2. Структура, функції та типи політичної системи суспільства

Політична система суспільства — складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політичне життя, політична і державна влада. Політична система суспільства існує як цілісність, обмежена певними кордонами від навколишнього ЇЇ середовища (внутрішнього і міжнародного), екологічна, особиста та соціальна. Звичайно ж, політична система суспільства - сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні та соціальні інститути), нормативно-регулятивної (політичний режим, устрій суспільства, держави), інформацгйно-комуцікативної (політичні комунікації, зв'язки та ін.) і культурної.
Важливим у функціонуванні політичної системи виступає середовище. Це, насамперед, політичні відносини між індивідами, соціальними і етнічними спільностями, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх об'єднаннями у ставленні до влади, розробці, формуванні політики і її реалізації. Тут-то формою функціонування політичних відносин і виступає політична діяльність. Зміст та суть політичної діяльності є діяльність, що починається з виникнення того або іншого інтересу, потреб соціальної спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто практичним результатом.
Політична діяльність є усвідомлена, цілеспрямована діяльність соціальних спільностей - суб'єктів політики в реалізації політичних інтересів та потреб, конкретної політичної діяльності людей і їх об'єднань: громадсько-політичних, соціальних та ін. Одним з важливих компонентів політичної системи є політична свідомість - невід'ємний елемент політичної діяльності. Політична свідомість - це відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттів людини, соціальної спільності людей та ін. Завжди важливо виявлення і аналіз існуючих в масовій політичній свідомості стереотипів політики і динаміки їх змін, з урахуванням неоднорідності суспільства і модифікації масової свідомості під впливом політичних подій і діяльності владарюючих. В будь-якому суспільстві, в кожний конкретний період його розвитку існує система цінностей, що частково збігаються, а частково суперечать реальностям політичного життя. Концепція подвійної свідомості має важливе значення для політичної соціології, включаючи аналіз конфліктів між офіційними політичними цінностями і реальною політикою. Влада сама ж сприяє тому, що сфери ідей і ідеалів входять в конфлікт з сферою слів та дій. Політичні цінності і норми виникають і функціонують в межах певного світогляду, що вважається більш або менш істинним, обов'язковим і бажаним. Система цінностей визначає спосіб сприйняття і оцінки політичних явищ і становить найсуттєвіший фактор символічного пласта політичної культури. Звичайно ж, політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності, в реальності виступає сукупністю відповідних знань і оцінок.
Природно, одним з важливих елементів політичної системи суспільства і є політична свідомість - сукупність політичних ідей, поглядів, уявлень, звичаїв, традицій, що відображені в різних політичних документах і які є в політичних і правових нормах, що стали складовою частиною суспільної свідомості, а також практично буденних знань, досвіду мас та індивідів, надбаних ними в результаті конкретного політичного життя. Будучи відображенням і формуючись, насамперед, під впливом конкретної соціальної і політичної практики, ціннісні орієнтації і настанови учасників політичного життя, їх емоції і забобони впливають сильніше на їх поведінку і всю політичну динаміку життя. Ще недавно спостерігалась висока політична активність населення України, радували інтенсивні процеси демократизації, але потім провали в політиці перетворень, нездійснені сподівання, надії і розчарування, зневір'я широких верств суспільства, зростаюче недовір'я до політичних і управлінських структур, до політичних лідерів породили в багатьох людей апатію, соціальну стомленість.
Становище суспільної, в тому числі і політичної свідомості, її спрямованість, ступінь зрілості та динаміка відображаються в громадській думці, взаємодія якої з соціальними та політичними інститутами має подвійний характер. По-перше, ніяка політика і ніякі управлінські рішення не можуть розраховувати на серйозний успіх, якщо не ураховується думка громадськості. Історичний досвід показує, що політику або конкретне рішення можна і нав'язати, не рахуючись з суспільними, громадськими настроями, думками людей. Але тоді для їх здійснення потрібні примус, насилля, використання каральних заходів і репресії. Такий спосіб дії з неминучістю веде до поневолення особи, відчуження народу від влади. Громадська, суспільна думка є канал зворотного зв'язку між органами управління і суспільством. По-друге. При всій високій оцінці громадської, суспільної думки, її значимості в політичному житті, необхідно пам'ятати і про те, що громадська, суспільна думка може відставати від динаміки подій, запізнюватись з виявленням і оцінкою певних процесів і необхідних рішень, особливо у зв'язку з відсутністю або недостатністю інформації. Але соціальні і політичні інститути не можуть і не повинні сліпо йти у фарватері суспільної думки. Відомо немало випадків, коли виникла гостра потреба запобігання або корегування подій. І тут у ставленні до суспільної думки виникає завдання впливати на її формування. Практично такі дві сторони ставлення: облік і формування - не існують окремо, а взаємно доповнюють один одного.
