2. Розвиток соціальної філософії в XVII - на початку XVIII ст.

Соціальна філософія Томаса Гоббса
Видатний англійський мислитель XVII ст. Томас Гоббс (1588-1679 pp.) досліджував насамперед питання соціальної філософії. Народився в сім'ї священника. Закінчив Оксфордський університет, одержав науковий ступінь бакалавра мистецтв. Деякий період - домашній учитель, секретар Френсіса Бекона. Спілкувався з видатними вченими: Галілео Галілеєм, Рене Декартом, Габріелем Мерселем та ін. Томас Гоббс, як і Френсіс Бекон та Рене Декарт, критично ставився до схоластичної філософії, яка ще вивчалась тоді в теологічних навчальних закладах, досліджувалася в працях окремих теологів та філософів. Філософія, у розумінні Томаса Гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло. Категорія тіло інтерпретується дуже широко: природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло - людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно існують три розділи філософії (науки взагалі): філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія держави. Всю ж філософію Томас Гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістоте-лівській інтерпретації першу філософію (натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.
В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім незліченної кількості тіл не існує. Увесь уігі-версум складається з тіл, пустоти не існує. Рух окремих тіл, змінюваність одного іншим створює суб'єктивний образ часу у формі загальної тривалості, в дійсності ж часу як об'єктивного явища не існує. Об'єктивно не існує і простору як певної загальної протяжності окремих тіл. «Нескінченне не може осягнути людина, бо сприймає тільки скінченність. Тому нескінченне можна лише поважати». Онтологічні і гносеологічні питання Томас Гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку, смаку та ін. Все, на його погляд, ніщо інше, як привиди, суб'єктивні психічні утворення, що виникають під впливом руху зовнішніх тіл. Рух, за Томасом Гоббсом, - невід'ємна властивість кожного тіла.
В XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Френсіс Бекон, Джон Локк) і раціоналістична (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза). Але деякі мислителі намагалися уникнути таких двох крайностей. До них належить Томас Гоббс. Услід за сенсуалістами віддає належне почуттям у пізнанні: «Немає жодного поняття у людському розумі, яке б не було породжене первісно, повністю або частково, в органах почуття». Відбуття спричиняються зовнішніми об'єктами суб'єкта. Уявлення і пам'ять - це послаблені відчуття. Разом з тим Томас Гоббс називає відчуття і думки привидами, тобто не ототожнює у змістовному психічний образ з його діями, а вважає, що досвід - це джерело первісного знання, яке потім підлягає логічній обробці розумом. Отже, знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Сама ж розумова діяльність реалізується завдяки мові, що вважається формою існування мислення.
Вчення про мову - одне з найважливіших досягнень філософії Томаса Гоббса. Основна думка така: мова - це засіб соціалізації людини. «Без здатності людей до мови, у людей не було б ні держави, ні суспільства, ні договору, ні миру так само, як немає мови у левів, ведмедів і вовків». Мова - таке ж сильне знаряддя, як і інші матеріальні знаряддя людей. Томас Гоббс схилявся до конвенціона-лістської концепції, вважаючи, що мова - це суто умовна система знаків, яка ґрунтується на згоді між людьми певного кола спілкування. Мова потребує постійної перевірки і уточнення, тому що в процесі спілкування люди можуть вкладати в слова різний зміст і цим ускладнювати пошук істини. Отже, аналізуючи пізнавальну діяльність як цілісний процес, філософ стоїть на позиції єдності чуттєвого і логічного (раціонального), але вважає раціональне провідною формою пізнання. На такій же позиції стоїть Томас Гоббс і у вирішенні проблеми методу пізнання. Перше знання, яке люди одержують за допомогою почуття, вимагає використання методів індукції та аналізу. Внаслідок формуються конкретні поняття, дефініції і принципи, визначаються причини явищ. Потім пізнання переходить в теорію. Вчений використовує методи дедукції і синтезу, логічно обґрунтовує висновки, створює систему доказів, робить різні узагальнення, виводить з причин наслідки, формулює закони. Томас Гоббс віддавав перевагу в процесі визначення і пізнання істини методам дедукції та синтезу, що безпосередньо зв'язані з раціоналістичним підходом у науковому пізнанні.
