Аналіз уявлень про природу особистості, соціально-психологічна неможливість людини жити й розвиватися поза суспільством вимагає актуалізації основних механізмів і рушійних сил об'єктивного зв'язку, що діє між людьми. Передусім, такий взаємозв'язок акумулюється у спілкуванні та взаємодії і через них здійснюється, відтворюючи реалії соціального буття. Ідеться, таким чином, про соціально-психологічну природу особистості, її комунікативний потенціал, про осмислення людської комунікації (під комунікацією в даному разі розуміється спілкування в широкому тлумаченні цієї дефініції: це ввесь спектр зв'язків і взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаємне розуміння, сприймання, відтворення, вплив однієї людини на іншу). Отже, в загальній психологічній структурі особистості соціально-психологічні складові віддзеркалюють власне її комунікативну природу і є системоутворювальними компонентами. Теоретичні й експериментальні дослідження останнього часу підтверджують саме таке припущення. їх узагальнення показують, що в цілісній системі якостей особистості
комунікативні властивості й уміння спілкуватися є найбільш значущими, адже саме особисте життя та особистісний розвиток людини уявляються і подаються як всеосяжна комунікація (у всіх її проявах). Така комунікація має внутрішнє джерело саморозвитку — транскомунікативний чинник. Не помічати цього — означає заперечувати особистісний розвиток людини, транскомунікативне розгортання її життєвого світу, що, зрештою, може призвести до виникнення синдрому набутого особистісного дефіциту.
Комплекс проблем стосується розуміння взаємозв'язків між комунікацією та розвитком особистості, її становленням у соціумі, засвоєнням нею за допомогою соціально-психологічних властивостей і чинників суспільного досвіду. Саме з'ясування зв'язків між комунікацією та особистістю, комунікацією і відтворенням особистістю соціальних реальностей дає змогу уявити загальну основу соціально-психологічного життя індивіда. Таким чином, комунікативний підхід до розвитку особистості в соціумі виходить із розгляду комунікативного життя індивіда як спілкування людини із самою собою, іншими людьми та, в цілому, із світом, де і проявляється комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію, емпатію, довіру, любов, атракцію тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного неможлива. Людина здійснює комунікацію, коли телефонує, спілкується з друзями, бере участь у ділових переговорах, намагається розв'язати конфліктну проблему або просто аналізує власні вчинки й дії. І в будь-якій із названих ситуацій успіх її визначається якістю процесу спілкування, умінням індивіда слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти внутрішній стан співрозмовника. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, вмінь і навичок, загалом, про комунікабельність і комунікативну компетентність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідною складовою його комунікативного потенціалу.
Не заперечуючи вагомого доробку психологічної науки щодо становлення й розвитку особистості в соціальному середовищі, підтримуємо тих учених, котрі розглядають особистість як ієрархію різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, що динамічно утворюють нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування — це складний багатокомпонентний процес, який передбачає одночасний розвиток психіки індивіда в декількох взаємопов'язаних напрямах. Основне в ньому — формування гуманістичного за своїм характером комунікативного ядра особистості, яке передбачає досягнення такого рівня відображення будь-якої людини, ставлення до неї і поведінки, коли вона сприймається як найбільша цінність (за О. Бодальовим). Отже, забезпечення учасників взаємодії широким діапазоном комунікативних знань, формування в них комунікативних вмінь і навичок є необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її житія і функціонування в мікро- і макросистемах. Феномен комунікації є смислотворчим процесом життя будь-якої форми й рівня, оскільки в живих системах (на відміну від технічних) інформація, яка має життєвий смисл, не просто передається, але трансформується і твориться, втілюючись при цьому в найрізноманітніших кодах — від генетичного до культурного. Втілення ж є завжди енергетичним процесом. Таким чином, енергообмін, енерго-потенціал у єдності з інформацією — це дві складові будь-якої живої комунікації, два універсальних вимірювання — інформативність (вибірність) та енергообмін (взаємність) комунікації будь-якого рівня (від генетичного до духовного). Виходячи з цього, комунікабельність трактується як інтегральна характеристика індивіда, як така його властивість, яка необхідна йому для забезпечення самореалізації, саморозвитку, загалом для життєдіяльності. Вона має значно більшу глибину й радіус дії, аніж прийнято вважати: в неї може входити генетичний досвід минулих поколінь. При такому розгляді людина стає складним сузір’ям різнорідних комунікативних світів (генетичного, індивідного, суб'єктивного, соціального, культурного тощо), сполучення яких утворює центральну проблему й парадокс реальної єдності, цільності особистості. Основним способом розвитку цієї складної інтеграції людського життя є транскомунікативні процеси, стани й відносини, під якими розуміються переходи, що мають тенденцію до обернення, і нові синтези між різними видами, формами, рівнями і світами людської комунікації на основі їхньої універсальної інформаційно-енергетичної природи. Якщо комунікація — це спілкування зі стійкими характеристиками стилю, дистанції, ритуалу, термінології, позицій, ролей, тотранскомунікація частіше за все проявляється в гуморі, жартах, каламбурах, аналогіях, метафорах, тобто в усьому тому, що виводить людину за межі буденного в нове, невідоме.