Значну роль в політичній системі відіграє політична культура. Політична культура - історичний досвід, пам'ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навики, що впливають на політичну поведінку. Політична культура - особлива частина загальної культури суспільства, хоча і має певну автономію, зв'язана з конкретною політичною системою, хоча й не зводиться до неї. Політична культура передбачає, по-перше, пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про політичну систему, її роль, носіях ролей і її функціонування; по-друге, емоційні орієнтації, що відображають почуття, які випробовуються'ставленням до політичної системи, ЇЇ функцій, учасників і їх діяльності; по-третє, оціночні орієнтації, що відображають особисте ставлення до політичної системи, її учасників і їх дій. Важливою характеристикою політичної культури конкретного суспільства виступає ступінь її однорідності. Серед факторів, що визначають однорідність політичної культури виступають об'єктивна соціальна полярність суспільства і неоднорідність політичних структур, породжують широкий розкид потреб і інтересів груп, особистостей, які також по-різному формують елементи їх політичної культури. Політична культура визначає і якість політичних відносин і діяльність в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини і міру її активності Б перетворюючій політичній діяльності. Політична культура виступає і важливою складовою духовного життя суспільства, знаходить відображення у політичній свідомості, в тому числі і в її ідеології. Проте багато з орієнтацій, що становлять політичну культуру, йдуть від природи, інтуїтивно, і часто проявляються у них довільно, без попередніх роздумів. Збереження у підсвідомості таких почуттів визначає поведінку громадян і зміст політичної діяльності, сприяє формуванню глибших уявлень про політику. Політична свідомість виступає лише однією з форм реалізації політичної культури поряд з неусвідомлени-ми реакціями орієнтовними і імпульсивними актами поведінки. Поведінка - це спосіб існування культури без якої вона неможлива.
Політичне життя
Політичне життя — це сукупність духовних, чуттєвих, емоціональних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики і участь в ній. Поняття політичне життя аналогічно поняттям суспільного, економічного, культурного, духовного, матеріального, релігійного життя та іншим його видам. Поняття політичне життя використовується для загальної оцінки політичної і соціальної обстановки конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп, окремої людини. Характеристика ж самого політичного життя дозволяє оцінювати умови, в яких воно існує, і визначальні його соціальні, політичні, економічні і культурно-історичні фактори: тип держави, політичний лад суспільства, його політичну організацію і культуру, структуру влади, форми спілкування та ще багато іншого.
Звичайно ж, появляються загальні уявлення про політичне життя тієї або іншої епохи, країни, регіону, нації, та ін. (наприклад, політичне життя сучасної Англії, Нью-Йорка, Західної Європи або Південно-Східної Азії, арабських країн Близького Сходу, України, Білорусі, Росії, Прибалтики та ін.). Політичне життя визначає основні соціальні, політичні та інституційні структури влади, її апарати і органи, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, образ правління, тип державного устрою і політичного режиму, становище суспільного порядку та інші формальні виміри політичних відносин, а також неформальні - характер асоціативних об'єднань, самоуправління, становище суспільного порядку, наявність та рівень розвитку громадянського суспільства, відносини статей і поколінь, сімейні відносини. Неабиякий вплив на умови і прояви політичного життя мають масові емоціональні настрої - чекання, сподівання, протести, тривоги, переконання та захоплення, суспільні рухи, символічні та ритуальні дії, політичні маніфестації, публічність (доступність та зрозумілість соціальної і політичної діяльності), аудіовізуальна інформація про політичні події, преса, поведінка лідерів, вся сукупність чуттєвих та раціональних факторів, що створюють політичну атмосферу, політичний клімат країни і епохи.
Політичне життя формується культурно-історичними традиціями, національними особливостями народу, наприклад, зберігання племінних, кровнородинних, общинних, земляцьких і сімейних відносин, що проникають в політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління та ін. Суспільним середовищем, в яке входить політичне життя людини і суспільства, служать економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні форми спільного життя людей і суспільних відносин. Політичне життя безпосередньо обумовлене станом громадянських та політичних прав і свобод (свобода слова, зборів, совісті та ін.) і найістотніше впливає на їх формування та захист.
Політичне життя мінливе та динамічне, знає піднесення та падіння, періоди стагнації, апатії та бурхливі вибухи. Під впливом складної системи факторів змінюється тонус життя. Політичне життя суспільства, виступаючи одним з аспектів суспільного життя, безпосередньо включене в рішення політичних і суспільних проблем, і його організація служить їх реалізації. Тому-то політичне життя стає своєрідною ареною, де змагаються найрізноманітніші політичні сили за вплив і лідерство. Політичне життя диференціюється за найрізноманітнішими ознаками: політичними переконаннями, соціальним і культурним укладом життя в центрі і на периферії та ін., а також за двома рівнями - індивідуальним і суспільним, за ознакою участі, тобто ставлення до політики, активному або пасивному. Професійно залучені (ангажовані) в політичну діяльність верстви, що утворюють основну частину політично активних громадян (так званий політичний клас або політична община громадян), звичайно оточені підтримкою їх або протистоянням їм політично активної частини суспільства. Центри політичної активності (політичні партії, громадські рухи, ініціативні групи та ін.), які мають владу або стоять в опозиції до влади, як правило, прагнуть поширити свій вплив на частину суспільства, яка залишилася поза політикою, в тому числі і політично нейтральну, і пасивну.
