1. Людина та природа - основна проблема філософії XIV ст.

Прискорений розвиток виробництва з необхідністю обумовлював висунення на передній край науки, що безпосередньо зв'язана з виробництвом і життєдіяльністю людини. Наука, як форма суспільної свідомості, відігравала значну роль у житті суспільства на всіх етапах історичного буття, починаючи ще з стародавніх часів. Але в ЇЇ розвитку відбуваються суттєві якісні зміни, що, з одного боку, поступово підготовляються певними факторами власної еволюції, з іншого, - обумовлюються соціально-економічними. Саме в XVII ст. визріла необхідність докорінних перетворень у природознавстві та гуманітарних науках. Від науки чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. Математика і механіка в природознавстві, логіка і філософія - в гуманітарній сфері - це ті науки, що на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок вперед. Саме на їх основі можна ставити і вирішувати питання методології пізнання, спів-відносин знання і віри, чуттєвого і раціонального, практики та теорії.
XVII ст. - період діалогу і компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Панівний у суспільній думці Середньовіччя і епохи Відродження релігійний світогляд частково відходить на другий план, але не на стільки, щоб поступитися атеїзму. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця Природи і Людини, обґрунтовують необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність Природи та її найвищої істоти - Людини.
Френсіс Бекон здобув вищу освіту в Кембріджському університеті і, як його батько, все життя знаходився на державній службі, перебував на високих посадах при дворі короля, багато уваги приділяв дослідженню методологічних проблем розвитку науки, новітнім відкриттям і винаходам. Результати спостережень, теоретичні узагальнення і висновки викладені ним у трактатах: «Про гідність і збагачення наук» (1623), «Новий Огарон» (1620), «Нова Атлантида» (1627) та ін. Визначаючи роль філософії в системі культури, Бекон переосмислює її предмет, не погоджується з Сократом, який, на його думку, звів усю філософію до моральної філософії («відізвав філософію з небес, щоб повернулась до земного»). Філософія, за Беконом, предмет триєдиний: Бог, Природа і Людина. Філософія має три вчення: вчення про божество (теологія), вчення про природу і вчення про людину. Віддаючи належне традиції, філософ включає в зміст філософії і теологію, але пояснює її як природну теологію, тобто ставить завдання пізнати Бога як творця природи, а не як чудесне явище. Услід за деякими середньовічними філософами, Френсіс Бекон відстоює концепцію двох істин - істина віри й істина розуму, з'ясовує думку про взаємне невтручання релігії в філософію. Якщо природнича теологія входить до змісту філософії, то богооткровенна теологія, що ґрунтується на вірі в надприродне і чудесне, існує сама по собі, незалежно від філософії.
У центрі уваги Френсіса Бекона - проблема Людина і Природа, особливо такі її аспекти: можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання. На його думку, схоластика - це спосіб філософствування в епоху Середньовіччя, в основі якого лежить схильність до традиційного мислення, посилання на авторитети (Священне писання, вчення Арістотеля) при пошуках істини. Тому, спираючись на експерименти, необхідно критично переосмислити все існуюче знання про природу та людину. На такому методі ґрунтується грандіозна програма Френсіса Бекона відновлення наук і мистецтв, всього людського знання взагалі в філософії.
Френсіс Бекон скептично ставився до спадщини у сфері наукового пізнання і вважав, що марно чекати значного збільшення знання від «прищеплення нового до старого». Якщо не хочемо вічно рухатися в замкненому колі знань, необхідно здійснити «оновлення до самих першооснов. Посилання на думки середньовічних філософів, на авторитети, як на один із критеріїв істини, не приведе до відкриття нового, а лише консервуватиме уже наявні знання». Френсіс Бекон звертає увагу на бібліотеки, що мають стати скарбницею знання. У деяких із них книжкові фонди такі великі, що іноді викликають захоплення. Але зміст багатьох фоліантів не витримує ніякої критики: безнадійно застарілі і лише повторюють давно уже відомі прописні істини. Треба відзначити, що в критиці застою і догматизму в науці Френсіс Бекон надто категоричний, явно недооцінює позитивні моменти середньовічної схоластики: адже в її лоні розвивалися логіка, риторика, методологія пізнання та ін.
