1. Російська релігійна філософія
Філософія слов'янофілів
Слов'янофільство - оригінальна російська філософсько-соціологічна консервативна течія 40-60-х років XIX ст. її численні представники виступили з обґрунтуванням самобутнього історичного шляху Росії, відмінного від західноєвропейського. Самобутність Росії, на думку слов'янофілів, - у відсутності в її історії класової боротьби, у поземельній общині й артілях, у православ'ї як єдино істинному християнстві.
Філософські погляди слов'янофілів становили своєрідне релігійно-філософське вчення. Генетично філософія слов'янофілів бере початок у східній патристиці. Тоді в ній простежується і західноєвропейський ірраціоналізм, і романтизм. Слов'янофіли намагалися відкинути німецький тип філософствування і виробити на основі ідейних вітчизняних традицій окрему російську філософію. Захоплення аналітичним міркуванням, раціоналізмом і сенсуалізмом привело на Заході, на думку слов'янофілів, до втрати людиною душевної цілісності. Відновити втрачену цілісність можна на шляху до «воліючого розуму» і «живознання». Слов'янофіли переконані в тому, що повна і вища істина буття осягається не винятково лише раціональною діяльністю, а одночасно розумом, почуттями і волею, тобто духом у його живій цілісності. Цілісний дух, що забезпечує істинне й адекватне пізнання, невіддільний від віри, релігії. Істинна віра прийшла на Русь із найчистішого джерела - східної церкви, обумовлює особливу історичну місію російського народу.
Початок «соборності» (вільної спільності), що характеризує життя східної церкви, слов'янофіли вбачали в російській общині. Російське общинне селянське землеволодіння, стверджував Іван Аксаков, внесе в економічну науку «новий оригінальний економічний погляд». Саме православ'я і традиція общинного укладу, робили висновок слов'янофіли, формували глибинні основи російської душі. Значним філософським потенціалом серед слов'янофілів виділялися Іван Киреєвський, Олексій Хом'яков, Юрій Самарін та ін.
Іван Васильович Киреєвський (1806-1856 pp.)
Філософія народився в сім'ї поміщика - дворянина.
вана иреєвського Одержав досить високу домашню освіту під керівництвом поета-романтика Юлія Жуковського. Про широту таланту можна судити по блискучій грі в шахи. У 1823 р. полонений французький генерал Бонамі не зважувався грати з Іваном - семирічним хлопчиком, тому тривалий період з цікавістю спостерігав за грою дитини, яка легко обігравала інших французьких офіцерів. У десятилітньому віці Іван Киреєвський добре обізнаний з визначними творами російських письменників, читав в оригіналі французьку класичну літературу. В одинадцять років Іван Киреєвський знав досконало німецьку, латинську і грецьку мови. Філософією зацікавився ще юнаком і захоплювався все життя. Основу філософського світогляду становить принцип несуперечливої цілісності, усунення хворобливих суперечностей між розумом і вірою, істиною духовною і природно-життєвою. Вивчення духовної спадщини Заходу, зустрічі у різних країнах Європи з прогресивними філософами привели Івана Киреєвського до висновку, що культурі Заходу притаманні односторонність і вузький раціоналізм.
Неприйняття філософом дріб'язкового раціоналізму наочно простежується в листі, де піддає критиці лекцію Фрідріха Шлейєрмахера про воскресіння Ісуса Христа. «Особливості об'єкту дослідження лектора, - вказує Іван Киреєвський, - неминуче ведуть християнського філософа до вершин світогляду, туди, де віра і філософія мають бути представлені в їх протилежності і спільності, а отже, у їх цілісному, повному бутті». Поверховість лекції Фрідріха Шлейєрмахера пояснював тим, що сердечні переконання лектора сформувалися окремо від розумових. Ось чому Фрідріх Шлейєрмахер вірить серцем і намагається вірити розумом. Його система подібна язичницькому храму, перетвореному у християнську церкву, де все зовнішнє, кожен камінь, кожна прикраса нагадують про ідолопоклонство, тоді як усередині лунають пісні Ісусові і Богородиці. У критичних зауваженнях Іван Киреєвський назвав принцип, що складає інтегративну якість, основу гідності російського розуму і характеру - цільність. На його думку, людина прагне зібрати в єдину неподільну цільність усі свої окремі сили, які у звичайному етапі людини є розрізнені і суперечливі, щоб людина не визнавала своєї відокремленої логічної здатності за єдиний орган розуміння істини; щоб голос захопленого почуття, не узгоджений з іншими силами духу, не вважала безпомилковим показанням правди; щоб наповнення окремого естетичного змісту, незалежно від інших понять, не вважала правильним дороговказом для розуміння вищої побудови світу; і навіть щоб пануючу любов свого серця, окремо від інших вимог духу, не визнавала за непохибну керівницю для осягнення вищого блага; але щоб постійно шукала в глибині душі того внутрішнього кореня розуміння, де всі окремі сили зливаються в один живий і цілісний погляд розуму.
На високій стадії морального розвитку розум досягає рівня духовного погляду, без якого неможливо осягнути істину божественну. Мислення піднімається до «співчутливої згоди з вірою». За такої умови віра (і одкровення) є для розуму авторитет разом зовнішній і внутрішній, вища розумність, животворна для розуму. Віра - не цілковита певність до чужого запевнення, але дійсна подія внутрішнього життя, через яку людина входить у суттєве спілкування з Божественними речами (з вищим світом, з небом, з Божеством). Іншими словами, Іван Киреєвський вірив, що, завдяки об'єднанню в одне гармонійне ціле всіх духовних сил (розуму, відчуття, естетичного змісту, любові, совісті і безкорисливого прагнення до істини), людина набуває здатності до містичної інтуїції та споглядання, які роблять для неї доступною суперраціональну істину про Бога і його ставлення до світу. Віра такої людини не є вірою у зовнішній авторитет, у букву написаного одкровення, а вірою в живе і цілісне умоспоглядания. Джерела такої філософії Іван Киреєвський знаходить у творах отців церкви. Завдання полягає в тому, щоб завершити їх учення, пристосувати до сучасного стану науки і особливостей стилю мислення. Все це усунуло б «болісні суперечності між розумом і вірою, між внутрішніми переконаннями і зовнішнім життям». Таке знання здатне привести до злагоди віру і розум, наповнити порожнечу, що роздвоює світи, що вимагають з'єднання, утвердити в розумі людини істину духовну, зримим її пануванням над істиною природною, і возвеличити істину природну її правильним ставленням до духовної, і зв'язати, нарешті, обидві істини в одну живу думку. Знання, засноване, на думку Івана Киреєвського, на повній єдності всіх духовних сил, якісно відмінне від знання, виробленого абстрактним логічним мисленням, у відриві від волі, оскільки в такому знанні людина неминуче приходить до «невимовності» і до того, що належить до сфери «нерозгаданого».