Демократично політизоване суспільство залучає до активної і добровільної політичної участі (виборів представницьких установ, роботі в асоціаціях, політичних партіях, органах самоуправління, масових або групових політичних акціях) значну частину політично самодіяльного населення, і його пасивна доля може виявитися порівняно незначною. Політичне^життя такого суспільства може бути стабільним або динамічним. Його емоційний тонус може падати, знижуватися і підвищуватися, зростати, але, так або інакше, політична культура його досить висока, значна частина громадян швидко відгукується на політичні мобілізації в періоди підвищеної політичної активності (в періоди виборів, криз, конфліктів). Можливо і повніша безпосередня участь громадян у вирішенні місцевих або державних проблем (пряма демократія), як в Швейцарії. Поляризація життя в суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу формально може залишатися поза політичної участі мінімальна частина суспільства, але і саме участь більшості населення, звичайно формально зводиться до виконання державних і партійних команд. В мобілізаціях значну роль відіграє дисципліна страху. Активне політичне життя окремої людини, на відміну від суспільної, не тільки зв'язане з рішенням загальнозначимих проблем, але и може мати власну мету: перехід у політичний клас зайнятих політикою професіоналів, державних або партійних функціонерів, працівників управління різних рівнів або просто активну роль в соціальній спільності. Політичне життя індивіда може складатися з статичної політичної ролі і набирати форму тієї або іншої політичної кар'єри, що завершується інколи у верхніх ешелонах влади або теоретичною політичною діяльністю. Загальний напрям історичної еволюції політичного життя в сучасному суспільстві - демократизація, розширення політичної участі і її якісний розвиток в загальній системі відносин громадянського суспільства з високим рівнем політичної, правової, культурної, громадянської свідомості: почуттям обов'язку і політичної відповідальності.
Якщо політичне життя суспільства і людини визначено типом суспільства і держави, то політичне життя показово і для оцінки політичного ладу країни і політичної зовнішності суспільства. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з централізованою владою, стійкою структурою політичних інститутів, культурних зв'язків з світом і впливом ззовні неминуче зводить політичне життя до підкорення і виконання, формальної активності, по суті, політично нейтралізованого і неорганізованого в громадянське суспільство населення. Політичне життя в суспільствах з розвинутою системою демократичних структур, інститутів, системою декількох або багатьох політичних партій, свободою політичних або інших угруповань, конкурсом політичних поглядів і рухів, розвинутим соціальним контролем дій влади і активним самоуправлінням - обмежена і ефективна частина політичного процесу. Соціальний простір, де можливе політичне життя також істотно відмінне в суспільствах і державах різних типів. Політичне життя може бути зосереджено в кабінетах влади, і тоді відчуженні від політики маси беруть участь в ньому лише як виконавці. Політичне життя може виходити на вулиці і стає суспільною, народною дією. В демократичному суспільстві політика на вулиці — це необхідний елемент політичного життя, фактор зворотного зв'язку у стосунках влади і народу, спосіб волевиявлення.
Політичні відносини - початковий, вихідний момент політичних відносин. Спілкування особисто-індивідуальне відрізняється від дистанційного усно і з допомогою документів, письмово. В процесі спілкування встановлюються, здійснюються контакти між різними суб'єктами політики, від окремих людей до держави, всередині суспільства і його частин (малих груп, в суспільствах лідерів, між противниками, організаціями та ін.) в різних ситуаціях - спонтанних (в натовпі, між людьми, на мітингу), організованих (в ділових відносинах, в трудовій політичній діяльності), між лідерами і масами (на зборах, маніфестаціях та ін.), а також у зовнішньополітичній діяльності (міжнародне спілкування).
Спілкування - необхідний початковий акт влади. В будь-яких формах спілкування означає вплив, обмін (думками, поглядами, впливом та ін.), узгодження або політичний потенціальний або актуальний конфлікт. Легкість, частота, активність спілкування характеризує політичні відносини в суспільстві, їх відкритість, політичну і громадянську культуру. Співвідносний формалізованого і неформального спілкування дозволяють судити про стан демократії в суспільстві. Розвиток міжнародного спілкування свідчить про важливість і вагу держави в міжнародних відносинах, її авторитет і активність. Співвідносний формальних, офіційних і неформальних видів політичного спілкування свідчать про політичний вигляд суспільства, де може варіюватись від відомостей спілкування до легалізованих форм, а не формальних - заборонених, підпільних або дисидентських (в тоталітарному суспільстві) до вільного поєднання всіх видів, формальних і неформальних, де і є найефективніші. В історії політичних відносин спілкування еволюціонувало від примітивних форм (зібрань, віче, страйки, авторитарні форми, зведення рахунків тощо) до цивілізованіших. Упорядкуванням же політичного спілкування суспільство займалось особливо, про що свідчать закони про збори, про заборону появлятись на народних зборах, в парламенті зі зброєю, формування культурних норм та ін.