Для Томаса Гоббса головним предметом філософії є людина. Але на відміну від інших філософів, звертає увагу переважно на соціально-політичний і моральний аспекти людського буття. Якщо світогляд середньовічної людини опирався на принцип теоцентризму, то в наступні історичні періоди - Відродження і пізніше в XVIII-XIX стст. на передній план виходить принцип антропоцентризму. Правда, Томас Гоббс, будучи деїстом, визнає існування Бога-творця, але, як зауважував Карл Маркс, деїзм - зручний і легкий спосіб позбутися релігії. Людина, на думку Томаса Гоббса, житель двох світів - природи і суспільства. Людська природа така, що люди в суспільстві приблизно рівні за своїми фізичними і розумовими здібностями: якщо одна людина в чомусь перевершує іншу, то в іншому поступається. Через рівність здібностей і надій на досягнення мети, люди намагаються підпорядкувати або підкорити одне одного і вступають у стосунки, відносини загальної війни. Такий стан, на думку Томаса Гоббса, і є «природний стан людей». Як же інакше пояснити такі прояви людської природи: збираючись в дорогу, кожний озброюється і намагається йти великою компанію, відправляючись спати, запирає двері; навіть у своєму домі замикає ящики та ін. Висновок один: людина від природи зла істота і її порятунок у розумі, який підказує вихід: необхідно шукати миру і дотримуватися його._3_усвідомленням ідеї миру здійснюється перехід від «природного стану» до суспільних відносин, тобто до укладення суспільного договору. Суспільне становище допускає відмову від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту. Людина повинна задовольнятися таким ступенем волі у ставленні до інших людей, який допускає у ставленні до себе з боку інших людей. Саме такий закон проголошує Євангеліє: поводься з іншими так, як ти б хотів, щоб інші поводилися з тобою. На думку Томаса Гоббса, такий закон розумного егоїзму - основне моральне кредо людини, до такого закону, по суті, зводяться всі інші соціальні закони. Але хто повинен стояти на сторожі такого закону і бути гарантом його використання? Таким посередником між людьми, що знаходяться в стані війни одне з одним, має стати штучний, тобто створений самими людьми суб'єкт - Левіафан. Левіафан - це земний Бог, втілення влади і порядку в суспільстві, символізує державу як гарант людської свободи. То мас Гоббс фізіологічно інтерпретує функції такої штучної людини, соціального володаря: влада - душа, посадові особи - суглоби, нагорода і кара - нерви, багатство - сила, радники - пам'ять, закон - воля, громадянський мир - здоров'я, смута -хвороба, громадянська війна - смерть.
Отже, природне становище - загальна війна всіх проти всіх, змусила людей перейти до суспільного становища. Люди уклали суспільний договір між собою заради своєї ж користі і необхідності виживання. «Природне становище примушує людей ціною втрати вільного природного життя переходити до життя в більш комфортних умовах, тобто до цивілізації. Держава, уряд, монарх, інститути цивілізації здійснюють насильство над природним життям людини, змушують ЇЇ підкоритися новій суспільній силі - загальній спільній владі. Без держави жити не можна, адже альтернатива така: «Немає місця для працелюбності, немає розвинутого виробництва, загрожують постійний страх і небезпека насильницької смерті, життя людини бідне, безпросвітне, тупе і короткочасне. Природне становище характеризується відсутністю власності, володіння, відсутністю повного розме-. жування між моїм і твоїм. Люди, по суті, живуть не в суспільстві, а в самітності. Страх смерті, бажання речей, розкішного життя і надія придбати їх своєю працелюбністю підказують вихід: необхідні сильна суспільна влада, чітке законодавство і законослухняні громадяни. Верховна влада не так згубна, як ЇЇ відсутність. На думку Томаса Гоббса, найефективнішим варіантом державного устрою є монархія, за умови, що монарх і уряд дотримуються законів, визначених існуючим правом.
Томас Гоббс увійшов в історію культури як творець оригінальної філософської системи, де в центр поставлена проблема Люди-ни-істоти моральнополітичної, яка намагається всебічно пізнати свою особисту природу і суть.