Спосіб мислення, сприйнятий Іваном Киреєвським у отців східної церкви («небентежності внутрішньої цілісності духу»), виник разом із християнством і відповідав ментальності російського народу. Якщо, на думку Івана Киреєвського, західна культура і освіченість побудовані на принципах раціоналізму і дуалізму, то основні риси давньоруської освіченості - цілісність і розумність. У результаті між західною і російською цивілізаціями існують відмінності, зумовлені тим, що на Заході богослов'я спирається на абстрактний раціоналізм, доведення за допомогою логічного пов'язування понять, а в Росії — рух до істини стимулюється «прагненням до приватного, умоглядного і житейського, штучного і морального. На Заході держава виникла на базі насильства і завоювання, в старій Росії сформувалася в результаті природного розвитку національного життя. На Заході земельна власність є основою суспільних відносин, у старій Росії власність - випадкове відображення особистих взаємостосунків. В Росії законність випливає із самого життя. Про відмінність у суспільному житті свідчить роздвоєння духу, науки, держави, класів, сімейних прав і обов'язків на Заході, і, навпаки, у Росії - прагнення до цілісності буття внутрішнього і зовнішнього, постійна пам'ять про щире ставлення до всього тимчасового, до вічного і людського, до Божественного. Релігії, не зважаючи на досягнення західноєвропейського лібералізму і раціоналізму, повинні бути повернені всі права духовного лідера.
Філософсько-релігійні погляди Олексія Хом'якова
Безпосереднім спадкоємцем ідей Івана Киреєвського в галузі філософії став Олексій Степанович Хом'яков (1804-1860 pp.). Народився Олексій Хом'яков у сім'ї дворян-землевласників. Мати Марія Олексіївна мала високу освіту і сильний характер. Олексій писав, що саме матері зобов'язаний непохитною вірністю православній церкві і вірою в російський національний дух. Коли батько програвся в карти, мати взяла у свої руки управління маєтками і повернула всі родові багатства. У юності Олексій - палкий прихильник визволення слов'ян з-під гніту соціального і національного, і не переставав мріяти, що слов'яни повстануть проти турків. Сімнадцятирічним юнаком утік із рідної домівки, щоб взяти участь у боротьбі за незалежність. Та потрапити в Грецію не вдалося: його затримали на околицях Москви і повернули додому.
Освіту Олексій Хом'яков здобув у Московському університеті: закінчив фізико-математичне відділення. Олексій Хом'яков - унікально обдарована людина: філософ і поет, богослов і літератор, публіцист і історик - що є великою рідкістю серед людей. Мав Олексій Степанович і багатий практичний досвід, вдало вів господарство, брав мисливські призи, навчався в Італії професійно малювати, запатентував в Англії винайдену ним машину, і, разом з тим, глибоко оригінальний мислитель. Соборність, єдність, свобода, любов - ось ключові і найплодотворніші філософські ідеї. Основні філософські погляди Олексія Хом'якова знайшли відображення в творах: «Досвід катехі-зичного викладу вчення про церкву» (1864); «Декілька слів православного християнина про західні віровизнання» (1853); «Записки про всесвітню історію», «Семіраміді» та ін.
Основною тезою філософського вчення Олексія Хом'якова виступає твердження про вирішальну роль православ'я для розвитку всієї цивілізації. Саме православ'я сформувало ті одвічно російські джерела, той російський дух, який створив російську землю в її безмежності і безкрайності. Олексій Хом'яков бачив перевагу слов'яно-православного світу перед Західним у розвитку різних релігій. Усі релігії діляться ним на кушитські та уханські, відмінності між якими визначаються співвідношеннями у них свободи і необхідності. Кушитство побудоване на принципах необхідності, тим самим вимагаючи від його послідовників бездумного підкорення. Іран-ство, розмірковує філософ, - релігія свободи, звернена до внутрішнього світу людини, яка вимагає від неї свідомого вибору, між добром і злом. З усіх релігій повніше суть іранства відображено в християнстві. Однак християнська релігія не однорідна і згодом розпалася на кілька течій: католицизм, православ'я і протестантизм. У різних течіях християнства по-різному представлено поєднання свободи і необхідності. Католицизм, стверджує Олексій Хом'яков, не володіє справжньою церковною свободою, оскільки там прийнято догмати про непогрішимість Папи Римського. Навпаки, протестантизм - абсолютизує людську свободу, індивідуальні джерела, які руйнують церковність. Тільки православ'я повністю відображає зміст християнства, виступає адекватною формою релігійної іранської ідеї про примат моральної свободи, гармонійно поєднує свободу і необхідність, індивідуальну релігійність з церковною організацією. Месіанство увінчує релігію свободи, показуючи, що людина духовно подібна Богові. Крім того, на авансцену історичної дії слов'янський світ виходить завдяки своїм якостям: смирення, миролюбства і сприйнятливості, чутливість до чужого горя і страждання. Слов'яни - народ лагідний, мужній, вони хоробрі, але не люблять битв і тому передоручають їх державі.
Лідером слов'яно-православного світу Олексій Хом'яков вважає Росію. Освіта, культура в Росії формувалися під впливом східно-іранської освіченості, зокрема Індії. Звідти через Волжський торговий шлях йшли не тільки різноманітні товари, а й передавались різні культурні цінності. Але ж все-таки минуле і сучасне Русі суперечливе.У записках «Про старе і нове» Олексій Хом'яков пише: «... у старовину краще було все в землі Руській: грамотність у селах, і порядок у містах, у судах - правда, а в житті - достаток». А потім критикує всі сторони життя допетровської Русі: безграмотність, навіть у вищих соціальних прошарках, одвічні князівські усобиці, кабала, бунти, взагалі, міжусобиці, приниження, продаж Росії варварам і хаос бруду і крові. Суперечливість простежується і в оцінці діяльності Петра І. Олексій Хом'яков звинувачує Петра І за принесені в жертву державі любов і свободу. Тоді ж цар Петро вдарив по Росії як страшна, але благодатна гроза. Удар по стану суддів-злодіїв; удар по боярах, які думають про свої роди і забувають Батьківщину; удар по монахах, які шукають спасіння душі у келіях і поборах в містах, і забувають церкву, і людство, і братство християнське. За кого з них заступиться історія? Допетровський період російської історії і діяльність Петра І філософ розглядає діалектично, як єдність протилежностей. З таких же позицій - суперечливої єдності - Олексій Хом'яков підходить і до оцінки діяльності «сівача» - церкви, підкреслює, що церква ~ головний упорядник світу — дала єдність руській землі. Мережа церков, монастирів давала народу одноманітні, стійкі поняття про відносини приватні і суспільні. За всіх своїх переваг, у порівнянні з західними церквами, православна церква із своїм надзавданням -створенням у Росії суспільства, основаного на християнських засадах, — не впоралася. Пояснюється таке становище появою єресей, боротьби іосифлян і некористолюбців (іосифляни - церковна партія на Русі в кінці XV - середині XVI ст., захищали недоторканність церковно-монастирського землеволодіння). Некористолюбці - противники іосифлян, виступали проти церковної власності. Філософ критикує і моральні риси ченців, які знехтували, забули християнське братство, докоряє служителям культу в «односторонньому аспекті», слабкому піклуванні про «охристиянювання» суспільства, владолюбстві вищого духовенства.