Політичні відносини відіграють в суспільстві надто значну роль, таку, як і соціальні та економічні відносини, що характеризують тип суспільної організації, стосунки експлуатації, панування і підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності. Зміст політичних відносин визначається відносинами держави і суспільства, влади і народу (тобто відносинами функціональної політичної диференціації), класів, груп і верств суспільства, структурою, соціально-політичною диференціацією суспільства і на рівні внутрігрупового, міжгрупового і міжіндивідуального спілкування - ступенем розвитку суспільного процесу, його демократизації, політичними свободами, доступністю інформації і контактів, тобто також і матеріальними можливостями людини і особливо - рівнем політичної культури суспільства.
Інтенсивність у політичних відносинах змінюється в залежності від зміни загального тонусу політичного життя і може також хитатися в залежності від його активізації та спаду. В періоди криз, в залежності від реакції влади і суспільства, політичні відносини можуть замирати (введення надзвичайного становища, збройна сутичка, репресії та ін.) або бурхливо розвиватися (в періоди революції, відкритих демократичних реформ та ін.). В структурі політичних відносин розрізняються конфлікти - компромісні та консенсусні (узгоджувальні), відносини, основані на взаєморозумінні і одностайності сторін. Всі політичні відносини охоплюються типом договірних відносин. Дого-вірність як принцип політичної організації суспільства - одна з універсальних, загальних форм політичних відносин. Договірна практика одержала теоретичне оформлення в концепції договірних відносин влади (держави) і суспільства (народ). Першою за часом ідея угоди (пакту) народу і передачі державі права встановлювати порядок висунута Томасом Гоббсом, а за нею сформулювалась відома концепція суспільного договору Жан-Жака Руссо, тобто про політичні відносини суспільства і державної влади, про договірну природу політичних відносин, що закріплені тоді конституційними документами ряду країн (найвідоміші з них конституція США кінця XVIII ст. і конституція Французької революції) і згодом стала договірною основою політичних відносин більшості країн.
Особлива форма політичних відносин - відносини політики як організаційної та регулятивно-контрольної системи суспільства з іншими політичними організаційно-регулятивними системами - економічною, правовою, ідеологічною, моральною та ін. Відносини між ними існують через необхідність координувати системи, організовувати і спрямовувати їх, чому і служить політика. Нормальна форма відносин таких систем - взаємодії, хоча вони можуть бути і опозиційними, і конфліктними. Відносини між політикою та іншими системами, що формують суспільство, утворюють нові, суміжні або складні форми політичних відносин, що складаються в сфері економічній, культурній, наукової політики і багатьох інших аналогічних форм.
Відносини між політикою та іншими системами і сферами суспільства визначаються рядом загальних закономірностей:
політичні відносини обмежуються допустимими межами за якими між сторонами відносин виникають напружені конфлікти, що завдають шкоду таким відносинам і одній або обом їх сторонам (наприклад, уповільнення економічного зростання в результаті надзвичайною політизацією економіки - політичного диктату, застосування командно-адміністративних методів управління, занадто великого державного втручання та ін.);
відносини взаємні, не існує одного напрямку, що визначає їх (наприклад, тільки від економіки до політики або навпаки), і ця обставина відображена в утворенні співвідносин між парними формами: політичної економії і економічної політики, культурної політики і політичної культури та ін.;
двосторонні відносини визначаються, врешті-решт, не тільки самими системами, але й іншими близькими сферами відносин або ж всією їх сукупністю (наприклад, відносини політики і економіки зв'язані з ідеологією, культурою, наукою, правовими відносинами, і ці зв'язки можуть бути визначальними). Тому-то за аналізом конкретної політики і формулюванням теорії політичні відносини, мало продуктивні, що спрощують їх суть схеми та формули (база, надбудова, форма і зміст) виступаючи в певному розумінні вірними, між тим не з'ясовують істинного змісту політичних відносин. Політичні відносини не тільки об'єднують і зближують сторони таких відносин, але й диференціюють їх. Тому-то їх сторонами стають правлячі сили та опозиція, сукупність політичних сил або суб'єктів політики, які поділяються на правих, лівих, центр, причому основа такої диференціації звичайно буває найрізноманітна. Різні сторони політичних сил проявляються в діяльності парламенту, в боротьбі між політичними партіями, і політичні відносини в таких ситуаціях особливо різноманітні. Є проте стійкі традиції, що відрізняють радикальні (праві та ліві) і помірні (центр) сторони політичних відносин, а також прогресивні (ліві) і реакційні (праві) сторони в залежності від того, що вважається прогресивним або реакційним.
Політичні інститути - політичні установи
Політичні інститути - спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Політичні інститути це, по суті, певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів суспільного, громадського самоуправління та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (політичні комітети,комісії), певної діяльності (президентське правління). Специфіка політичних інститутів в порівнянні з багатьма явищами політичного життя полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями та іншими юридичними актами. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, спеціалізовану на її виконанні, і політичні норми, що регулюють відносини усередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети.