Філософія Бенедикта Спінози Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 pp.) народився в єврейській купецькій сім'ї і провів усе життя в Голландії. Навчався в релігійному училищі, але не закінчив через складність сімейних обставин. За відхід від іудаїзму Спінозу відлучили від єврейської общини в Амстердамі і позбавили підтримки. На досить скромне життя Бенедикт Спіноза заробляв шліфуванням лінз, на які тоді був значний попит. Своє вчення Бенедикт Спіноза виклав в ряді праць «Богословсько-політичний трактат», «Етика», «Переписка» та ін. Філософські погляди формувалися під впливом праць єврейських філософів, Біблії, учення італійських мислителів епохи Відродження. Особливо глибокий вплив на його методологічні позиції мало фізи-ко-математичне знання (праці Галілея, Декарта, Лейбніца). Бенедикт Спіноза увійшов в історію філософії як прихильник онтологічного вчення про субстанцію.
Відомо, що проблеми першооснови всього існуючого, співвідношення одиничного і загального постійно знаходилися в центрі уваги мислителів, починаючи з древності. їх вирішення передбачає визнання або невизнання об'єктивно існуючої тілесної або духовної субстанції. Своєрідність світоглядної позиції Бенедикта Спінози виявляється при співставленні її з поглядами мислителів-сучасників: він міцно стояв на позиціях пантеїзму. Якщо Френсіс Бекон, Рене Декарт, Томас Гоббс, Готфрід Лейбніц та інші деїсти розглядали Бога як першопричину, творця всієї природи, то Бенедикт Спіноза виходив з того, що Бог і Природа - це одна єдина субстанція, назва якої повинна бути «Бог-природа». Якщо в Рене Декарта Бог виноситься за межі природи, розглядається як надприродна істота, що породжує дві паралельно існуючі субстанції - матеріальну і духовну, то Бог у Бенедикта Спінози знаходиться у самій природі, в речах і визначає їх існування. Виступаючи проти креаціоністської концепції, за якою надприродний Бог-творець - це віддалена причина речей, Бенедикт Спіноза, навпаки, розглядає її як найближчу причину. Цим самим філософ намагається подолати деїстичне уявлення, що йде ще від Арістотеля про одвічну пасивність матерії. Оскільки Бог присутній у речах, то і матерія іманентно активна. Бог-субстанція (Бог-природа) більше не потребує ніякої зовнішньої причини, зовнішнього поштовху, що надали б їй руху і активності, є причина самої себе (causa sui) і діє без усякого примусу, вільно. Але матерія - це одночасно і наслідок самої себе, тобто знаходиться в стані самопричи-нення. Усередині Бога-субстанції Бенедикт Спіноза розрізнює дві природи: природу спричиняючу, породжуючу (natura naturans) і природу спричинену, породжену (natura naturata).
Отже, субстанція постає як внутрішньо динамічний і самодостатній універсум, як єдине ціле проявляється в численних модусах. Кожний модус (річ, явище, процес) скінченний, обмежений у часі і просторі, субстанція ж, як цілісність, нескінченна. Взаємовідносини між субстанцією і її модусами визначаються відношенням обмеження. Модус як результат самоствердження - результат обмеження субстанції, тобто одночасно і заперечення її як безмежної сутності. На думку Бенедикта Спінози, «обмеження є заперечення» (determinatio est negatio). Складова частина онтологічної концепції: вчення про атрибути. Атрибут - невід'ємна властивість речі, в ній найчіткіше проявляється її суть.
Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів Бенедикт Спіноза відносить лише два основних - протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів, як основних, зовсім не випадковий: адже це дві форми реальності, що лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсума і людини. У Рене Декарта такі атрибути визначаються як дві самостійні субстанції, що творяться і координуються Богом. Бенедикт Спіноза розум не виносить за межі субстанції, а немовби занурює його в неї. Звідси стає очевидною і схильність до раціоналізму: розум - це атрибут субстанції, а субстанція раціоналістична. Зв'язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може пізнати розумне (природу). «Порядок і зв'язок ідей той же, що порядок і зв'язок речей», - робить висновок Бенедикт Спіноза. Закони природи, по суті, логічні, є проявом загальної необхідності і причинного зв'язку. Удосконалення розуму, прагнення розумного життя - основне кредо етики Бенедикта Спінози. У житті багато нерозумного, але людина повинна враховувати цей факт і підпорядковувати свої дії розуму. Звідси його моральне кредо: «не висміювати людських вчинків... не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Сенс філософії, за Бенедиктом Спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому і на такому ґрунті - досягнення щастя і волі.