Поєднання свободи і необхідності, індивідуальних і церковних основ служить у Олексія Хом'якова методологічним принципом для формування поняття соборності. Соборність - це вільна єдність основ церкви у спільному розумінні ними правди і спільного пошуку шляху до спасіння: єдність, основана на однодушній любові до Христа і божественної праведності. Хто любить божу істину і знаходить істину в Христі та Христовій церкві, той вільно і радісно її приймає. Це і породжує єдність. Філософ стверджує, Бог є свобода для всіх чистих істот. Бог є закон для людини певідроджепої, Бог є необхідність тільки для демонів. Принцип соборності означає, що ні патріарх, який має верховну владу, ні духовенство, ні навіть Вселенський Собор не є абсолютними носіями істини. Таким носієм істини вважається лише церква. Суттєвою ознакою соборності виступає принцип єдності у множинності. Соборність розкривається, насамперед, у постійній можливості поєднання людей на основі духовної спільності і проявляється у таких сферах життєдіяльності людини, як церква, сім'я, соціальні відносини, міждержавні стосунки та ін. Соборність є результат взаємодії свободи волі людини (вільного людського початку) і благодаті (божественного початку). Соборність ґрунтується на незалежних від зовнішніх форм виразів істин, які не є підсумком раціональної діяльності людини, а результатом духовних пошуків людей.
Соборний початок виступає в Олексія Хом'якова методологічним принципом при аналізі всіх соціальних явищ, зокрема, діяльності народу й особистостей в історії. Соціологічна категорія народ розглядається як певний сталий набір сукупних якостей, що має визначену духовну суть, субстанцією якої виступає православ'я і об-щинність. Справжня велика історична особистість завжди є виразником народного духу. її значення і роль в історичному процесі залежить від того, наскільки глибоко і повно виразила інтереси, потреби й прагнення народу. Олексій Хом'яков вважав, що монархія -ефективніша, раціональніша форма правління для Русі. Проте цар одержав самодержавну владу не від Бога, а від народу, шляхом обрання його на царство (Михайло Романов), то має виправдати перед народом своє обрання, зобов'язаний діяти в національних інтересах усієї землі російської. Цар, держава, розмірковує філософ, мають постійно піклуватися про збереження сільської общини, миру.
Общинний лад російського життя - найважливіша ознака російського народу, що визначила особливий історичний шлях розвитку Росії. Погоджуючись з іншими слов'янофілами, Олексій Хом'яков вбачав дві функції сільської общини: господарську і моральну. Община, або мир, виступає організатором сільськогосподарської праці, укладає угоди з поміщиками, нагороджує за роботу, контролює виконання державних повинностей. І все ж головну позитивну якість сільської общини філософ вбачав у духовно-моральних рисах, які сільська община формує у своїх членів: чесність, порядність, відповідальність, патріотизм, захист общинних цінностей та ін. Формування таких якостей у членів общини здійснюється не свідомо, а інстинктивно, на основі засвоєння стародавніх релігійних традицій, звичок і звичаїв. Розглядаючи общинну організацію соціального життя найоптимальнішою, Олексій Хом'яков вважав за можливе перенести її в сферу міського життя, в промислове виробництво. Більше того, на основі общинного ладу перетворити все державне життя в Росії, що дозволить поліпшити структуру суспільного російського життя і замінити «мерзенність адміністративності в Росії». Олексій Хом'яков, як і інші слов'янофіли, переконаний, що запровадження общинного принципу життя російського суспільства зміцнить дух соборності. Визначальною рисою соціальних стосунків стане самозречення кожного на користь усіх. У таких умовах релігійні і соціальні прагнення людей зіллються в єдиний потік. Усе це забезпечить виконання завдання просвітлення народного общинного початку церковним.
Філософія спільної справи Миколи Федорова
Особливе місце у розвитку російської релігійної філософії належить Миколі Федоровичу Федорову (1828-1903 pp.). Лейтмотивом поглядів усіх представників російської релігійної філософії стала ідея про те, що Росії судилася особлива історична доля. Яку ж роль покликана зіграти Росія у світі? Росія повністю перетворить не тільки суспільство, але і всю Природу, і Космое, - так відповідав на поставлене запитання Микола Федоров. Оригінальні ідеї ще не досить усебічно вивчені, хоча виявили вплив на Володимира Соловйова, Федора Достоєвського, Льва Толстого.
Микола Федоров - незаконно народжений син князя Павла Гага-ріна, від його зв'язків з простою жінкою. Дід Федорова насильно відібрав хлоп'я у матері, і малий Микола з дитинства позбавлений своїх рідних. Освіту здобув в Одеському ліцеї Рішел'є, а потім викладав історію і географію в школах різних міст. Протягом багатьох років Микола Федоров працював бібліотекарем Рум'янцевської бібліотеки в Москві. Пристрасний бібліограф і книголюб, Микола Федоров знав напам'ять багато книг з бібліотечного книжкового фонду. Захоплення читанням різноманітних книжок виробило у Миколи Федорова систему знань, що зробило його надзвичайно ерудованим в усіх сферах знання. Читачам різних професій Микола Федоров звичайно видавав поряд з книгами, які вони вимагали, й інші посібники, де з'ясовувались цінні поради і корисна інформація. Філософ жив напруженим внутрішнім духовним життям, повністю присвятив себе служінню суспільству і звів до мінімуму матеріальні потреби. Займав крихітну кімнату і спав не більше чотирьох - п'яти годин на добу на непокритій горбатій скрині, підкладаючи під голову замість подушки що-небудь тверде. їжа складалася із чаю з черствими булочками, сиру або солоної риби. Часто місяцями Микола Федоров не вживав гарячої їжі. Гроші були для нього завадою.
Микола Федоров - останній представник слов'янофільства. Несприй-няття Заходу і католицизму у нього ще більше, ніж у слов'янофілів. Федора Достоєвського і слов'янофілів філософ картає за те, що вони недостатньо росіяни, занадто західні люди. Дорікав Олексієві Хом'якову, що той назвав Європу країною святих чудес. У католицтві бачить лише пекло, загибель, а в православ'ї - всезагалыгай порятунок, висловлює жаль з приводу незлагоди. Від слов'янофілів сприйняв ідеалізацію російського патріархального побуту, як моральної основи життя, ідеалізацію селянсько-землеробських устоїв, общини та іи. Філософ зв'язує своє вчення з християнством, зокрема з православ'ям, що падає особливої цінності ідеї воскресіння і вічності життя.
Філософія Миколи Федорова - філософія спільної справи, філософія дії, основні положення якої викладені у творі «Философия общего дела». Професійні філософи, відзначає Микола Федоров, займаються чисто умоглядною діяльністю, далекою від реального життя і народу. Головний недолік усієї сучасної цивілізації і науки -відрив слова, думки від діла. Знаємо тільки те, що можемо самі зробити, наводить Микола Федоров слова Арістотеля. І от хоча минуло більше двох тисяч років відтоді, коли творив Арістотель, але досі не було ще жодного мислителя, який би довів знання дією. Не випадково філософ дотримується позиції радикального прагматизму. Усяке пізнання для Миколи Федорова - не споглядання, а дія, тому виступає проти всякого агностицизму (знання), як пізнання пасивно-споглядального, зневажає всяку теоретичну метафізику, як породження відірваної від життя вченої касти, як хворобливий продукт розриву теоретичного і практичного розуму. Прагматизм більш радикальний і послідовний, аніж прагматизм його основоположника Уільяма Джемса. Прагматизм Миколи Федорова знаходиться у постійній опозиції до науки вчених як професійних спеціалістів пізнання, з усяким теоретичним знанням. Пізнання є спільна справа всіх людей, всього людства і базується на досвіді всіх, завжди і всюди. Не тільки наука, але й філософія, за Федоровим, повинна бути проективною, активно-дійовою. Філософ пише записку від невчених до вчених і пропонує вченим і філософам займатися єдиною гідною справою - дослідженням причин небратнього, неродинного, немирного стану світу і пошуками засобів відновлення кревності. Завдання філософії і науки практичні, а не теоретичні. Філософія повинна стати активним фактором перетворення дійсності і тим самим довести свою необхідність у житті суспільства. Філософії не слід вести пошуки істини на високостях абстракції. Істина невіддільна від правди, добра. Тому досягнення істини визначається волею до дії, до активного добра.