Поза спілкуванням у соціальному середовищі, без взаємодії з іншими людьми, без соціально-психологічного відображення та залучення до цього процесу особистісних механізмів регуляції соціальних явищ не може бути справжнього розвитку особистості в соціумі. Щодо міжособистісної комунікації, то діалогічний тип відносин тут можна вважати універсальною, необхідною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Діалогічні взаємини універсальні, вони проходять крізь людське мислення, крізь усі людські стосунки, а конкретніше, крізь усе життя людини в усіх його проявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині як для інших, так і для самої себе. Діалог набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Діалог, таким чином, — це не лише засіб формування особистості, це саме буття людини, її неповторність. Індивід набуває свого повного й універсального вираження саме в процесі діалогу. При цьому кожен із учасників діалогу є представником смислових позицій, що не збігаються одна з одною. Отже, умовою діалогу є як наявність суджень стосовно іншого, так і оцінювальне особистісне ставлення до нього. В науковій літературі виокремлюють й інші психологічні критерії ефективності: задоволеність від належності до групи та від самого процесу спілкування, авторитет співрозмовника, самооцінка соціальних відносин тощо, які визначають рівень сформованості соціально-психологічної основи особистості.
В широкому розумінні соціально-психологічна природа особистості може бути охарактеризована певним ступенем єдності комунікації та особистісних властивостей індивіда. Звісно, міра прояву цього взаємозв'язку є мірою сформованості комунікативних можливостей особистості. Це положення конкретизується в умінні особистості розв'язувати проблеми життя й діяльності засобами спілкування, у передаванні своїх знань і досвіду учасникам взаємодії, у способах організації певної системи стосунків на різних рівнях, у системі соціально-психологія його забезпечення саморозвитку особистості тощо. Таке тлумачення комунікативної природи особистості виводить на психологічну та соціальну основи її розвитку, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і соціального в ньому. Отже, комунікація розуміється як властивість соціальна та психологічна, як атрибутивна якість особистості. Соціально-психологічна природа особистості передбачає врахування таких закономірностей, які походять як із суспільної, так і з біологічної зумовленості людської поведінки та людських стосунків — міжособистісних, міжгрупових, внутрішньо особистісних, що характеризують у сукупності ставлення людей до роботи, до нагромадження й використання ними свого інтелектуального, морального, професійного та іншого потенціалу.
Розкриваючи комунікативну природу особистості, слід враховувати загальнонаукові константи щодо проблеми спілкування та його ролі в життя індивіда. Вивчення та аналіз соціально-психологічної літератури дає змогу виокремити такі характеристики спілкування: комунікація як засіб передавання інформації є водночас інтегрувальною складовою особистості, що забезпечує тією чи іншою мірою прояв усіх її соціально-психологічних властивостей; спілкування розглядається з позицій соціальної і діалогічної взаємодії, такої, що здійснюється переважно не окремою людиною, а саме всіма учасниками процесу стосовно діяльності, яка їх об'єднує; партнери в процесі обміну інформацією, взаємодії та сприйняття один одного розуміються як його учасники. З позицій соціально-психологічного підходу спілкування спрямоване на забезпечення впорядкованості та узгодженості в діях учасників комунікативного процесу, оптимізації всіх форм їхньої взаємодії з метою вирішення суспільно" значущих завдань. Воно також має гарантувати індивідам повагу й саморозкриття особистісних здібностей у ході комунікації. Запропонована логіка аналізу феномену спілкування вказує на тісний зв'язок комунікації з розвитком особистості в соціумі.