Філософські погляди Джона Локка
Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632-1704 pp.) народився в сім'ї суддівського чиновника. Закінчив Оксфордський університет. Основні інтереси зосереджені в галузі медицини. Після закінчення університету - домашній вчитель. Працює секретарем у лорда Ешлі. За період реставрації Стюартів двічі емігрував; після революції 1688 р. повернувся до Англії і майже до кінця життя займає різні адміністративні посади. Основні філософські і педагогічні ідеї викладено в працях: «Досвід про людський розум», «Листи про віротерпимість», «Думки про виховання» та ін. У центрі уваги Джона Локка - проблеми походження світу, Бога і Людини. Розглядаючи традиційні для XVII ст. онтологічні питання, переводить їх у гносеологічне русло. Чи ж існує взагалі субстанція як певна «підпірка» окремих речей, явищ, процесів, крім самих явищ? На думку Джона Локка, субстанція - це ідея розуму. В об'єктивній реальності лише окремі об'єкти почуттєвого сприйняття - своєрідні емпіричні субстанції. Джон Локк розглядає субстанцію з позиції номіналізму. Емпіричні субстанції і філософська субстанція, як сума окремих речей, принципово недоступні для пізнання. Субстанція, або те, що в філософії називають матерією, на думку Джона Локка, пасивна за своєю суттю, її активність зумовлюється зовнішньою діяльністю Бога. Це позиція філософів-деїс-тів - традиційна для мислителів XVII-XVIII стст.
Головне завдання філософії, вважає Джон Локк, виявити можливість пізнання світу людиною. Повністю підтримує сенсуалістичне кредо: «немає нічого в розумі, чого б попередньо не було в почутті». Досвід - єдине джерело знання про зовнішній і внутрішній світ для людського розуму. Цей гносеологічний принцип спрямовується проти принципу природженості ідей, що найвиразніше сформульовано Ре-не Декартом. В XVII ст., по суті, продовжується діалог, розпочатий ще Арістотелем і Платоном. Існування природжених ідей нічим не доведене і ґрунтується на взаємній згоді як головному доказі. Природжені ідеї, зауважує Джон Локк, «не закарбовані в душі від природи, бо невідомі дітям, ідіотам та іншим людям». Доводи про існування певних природжених істин, про що говорять Рене Декарт і Готфрід Лейбніц, - результати наївної довірливості людей, які сприймають усе на віру і слово і які перебувають під впливом авторитетів. Загальна схема пізнавальної діяльності, за Джоном Локком, така: «Почуття спочатку вводять окремі ідеї і заповнюють ними ще пусте місце (empty cabinet), коли розум поступово освоює деякі з них, уміщаються в пам'ять і одержують імена. Далі, просуваючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається використовувати ці імена. Так розум опановує ідеї і слова, тобто одержує матеріал для реалізації своєї здатності міркування». Поняття «досвід» Локк тлумачить широко, розуміючи під цим ідеї, які спричиняються об'єктом пізнання, розділяє увесь досвід на досвід зовнішній (почуття, уявлення, поняття, інтелектуальні, емоціональні і вольові акти душі), і досвід внутрішній (рефлексія) - ідеальні явища самосвідомості, що виникають у розумі в процесі самопізнання, самоаналізу. Це роздвоєне тлумачення досвіду, в якійсь мірі, результат впливу декартієвського дуалізму, що допускав співіснування двох субстанцій - тілесної і духовної. Рефлексія як самодіяльність розуму нагадує тезу Рене Де-карта про існування природжених ідей, тим більше, що за Джоном Локком, рефлексія породжує ідеї існування, часу і числа. В основі гносеології Джона Локка лежать такі ідеї: зовнішній світ - джерело почуттів; чуттєвість - перший ступінь пізнання світу людиною, яка формує так звані прості ідеї: активний людський розум шляхом синтезу, порівняння, комбінування, узагальнення, формує на основі простих ідей складні ідеї (наприклад, ідеї субстанції, людини, красоти та ін.). Це другий ступінь пізнання - демонстративне, раціональне, тобто опосередковане пізнання. Найдостовірніший - третій вид пізнання -інтуїція, тобто сприйняття істини безпосередньо, без попередніх доказів (наприклад, сприйняття особистого існування).
