Глава 6. ФІЛОСОФІЯ ТУРЕЧЧИНИ

Філософська думка в Туреччині формується в Середньовіччі під впливом мусульманської середньовічної філософи, праць Ібн аль-Арабі, Аль-Газалі та Ібн-Рушда. Та плідно філософія розвивається в Туреччині лише в ХІХ-ХХ стст. Найвизначніші представники філософської думки Туреччини - Бедреддін Сімаві, Ібрагім Шінасі, Алі Суаві, Ахмед Мадхат, Нурретін Косеміхаль, Хільмаіл Улькен, Мустафа Ататюрк та ін.
1. Становлення філософської думки в Туреччині (Середньовіччя)
Територія, що стала ядром спочатку тюркської держави Сель-джуків, а згодом турецької держави Османідів, розташована на межі Азії й Європи. Це Анатолія. Люди заселяли благодатні землі ще в період палеоліту - кам'яного віку. А приблизно десять тисяч років тому тут виникли постійні поселення, де жили люди з доволі високою культурою. В анатолійських степах можна і тепер зустріти невеликі пагорби особливої форми - згладжені, округлі - перші зміни у природному середовищі, зроблені людиною. Розкопки одного з таких пагорбів на півдні Анатолії - Чатал-хеюк - здійснив англійський археолог Джеймс Мелаарт. Виявилося, що в основі знаходиться поселення VII тисячоліття до н. є., оточене потужною стіною, в середину якої ведуть ворота. Глинобитні житла тісно тулилися одне до одного, не мали дверей - у дім увіходили через отвір у даху по дерев'яній драбині. Підвищення з глини служили столами, лавами, полом. Під ними ж ховали небіжчиків. Мешканцям Чатал-хеюка відоме землеробство і скотарство: сіяли ячмінь, пшеницю, горох; розводили овець, кіз, корів, свиней. Особливо прикметне: у Чатал-хеюку знайшли і твори мистецтва. їх вік приблизно до століть. Фрески на стінах зображують тварин. Глиняні, алебастрові та кам'яні статуетки жінок присвячені богині плодючості. Тут, мабуть, є джерела вшанування у Малій Азії жіночих божеств - Кібелі, Іштар, Ма, Артеміди Ефеської. Поклоніння покровительці землеробства, праматері - широко культивувалось в період існування материнського роду, нижній археологічний шар Чатал-хеюка належить, здебільшого, до періоду матріархату.
Світогляд орієнтований па подолання суттєвих відмінностей людського буття, гармонізацію особистості, суспільства і природи. На такій стадії розвитку людина ще не могла виділитися із навколишнього середовища, а ототожнювала себе із світом речей, що його оточували, звідси метафоричне співставлен-ия природних і соціальних об'єктів, олюднення навколишнього середовища, зокрема, одухотворення фрагментів Космосу. Міфологічному мисленню притаманні нечіткий поділ суб'єкта і об'єкта, предмета і знака, речі і слова, істоти і її імені, просторово-часових відносин, походження і суті, байдуже ставлення до суперечностей та інші риси.
Міфологізм стародавнього турецького суспільства виявлявся не тільки в поклонінні богам, але й в щирій вірі в легенди, у тому числі про походження тюрків. Міфічний сюжет про походження тюрків наведено в китайському літописі VII ст. Одного разу вороги знищили все плем'я. Живим залишився тільки десятирічний хлопчик. Від голодної смерті його врятувала вовчиця, яка приносила м'ясо. Коли хлопчик підріс, вовчиця народила від нього десять синів, які взяли собі дружин із Турфана (район Швнічно-Західпого Китаю). Сюжет перегукується з римською легендою про Капітолійську вовчицю, яка вигодувала Ромула і Рема, з давньоіранським переказом про вовчицю, яка виховала Кіра. Сюжет, у якому герой або вождь - вовк, зустрічається досить часто у міфології індоєвропейських народів: хетів, іранців, греків, германців та ін. У Тюркському кагаиаті VI- VII стст. слово бьорі (вовк) входило до складу особистих імен - титули багатьох правителів-тюрків: Бьорі-хан, Бьорі-шад, Іль-Бьорі-шад.
