям індивідуальної психічної природи індивіда, другий - зміна того, що Еріх Фромм називає модусами людського існування. їх два - модус володіння і модус буття. Багато людей у сучасному світі вважають сенсом свого буття володіння. Тільки тоді, коли соціум і окрема особистість дійдуть до усвідомлення того, що головне - це бути (по Фромму, любити, віддавати, утворювати), виникає можливість формування дійсно людського світу. Найвищою цінністю людини Еріх Фромм вважає здібність любити. Любов є критерієм буття і дає відповідь на проблему існування людини. В процесі оволодіння майстерністю любити приходить зміна характеру людини і як наслідок - повага до життя, почуття ідентичності, потреба і прихильність до світу стають переважними, і людина здійснює перехід від володіння до дійсного буття.
Ортодоксальний марксизм абсолютизував соціально-політичні фактори вирішення проблеми особи. Концепції перебільшили морально-психологічні (фізіологічні, генетичні, загальнокультурні) фактори. В сучасних умовах треба покласти край абсолютизації теорій про людину і створити науку, що врахувала б й об'єднала надбання різнопланових підходів, одночасно виявивши їх історичну зумовленість і конкретно-наукову обмеженість. Цю функцію й виконує соціальна філософія, що відкидає терміни реакційність, містика, мра-кобісництво тощо, шанобливо підходить до будь-якого самостійного руху філософської думки, намагається проникнути в її суть, відкидає кон'юнктурні нашарування, знаходить дотичні лінії для характеристики проблеми.
Еволюція уявлень стосовно суті особистості в сучасній філософії пройшла складні етапи розвитку: від абсолютизації індивідуальності до виявлення її соціального значення і тих напрямків діяльності і буття, що найбільш відповідають суті людини як одночасно особистої і соціальної істоти. Сучасна філософія виходить з того, що проблема особистості — міждисциплінарна проблема: філософія людини синтезує різні аспекти вивчення взаємодії особистості і суспільства. Особистість - якість, притаманна людині, формується в процесі соціалізації. Людина приречена стати особистістю. Людина - це єдність соціального і індивідуального статусу людини.
Всі люди унікальні і неповторні і разом з тим мають загальнолюдські характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, мета кожної людини врахувати неможливо. Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша -сива. Одна - темпераментна, інша - флегматична. Всі ці ознаки характерні для кожної людини і не можна ними нехтувати. Разом з тим у багатьох людей є багато соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд якої дає змогу проникнути ще в один канал дивовижної єдності суспільства.
Одна з перших типізацій особистості здійснена на основі тотожності характеру, темпераменту людей. її джерела - в творах з медицини, що належать Гіппократу. Пізніше ці ж ідеї розвивав німецький філософ Іммануїл Кант, які поділяв і науково обґрунтовував Іван Павлов. В сучасних умовах типізацію особистості на основі особливостей психічної діяльності людей (темпу, швидкості, ритму, інтенсивності психічних процесів) обстоював відомий психолог Борис Теплое. За параметрами психіки прийнято виділяти чотири головні типи особистості: сангвінічний - висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки, емоційна вразливість і виразність, мобільність тощо; холеричний - надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, яскравий вираз емоційних переживань, певна неврівноваженість, нестриманість, запальність; меланхолічний ~ стриманість та приглушеність моторики, значна емоційна реактивність, глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх виразі; флегматичний - низький рівень активності поведінки й стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів і настрою. На сучасному рівні розвитку науки, особливо психології, неможливо провести більш-менш визначені межі основних типів нервової системи. Тому більш поширеною є типізація особистості за такими ж ознаками на інтровертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ).
Цікаву типізацію особистостей запропонував у 70-х роках психолог Борис Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, вчений виділив такі типи особистості: альтруїсти (одержують задоволення від допомоги іншим); практичний тип (максимум задоволення від продуктивно-корисної праці); гностичний тип (задоволення в пізнанні, науці, спостереженні). Приблизно таку саму типізацію особистості пропонує психолог Євген Шаров. Досліджуючи особливості життя та навчання студентів, він виділив такі типи особистості: гедоніст ~ головний принцип життя - отримання задоволення; діловий тип; інтелектуал.
Філософія враховує типи особи, проте, не зупиняється на жодній з них чи їх сукупності, формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких критеріальних основах, як ставлення людини до власності та влади, місце та роль людини в системі соціальних, насамперед матеріальних відносин, діяльна участь у громадському житті суспільства тощо. За такими критеріями особа постає як представник тієї чи іншої соціальної спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетар - це своєрідні соціальні типи особи, уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють його історичну долю, живуть і виражають його потреби, страждання, надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість, психологію, характер. Все це реалізується в соціальних діях, що є яскравим свідченням величі або падіння особи за тих чи інших соціально-історичних умов.
Звичайно, навіть у межах класу особи не досягають повної тотожності, відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності, її соціально-значущими здобутками чи втратами. Об'єктивна належність особи до того чи іншого типу може бути порушена суб'єктивно. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особи з одного соціального типу до іншого. Людина - це не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується й живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні особи. 1 хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовлений характер, філософія поділяє особи різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі. їх творчість має соціально (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.