Мислитель не погоджується з філософами, які обґрунтовують пізнання через чисте мислення. На його думку, пізнавальний процес забезпечується активністю всієї людської істоти. Перетворення світу в уявлення, пише Микола Федоров, є останнє слово вченого. Будучи породженням неробства, зовнішньої бездіяльності й індивідуалізму, зведення світу до уявлення є останнім виплодком марноти як матері розпусти і соліпсизму, як батька злочинства. Наука -дитя неробства, безділля. Університет, вважає філософ, - нежиттєва установа, що потрапила в рабство індустріалізму. Лише у вчених віра відокремлюється від справи, стає уявленням. Філософія є приналежністю неповноліття, заняття несправжнє, без реальної справи. Філософія - як думка без діла - абсурд, порок. Будь-яке знання -наукове і філософське - доводять ділом. Мислитель підкреслює, що думка - від дії, і лише в дії пізнається істина. Тільки роблячи щось, здійснюючи у справі, можна зрозуміти. Так, з'ясовуються ділові умови розуміння триєдиної суті. Ми зрозуміємо суть лише тоді, пише мислитель, коли самі зробимося багатоєдиними, або, точніше сказати, всеєдиною суттю, і коли єдність не проявлятиметься у пануванні, а самостійність особистостей не проявлятиметься у ворожнечі. Коли буде цілковита взаємність взаєморозуміння.
Опрацьовуючи різні епістеміологічпі проблеми, Микола Федоров рішуче виступив проти античної тези «Пізнай самого себе». Той, хто починає з пізнання себе самого, уже відмовляється від кревності, від синівства, пише філософ. Пізнай самого себе -означає, не вір батькам (переказові), не довіряй і братам (свідченням інших), а вір лише собі, знай тільки себе. Такий підхід в системології філософ розцінює як індивідуалістичний та егоїстичний і протиставляє йому підхід, в основі якого покладено принцип соборності, братства, синівства у пізнанні. Пізнайте один одного - ось на чому наполягає російський філософ. Будьте у пізнанні, як і в усьому, синами своїх батьків, які пам'ятають спорідненість. Пізнати істину може не людина, не автономна особистість, а син людський, який прийняв перекази, заповіти предків, пізнає з усіма і для всіх. Поганий індивідуалізм Микола Федоров вбачає і в декартівському «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже існую»).В основу філософії спільної справи Миколи Федорова покладено оригінальне вчення про спорідненість. Споріднення складає фундамент спільної справи і, по суті, є послідовна радикальна, патріархальна теорія життя суспільного, світового і божественного. Філософ підкреслює, що не тільки в основу життя людського і життя світового, але й в основу життя самого Бога покладено споріднення - батьківство, синівство, братство. Триєдиний Бог християнства - довершений взірець спорідненості. Відносини Бога-Бать-ка, Бога-Сина і Бога-Духа святого - родинні відносини. За приклад божественних взаємин мають бути організовані і стосунки людські. Мислитель витлумачує християнський догмат трійці практично, як проективне. Кревність Божественної трійці для Людини є проект, заповідь, завдання, причому не моральне завдання окремої особи, а завдання вселенської організації життя згідно з догматом про троїстість. Спасіння слід шукати не поодинці, а разом з усіма, у спорідненні. Споріднення є природна і божественна основа всього життя у Всесвіті. Тільки об'єднане, а не таке, що перебуває у взає-мознищувальній ворожнечі, людство здатне зробити людей щасливими. Сучасні вчені позитивісти, пише Микола Федоров, - сподіваються на об'єднання людей в ім'я прогресу. Але що таке прогрес? Об'єднання в ім'я комфорту, заради власного задоволення, і є найгіршим уживанням життя і розумово, і естетично, і особливо морально. Такий прогрес західного типу веде до гендлярства, роз'єднання, надмірного домінування одних і до злиденності, голоду інших. В гендлярському світі людина стає рабом речей. Всяке суспільство вносить у себе морок (невігластво) і смерть, якщо річ у суспільстві має перевагу над взаємністю. Розбрат, який вносить річ, відчужує людей один від одного, у душі поселяється морок. На багатьох сторінках «Философии общего дела» Микола Федоров повертається до думки, що неможливо врятуватися поодинці, що особиста довершеність можлива лише при довершеності загальній, спільній. Сучасні форми об'єднання людей, наприклад, держава є сумна необхідність. Держава виникла як надзвичайний захід проти небезпеки взаємного знищення родів або як захист однієї групи родів проти іншої, яка об'єдналася для винищення або поневолення. Держава необхідна, поки не організувалося всесвітнє споріднення, співдружність. Але свідомо справа всесвітнього споріднення, співдружності почалася вже, але спотворено поки що. Спотворення справи всесвітнього споріднення російський філософ вбачає в соціалізмі, бо ідеї соціалізму принадні, більше того, соціалізм у теперішньому не має противника, релігії ж із їх трансцендентним змістом «не від світу цього», з Царством Божим лише усередині людей, не можуть опиратися йому. Соціалізм може навіть здаватися здійсненням християнської моральності. Однак, насправді, вважає філософ, «соціалізм - обман», спорідненням і братством називає спільність людей, які чужі один одному і зв'язані лише зовнішніми вигодами.
Важливу роль у філософії спільної справи Миколи Федорова мають ідеї активного покликання людини. Йому належить оригінальне формулювання філософсько-релігійної вимоги активного, регулюючого, перетворюючого ставлення людини до природи. Мислитель вносить у християнство активний антропологізм і не погоджується з тією пасивністю людини, яка в православ'ї зведена майже в догмат. Пасивне ставлення до природи філософ вважає язичництвом. Лиш людина вносить у природу доцільність. Сама природа несвідома і недоцільна. У регуляції, в керуванні силами сліпої природи і полягає та велика справа, що може і повинна стати спільною. Коли людство навчиться керувати силами природи і, отже, покінчити з голодом і вдовольнить інші свої потреби, людство, на думку Миколи Федорова, тим самим покінчить і з джерелами людської ворожнечі. Людство зосередить усі свої сили на спільному завданні управління природою на земній кулі і навіть у межах усього Всесвіту. На такий хід думок філософа великий вплив мали досліди із штучним дощем, який викликали за допомогою гарматної стрільби (в США, а потім в період голоду в Росії). У «Философии общего дела» мислитель будує далекосяжні плани, міркує про керування метеорологічними процесами, про використання сонячної енергії і заміну нею кам'яного вугілля. Філософ пропонував так освоїти електромагнітну енергію земної кулі, щоб регулювати нею рух у просторі і перетворити її в подібність корабля для польотів у космічний простір. Миколу Федорова не лякала небезпека перенаселення Землі, передбачав можливість заселення планет та інших небесних тіл. У вченні російського філософа рельєфно простежується зв'язок людського життя з життям космічним. Микола Федоров обґрунтовував зв'язок між життям і розумом, людиною і космосом, прагнув відновити втрачене розуміння цілісності буття. Ідеї федо-рівського космізму гаряче підтримували Федір Достоєвський, Лев Толстой, Володимир Соловйов, Михайло Умов, Костянтин Ціолковський, Володимир Вернадський, Микола Холодний та ін.