Звичайно, одухотворення природи, поклоніння богам, віра у різноманітні легенди - основа світогляду людини, зміст свідомості раннього турецького суспільства. Міфологічне розуміння світу, що формувалося віками, залишалося у свідомості людей і після широкого розповсюдження монотоістичиої релігії - Ісламу. Сучасний турецький філософ Мурат Белге відмічає, що у селян уявлення про релігію дуже поверхове і спираються па міфологію. Селяни вірять у злих і добрих духів - джинів, пері та ін., уявляють Аллаха у формі, подібній до людської. Усі ісламські забобони зберігаються у свідомості селянина, тому що селянин ще не досяг того рівня, який дозволив би оцінити монотеїстичну релігію.
Розвиток філософії Великі зміни в Духовному житті турецько-у Туреччині у ХНІ ст. го суспільства сталися в період Румського султанату (XIII ст.). Склалися сприятливі
умови для господарської і духовної діяльності, формується культурне середовище Румського султанату. Пояснюється це, зокрема, напруженою обстановкою в Азії напередодні і на початку завойовницьких походів Чингісхана, коли багато вчених, поетів, художників, лікарів, філософів із Середньої Азії та Ірану змушені шукати заступництва на землі Анатолії. За декілька десятиріч у містах Малої Азії склався потужний культурний пласт людей розумової праці, діяльність яких справила вплив на життя сельджуцького суспільства. Свідчення - рукописи з медицини, механіки, праці богословів, філософів, правознавців.
Характерна риса анатолійського суспільства - активний процес ісламізації всіх прошарків населення. У Малу Азію вже в середині XII ст. із старих центрів мусульманської культури сходились мусульманські теологи, релігійні діячі, релігійно мислячі філософи, відкрилися перші медресе (релігійні навчальні заклади). Самі сель-джукіди - ортодокси - суніти. В історичних хроніках ореолом особливої поваги оточено ім'я Кейкубада І, який суворо дотримувався здійснення всіх обрядів і навіть власноручно переписав Коран. У сільських районах поширюється шиїзм. Якщо носіями ідей сунізму виступали улеми - вчена верхівка мусульманського духовенства, то пропагандистами шиїзму ставали мандрівні дервіші. Багато з них зберігали елементи старого, язичницького світогляду, і тому їх проповіді і радіння знаходили співчутливий відгук людей, які порівняно недавно прилучилися до ісламу.
Ісламізації турецького суспільства сприяла діяльність різних братств-тарікатів. Проповідники братств сприйняли деякі елементи християнської обрядності і визнавали рівність християн і мусульман. Особливо показова діяльність тарікату бекташів, створеного Хаджі Бекташем ще у другій половині XIII ст. Бекташі толерантні до всіх релігій. Головну увагу зосереджували не на зовнішніх ознаках віри, а на внутрішньому стані віруючого. Бекташі не наполягали на дотриманні мусульманської обрядності, не бачили гріха у вживанні вина і появі на вулиці жінок з відкритим обличчям, вчили, що Бог єдиний. Бекташі проголосили своїм святим заступником Сари Салтука (XIII ст.). У 1261 р. Сари Салтук переселився в Добруджу, набагато пізніше став героєм епічних сказань, у яких оспівується як ревний проповідник, борець за віру. За переказами, Сари Салтук, переодягшись у чернечу рясу і озброївшись дерев'яним мечем, проповідував іслам у церквах. Епоху бейліків характеризують як період зародження різних неортодоксаль-них релігійних рухів. Серед них найвідоміші накшбені, мевлеві, хальветі Добре організовані внутрішньо мали символіку, ритуали і діяли у середовищі елітних верств, здебільшого у міських поселеннях. У народі ж популярністю користувалися мандрівні дервіші - абдали, календери, бабаї.