Політичні і правові норми і принципи становлять нормативну основу політичної влади і політичного життя. Норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованість, визначаючи бажане і небажане, дозволене і недозволене з позицій управління політичної системи. Якщо ж політичні норми діють та реалізуються у вигляді принципів та установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми, право - одна з нормативних систем, що регулює відносини в суспільстві, дії та поведінку людей, функціонування об'єднань і державних органів. Право закріплюється в офіційних документах держави: встановлюючи загальну форму відносин, право визначає і міру свободи людей, їх об'єднань, державних органів у взаємовідносинах між ними і гарантії свободи. Право і правові норми спрямовані на забезпечення стійкості, організованості оптимальних умов функціонування суспільного організму.
Специфіка і роль права, правових норм в житті суспільства і його суб'єктів обумовлені тісним зв'язком з державою і характером зв'язку. Саме тут відмінність права від інших нормативних систем, що регулюють суспільне життя: норм моралі, релігії, традиційних стереотипів поведінки та ін. Тільки держава спроможна забезпечити через механізм влади, управління, правосуддя, розробку і реалізацію єдиних, загальнообов'язкових, чітко визначених типових масштабів для взаємовідносин і поведінки в суспільстві, порушення яких не вигідне, тягне за собою державні заходи впливу та покарання. Але як і в кожному суспільстві, в Україні є й такі соціальні сили, які дотримуються інших, аніж панівних, політичних принципів і норм, які у випадку їх реалізації дестабілізують існуючу політичну систему. Через політичні і правові норми та принципи одержують офіційне визнання і закріплені певні соціальні інтереси та політичні устрої. З допомогою політичних та правових принципів та норм полі-тико-владні структури інформують суспільство, соціальні групи, окремих індивідів, вірогідну опозицію, обґрунтовують політичні рішення, що приймаються і визначають своєрідну модель поведінки всіх учасників політичного життя. Суб'єкти політичного життя, політичного керівництва і управління, закріплюючи в принципах і нормах заборони та обмеження, погодженість інтересів і заохочення ініціативи, являють регулюючий вплив на політичні відносини через них і на види суспільних відносин. Природно, йде формування політичної свідомості та поведінки суб'єктів політичної діяльності, вироблення у них настанов, що відповідають принципам політичної системи.
Держава - політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Держава - основне знаряддя влади. Важливими ознаками держави є, по-перше, відокремлення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з організацією всього населення, поява певної соціальної верстви, прошарку професіоналів-управлінців; по-друге, вищою владою, рішення, нормативні акти якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, володіє лише держава, тобто держава-суверен; по-третє, територія, обмежена кордонами держави, закони та повноваження держави поширюються на людей, які проживають на певній території; по-четверте, держава володіє монополією на легальне застосування сили, фізичного примусу. Широта та обсяг державного примусу поширюється від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей - життя і свободи, визначає особливу дію державної влади. Держава має виняткові нрава на видання законів і встановлення правових норм, обов'язкових для всього населення, має право на стягнення податків та збирання їх з населення, створює необхідні фонди для матеріального забезпечення державної політики: економічної, соціальної, духовної та ін.
Держава - політична організація, такий суспільний механізм, що покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати з допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідності спеціальні органи примусу. Виступаючи суб'єктом конституції, держава відображає публічний характер людської діяльності, і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від суспільства, здобуває якість громадянського, в противагу суспільству політичному. Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером і індивідуальною формою реалізації. Становлення державності завершується відокремленням держави від суспільства і від індивіда в ролі самостійного суб'єкта. Дальший розвиток державності зв'язане з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Пізніше розвиток державності зв'язаний з установленням суспільного громадського контролю над бюрократією. В процесі обмеження всевладдя бюрократії відбувається формування нації. Такий суперечливий процес здійснює подвійний вплив на становище індивіда і становище суспільства, індивід визначає себе часткою певної цілісності, що складається з окремих індивідів і обмежує свою свободу заради цілісності. Індивід стає і окремою особистістю, і громадянином. Відбуваються певні зміни і всередині суспільства: йде об'єднання окремих індивідуумів в соціальні спільності, тоді як держава стимулює народження нації, а саме суспільство нібито роздвоюється: на громадянське суспільство і політичну державу. Держава - нація - вищий ступінь у розвитку державності, визначає повне і адекватне втілення суті держави.
В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні партії і групи інтересів автономні і успішно реалізують свої функції. Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і владних структур, корегують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних та тоталітарних суспільствах політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрократичному апарату, їх природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава соціально орієнтована організація політичного панування, поєднуюча сила цивілізованого суспільства. Держава характеризується як всеохоплю-юча, універсальна політична організація суспільства. Відповідно диференціюються завдання і функції держави. З одного боку, держава є виразником інтересів та волі економічно панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, утримує непокірних, що чинять опір і дбає про своєчасне усунення соціальних суперечностей, а з другого, - держава - офіційний представник громадянського суспільства, здійснює реалізацію зональних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідносний в діяльності держави не залишаються раз назавжди даним, становим, а залежать від природи суспільства і держави, від конкретно-історичних умов.