Учення Миколи Федорова про споріднення людей, про активне ставлення до природи спрямоване на те, щоб вирішити центральну проблему всієї федорівської філософії - воскресіння мертвих. Воскресити померлих батьків, не в переносному, а в прямому розумінні, тобто повернути їх до земного життя - ось та спільна справа, переконує філософ, яка може об'єднати весь рід людський і породити відносини, стосунки справжнього братства. Об'єднання, пише Микола Федоров, не для надання комфорту, матеріального достатку всім живим, а для воскресіння померлих. Потрібна загальна обов'язкова освіта, що розкриває здібності і характер кожного, вказує кожному, що має робити, і з ким - починаючи від шлюбу - має нести свій вантаж у справі перетворення сліпої сили природи в керовану розумом, у праці перетворення її із смертоносної в живоносну. Для воскресіння мертвих потрібне припинення ворожнечі, моральне єднання людей у спорідненні й активна регуляція природи шляхом знания, науки, техніки. Кожна людина, міркує філософ, живе за рахунок предків і має сплатити свій борг. Народження несе з собою смерть батькам. Кожне нове покоління випне у смерті покоління попереднього. «Ми живемо, - стверджує Микола Федоров, -не на чужий тільки рахунок, не на рахунок лише сліпої сили природи, а так само і на рахунок собі подібних, навіть найближчих, замінюючи, В основу філософії спільної справи Миколи Федорова покладено оригінальне вчення про спорідненість. Споріднення складає фундамент спільної справи і, по суті, є послідовна радикальна, патріархальна теорія життя суспільного, світового і божественного. Філософ підкреслює, що не тільки в основу життя людського і життя світового, але й в основу життя самого Бога покладено споріднення - батьківство, синівство, братство. Триєдиний Бог християнства - довершений взірець спорідненості. Відносини Бога-Бать-ка, Бога-Сина і Бога-Духа святого - родинні відносини. За приклад божественних взаємин мають бути організовані і стосунки людські. Мислитель витлумачує християнський догмат трійці практично, як проективне. Кревність Божественної трійці для Людини є проект, заповідь, завдання, причому не моральне завдання окремої особи, а завдання вселенської організації життя згідно з догматом про троїстість. Спасіння слід шукати не поодинці, а разом з усіма, у спорідненні. Споріднення є природна і божественна основа всього життя у Всесвіті. Тільки об'єднане, а не таке, що перебуває у взає-мознищувальній ворожнечі, людство здатне зробити людей щасливими. Сучасні вчені позитивісти, пише Микола Федоров, - сподіваються на об'єднання людей в ім'я прогресу. Але що таке прогрес? Об'єднання в ім'я комфорту, заради власного задоволення, і є найгіршим уживанням життя і розумово, і естетично, і особливо морально. Такий прогрес західного типу веде до гендлярства, роз'єднання, надмірного домінування одних і до злиденності, голоду інших. В гендлярському світі людина стає рабом речей. Всяке суспільство вносить у себе морок (невігластво) і смерть, якщо річ у суспільстві має перевагу над взаємністю. Розбрат, який вносить річ, відчужує людей один від одного, у душі поселяється морок. На багатьох сторінках «Философии общего дела» Микола Федоров повертається до думки, що неможливо врятуватися поодинці, що особиста довершеність можлива лише при довершеності загальній, спільній. Сучасні форми об'єднання людей, наприклад, держава є сумна необхідність. Держава виникла як надзвичайний захід проти небезпеки взаємного знищення родів або як захист однієї групи родів проти іншої, яка об'єдналася для винищення або поневолення. Держава необхідна, поки не організувалося всесвітнє споріднення, співдружність. Але свідомо справа всесвітнього споріднення, співдружності почалася вже, але спотворено поки що. Спотворення справи всесвітнього споріднення російський філософ вбачає в соціалізмі, бо ідеї соціалізму принадні, більше того, соціалізм у теперішньому не має противника, релігії ж із їх трансцендентним змістом «не від світу цього», з Царством Божим лише усередині людей, не можуть опиратися йому. Соціалізм може навіть здаватися здійсненням християнської моральності. Однак, насправді, вважає філософ, «соціалізм - обман», спорідненням і братством називає спільність людей, які чужі один одному і зв'язані лише зовнішніми вигодами.
Важливу роль у філософії спільної справи Миколи Федорова мають ідеї активного покликання людини. Йому належить оригінальне формулювання філософсько-релігійної вимоги активного, регулюючого, перетворюючого ставлення людини до природи. Мислитель вносить у християнство активний антропологізм і не погоджується з тією пасивністю людини, яка в православ'ї зведена майже в догмат. Пасивне ставлення до природи філософ вважає язичництвом. Лиш людина вносить у природу доцільність. Сама природа несвідома і недоцільна. У регуляції, в керуванні силами сліпої природи і полягає та велика справа, що може і повинна стати спільною. Коли людство навчиться керувати силами природи і, отже, покінчити з голодом і вдовольнить інші свої потреби, людство, на думку Миколи Федорова, тим самим покінчить і з джерелами людської ворожнечі. Людство зосередить усі свої сили на спільному завданні управління природою на земній кулі і навіть у межах усього Всесвіту. На такий хід думок філософа великий вплив мали досліди із штучним дощем, який викликали за допомогою гарматної стрільби (в США, а потім в період голоду в Росії). У «Философии общего дела» мислитель будує далекосяжні плани, міркує про керування метеорологічними процесами, про використання сонячної енергії і заміну нею кам'яного вугілля. Філософ пропонував так освоїти електромагнітну енергію земної кулі, щоб регулювати нею рух у просторі і перетворити ЇЇ в подібність корабля для польотів у космічний простір. Миколу Федорова не лякала небезпека перенаселення Землі, передбачав можливість заселення планет та інших небесних тіл. У вченні російського філософа рельєфно простежується зв'язок людського життя з життям космічним. Микола Федоров обґрунтовував зв'язок між життям і розумом, людиною і космосом, прагнув відновити втрачене розуміння цілісності буття. Ідеї федо-рівського космізму гаряче підтримували Федір Достоєвський, Лев Толстой, Володимир Соловйов, Михайло Умов, Костянтин Ціолковський, Володимир Вернадський, Микола Холодний та ін.