На рубежі XIV-XV стст. активно діяв орден байрамів, створений селянином з-під Анкари Хаджі Байрамом (помер у 1430 p.), який закликав прихильників об'єднуватися в общини, спільно працювати і жити, користуючись лише результатами своєї праці, здобутими від обробітку землі чи занять ремеслом. Орден байрамів допомагав бідним і знедоленим. Діяльність Хаджі Байрама викликала невдоволення влади. Його схопили, звинуватили в пропаганді єресі і привели на суд до османського султана Мурада II. Симпатизуючи дервішам, султан Мурад II не тільки помилував Хаджі Байрама, але й звільнив його общини від деяких повинностей. Прихильників серед людей різних національностей знаходили ідеї братства хуру-фі, заснованого Фазлуллахом (помер у 1394 р.) - ремісником з іранського міста Астрабада, який проголосив себе Махді (месією), що прийшов, щоб з'єднати мусульман, християн та іудеїв у єдиній вірі. Його інтерпретація Корану ґрунтується на кабалістичному (містичному) сприйнятті пісень Корану. На думку вчених-улемів, ху-руфіти проповідували невір'я в іслам, пропагували християнське віровчення. На членів братства ополчилися не тільки вчені улеми, але й офіційна влада. Братство жорстоко переслідують. Прина-лежний до анатолійського хуруфі азербайджанський поет Несімі страчений у Халебі за богохульство, з нього заживо здерли шкіру. Відомі й інші численні факти розправи з іновірцями. Розправи викликали не однозначну реакцію в суспільстві. Самосвідомість турецького суспільства тієї пори розвивалася у гострій і драматичній боротьбі різних форм світоглядів. Сприятливі умови для діяльності діставали ті ордени і братства, які дотримувалися канонічного ісламу. До них належали і прихильники ортодоксального суфізму.
Впровадженню суфізму в суспільну свідо-оширення суфізму MjCTb сприяли тісні контакти сельджукідів з халіфом ан-Насіром. Шейхи суфійських тарікатів стали бажаними гостями у правителів Коньї та їх наближених. В Анатолію тричі приїздив з Єгипту великий шейх суфіїв Ібн-Арабі (1165-1240 pp.). У 1251 р. Ібн-Арабі відвідав Румський султанат на запрошення Кейкавуса І. У численних бесідах великий шейх знайомив з основними положеннями вчення суфіїв, пропонував послідовникам конкретні форми організації містичних братств. У 1225 р. в Анатолії оселився авторитетний суфійський проповідник Бехаеддін Велед (помер у 1231 р.) на прізвисько Султан улемів, батько знаменитого поета і вченого-містика Джалаледдіна Румі. Візити відомих суфійських шейхів залишили глибокий слід у духовному житті турецького суспільства. Ідеї суфізму сприймалися представниками елітарної частини суспільства і значної частини населення.
Суфізм справив великий вплив на становлення і розвиток культури Туреччини, в тому числі і філософії. Перший відомий турецький філософ, учений - суфійський шейх Бедреддін Сімаві (1358-1416 pp.) пройшов складний шлях ідейних суперечок, морального вдосконалення і релігійно-філософських пошуків. Його філософський світогляд характеризується послідовним пантеїзмом (ототожнення Бога з навколишнім світом). На його погляд, світ існує вічно і перебуває в стані постійного оновлення. Прогресивна ідея Бедреддіна Сімаві про вічність світу звичайно спиралася на можливості і здатність людського розуму осягнути і зрозуміти навколишній світ. Мислителя цікавили і соціальні проблеми: проповідував ідеї братства людей незалежно від їх релігійного віросподівання; засуджував і майнову нерівність; активно обговорював проблему оптимального державного устрою і соціальної структури суспільства; розмірковував над проблемами соціальної рівності, взаємостосунків між релігійними конфесіями та ін. Філософським і соціальним ідеалом Бедреддін Сімаві підпорядкував усе своє життя. І як засвідчували сучасники, Бедреддін Сімаві, роздавши все майно бідним, одяг грубий плащ з вовни - волосяницю, що була символом добровільної злиденності. Філософські ідеї шейха, проповіді і спосіб життя Бедреддіна Сімаві пояснюють його популярність у населення. У 1404-1405 pp. суфійський шейх, який повертався з Каїра в Едір-нене, був захоплений зустрінутим народом. Один із претендентів на султанський трон - Муса, знаючи про величезний авторитет у народі Бедреддіна Сімаві, призначив його своїм кадіаскером (військовим суддею). Після поразки Муси, суфійського шейха відправили на заслання в Ізнік. На засланні філософ плідно працює над проблемами соціальної справедливості і дійшов до висновку про необхідність здійснення ідеї соціальної рівності шляхом народного повстання. У 1415 р. спрямував своїх учнів-мюридів у райони Західної Анатолії. Два його учні - Мустафа Берклюдже і Тарлак Кемаль підняли повстання в Ізмірі і Манісі. Повстання проходило під лозунгом загального братства. Мустафа Берклюдже і його сподвижники поширювали серед селян ідеї спільного користування і володіння продуктами праці, землею, тяглом. Мустафа Берклюдже говорив, що він такий же господар у своєму домі, як ти у своєму, а ти в моєму, як у своєму, за винятком жіночої половини. Ідеї соціальної і майнової рівності, ідеї рівності релігій мали великий успіх, особливо у немусульманського населення. Однак усі виступи жорстоко придушили, а шейха Бедреддіна Сімаві віддано зрадниками султанові і страчено.