Загалом, соціально-психологічну природу особистості визначають численні фактори. Розглянемо деякі з них.
• За умов комунікативного підходу сам розвиток особистості є тим процесом, де комунікація перебуває у взаємодії та єдності з особистісними властивостями індивіда і сприяє його формуванню в соціумі. На ефективність розвитку комунікативних властивостей людини, прояву комунікативного потенціалу індивіда впливають характер його взаємодії з іншими, індивідуальні психологічні особливості учасників комунікативного процесу, вибірковість стосунків, якість вибору, рівень групової сумісності тощо. Спілкування тут постає як умова доцільної взаємодії людини із соціальним оточенням і водночас виступає в ролі як зовнішньої умови, засобу ефективної дії, так і внутрішньої характеристики психічної активності особистості.
• У соціально-психологічній структурі особистості комунікативні властивості є інтегральними її характеристиками, за допомогою яких здійснюється взаємозв'язок людини із соціумом, соціально-психологічне сприйняття й відображення нею соціальних відносин і реальностей життя, забезпечується встановлення контактів між людьми. За допомогою спілкування індивід «входить» у сферу ідей, думок співрозмовника, долучається до орбіти його активності. Отже, особистість є сукупністю різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, які утворюють комунікативне ядро, комунікативний світ людини, а її розвиток у соціумі здійснюється за умов спільної активності, взаємодії та діалогу. • Особистості за умов комунікативного підходу до їхнього розвитку постійно перебувають у соціокультурному та етнопсихологічному просторі спілкування: стійкі характеристики стилю взаємодії, традиції, норми, правила, позиції, ролі тощо. Водночас ситуація спілкування — це не лише наявність контакту з певною конкретною людиною або групою людей, їхньою комунікативною культурою, а й комплекс прихованих проблем, конфліктів, бар'єрів комунікативного процесу, який утворює смислову тканину й перспективу згоди-незгоди, довіри-не-довіри, поваги-неповаги та інше. Соціально-психологічна природа особистості передбачає усвідомлення її становлення як комунікативної життєдіяльності, у ході якої відбуваються зовнішні і внутрішні зміни, здійснюється формування комунікабельності, розвивається комунікативний потенціал.
Спілкуючись, людина реалізовує цілі та завдання, які вона ставить перед собою. Водночас участь у спілкуванні — це використання механізмів і засобів входження індивіда до
системи соціальних відносин. Зрештою, у спілкуванні проявляються індивідуально-психологічні властивості особистості, які забезпечують їй можливість соціалізації. При цьому йдеться про оптимальну участь особистості у спілкуванні. Названу систему властивостей і можливостей людини можна означити як її комунікативний потенціал, який проявляється у взаємодії з іншими людьми, при входженні індивіда в соціум, засвоєнні соціального досвіду, відображенні та регуляції соціального процесу.
Що ж визначає оптимальне входження особистості до суспільства, ефективне соціально-психологічне сприймання та відображення нею соціальних відносин? Довідкова література тлумачить поняття «оптимальний» (від лат. optimus — найкращий) як найкращий з можливих варіантів чогось, що найбільше відповідає даним завданням, умовам, а дефініцію «потенціал» (від лат. potentia — сила) як наявні сили, які можуть бути пущені в хід і використані: як можливості подальшого зростання, розвитку й саморозвитку в ролі певної цілісності, системи; як вимірювач ступеня сили того чи іншого явища, впливу на процеси, предмети, шо його оточують. Поняття «потенціал» можна застосовувати до характеристики конкретного суспільства та його окремих сторін, до груп людей та кожного індивіда. Варто вести мову про економічний, науковий, воєнний, комунікативний та інший потенціал. Щодо останнього, комунікативного, то питання про оптимальну участь особистості у спілкуванні з іншими людьми, оптимальне засвоєння й відображення нею соціального процесу нерідко ставиться та вирішується занадто просто — у вигляді аналізу товариськості чи нетовариськості, комунікабельності чи некомунікабельності, психологічної сумісності або несумісності людей в їхній спільній діяльності.