Найбільш ефективнішим і раціональнішим з усіх доказів у науці є дослід, експеримент. Визнаючи первісне значення експериментального знання, Френсіс Бекон не принижує теоретичного, тримається виваженої позиції, підкреслює, що треба уникати крайностей: жоден вид знання не повинен розвиватися за рахунок іншого. Справді, чиста емпірія не веде до відкриття нових істин, адже емпірики схожі на мурашок, основне завдання науки бачать в нагромадженні фактів, подій та ін. З іншого боку, чисте теоретизування також згубне для науки: перетворюється або у фантазування, або ж у повторення старих догматів. Чисті теоретики схожі на павуків, які плетуть павутиння, продукуючи його з своїх власних залоз. Істинна ж філософія, справжня наука має діалектично поєднувати обидва способи пізнання - емпіричний та теоретичний. І такий середній шлях є шлях бджоли. Саме бджола збирає нектар, пилок і переробляє їх у мед, дає приклад вченому для поєднання емпірії та теорії в справжньому науковому знанні. Найбільш продуктивнішим методом пізнання в науці Фрепсіс Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати па увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу - дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Арістотель. Дедукція - це метод пізнання, що дозволяє робити логічний висновок з одного або декількох тверджень. Індукція - логічна операція протилежного характеру: забезпечує перехід від окремих, поодиноких фактів до загальних положень. Дедукція у відриві від індукції не може стати універсальним засобом пізнання, оскільки фіксує лише один вид логіки мислення - перехід від загальних до окремих, поодиноких положень. До того ж часто загальні положения не спираються на достатній обсяг емпіричних фактів і висновки, що випливають з положень, можуть бути помилковими. Так, з загального положення «Усі лебеді білі» можна, наприклад, зробити висновок: «В Австралії лебеді білі». Але згодом в Австралії виявили крім білих ще й чорних лебедів, і факт засвідчив помилковість загального положення. Отже, від емпіричних даних і окремих, поодиноких фактів до положень загальних, наприклад, до аксіом, треба йти шляхом ретельної перевірки вихідних емпіричних даних, поступово піднімаючись по «східцях розуму» від менш загальних до більш загальних понять. Варто завжди урахувати так звані заперечні інстанції, тобто навіть ті поодинокі факти, що суперечать більшості емпіричних даних.
Не заперечуючи провідної ролі розуму в пізнанні, Френсіс Бекон вважає, що розуму притаманні деякі риси, що викликають хибні думки, помилкові погляди. До недоліків розуму треба віднести намагання розуму занадто високо підніматися над почуттям до найза-гальніших понять і, отже, нехтувати досвідом. Треба розуму «надати не крила, а швидше, свинець і тягарі, щоб стримували всякий стрибок і політ». По-друге, розум зовсім не схожий на гладеньку чисту дошку для писання, йому притаманні ідоли, тобто природжені або запозичені в суспільстві якості відображати речі у викривленому вигляді. Розуму притаманні: ідоли роду (розум людини уподібнюється кривому дзеркалу, що відображує речі у викривленому, спотвореному вигляді), ідоли печери (у кожної людини є своя печера, що послаблює і затьмарює світло природи), ідоли площі (спілкуючись один з одним, люди вживають слова, в які вкладають неоднаковий зміст, через що виникають численні суперечки і тлумачення), ідоли театру (ідоли вселилися в думки людей з різних догматів філософії: скільки створено філософських систем, стільки ж зіграно комедій). Позбавитися ідолів розуму людині нелегко, а може й неможливо. Але ж все таки вихід є: в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі дослідів, за допомогою індукції та перевірки ідей практикою.
Френсіс Бекон як політик і мораліст багато уваги приділяє, з'ясуванню місця і ролі людини як природної істоти і як суб'єкта культурно-історичного процесу. Філософію людини поділяє на численні вчення різних аспектів її життя. Так, філософію людини поділяє на філософію про людину і громадянську філософію; філософію людини - на вчення про тіло і вчення про душу (вчення про людське тіло - на медицину, косметику, атлетику і науку про насолоду та ін.). Громадянська філософія має логіку, риторику, етику, педагогіку, вчення про управління, державу і право та ін. Політичні симпатії Френсіса Бекона -людини мудрої і досвідченої, яка уникає крайностей, на боці парламентської монархії. В знаменитих есе «Досліди або повчання моральні і політичні», пропонує правила взаємовідносин між людьми, які є інтерпретацією принципів загальнолюдської моралі, що зафіксовані в Біблії та у висловлюваннях мудреців. Майбутнє людства - царство людини, суспільства, що побудовано на розумних засадах, і в якому широко використовуються досягнення науки і техніки, а вся людська діяльність — це науково-технічна творчість. «Модель» такого суспільства яскраво висвітлена в беконівській утопії «Нова Атлантида».
} Один з найвизначніших представників фі-
Проблема: людина-природаї лошфи хуи ст французький МИСЛитель Ре-в фшософ.. Рене Декарта т Дешрт (1596-1650 pp.) народився в невеличкому містечку Ляе на півдні Франції в сім'ї дворянина. З десяти років навчався в єзуїтській школі, де викладались переважно гуманітарні предмети. Після закінчення школи вивчав право, медицину, філософію, математику в університетах Франції, Голландії. Служив в армії вільнонайманим. Більшість творчого життя (близько 20 років) Рене Декарт провів в Нідерландах. Учений широкого діапазону: математик, фізик, механік, фізіолог, психолог і, нарешті, філософ. Основні філософські ідеї відображені в працях «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію», «Першооснови філософії» та ін.