Суфізм мав вплив на становлення не тільки турецької філософії, але й літератури. Із середовища суфійських проповідників і філософів вийшли прекрасні турецькі поети, у творчості яких знайшов глибоке відображення філософський світогляд. Широко відомим став поет-містик Джеляледдін Румі (помер у 1273 p.). Його твори, написані персидською мовою, суфійські за змістом: «Месне-ві і Манаві» (поема з прихованим змістом) і «Диван» (збірник віршів). Видатний поет-містик син Джеляледдіна Румі Султан Ве-лед (1226-1312 pp.) - глава ордену мелеві (звідси і титул султан, що свідчить про високе становище Веледа у середовищі суфіїв). Тоді ж помітна фігура - поет Юнус Емре (1250 -1320 pp.). Усе своє життя поет провів у мандрах як мюрид (учень) суфійського шейха. У його ліриці тема мандрівок, чужини, печалі за батьківщиною, що стала однією з головних, зливається з другою темою -стражденного суфія, який жде божественного одкровення. За філософськими поглядами Юнус Емре - прихильник пантеїзму. Стверджує, що божественне начало присутнє всюди. Твори поета прославляли природу, оспівуючи Бога, присутнього всюди. Юнусові Емре належить філософський твір у віршах і прозі «Повчальне послання», де відображена вічна боротьба притаманних людині розпусти та чесності. Внутрішній світ людини, де відбувається боротьба, порівнюється з великим містом, де всім править падишах Розум. Кожна з шести глав філософського твору побудована за визначеною схемою: той, що потрапив у сіті розпусти, волає до Розуму, і той незмінно посилає до його звільнення сили доброчесності - поміркованість, скромність, щедрість, правдивість.
Високоосвічений Алі Ашік-паша (1271-1332 pp.) писав дидактичні поеми, в яких висвітлювалися основні положення суфізму, намагався поєднати суфійські етичні норми з уявленнями ортодоксального ісламу. Найбільш значний поетичний твір «Горібнаме» («Поема блукальця») пронизаний гуманними ідеями. Сім сил, стверджує Алі Ашік-паша, благотворно впливають одна на одну: земля, культура, людина, душа, розум, любов, Бог. Усі міста і села живуть культурою. Культура - душа Всесвіту. Але без людини культура існувати не може. Без душі ж людина мертва, як і душа без розуму і без знань («У душі невігласів нема життя»). Але розум, не натхненний любов'ю, поринув у темряву. Любов, пише поет, живе через Бога. Головною силою із семи поет вважає любов. Любов - суть всякого фрагменту буття і буття взагалі. У«Гарібнаме» Алі Ашік-паша пише, що справжній суфій, осяяний внутрішнім прозрінням, не повинен уникати людей і цуратися питань побуту. Головна чесність для поета - Людський Розум. Алі Ашік-паша обґрунтовує необхідність і користь знань, за допомогою яких людина може облагородити себе і привести в порядок світ.