Політичні партії в політичній системі
Політичний інститут політичної системи суспільства - політичні партії ~ репрезентують інтереси частини народу і ставлять метою їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Групи інтересів - найрізноманітніші, організовані групи людей: профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі спілки і об'єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів, які мають певну мету і вимоги до політичної влади, що стають причиною їх колективних дій. Характерним для всіх політичних партій суспільно-політичних та інших об'єднань людей є те, що вони представляють об'єднання людей, зв'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації ідей, поставленої мети. Вважають, що суспільно-політичні організації, стаючи політичною партією, ставлять метою реалізацію програми або переходу до влади, або впливати на владу, брати участь у справах держави, визначати форми і напрямки її діяльності. Звідси випливають і основні функції політичних партій і суспільно-політичних об'єднань і формувань: по-перше, з'ясувати формування суспільної, громадської думки, впливу на неї з метою залучення більше прихильників своїх програм і поглядів, з'ясування формування і обґрунтування інтересів великих соціальних спільностей, визначення мети і завдань, принципів, засобів досягнення мети та реалізації завдань; по-друге, боротьба за владу на всіх рівнях, за можливість впливати на владні структури, участь в усіх формах державної влади, в формування внутрішнього та зовнішнього політичного курсу; по-третє, політичне виховання частини або всього суспільства, підготовка і висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.
Звичайно ж, політичні партії здійснюють певний вплив на прийняття органами державної влади та управління політичних рішень, нормативних актів держави та ін. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності і політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрігрупову згуртованість своїх членів, заохочуючи бажане і викоріняючи поведінку, що відхиляється від норм. Політичні інститути - важливе джерело соціальних і політичних змін - створюють багатоманітні канали політичної активності людей, соціальних спільностей, груп, індивідів, формують альтернативи соціального та політичного розвитку суспільства. Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності і політичної влади на різні види. За характером мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких властива багатофункціональність, парламент зокрема вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольняють не тільки політичні, але й соціальні інтереси, а також духовні потреби -в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.
Французькі дослідники Анрі Оріу, Моріс Дюверже та інші схильні ототожнювати поняття політичний режим з поняттям політичної системи, але інші політологи (Девід Істон, Габріель Алмонд, Віктор Пазенок, Тамара Лебедева та ін.) тлумачать його як форму правління. Політичний режим відрізняється великою мобільністю в порівнянні з відносно консервативними політичними інститутами і залежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації. Політичний режим визначає характер змагання за політичне лідерство, що може бути відкритим (вільна конкуренція на виборах), закритим (опозиція заборонена, зміна керівництва здійснюється шляхом кооптації, дотримання насилля) або проміжним (наявність угамованої і адаптованої до режиму опозицій), рівень політичної участі - вузький (правління небагатьох і виключення мас з політики) або широкий (забезпечення масам можливості впливати на політичні рішення, цінності та пріоритети політичного керівництва, що розташоване в діапазоні консерватизму, реформізму, адаптаційності з збереженням привілеїв правлячої еліти до революційності та ін.) і складають нормативно-регулятивну сферу в структурі політичної системи. Норми - основні правила участі громадян в усіх типах політичного процесу. Норми поділяються на два типи: норми — закони і норми - звичаї. В демократичних суспільствах участь громадян в політиці через політичні партії та різноманітні об'єднання і організації людей за інтересами стало звичною нормою політичного життя. Тут же влада приділяє увагу всім вимогам громадян, що намагаються по можливості їх реалізувати практично, і все це стало звичним. Саме форму політичної системи, всередині якої оперують і реально діють норми - закони, багато в чому визначають норми - звички.
Політичні комунікації - поняття, що відображають процес взаємодії політичних суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування людей, а також засоби і способи духовної взаємодії. Та абсолютизація ролі комунікації спостерігається в ряді теорій технологічного визначення - концепція інформаційного суспільства, комп'ютерної демократії (Девід Белл, Збігнєв Бжезинський та ін.), де комунікації розглядаються як соціокультурне джерело влади, суть людинно-машинного діалогу і політичного розвитку. Охоплює інформаційно-комунікативна сфера і канали передачі відомостей, інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях кабінету міністрів, комісій по розподілу, конфіденційні консультації з зацікавленими організаціями, об'єднаннями та ін., а також засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо та ін.). Наявність певного обсягу знань та інформації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій і подій, що відбуваються в економіці та соціальній сфері суспільства.