Джон Локк увійшов в історію людської думки, також як теоре-тик-економіст, політик і педагог, який вважав, що право на власність може дати тільки праця (ідея «природничого права»), всякі ж інші способи придбання власності неприпустимі. Гарантом реалізації права власності може бути держава як засіб захисту особистої свободи та власності. Успішна реалізація державою місії захисту і охорони людини, її власності можлива тільки при здійсненні розподілу влади на законодавчу, виконавчу і федеративну (керівництво міжнародною політикою). У політиці відстоювався принцип лібералізму, що виступає за компроміс між монархістською і республіканською формами правління. Його ідеал - парламентсько-монархістська конституційна держава.
Педагогічні ідеї Джона Локка органічно зв'язані з філософією і ґрунтуються на ній. Якщо досвід - єдине джерело ідей розуму, то виховання людини в основному залежить від якості досвіду (природного і соціального середовища). Людина народжується нейтральною етично. Доброю чи злою стає у суспільстві в залежності від навколишнього соціально-культурного середовища. Добро - це корисне для суспільства, для середовища. Природжені психолого-педагогічні здібності особистості необхідно враховувати у вихованні. Але вирішальне значення має соціальне середовище і виховання. Звідси висновок: якщо соціальне середовище не відповідає соціальним ідеалам, його треба змінювати, в тому числі революційним способом.Значення Джона Локка в історії філософії велике: під його впливом перебував розвиток сенсуалістичних (чуттєвих) теорій ідеалістичного (Берклі, Юм, позитивісти) і матеріалістичного (французькі просвітники XVIII ст., Фейербах та ін.) напрямків.
Філософські ідеї Готфріда Лейбніца
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 pp.) народився в Лейпцигу в сім'ї професора. Закінчив філософський факультет Лейпцизького університету. Улюблені предмети - логіка і математика. Значну увагу приділяв юриспруденції. Перебуваючи на різних посадах державної служби, одночасно активно вів наукові дослідження. Готфріду Лейбніцу належить ряд відкриттів у математиці (диференціальне та Інтегральне числення незалежно від Ньютона), фізиці, механіці. Організував наукове товариство в Берліні, став першим його президентом. Услід за Паскалем, Готфрід Лейбніц сконструював обчислювальну машину, насоси для відкачування води з рудників. Підтримував зв'язки з імператором Росії Петром І, ініціював створення Петербурзької академії наук. Останній період життя провів у злиднях і помер, забутий усіма в Німеччині. Основні філософські праці: «Міркування про метафізику», «Нові досліди про людський розум» та ін.
У розумінні філософії (метафізики) та її предмету Готфрід Лейбніц виходив з того, що філософія - основа всього наукового знання. Якщо Ньютон та інші дослідники природи представники емпіризму висунули лозунг: «Фізика, бійся метафізики!», намагалися відмежуватися від філософії як загальнотеоретичної основи науки, то Готфрід Лейбніц займав більш виважену позицію. У праці «Міркування про метафізику» заявляв: «Загальні засади тілесної природи і самої механіки за своїм характером швидше метафізичні, аніж геометричні». На відміну від Френсіса Бекона і Рене Декарта, які занадто критично ставилися до попередньої філософії, схоластики, Готфрід Лейбніц в доказах великих схоластиків (наприклад, Фоми Аквінсь-кого) вбачав «значно більше ґрунтовності, аніж звичайно про це думають», і вважав, що «неупереджений дослідник знайшов би у них цілу скарбницю вельми важливих і повністю доступних доказових істин». Принцип спадкоємності дотримується мислителем і в методології пізнання. Будучи раціоналістом, не заперечує важливості значення емпіричного знання, досліду в пізнанні. Але дослід дає лише істини факту, що потребують дальшого логічного осмислення, і Готфрід Лейбніц розробляє таку методологію, яка б суворо визначала порядок дослідження, інтерпретацію фактів і аксіом. Декартівської інтелектуальної інтуїції тут недостатньо. Необхідні логічні обґрунтування вихідних і кінцевих істин на основі законів формальної логіки. Услід за Рене Декартом визнає висунуту ще Платоном теорію природжених ідей, вводить поняття перцепція (для означення чуттєвих сприймань, почуттів) і апперцепція (рефлективне самозаглиблення суб'єкта). Апперцепція означає здатність людини до самопізнання, фіксує активний, і відносно незалежний характер людського духу стосовно до чуттєвого сприйняття. Чуттєвий досвід - це поле реалізації потенцій розуму в процесі пізнання істини. Суб'єкт багатший за об'єкт.