Проблема комунікативного потенціалу особистості та його реалізації полягає у співвідношенні ідеально можливого й справді наявного. Таким чином, визначення можливих варіантів і напрямів удосконалення процесу спілкування і його корекції в різних галузях діяльності пов'язане з визначенням загальної психологічної структури комунікації та основних компонентів комунікативного потенціалу індивіда. Мовиться про психологічну й соціальну основи комунікативного потенціалу. Стосовно першої, то вона зумовлює намагання кожної людини максимально реалізувати свої психофізіологічні, характерологічні властивості, індивідуальні особливості в процесі спілкування. Водночас психологічна основа потенціалу сама по собі — поза загальною палітрою причинно-наслідкових зв'язків, поза системою суспільних відносин, тобто поза соціальною основою — не може забезпечити ефективне комунікативне життя людини, оптимальну її участь у регуляції соціального процесу. Поняття «комунікативний потенціал особистості» використовують у кількох аспектах:
• комунікативний потенціал особистості є не статичною, а динамічною системою; такою, що розвивається (або навпаки), системою властивостей і здібностей: вона набувається в реальних умовах спільної діяльності з іншими людьми й у реальному спілкуванні з ними; це система форм, засобів, шляхів інтеграції власної діяльності з діяльністю інших, власної особистості з особистостями інших; вона закріплюється у вигляді особистісних якостей і особливостей і є своєрідною індивідуальною «історією участі особистості» у спільній діяльності;
• комунікативні властивості характеризують особистість через її можливості як конкретного й реального учасника спільної з іншими людьми діяльності й визначають ефективність такої участі, а відповідно, глибину й повноту входження в спільну діяльність і співпрацю, повноцінність входження в групу, у людську спільноту;
• в особливих видах діяльності й у специфічних ситуаціях спілкування, що ставлять до особистості підвищені вимоги, ці властивості виступають як внутрішні резерви особистості, що забезпечують ефективність її діяльності за цих умов; саме за таких обставин виявляються особливо значущими ситуації й умови психологічної діяльності, пов'язані з публічністю роботи індивіда, багатоплановістю, взагалі з її комунікативною сутністю, а також спілкування в емоційно напружених обставинах типу конфліктів тощо.
Отже, найсуттєвішими, принципово важливими характеристиками комунікативного потенціалу особистості є його динамічність (здатність змінюватися), адекватність цілям і завданням процесу спілкування, його необхідність у реалізації за будь-яких проявів: від самосвідомості до практичних дій через поведінку. За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу індивіда в останнього спостерігається зниження потенційних можливостей, руйнування статусно-рольової актуалізації особистості в соціальній групі, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, деперсоналізація та ізоляція особистості за формальної наявності потенціалу й видимості благополуччя впродовж певного часу. Говорячи про потенційні комунікативні можливості особистості, маємо на увазі бажання індивіда самовиразитися серед собі подібних, самоутвердитися, оптимізувати процес соціально-психологічного відображення, виходячи із своїх індивідуальних, психофізіологічних, соціально-психологічних властивостей. Ідеться, таким чином, про змістовий аспект комунікативного потенціалу особистості.
Які ж особистісні властивості формують базову структуру комунікативного потенціалу? Відповідь на це запитання можуть дати дослідження різноманітних зв'язків між комунікацією, особливостями участі у спілкуванні, налагодження контактів, сприймання, взаємовпливу, відображення соціального процесу й можливостями самої особистості.
Попри наявність різних підходів учених до розуміння мотиваційно-потребової сфери індивіда, більшість психологів, описуючи класифікації потреб особистості, додає до них і потребу у спілкуванні, яка трактується і як самостійна специфічна установка особистості на спілкування із собі подібними, і як міжособистісне тяжіння, і як вроджений інстинкт спілкування, вроджене прагнення до афіліації тощо. Отже, вивчення мотиваційно-потребової сфери особистості безпосередньо пов'язане з аналізом поняття «комунікабельність» як вираження потреби у спілкуванні, в налагодженні соціальних стосунків, як вибіркове ставлення до людей, вибіркове використання форм і засобів комунікації. У зв'язку з цим доречно нагадати окремі з відомих психологічних теорій мотивації, де так чи інакше представлена потреба у спілкуванні.