Учення Миколи Федорова про споріднення людей, про активне ставлення до природи спрямоване на те, щоб вирішити центральну проблему всієї федорівської філософії - воскресіння мертвих. Воскресити померлих батьків, не в переносному, а в прямому розумінні, тобто повернути їх до земного життя - ось та спільна справа, перекопує філософ, яка може об'єднати весь рід людський і породити відносини, стосунки справжнього братства. Об'єднання, пише Микола Федоров, не для надання комфорту, матеріального достатку всім живим, а для воскресіння померлих. Потрібна загальна обов'язкова освіта, що розкриває здібності і характер кожного, вказує кожному, що має робити, і з ким - починаючи від шлюбу - має нести свій вантаж у справі перетворення сліпої сили природи в керовану розумом, у праці перетворення її із смертоносної в живоносну. Для воскресіння мертвих потрібне припинення ворожнечі, моральне єднання людей у спорідненні й активна регуляція природи шляхом знання, науки, техніки. Кожна людина, міркує філософ, живе за рахунок предків і має сплатити свій борг. Народження несе з собою смерть батькам. Кожне нове покоління випне у смерті покоління попереднього. «Ми живемо, - стверджує Микола Федоров, -не на чужий тільки рахунок, не на рахунок лише сліпої сили природи, а так само і на рахунок собі подібних, навіть найближчих, замінюючи, витісняючи їх, і таке існування робить пас не тільки недостойними, але й злочинними. Оплачений борг є повернення життя своїм батькам, тобто боргу своїм кредиторам, і через те - свободи собі». Філософ бачить у поступі ницість, оскільки кожне покоління перетворюється у засіб для наступного. Біологічно поступ полягає у поглинанні молодшим старшого, у витісненні сипами батьків. Які шляхи, па думку Миколи Федорова, ведуть до здійснення незвичайного проекту воскресіння мертвих. Реальне воскресіння основане на знанні. Усі люди стануть ученими. Наука стане практично дійовою. У Росії бачить Микола Федоров початки плану воскресіння - у її родовому побуті, в общині, в служилій державі, в усвідомленні росіянами не прав, а вини і повинності та іи. Слов'янському племені належить розкриття думки про всезагальне об'єднання. Навіть невіруючі не в змозі довести, що воскресіння предків неможливе. Тому ніхто не має права ухилитися від завдання. «Об'єднаймося і повернемо їм життя», - закликає філософ. Певна річ, ідея воскресіння мертвих належить до незвичних, «запаморочливо-сміливих проектів» (Микола Бердяев), у якій не з'ясоване питания про межі дії позитивно-реалістичпого і містико-теургійного і магічного У розумінні воскресіння простежується вплив наукової освіти XIX ст. і переоцінка наукового знання. Микола Федоров усвідомлював, що висуиений ним проект воскресіння померлих батьків постає нездійсненною утопією. І з цим треба погодитися. Тоді ж у проекті не можна не помітити приховану праведну волю людини, яка дозріла для іманентного, глибоко духовного життя.
У філософії спільної справи знайшли відбиток суперечності філософсько-релігійної думки XIX ст.: слов'янофільства, з його старим набором ідей, і нового прогресивного світогляду, основаного на синтезі західної і східної цивілізацій. У XIX ст. російська філософія виділить істинне зерно «філософії спільної справи» і відкине ветху оболонку. Микола Федоров - характерне російське явище, великий людинолюб, виразник російської печалі про горе, страждання і смерть людей, російських пошуків всесвітнього спасіння, погляд якого звернений не лише у минуле, але й в майбутнє. Звичайно, не випадково під впливом ідей Миколи Федорова перебувало багато мислителів Росії: Василь Розанов, Сергій Трубець-кий, Микола Страхов, Іван Аксаков, Андрій Платонов та ін. Великий інтерес до ідей Миколи Федорова проявляв російський письменник-реаліст Лев Толстой і за, його словами, пишався тим, що живе «в один період з такою людиною».
Філософія всеєдності Володимира Соловйова
Володимир Сергійович Соловйов (1853~ 1900 рр.) народився у сім'ї видатного російського історика Сергія Михайловича Соловйова. Дід Володимира Соловйова, як і його прадід - священники. Володимир Соловйов закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Захистив у 1874 році магістерську дисертацію «Кризис западной философии. Против позитивистов», у 1880 році - докторську дисертацію «Критика абстрактных начал». Академічна кар'єра Володимира Соловйова обірвалася після публічного звернення до царя зберегти життя народовольцям, організаторам вбивства Олександра II. У 80-ті роки, мріючи про відновлення єдності християнського світу, виступав за возз'єднання церков. Перше уявлення про його філософську систему можна скласти уже за назвами основних творів «Оправдание добра» (1897); «Теоретическая философия» (1899); «Три беседы» (1900); «Жизненная драма Платона» (1898); «Смысл любви» (1894) та ін.
На різних етапах духовної еволюції Володимиром Соловйовим глибоко осмислені, пережиті і засвоєні ідеї багатьох мислителів: філософія Стародавнього Сходу, Платона, патристика, середньовічна філософія, західноєвропейська думка - Іммануїл Кант, Георг Гегель, Микола Гартман, Артур Шопенгауер, Якоб Бьоме, досягнення вітчизняної філософської думки від слов'янофілів до Памфіла Юр-кевича (учителя філософа). Володимир Соловйов - автор оригінальної філософської системи, у якій основні риси російської релігійної філософії представлені особливо рельєфно. Філософ намагався створити цілісну систему, що зв'язала б в одне ціле запити релігійного і соціального життя людини. На думку Володимира Соловйова, в основу такої системи знання повинно бути покладене християнство як цілісне релігійне вчення, а не якісь окремі конфесії (православ'я, католицизм або протестантизм), як вважало багато філософських і релігійних мислителів до нього і після нього. Унікальність філософського підходу Володимира Соловйова в тому, що вчення носить екуменічний (вселенський) характер. Іншою особливістю філософії Володимира Соловйова те, що є намагання включити у християнський світогляд нові досягнення в філософії, історії і природознавстві і тим самим створити своєрідний синтез релігії і науки.
У ранніх творах Володимира Соловйова є цілісний філософський світогляд, де представлені проблеми епістемології, феноменології, онтології, історіософії та етики. Тут же викладено уявлення про філософію, її предмет і функції в суспільстві. Філософія визначається як справа особистого розуму. Філософське пізнання є свідомо дія особистого розуму або окремої особи у всій ясності її індивідуальної свідомості. Суб'єкт філософії є здебільшого одиничне, як таке, що пізнає. Звідси висновок, що філософія є світогляд окремих осіб. Предметом справжньої філософії, за Володимиром Соловйовим, є всеєдність. У «Кризисе западной философии» дається визначення: «всеєдність є все-єдиний першопочаток усього існуючого. Цей всеєдиний першопочаток у своїй дійсності, що проявляється, яку пізнаємо у сфері нашого досвіду, має, безперечно, духовний характер. Ця духовна дійсність належить першопочаткові незалежно від нашої свідомості і перед нею». Джерела ідеї всеєдності лежать у слов'янофільській ідеї соборності, але надається цій ідеї онтологічна забарвленість всеохоплюючого космічного значення. Цікавими є прийоми обґрунтування Володимиром Соловйовим ідеї всеєдності. У творі «Читання про Боголюдство» Володимир Соловйов пише, що соціалізм - більш справедлива суспільна система, аніж капіталізм. Капіталізм породжує формальну рівність, а соціалізм йде далі, дає людям рівні права на саме життя - освіту, здоров'я, житло. На думку Володимира Соловйова, піклування соціалізму про матеріальну сторону життя цілком природне, справедливе і прогресивне, оскільки матерія так само має свої права. Але людина -не тільки матерія. Людина, задовольнивши матеріальні потреби, нудьгує. Нудно і страшно, що попереду - неминуча смерть. Дійсно, якщо людина приречена на смерть, на розчинення в океані механічних, мертвих сил, то людина подібна приреченому до страти. Порятунком із цієї трагічної ситуації буде віра в те, що у світі побутує не тільки матеріальне, але й вищий духовний початок, який має в собі зміст. Таким початком, вважали російські релігійні філософи, може бути тільки Бог. Усе духовне життя людини основане на тому, що у світі є сенс, без такого переконання людина стає нігілістом, внутрішньо руйнується і перестає бути людиною у власному розумінні слова. Визнання змісту у світі фактично означає визнання у світі абсолютного початку, абсолютної істини. Якщо визнати, що всі істини відносні, як багато хто зараз вважає, то тоді нема і сенсу.