Ренесансна думка XVII ст. розвивалася під впливом двох основних духовних центрів - Єрусалима та Афін, символізують мудрість одкровення - Біблію або Священне писання, і мудрість знання -філософські системи античних мислителів. Утвердилась концепція двох істин, що викладені в двох книгах - Біблії і Книги природи. Рене Декарт виходив саме з такої концепції, що не могло не вплинути на світогляд. Визнавав існування Бога як творця двох самостійних співіснуючих субстанцій - матерії (протяжності) і розуму .[Більшість наукотворчої діяльності присвячена вивченню «Книги природи». Співставляючи значення почуття і розуму в пізнанні, віддає перевагу розуму, тобто виступає як раціоналіст. Мислення, за Рене Декартом, атрибут людини, його сутністна характеристика, критерій існування людини як розумної істоти. «Я мислю, отже я існую», -проголошує філософ. Людина мисляча - це втілення двох субстанцій - Матерії (тіло) і Духу (розум) - головний предмет пізнання. Пізнаючи себе, людина пізнає весь світ|
У праці «Першооснови філософії»~Рене Декарт розглядає предмет і завдання філософії.ГФілософія - це мудрість, досконале знання всього того, що може пгЗ*нати людина. Оволодіння знанням і є філософствування, тобто дослідження перших причин або першооснов. Такими першоосновами є, по-перше, визнання існування суб'єктом самого себе; по-друге, визнання існування Бога як першопричини всіх речей; по-третє, визнання існування двох субстанцій - тілесної (матерія) і духовної (розум); по-четверте, визнання існування знання в розумі, що передує досвіду - так званих вічних істин (наприклад, «ніщо не виникає з нічого» та ін.), нарешті, по-п'яте, критичне ставлення до існуючої спадщини - радикальний перегляд існуючих у науці понять («піддавай усе сумніву») на основі критерію їх ясності і виразності для розумуЛГоловним завданням філософії Рене Декарт, як і Френсіс Бекон, ввайає вироблення наукового методу мислення і пізнання світу людиною, порівнює метод зі світильником, що допомагає знайти правильний шлях людині, яка рухається у темряві. Мало мати добрий розум, головне - добре його застосовувати.
У праці «Правила для керівництва розумом» філософ визначає суть методу: «Під методом розумію достовірні і легкі правила, суворо додержуючись яких, людина ніколи не сприйме нічого неістишюго за істинне і, не витрачаючи марно ніякого зусилля розуму, але постійно крок за кроком примножуючи знання, прийде до істинного пізнання всього того, що буде здатна пізнати». Репе Декарт передбачав розробити понад тридцять правил пошуку істин, але згодом дійшов висновку, що досить лише чотирьох за умови їх суворого дотримання. Подібно до того, як численність законів інколи призводить до виправдання вад і державою краще керувати, якщо законів небагато але їх суворо дотримуються, так і в пізнанні можна задовольнитися небагатьма правилами, якщо їх послідовно дотримуватись. Перше правило Рене Декарта: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і упереджено, брати до розсуду тільки те, що кислиться розумом ясно, виразно і не викликає ніяких сумнівів. Мова йде про таку форму осягнення достовірності істини, як інтелектуальна (раціональна) інтуїція. Якщо Френсіс Бекон очищення розуму від спотворень пізнання намагався вести через досвід, чуттєву діяльність, то Репе Декарт - апеляцією до розумової само-очевидиості істин. Такий спосіб перевірки тих чи інших положень широко використовується у науці (особливо в математиці), лежить в основі аксіоматичного знання. Але і такий метод не застраховує вченого від помилок у визначенні істини, тому що практично досвід лише опосередкований. Друге правило: ділити кожне явище, що пізнається, па стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в пізнанні всього явища повністю, цілісно. Мова йде про використання аналізу як основного і дуже продуктивного способу мислення і пізнання. Третє правило: рухатися поступово від найпростіших, що можна легко перевірити, положень до найскладніших. Це, по суті, орієнтація на використання дедукції в пізнанні. Але мова йде не про ту дедукцію, до якої вдавалася схоластика і яка не завжди приводила до якісно нового знання, а про поступову акумуляцію істинно нового знання шляхом поступу від простого до складного у пізнанні. Нарешті, четверте правило: досліджуючи ті чи інші явища, завжди необхідно складати повні переліки, всеохоплюючі огляди. Це дає впевненість, що нічого не пропущено в процесі дослідження. По суті, тут мова йде про раціональну індукцію, тобто про необхідність перевірки нових висновків, що одержані дедуктивним способом для досягнення повноти знань. Звичайно, Рене Декарт услід за Френсісом Беконом намагається перебороти споглядання, в основі догматичного методу пошуку істини в науці. Будучи математиком, суворо і послідовно дотримується філософії, розробляє аналітико-систематичну і дедук-тивгю-ііідуктивну методологію пізнання. !
'Рене Декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу «правильно спрямовувати свій розум»: по-перше, покірно сприймати закони і звичаї країни, де живеш, невідступно дотримуватися релігії, уникати крайностей у реалізації громадянських питань; по-друге, залишатися твердим і рішучим у здійсненні раціональних принципів; по-третє, завжди намагатися перемагати швидше себе, аніж долю, змінювати свої бажання, а не порядок світу; по-четверте, намагатися вибрати серед різних занять те, що найбільш прийнятне для тебе (для себе Рене Декарт вибрав діяльність, спрямовану на удосконалення розуму) і просуватися скільки є сили у пізнанні істини.
Рене Декарт увійшов в історію як глибокий і логічно послідовний мислитель раціоналістичного напрямку.