Тоді ж стають відомими поети Шей-ада-Хализа, Ахміді та ін. Здійснюються переклади деяких арабських філософів, повчальних історій «Каміла і Дімна», твору арабського ветеринара XII ст., в якому систематизовані відомості про трави і способи лікування ними коней. Усе це свідчить про те, що розширюється коло інтересів представників правлячої еліти, зростає їх прагнення прилучитися до досягнень культури античної епохи, сучасної для них філософії і культури мусульманського світу. У перші віки османської епохи (XV-XVI стст.) на якісно новий рівень підносяться філософія, наука, освіта. Як і в більшості народів Сходу, у турків особливою популярністю користувалися поезія, народні казки, перекази, житейські та історичні оповіді, що розповідали на вулицях, майданах, базарах народні сказителі-міддахи. У поезії, переказах і казках широко представлені традиційно-філософські проблеми: природи, людини та її духовного світу.
Один із визначних народних епічних творів, особливо поширений серед турків, - «Пригоди воїна за віру Сейіда Баттала» («Сі-рет і Сейід Баттал Газі»). У поемі розповідається про боротьбу між турками та Візантійською імперією. Не менш відома старовинна билина «Опис подвигів за віру Султана Сари Салтика воїна» («Ме-накиб-і газават і Султан Сари Салтик газі»), у якій розповідається про підкорення турками Балканського півострова. «Казки сорока
візирів», анекдоти про Ходжу Насреддіна (XIV- XV стст.) знали всі. У них у дотепній формі розповідається про буття людини, управління суспільством, висміюються людські вади, недоліки.
Людей поет розглядав як стражденних на цій чорній землі. Така позиція привела його в ряди супротивників султанської влади. Пір Султан Абдал очолив одне з повстань кизилбашів в Анатолії, проголосивши: нехай шах зійде на стамбульський трон, нехай будуть скинуті беї, паші, захоплені нами всі землі. Повстання жорстоко придушено. Піра Султана Абдалу схоплено і страчено.
З середини XV ст. усе частіше провідником філософських ідей, поглядів і думок стає турецька література, особливо поезія. Значний інтерес має творчість поетеси Міхри Хатун (1456-1506 pp.), вірші якої про людину, кохання вражають глибиною почуттів. Та уже сама поява на ниві літератури жінки тоді явище незвичайне. Міхри Хатун родом з Амольї, донька кадія (судді) міста. Завдяки впливу батька одержала ґрунтовну освіту, хоча це заборонялося мусульманськими звичаями, відрізнялася не лише освіченістю, але й оригінальним розумом, спілкувалась з поетами міста, які були при дворі царевича-намісника Баязида II. Вірші Міхри Хатун присвячені щастю людини, коханню, яскраво описують небо, явища природи та її стихій. Поетеса писала про нерівне з чоловіками становище жінок на мусульманському Сході. На її думку, одна розумна жінка краще тисячі чоловіків. Міхри Хатун скептично ставилася до деяких моральних норм суспільства і припускалася крамольних суджень.
Поета Моллу Махмуда, який писав під псевдонімом Абдул Баки («Раб всевічного»), сучасники називали «Султаном турецьких поетів». У ліричних віршах Молла Махмуд описував кохання, прояви людської природи, Космос.
Різні аспекти соціальної філософії розглядає поет Молла Овейс-бек Мехмед (1561-1628 pp.) у сатиричних творах «Сновидіння» («Вакаанаме») і «Напучення Стамбула» («Насіхат-і Істамбул»). У «Сновидіннях» в поетичній формі описуються недоліки в управлінні державою. Поет розповідає, нібито снилося йому, що потрапив на збори, де присутній царствений султан Ахмед І. Головував на зборах Олександр Македонський. Султан нарікав на труднощі в управлінні Османською імперією. У сатирі «Напучення Стамбула» Мехмед бичує соціальні вади: корупцію, невігластво, пихатість, якими була вражена стамбульська верхівка. Усі державні пости, пише поет, зайняті пройдисвітами, палацовими прислужниками, навіть візирам не можна вірити, тому що всім їм чужі інтереси віри і держави. Поет погрожує синам Стамбула, що незабаром з'явиться Магді і їх спіткає божа кара.