Володимир Соловйов виступив проти філософії плюралізму, за якої абсолютної істини немає. Плюралістична філософія часто ототожнюється з суттю демократії і свободи. Заперечуючи присутність у світі абсолютної істини, стверджуючи, що істин стільки ж, скільки людей, і всі ці істини рівні за статусом, така філософія практично підміняє істину думками. Тут має місце змішування права людини на свободу думки з визнанням існування єдиної і абсолютної істини. На захист своєї позиції Володимир Соловйов наводить приклад роботи окремих органів людського організму. Гармонійний зв'язок органів об'єднує їх у єдине ціле, і це ціле не є щось таке насильницьке стосовно окремих органів, а умова їх вільної діяльності. Закон органічної єдності і є абсолютна істина тіла людини. Умова абсолютності істини - єдність, а не довільна плюралістична множинність. Свобода, вважає Володимир Соловйов, є тільки один із видів необхідності. Вільною у повному розумінні може бути людина, а не її окремий образ. І все-таки, щоб бути по-справжньому вільною, людина повинна знайти вищу єдність або Абсолютну Істину. Своє вчення Володимир Соловйов тому і називає філософією всеєдності. Суще, далі розмірковує філософ, є єдине, всеохоплююче. Вищий й нижчий рівні буття взаємопов'язані, оскільки нижче виявляє тяжіння до вищого, а вище вбирає в себе нижче. Онтологічною основою всеєдності виступає божественна Трійця в її зв'язку з усіма божественними творіннями, у тому числі і Людиною. Основний принцип всеєдності -все єдине у Бозі. Всеєдність - єдність творця і творіння. Бога Володимир Соловйов характеризує як космічний розум, істоту надособистісну, особливу організуючу силу, що діє у світі.
Онтологія Володимира Соловйова будується переосмисленням відносин між категоріями буття і сущого, при використанні таких понять, як суть, існування, світова душа, абсолют та ін. Поняття буття має два повністю різні розуміння, зміст і якщо абстрагуватися від такої різниці, то втрачається всякий визначений зміст, залишається тільки слово. Володимир Соловйов говорить: «Коли я кажу: Я є або ця людина є, і потім, коли я говорю: ця думка є, це відчуття є, то я вживаю дієслово бути в різних визначеннях. У першому випадку я застосовую предикат (висловлювання про суб'єкт) буття до відомого суб'єкта, у другому - предикатові суб'єкта, іншими словами, я стверджую у першому випадку буття як реальний атрибут суб'єкта, що воно і є насправді, у другому ж випадку я стверджую буття тільки як граматичний предикат реального предиката, що може мати тільки граматичний зміст і не відповідає нічому дійсному. Насправді, моя думка або моє відчуття суть не що інше, як відомі образи буття мого суб'єкта, деяке моє буття, і коли я кажу: я єсмь, то під єсмь, на відміну від я, розумію саме дійсні образи мого буття. Тут Володимир Соловйов розмірковує про те, що всяке судження є тільки логічна копія відношення сущого як такого, що володіє буттям, до буття як предиката, або прояву сущого. Усяке буття може бути лише остільки, оскільки є володар або носій буття, у протилежному випадку. Це абстракція, що нічого не виражає. Фундаментальним виявляється суще, яке виступає як суб'єкт всякого реального судження, тоді як буття є завжди предикат. Розгляд буття і сущого як основних онтологічних категорій породили у філософії Володимира Соловйова новий аспект розуміння діалектично зв'язаних категорій. Суще як таке (Бог) породжує тріаду: дух - розум - душа, суть (ідея) стає як благо, істина і краса, а буття (природа) розкривається як воля, уявлення і відчуття.
У філософії всеєдності своєрідно витлумачується історико-філософська проблема матерії. Володимир Соловйов реанімує деякі давньогрецькі вчення про неї і наповнює ідеями розвитку, оргаиіцизму (філософсько-методологічна концепція, яка кладе в основу пояснення природних явищ поняття організації і організму) і пантеїзму. На думку мислителя, у філософському розумінні матерія - така перша матерія, яка, з одного боку, повинна розумітися як така, що належить першому початку, що нею володіє і, отже, йому підпорядковується, а з іншого боку, як необхідна умова його існування. З одного боку, розмірковує філософ, перша матерія є тільки необхідна приналежність вільного сущого і без нього не може мислитися, а з іншого боку, матерія є його перший субстрат, його основа, без якої суще не могло проявитися або бути. Володимир Соловйов тут у контексті ідеї всеєдності віддає данину поваги і захоплення природі, матерії. Як і Федір Достоєвський, вірив у чистоту, святість і красу матерії. Матерія, робить висновок Володимир Соловйов, - тіло Боже, Богоматер*ія.
Реально існуючий світ, за Володимиром Соловйовим, не можна розглядати як досконалу споруду, створену божественним художником. Для адекватного розуміння Бога важливо розуміти і приймати також його внутрішню суперечливість. Абсолютне, щоби бути всім, вимагає багато чого. В систему вводиться поняття ідеї і світової душі. Божественний розум розпадається на велику кількість елементарних сутностей, які лежать в основі реального світу. Елементарні сутності філософ називає атомами, рух яких утворює реальні речі, світ. Атоми розглядаються як особливі еманації (витікання, поширення) Божества, живі елементарні істоти або ідеї, які володіють певною силою. У філософії всеєдності дійсність розглядається у зміні і послідовному розвитку. Динаміка буття забезпечується активним початком - світовою душею. Світова душа володіє особливою енергією, що одухотворяє все існуюче. Діяльність світової душі здійснюється не самостійно, а завдяки божественному імпульсу. Особливість імпульсу в тому, що Бог дає світовій душі ідею всеєдності як визначальну форму всієї її діяльності. Божественна ідея отримала назву Софії - мудрості. Софія - ключове поняття філософії всеєдності і не випадково тому справедливо називається софієлогією. Софія - душа світу - основа і суть світу і виступає поєднувальною ланкою між творцем і його творіннями, що надає спільність Богові, світові і людству. Питання зближення Бога, світу і людства у філософії всеєдності аналізуються в концепції Боголюдства. Реальним і довершеним втіленням Боголюдства, вчив Володимир Соловйов, виступає Ісус Христос, який за християнським догматом, є повний Бог і повна людина. Його образ служить ідеалом для кожного окремого індивіда і людства.