Специфічна і роль засобів масової інформації в політичній системі суспільства, тим більше їх значення, авторитет і вага в політичному житті суспільства, помітно зросли особливо в сучасних умовах. Засоби масової інформації, що їх іноді буденно називають четвертою владою в суспільстві, забезпечують суб'єктам політики великі можливості для реалізації мети політики, служать певним соціальним силам, виступають могутнім фактором обґрунтування необхідних для політичних лідерів сил, базою, основою політичних відносин, пропаганди, вироблених політичних та правових норм, правил і принципів, внесення в індивідуальну і масову суспільну свідомість не тільки суті пропагованих норм та правил, але й потрібне ставлення до суспільного договору з приводу політичної влади. Засоби масової інформації виступають одним з важелів здійснення політичної соціалізації особи: з допомогою різних методів і способів допомагають особі формувати свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколишнього світу. Без особливої взаємодії громадян і держави неможливо уявити нормальне підтримання функціонуючої політичної системи. На найраніших етапах надбання особою через засоби масової інформації політичної соціалізації людина навіть не усвідомлює, що їй дають сигнальний урок, з якого вона виносить знання про те, хто повинен мати право здійснювати функції влади та управління над нею.
Процес політичної соціалізації особи триває постійно на протязі життя людини. В демократичній політичній системі суспільства засоби масової інформації пропонують людині горизонтальний вибір політичних альтернатив, багаточисленних форм і типів політичної участі. Різні групи інтересів (політичні партії, громадські та релігійні конфесії та ін.), зрозуміло, якщо діють в межах консенсусу, що забезпечує державну та національну єдність, формують ті чи інші пріоритети і погляди людини в політиці, забезпечуючи умови для динамічного і експериментально-пошукового функціонування політичної культури суспільства.
Політика реалізується на міжнародній арені і в внутрішньому житті суспільства, опосередковано залежить від становища економічної, індивідуально-особистої соціальних сфер. Соціальне середовище поділяється на економічне, культурне і суспільне. Складові частини політичної системи частіше виділялись доцільно тим чи іншим теоретичним уявленням про ЇЇ суть. Габріель Алмонд підкреслював роль діючих осіб політичної системи, маючи на увазі важливість взаємодії різних видів і зразків політичної поведінки людей. Девід Істон бачив в політичній системі дії сукупності соціально-політичних спільностей та інститутів (індивідів, груп тиску, політичних партій, державних та громадських установ). Але незалежно від конкретного змісту цінностей та пріоритетів якоїсь політичної системи, всі вони передбачають в структурі інституційних, нормативних, функційних, комунікативних компонентів. Інституційні компоненти — сукупність політичних і неполітичних інститутів, формувань суспільства (державних, партійних, громадських). Максимальне навантаження в здійсненні влади і політики бере на себе, звичайно ж, держава. Особлива роль у політичному процесі належить політичним партіям, групам інтересів, які формують політичну інфраструктуру суспільства. Разом з тим на дієвість і становище політичної системи звичайно впливають і інститути, що діють переважно в неполі-тичній сфері. Особливо велика роль соціальних інститутів неполітичної сфери: засобів масової інформації, церкви та ін.
Типи політичних систем
В сучасній соціальній філософії існують різні класифікації політичних систем, визначаються їх різні форми і типи в залежності від критерію поділу. Багато філософів і соціологів виділяють моделі правління, використовуючи два основних критерії: ступінь централізації влади і владних структур (поділ в залежності від числа учасників процесу прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні системи поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні, конституційні та тоталітарні, традиційні та сучасні. В сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем: англо-американська, континентально-евро -пейска, доіндустріальна та частково індустріальна політична система, тоталітарна політична система.
Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби їх досягнення поділяють всі. Свобода особи, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційовані в політичній системі та структурі політичних інститутів і ланок, кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретну мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабільність, поділ властей та ін.
Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди правління Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи багатопартійність: політичні партії виступають з різною ідеологією і стійкими національними традиціями, що мають значний вплив в суспільстві. Багато елементів в структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.
В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи з властивою змішаною політичною сумішшю західних цінностей, етнічних, релігійних традицій. Суміш політичної
культури в політичних системах доіндустріальних і окремо індустріальних країнах дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи самі несподівані протилежності. Тут же нечітко поділяється влада. Часто законодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування однієї якоїсь політичної партії, що узурпують владу. Широко використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.
Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-х років XX cm. народно-демократичним країнам Східної і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща та ін.). В тоталітарних суспільствах відсутні незалежні соціальні спільності, верстви, що прагнуть різними способами впливати на владні структури з метою задоволення їх вимог та інтересів - економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади і висока ступінь насилля. Проте багато політологів висловлює думку, що побудована на абсолютному примусі і насиллі політична система немислима. В сучасному світі найбільш поширеними виділяються серед політичних систем - демократичні, тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режиму виділяють традиційні і модернізовані консервативні системи.