Готфрід Лейбніц виступив з критикою положень англійського філософа Джона Локка про те, що свідомість людини подібна до чистої дошки (tabula rasa), на якій зовнішній світ пише свої письмена. Таке розуміння свідомості йде ще від Арістотеля, який порівнював думку з пустими дощечками для писання. Джон Локк за Арістоте-лем стверджував, що в розумі немає нічого, що не виходило б з почуттів. Але Платон, а за ним і Рене Декарт, на думку Готфріда Лейбніца, значно глибше розуміють ідею, визначають апріоризм розумного знання, висуває положення, що стало афоризмом: «Немає нічого в розумі, чого не було б раніше в почуттях, за винятком самого розуму». Розум неможливо вивести з почуттів або звести до них. Його можна порівняти з брилою білого мармуру, прожилки якого показують контури майбутньої статуї. При такому підході до розуміння природи розуму, з одного боку, виникає можливість пояснити творчі потенції розуму, а з другого, - створюються передумови для містифікації розумової, інтелектуальної діяльності людини. Світ пізнається людиною завдяки діяльності розуму, існуванню наук. Але пізнання світу можливе настільки, наскільки це наперед установлено Богом. Адже людина не може ще осягнути суть життя і розумової діяльності.
Ідея субстанції, що раніше обґрунтована Рене Декартом і Бенедиктом Спінозою, суттєво трансформована Лейбніцом. Якщо в філософії Декарта універсум складається з двох підпорядкованих Богу субстанцій - духовної і матеріальної, для Спінози Бог-природа -єдина субстанція, то для Лейбніца дійсність - це сукупність численних субстанцій - монад. Монада - проста субстанція, що входить до складу більш складної. Ці монади уявляються Лейбніцом як своєрідні атоми природи, одним словом, елементи речей. Речі, створені Богом, ніколи не гинуть, безперервно змінюються, внутрішньо активні. За аналогією з арістотелівськими ентелехіями, речі є носіями життєвої енергії. їх можна б назвати безтілесними атомами. Ще одна якість робить їх подібними до атомів Демокріта: монади неділимі і непроникливі для пізнання тому, що «не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або вийти звідти». Субстанції-монади якісно відмінні одна від одної і неповторні. Це «метафізичні точки», що не мають просторово-часових координат. Монади - «живі» одиниці духу — утворюють динамічну, плюралістичну, незчисленну множинність, що постійно змінюється і створена вищим Розумом-Богом.
Світ динамічний і рухливий побудований так, що кожна його жива точка зв'язана з іншою і «усяке тіло відчуває все, що відбувається в універсумі». Лейбніцевський світ - це світ побачений очима діалектика, що все змінюється, живе, пульсує, а основною тенденцією є прогрес. Бог як позасвітова духовна сила «вертить у всі боки і на всі лади загальною системою явищ». Світ створено за законами краси: він прекрасний, це світ наперед установленої гармонії. З незчисленної множинності світів Бог вибрав найдосконаліший світ, тобто такий, що одночасно і простіший за всіх за божественним задумом, і багатший за всіх змістовно. У всьому Всесвіті здійснюється безперервний прогрес, що дедалі більше охоплює сферу культури. Культура, або цивілізація, потужно прогресує, з кожним днем охоплює дедалі більшу частину Землі. Людський дух у процесі творчої^ культурно-продуктивної діяльності не може дійти до заспокоєння. Його діяльність полягає «в невпинному переході до нових радощів і нових досконалостей».