У логіці системи всеєдності Володимира Соловйова важливе місце відводиться філософії людини. Суть людини, її природу філософ розглядає з релігійних позиції. Тоді ж підкреслює ідею свободи особистості, ЇЇ високого морального й історичного призначення. У деяких моментах філософ перебільшує можливості людей, і така ідеалізація діалектично зв'язана із зменшенням людини перед лицем всесильності, надмогутності трансцендентних сил, які визнавалися Володимиром Соловйовим. У метафізиці всеєдності є велика кількість визначень людини: гносеологічне - зв'язується з якістю і характером єдності пізнавальних здатностей; етичне - людина розглядається як істота, покликана збирати, примножувати, творити добро; в аспекті світового розвитку людина є певне об'єднання Божества з матеріальною природою, що передбачає в людині три складові елементи; божественний, матеріальний і такий, що зв'язує їх, власне людський. Однак визначальним в особистості виступає духовний початок. Дух суб'єкта є осереддя, центр людини. Буття духу - суть, субстанціональна основа індивіда. Визнаючи існування духу, повинні визнати, що дух має першопочаткове субстанціональне буття незалежно від окремого виявлення або прояву, повинні визнати, що дух існує глибше всієї тієї внутрішньої дійсності, що складає поточне, наявне життя. У Володимира Соловйова розроблена концепція свідомості і духовно-теоретичної діяльності. Філософ розрізнював три відношення суб'єкта до самого себе як носія свідомості: по-перше, маємо першопочатковий нероздільний або цілісний суб'єкт, у якому є власний зміст духу, суть або ідея, що визначає індивідуальний характер. По-друге, маємо нарізне свідоме життя - прояв або виявлення духу. Тут зміст або суть існує дійсно у великій кількості різних проявів. По-третє, оскільки при всій множинності проявів всі вони суть тільки вияви одного й того самого духу, однаково всім їм притаманного, то можна рефлектувати або повертатися до себе від проявів і стверджувати себе актуально, як єдиний суб'єкт, як визначене Я. Повернення до себе, рефлексія на себе або ствердження себе у своєму прояві і є власне те, що називають самосвідомість. Самосвідомість, дух мають різноманітні форми прояву, у тому числі й етичного характеру.
У «Оправданий добра» - найбільш обширному і опрацьованому творі філософа - проблеми всеєдності розглядаються у світлі етичного. В основі етики є положення про існування у світі Добра як деякої ідеальної суті, як норми і належного. Активність індивідуального і соціального суб'єкта у всезагальній справі творчості творення добра, на його втілення у всьому, включаючи і неживу природу. Важливою особливістю етики Володимира Соловйова є визнання передумов людської моральності, які знаходять своє найвище вираження в особистості і збірному, тобто сумісному і дедалі більше солідарному житті людей. Положення про нерозривний зв'язок добра з єдиним космоеволюційним процесом якісно відрізняє етику всеєдності від інших учень про моральність, спонукальні мотиви етики всеєдності співзвучні моральним пошукам крупних представників російської філософської думки останньої третини XIX ст. Так, Петра Лаврова, Михайла Бакуніна, Миколи Михайловського, Федора Достоєвського, Льва Толстого і Володимира Соловйова об'єднує прагнення знайти істинні форми солідарності людей, земні засоби для їх досягнення. Солідарність, на думку Володимира Соловйова, загальний факт світового розвитку людства, але вона вкрай недосконала, оскільки, з одного боку, має несвідомо-примусовий характер, з другого - звичайно майже не одухотворена високими моральними нормами. Об'єктивно людина приймає участь у світовому процесі, у тому числі і в процесі моральному. У своєму ж духовному світі особа також спирається на конкретні початки, основи моральності: сором, жаль, симпатія, набожність, благочестя. Із різних «первинних початків» формується вся різноманітність моральних переживань, моральна свідомість особистості. Переживання сорому, співчуття і побожності - три кити моралі. Володимир Соловйов будує ще одну тріаду морального виховання. По-перше, усвідомлення моральної недосконалості, по-друге, наявність об'єктивного, поза людиною існуючого абсолютного добра, по-третє, прагнення до нього наблизитися. Другу причину філософ називає Богом, вічно сущим, вищим добром. Справа, мабуть, не в назві. Без визнання морального абсолюту ніякі імперативи не працюють, неминуче виникає моральний релятивізм і конформізм, принципи пристосовуються до обставин. Моральна ж людина творить добро незалежно від обставин.
На думку російського філософа, гарантом порятунку людства можуть бути лише любов, єднання добра, істини і краси. Істину здатна осягти тільки високоморальна людина. Якщо наука стає аморальною, вона служить силам руйнування, війни у тому числі. Це справедливо і стосовно мистецтва, якщо в ньому відсутній моральний зміст. Людське життя є свого роду творчість, вільний рух до добра. Життя, стверджує мислитель, - подвиг одухотворення. Пігмаліон сотворив статую - і вона ожила, так істинна, моральна людина, як талановитий скульптор, одухотворяє свої діяння. Жертва Ісуса Христа відкрила шлях до порятунку людства - як людства в цілому, так і окремої людини. Тому не випадково при розгляді питань суспільного прогресу в центрі уваги філософа боголюдство - центральна категорія історіософії Володимира Соловйова.
Філософ багато розмірковує з приводу історії, намагається знайти спільні основи і зміст світового розвитку людства. У результаті приходить до висновку: з виникненням людського організму (як індивідуального і соціального) починається стан розвитку світу, відмічений свідомістю і вільною діяльністю людей. З такого моменту починається й історія людства. Історія становлення людства трактується Володимиром Соловйовим з релігійних позицій, як історія релігійної свідомості, що формується, - від різних форм язичницьких релігій і релігій ніщо або небуття (буддизм) до християнства, що визначають епохи світової цивілізації. Світову історію мислитель поділив на два великі періоди: рух людства до Христа і рух від Христа до деякої гіпотетичної Вселенської церкви, що знаменує собою людство, возз'єднане зі своїм божественним початком за посередництва Ісуса Христа. Змістом історичного процесу філософ вважав одухотворення людства, поєднання людини з Богом, утілення боголюдства. Важливо, щоб таке поєднання здійснювалося реально - практично в масштабах усього людства. Необхідною умовою на шляху до боголюдства є прийняття християнського віровчення. Христос відкрив людині загальні моральні цінності, створив умови для її морального вдосконалювання. Пізнаючи вчення Христа, людина і людство в цілому йде по шляху свого одухотворення. Такий процес тривалий, але, врешті-решт, людство прийде до торжества миру і справедливості, правди і доброчесності, коли його об'єднуючим початком стане втілений у людині Бог, який переміститься з центру вічності в центр історичного процесу. Головною в релігійному аспекті філософії світової історії Володимира Соловйова є ідея всесвітньої теократії, Вселенської церкви. Таку проблему формулює в творах «Читання про Боголюдство», «Історія і майбутнє теократії» та ін. Російський філософ вважав, що вищою точкою у розвитку форм організації життя світового людства є поєднання державної, духовної (першосвя-щенник) і пророчої (вільний пророк) влади. Завершення історії зв'язане із розвитком і об'єднанням трьох влад: першосвященниць-кої, царської і пророчої. Вище благо й істинна мета теократії, на думку Володимира Соловйова, полягає в довершеній взаємності вільного боголюдського поєднання — не в повноті влади, а в повноті любові. Під кінець життя філософ став сумніватися в здійсненності проекту створення всесвітнього політично і релігійно єдиного людського співтовариства.
Філософська спадщина Володимира Соловйова піддається критиці з різних позицій: атеїсти незадоволені теїзмом, богослови критикують за елементи пантеїзму, державники - за теократизм, надання переваги церкві перед державою, філософи-матеріалісти -за тлумачення ряду проблем в ідеалістичному дусі. І все ж, об'єктивно оцінюючи філософську творчість Володимира Соловйова, варто сказати, що ідеї талановитого мислителя внесли величезний вклад у розвиток російської і світової філософської думки. Чистота помислів і лицарське служіння загальнолюдським цінностям, як їх розумів філософ, можуть і повинні стати прикладом боротьби за духовність, за піднесення моральних потреб та ідеалів у людині.
|