Так, Е. Мейо підкреслює значення нематеріальних стимулів і мотивів, особливо виокремлює ті з них, які передбачають прийняття індивіда групою, заохочення його дій іншими людьми. А. Маслоу запропонував свою ієрархію людських потреб, згідно з якою в людини від народження послідовно з'являються й супроводжують її такі види потреб: фізіологічні потреби; потреба в безпеці; потреби в любові й прив'язаності (людина відчуває самотність, «голод» до ніжних стосунків і починає задовольняти ці потреби); потреби в повазі, визнанні та оцінці (самоповага пов'язана з потребою індивіда в досягненнях, компетентності, незалежності, розвитку власних здібностей; повага інших людей передбачає усвідомлення своєї необхідності, престиж, статус); потреба в самоактуалізації (потреба реалізації власного1 потенціалу, своїх здібностей). Аналіз перелічених теорій потреб показує, що тут скоріше можна вести мову про потребу в контакті, у співучасті, прилученні до іншої людини та її діяльності. Тобто йдеться про систему мотивів чи потреб, які спрямовують участь особистості у спілкуванні.
Названі вище теорії потреб в подальшому були доповнені іншими мотиваційними концепціями, серед яких варто згадати ті з них, для яких властивим є визнання провідної ролі свідомості й знань у детермінації поведінки людини у взаємодії з іншими людьми, у спілкуванні з ними. Так, Л. Фестінгер одним з перших звернув увагу на те, що спонукування до дії може виникати в людини не лише під впливом емоцій, але й знань. Вивчаючи цей феномен, він розробив теорію когнітивного дисонансу (від лат. cognitio — знання, пізнання; від лат. dissono — різноголосий), основною ідеєю якої є твердження про те, що система знань людини про світ і себе прагне до погодженості. Коли виникає дисбаланс, людина намагається зняти чи применшити його, що може стати сильним мотивом поведінки індивіда.
Отже, когнітивний дисонанс — це негативний спонукальний стан, що виникає в ситуації, коли суб'єкт одночасно наділений двома психологічно суперечливими «знаннями» про один об'єкт; він суб'єктивно відчувається як дискомфорт, якого потрібно позбутися. На думку вченого, зменшити дисонанс можна за допомогою одного з трьох способів: змінити один з елементів системи знань таким чином, щоб він не суперечив іншому; додати нові елементи до суперечливої структури знань, зробивши її при цьому менш суперечливою і більш узгодженою; послабити значущість для індивіда неузгоджених між собою знань. За результатами досліджень Л. Фестінгера, найбільш виражений мотиваційний вплив на людину когнітивний дисонанс здійснює в таких життєвих ситуаціях: у прийнятті життєво важливих рішень, подоланні конфліктів, що при цьому виникають; у вимушеному здійсненні неприємних вчинків; у виборі інформації; у погодженні думки індивіда з позицією членів значущої для нього групи; в отриманні раптових результатів. Ученим було встановлено, що після ухвалення рішення дисонанс зазвичай зменшується, послаблюється, причиною чого є надання більшої ваги тому рішенню, яке ухвалене, а не тому, що відхилене. Водночас був зроблений інший висновок, згідно з яким після ухвалення рішення індивід мимоволі починає шукати додаткові аргументи на користь обраного варіанта й цим штучно підвищує для себе його значущість. Проте трапляється й навпаки: після здійснення вибору людина підвищує цінність не того варіанта рішення, який вона обрала, а того, який був відхиленим, що не зменшує дисонансу, а збільшує його.
Міра участі кожної конкретної особистості в комунікативному процесі може зумовлюватися стилями спілкування. Наприклад, авторитарний стиль спілкування передбачає «поглинання» спільної діяльності дією одного з учасників комунікативного процесу, ліберальний стиль характеризується різними проявами послабленої участі у спілкуванні (недостатньою участю або браком її), демократичний — має на меті діалогічні, рівноправні форми взаємодії. Загалом вивчення мотивів і потреб особистості розширює поняття «комунікативний потенціал особистості», з одного боку, як вираження потреби в контактах з іншими людьми, а з іншого — як вибіркове ставлення до людей і вибіркове використання форм спілкування у взаємодії з різними людьми.