Різкі соціальні мотиви, виражені в художній формі, привертали сучасників у творчості Омера-ефенді Нефі (1572-1635 pp.), Хіялі (помер у 1557 pp.), Іваза Заті (1471-1546 pp.).
Монополія ісламу в духовному житті турецького суспільства в епоху Османської імперії не зупинила тяжіння освічених прошарків турецького суспільства до інтелектуальних видів діяльності, що ґрунтувалися на здібностях і можливостях людського розуму, на знаннях, а не на догмах ісламу. У суспільстві зростає інтерес до філософії, науки і освіти. Розвиваються математичні, медичні і географічні знання, формується османська історіографія. Розвитку інтелектуального життя турецького суспільства значно сприяв філософсько-етичний трактат кадія Алі ібн Імріллаха Киналі-заде (1511-1572 pp.) «Ехляк - і Аляй» («Піднесення звичаїв»). У ньому популяризувалися суфійські філософсько-етичні твори арабських і перських філософів і мислителів.
У другій половині XV ст. жив і творив теолог, математик і астроном Людфі Такаді, який вивчав праці давньогрецьких філософів - Демокріта, Платона, Арістотеля, спілкувався з грецькими вченими в Стамбулі, написав працю про класифікацію наук. У творах Людфі Такаді утверджувалися передові філософські ідеї, сам їх і проповідував. У 1494 р. його звинуватили в єресі, безбожжі, судили в присутності багатьох людей і стратили. Яскравий і цікавий мислитель другої половини XVI ст. Сари Абд-ар Рахмані. Викладач (мюдерріса) стамбульської медресе, обґрунтував положення про те, що світ ніким не створений, а вічний і безмежний у часі і просторі. Світ, що оточує людину, має специфічні закони розвитку. Сари Абд-ар Рахмані визнавав присутність Бога, його могутність, однак вважав, що кожна річ, явище або процес у світі можуть виникнути опріч вічних законів буття. Оскільки висновки філософа не вписувалися в мусульманські канонічні уявлення, його судили і стратили.
Тоді ж закладаються підвалини османської історіографії, що дозволяє зробити висновок: учні глибоко розуміли особливості і характер історичного процесу, його спадкоємність, роль влади у суспільстві, особливості міждержавних відносин. Основний різновид історіософських творів - хроніки. У хроніках описувалися події світової історії і викладалася історія Туреччини від легендарного Огуза до правлячого султана. Хроніки зберегли не лише історичні події, факти, але й сюжети житійної літератури, легенди і перекази. Історики утверджували престиж правителів імперії, доводили легітимність діючої султанської влади, обґрунтовували перевагу Османської держави над іншими. Найбільш відомі історичні твори «Зерцало світу» («Джихан-нюма») Мехмеда Нешрі (помер у 1520р.), «Вісім парадизів» («Хешт-і бехішт») Ідріса Бітлісі (помер у 1523р.), багатотомна праця «Османська історія» Ібн-Кемаля (помер у 1534р.) та ін. Розвивалася географія, вивчалися турецька мова, астрономія, математика, космографія та інші галузі знань. Розвиток наукових знань про навколишній світ, використання їх у різних видах предметно-практичної діяльності людини не могли не вплинути на зміст освіти. У ній поступово розширюються і зміцнюються позиції галузей науки, що містять знання про світ, у якому живе людина.
Характерні риси становлення філософської думки у Середньовіччі у країнах мусульманського Сходу і в Туреччині такі: по-перше, філософія тісно переплітається з релігійним світосприйманням і світоглядом, що не могло не відобразитися на характері і способі філософствування; по-друге, живлючим грунтом для турецької філософії є спосіб життя, особливості сприйняття світу, побут і ментальність турецького народу, відображені в міфологи, казках, народному епосі, переказах, літературній творчості; по-третє, народження і розвиток філософського знання, як і наукового, здійснювалися під жорстким диктатом ісламу, що карав будь-який прояв вільнодумства, в період Середньовіччя у відриві від європейської культури епохи Відродження.