Визначаючи зміст набору функцій входу, Габріель Алмонд виділяє з них чотири: політична соціалізація та залучення людей до участі в політичному житті; процес, в ході якого індивіди і соціальні спільності, верстви і групи формулюють свої вимоги, що відповідають їх реальним та вигаданим інтересам і переносять вимоги в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень (артикуляція інтересів); агрегування інтересів, тобто процес, в ході якого політичні партії роблять однорідними багато окремих вимог, що подаються до урядових структур, і політичні комунікації. Виділяються і три функції виходу: розробка норм, законів, застосування норм та контроль за дотриманням норм. Але якщо функції входу реалізуються переважно неурядовими структурами і сферами, то функції виходу уже прерогатива уряду.
Функція політичної соціалізації і залучення до участі людей в політичне життя суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє поширенню серед всіх людей суспільства духу участі в політиці. На відміну від демократичних країн, де функція соціалізації і залучення до участі в політичному і суспільному житті реалізується неурядовими, недержавними структурами, хоча і там є очевидний вплив державних структур на процес соціалізації і політизації фактично є прерогатива держави, тому що всі органи та частки політичної соціалізації (школа, молодіжні об'єднання, засоби масової інформації та ні.) контролюються державою і культивують «дух насилля». Внаслідок поширення «духу насилля» в політичному, суспільному житті в демократичних суспільствах, індивідуум перетворюється з суб'єкта в громадянина, але процес політизації та перетворення суб'єкта в громадянина в країнах тоталітарних, авторитарних режимів відсутній. В сучасних умовах в Україні процес політичної соціалізації і залучення до участі в політичному житті суспільства виходить з-під контролю держави. Повільно і тяжко вирішується в сучасних умовах в Україні і основне завдання процесу політичної соціалізації - створення нової політичної культури.
Функція артикуляції інтересів - в країнах з демократичним режимом, де існує офіційна уява суспільної думки і прихильність до доктрини вільності асоціацій, об'єднань, організацій за інтересами та ін., розглядається як з'єднуюча ланка між громадянином та державою. В середині 80-х років в Україні специфічно триває процес, в ході якого індивіди і соціальні спільності, верстви і групи формували свої вимоги відповідно їх реальним інтересам. Люди виявляли інтереси, що не адекватні інтересам комуністичної партії, хоча і вважалось, що комуністична партія - єдина виразниця всіх соціальних інтересів людей. Справжні соціальні спільності, верстви з своїми інтересами, що відповідають їх реальному становищу, тоді відсутні, а вироблення і формування інтересів, що відповідають реальному становищу в суспільному житті соціальних спільностей, верств, по суті, реалізувала правляча політична партія. В сучасних умовах в Україні формуються групи інтересів, проявляється і артикуляція інтересів, що виходить з-під влади, держави і політичних партій. І якщо політична система спроможна артикулювати, тобто формувати реальні інтереси соціальних спільностей, верств і різних груп, то здатна агрегувати їх, тобто перетворювати вимоги в альтернативи державної політики, реалізувати практично.
Політичні комунікації - процес передачі інформації та переконань. Використовуючи модель загальної соціальної системи, описану Норманом Вінером, політолог Карл Дойч вперше подав політичну систему як специфічну комунікативну систему, розкрив не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показав соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. В Україні в сучасних умовах соціологи розробляють проблему введення нової інформації в політичну систему і її соціальні наслідки, досліджують процес політичної активізації населення тощо. Сам акт комунікації формулюється так: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?». З допомогою комунікації забезпечується зв'язок між різними структурами політичної системи. Для керівництва і реалізації політики звичайно вимагається вертикальний натік інформації від народу до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизонтальний потік інформації між рівнями і органами влади. Формується повага до влади, створюється державність. В сучасних умовах в Україні поведінку громадян в суспільстві визначають закони, вироблені в процесі нормотворчості. Звичайно, формування політики і вибір загальної, спільної мети, вироблення рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію виконують законодавчі, а також і виконавчі та судові органи. Прийняттям законів не вичерпується державна політика. В процесі прийняття рішень важливу роль відіграє функція «застосування норм», що виконують не тільки виконавчі органи і адміністративні структури, але нерідко також законодавчі та правові структури. Контроль з додержанням норм - це інтерпретація законів та дій з метою визначення факту порушення закону і накладення на порушника відповідного покарання. Контроль - це, в основному, компетенція судових органів, хоча і виконавчі, законодавчі органи відіграють значну роль в здійсненні контролю за політичними та іншими діями в суспільстві.
Специфіка, або системні якості, лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості систем політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і не досить прийнятністю соціальних новин.
Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України - перехідна від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.
Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (за-гальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки нездатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України етатизована (одержавлена) з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, де поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямок дальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від дуже величезної кількості факторів і внутрішніх, і зовнішніх.
Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні та культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Прибалтикою, Середньою Азією, країнами Заходу і Сходу на рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства - створювати соціально-інтегровану державу. Політична організація суспільства - сукупність державно-правових органів, політичних партій та політичних рухів, масових суспільних організацій та рухів, трудових колективів та об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів управлінського класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації і неофіційні об'єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її реалізації і характеризують сучасний політичний режим в Україні.