Проблема участі людини у взаємодії і спілкуванні вивчається також через прояв її комунікативних здібностей. Отже, комунікативний потенціал особистості можна розглядати як систему її комунікативних здібностей, вивчення яких здійснюється в наш час у досить широкому діапазоні. Традиційно в загальній і диференціальній психології переважна увага приділяється предметно-пізнавальному характерові здібностей (здібності до різних видів діяльності). Проте здібності комунікативного характеру мають не менше значення для психологічного розвитку індивіда, його соціалізації, набуття ним необхідних форм суспільної поведінки. Аналізуючи здібності до спілкування, варто звернути увагу на те, що без уміння адаптуватися до контактів міжособистісного характеру й до людей, які беруть у них участь, правильно сприймати й оцінювати їх самих та їхні вчинки, взаємодіяти з ними й налагоджувати приязні стосунки в різних соціальних ситуаціях, нормальне життя і психічний розвиток особистості були б просто неможливі. Серед комунікативних здібностей виокремлюють дві основні групи: перша з них пов'язана з умінням використовувати особистісні комунікативні властивості людини у спілкуванні, а друга — з володінням технікою спілкування й контакту. Ці дві групи здібностей об'єднують цілий комплекс якостей особистості (і своєрідних вмінь), що забезпечують успішний комунікативний процес. Наприклад, здібності керувати своєю поведінкою у спілкуванні, комплекс пер-цептивних здібностей, пов'язаних з розумінням, з урахуванням у спілкуванні особливостей іншої людини, з уміннями моделювати особистість іншого; здібності встановлювати, підтримувати контакт, змінюючи його глибину, входити і виходити з нього, передавати й перехоплювати ініціативу у спілкуванні; здібності оптимально будувати свою мову у психологічному відношенні. Особлива увага при цьому акцентується на групі здібностей, які характеризують «технологічну» підготовленість людини до спілкування: психологічно правильно вступати у процес взаємодії; підтримувати спілкування, постійно стимулювати як власну активність, так і активність співрозмовника; прогнозувати можливі шляхи розвитку ситуації, в рамках якої розгортається комунікація; уміння долати психологічні бар'єри; адекватно ситуації обирати жести, міміку, манеру поведінки тощо.
Не менш важливими є особливості індивіда, пов'язані з пізнанням людини людиною в комунікативних процесах і спільній діяльності. Ця проблематика є на сьогодні чи не самостійною галуззю у психологічних дослідженнях саме тому, що названі процеси є вагомим аспектом спілкування. Так, О. Бодальов, підкреслюючи значущість означеної проблеми, вказує на те, що формування образів людей і формування понять про їхні особистісні якості підкоряється тим самим законам, за якими розгортається формування в людини образу предмета чи узагальненого знання про нього. Водночас учений наголошує на специфічності пізнання людини людиною, адже воно пов'язане з конкретною людиною, з її характером, здібностями, із встановленням і збереженням комунікацій тощо. При цьому форми психічного відображення виконують найважливішу функцію в об'єднанні людей — вони є регулятором спілкування, а образи інших людей і узагальнені знання про них постійно залежать від цілей і характеру комунікацій з іншими людьми. На ці комунікації передусім впливає та діяльність, котра об'єднує людей, її зміст, хід і результати. До перцептивно-рефлексивних здібностей належать соціально-психологічна спостережливість, оцінювання індивідом власної групи й міжособистісних стосунків, суб'єктивне уявлення про власну роль і роль інших у неформальній структурі групи, індивідуальне уявлення про цілі, цінності, установки, настрої, інтереси, що переважають у групі, тошо. Отже, численні психологічні дослідження перцептивно-рефлексивних властивостей і можливостей особистості дають змогу вважати їх своєрідними комунікативними властивостями, які формуються в ході взаємодії і спілкування та впливають на успішність участі індивідів у комунікативному процесі.
До внутрішньоособистісних характеристик індивіда, що описують його комунікативний потенціал, належать також комунікативні знання й навички, своєрідність прояву яких у конкретній поведінковій реакції залежить від конкретного індивіда, його типологічних властивостей. Таким чином, суттєвий аспект комунікативної структури особистості відображають ті її якості, в яких виражена комунікабельність індивіда, його комунікативна програма поведінки, готовність до взаємодії, емоційно-емпатійні можливості, його соціальне місце (статус, позиція, роль) у групі. В цілому процес спілкування — це своєрідна цілісна система органічної соціально-психологічної взаємодії учасників комунікативного процесу, сутністю якої є обмін інформацією, здійснення впливу, організація взаємовідносин, загалом соціально-психологічне відображення соціальної реальності.
Із усього сказаного випливає, що стосовно особистості можна говорити як про потенціал у цілому, маючи на увазі природні задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність індивіда, його психофізіологічні особливості, інтелектуальні можливості, соціальний статус, так і про культурний, моральний, комунікативний потенціал.
Щодо останнього, то він означає притаманні особистості комунікативні можливості, внутрішні комунікативні резерви індивіда, які реалізуються — як свідомо, так і стихійно — і в системі формують комунікативний досвід особистості, її комунікативне ядро й комунікативний світ.
Отже, комунікативний потенціал особистості варто трактувати як наявність у неї специфічних якостей, здібностей, комунікативних знань, вмінь, навичок і мотивів. Перелічені властивості розвиваються у спілкуванні та закріплюються у структурі особистості як своєрідна життєва позиція, котра впливає на життєву перспективу людини й виконує функцію подальшого вдосконалення реальної комунікативної поведінки. За таких обставин суспільна детермінація не лише не відхиляє, а й передбачає самостійне, активне, творче начало індивіда у здійсненні ним поведінкових реакцій, у переведенні потенційних комунікативних властивостей в актуальні й закріплення останніх у повсякденній практиці взаємодії та соціально-психологічного відображення.
Те, як індивід бере участь у кожному комунікативному акті, залежить від його індивідуальних властивостей, змісту спільної діяльності, інтенсивності контактів, ініціативності у спілкуванні, емоційної задоволеності контактами, змістом спілкування, місця особистості у групі, накреслених цілей, наявності умов, які забезпечують виконання даних цілей, рівня усвідомлення індивідом власних комунікативних можливостей, міри адекватності самооцінки комунікативної поведінки в комунікативному процесі, індивідуальних особливостей інших учасників взаємодії, соціокультурного та етнопсихологічного контексту, соціально-економічної й політичної ситуації тощо. Натомість за будь-яких умов, що впливають на своєрідність прояву комунікативних властивостей індивідів у взаємодії, завжди можна побачити те неповторне, індивідуальне, стійке, що характеризує комунікативні можливості людини й визначає її як особистість, здатну здійснювати ефективне спілкування. Це неповторне, стійке і є основою, стрижнем комунікативного потенціалу особистості, виступає її внутрішнім резервом, що забезпечує адекватну самооцінку, формує авторитет індивіда в групі. Отже, можна виокремити такі складові й характеристики комунікативного потенціалу особистості: комунікативні можливості, наявні комунікативні сили індивіда, які особистість може використати в конкретній формі спілкування; психологічні властивості й можливості особистості, які набуваються за реальних умов спілкування і взаємодії з іншими людьми; комунікативні можливості подальшого розвитку особистості. При цьому комунікативні властивості особистості є її потенційними можливостями, які визначають ефективність спілкування, вимірюють ступінь сили участі в соціально-психологічному відображенні соціальної реальності, глибину й повноту входження у процес взаємодії, повноцінність контакту.
Динамічний характер комунікативного потенціалу сприяє розвиткові або гальмуванню комунікативних властивостей і здібностей індивіда і ставить до особистості підвищені вимоги за прояв внутрішніх комунікативних резервів, за переведення їх з потенційних в актуальні. Йдеться фактично про найефективнішу реалізацію закладених у людині потенційних комунікативних можливостей, про проблему переходу названих феноменів (потенційне-актуальне), визначення теоретичних і практичних меж розвитку комунікативних здібностей особистості. Тут потрібно враховувати як генетичну межу розвитку комунікативних здібностей (обмеження розвитку, що закладено ще в генетичному коді людини), так і культурну межу, яка полягає в неможливості створити всі умови для розвитку комунікативних здібностей у рамках конкретного соціокультурного контексту. Водночас необхідно зважати також на той факт, що багато хто з людей не знає свого комунікативного потенціалу і його значення в професійному розвиткові й самовдосконаленні. Можна назвати кілька причин такого стану:
• слабкість мотивів психічного саморозвитку, недостатнє розуміння людиною причинного зв'язку між рівнем життєдіяльності й рівнем психічного розвитку — невикористання шансів, заперечення їх призводить до зменшення можливостей прояву комунікативних властивостей особистості;
• проблема сенситивних періодів розвитку особистості — в різні періоди онтогенезу комунікативний потенціал може поступово зменшуватися (можливості, які вчасно не реалізувалися, втрачаються);
• вплив зовнішніх чинників, ролі соціального середовища, культурних цінностей соціальної групи, які в наш час зазнають безпрецедентних змін, що торкаються політики, економіки, технології, освіти, культури, соціальних відносин і мають безпосередній вплив на становлення й розвиток комунікативної сфери особистості та інших учасників спілкування (зміни несуть у собі як мобілізаційний ефект, який змушує людину переорієнтовуватися у взаємодії та спілкуванні з іншими, набуваючи при цьому нових комунікативних знань і вмінь, так і дестабілізаційне начало, напруженість у стосунках, зниження ефективності спілкування);
• схильність значної частини людей до «соціального затишку», до збереження старого стилю поведінки, взаємодії і спілкування (реалізація погреби у спілкуванні за нових умов вимагає відкритості новим вимогам, ідеям, змінам);
• негативні дії групи, де відбувається соціалізація особистості і прояв реальної комунікативної поведінки;
• вплив минулого досвіду, звичок, деформацій, пов'язаних із асоціальними, десоціальними й ресоціальними проявами особистості.
В цілому узагальнення теоретичного і практичного аналізу структурних складових комунікативного потенціалу особистості, характеристика процесу розвитку індивіда як зростання його комунікативних можливостей у межах переходу потенційного в актуальне, дають підставу стверджувати, що цей процес є становленням стійких комунікативних зв'язків людини, які сприяють налагодженню інформаційного обміну, взаємовпливу, сприйманню й відображенню соціальних відносин. Успішність прояву комунікативного потенціалу особистості визначається: усвідомленістю значення комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь у комунікативному житті людини; знанням власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей інших учасників спілкування; систематичним поповненням знань з теорії і практики спілкування (йдеться про комунікативну підготовку індивіда, розроблення технологічного й методичного інструментарію спілкування тощо).
Характеризуючи процес становлення комунікативного потенціалу особистості як вивільнення від застарілих, «відпрацьованих» утворень, як своєрідний рух індивіда в соціально-психологічному просторі й часі, як вибір позиції особистості у групі, яка змінюється в мінливому світі, можна констатувати, що цей процес є неперервним, а способи його реалізації набирають різноманітних ({юрм. Він може мати прогресивний і регресивний характер, бути інтенсивним чи екстенсивним, індивідуалізованим чи деіндивідуалізованим, може проходити гармонійно або дизгармонійно; він є психологічно і соціально детермінованим; полягає в накопиченні нових потенційних комунікативних можливостей, розширенні й поглибленні зв'язків особистості із соціумом, людьми, має ознаки системи й піддається моделюванню. Розвиток комунікативного потенціалу особистості можна трактувати як процес становлення системи стійких комунікативних зв'язків, які опосередковуються змістом, цінностями, смислом спільної діяльності, особливостями соціально-психологічного відображення соціальної реальності для кожного з учасників спілкування.
Л. Сохань, наголошуючи на важливості соціально-психологічного вивчення особистості, зазначає, що в межах одного й того ж соціального типу вирізняється кілька соціально-психологічних типів. А. Сухов до соціально-психологічної структури вводить ментальність, ціннісно-смислову сферу, мотиваційну сферу, когнітивні характеристики, «Я-характеристики», локус контролю, соціально-психологічну компетентність особистості, статус но-рольові характеристики, емоційно-психічні стани, соціальні почуття особистості.
Підсумовуючи аналіз наукових досліджень, можна стверджувати, що базу соціально-психологічної структури особистості складає сукупність внутрішніх особливостей, властивостей і станів особистості. В основу соціально-психологічного розуміння особистості покладено її комунікативний потенціал, тобто те комунікативне ядро, той комунікативний світ особистості, який спричинює соціально-психологічне відображення реального соціуму, обмін інформацією, уміннями, цінностями, нормами. При цьому перехід зв'язків між соціальними відносинами індивіда та його внутрішніми спонуками опосередковується активністю особистості.
Серед внутрішніх властивостей і поведінкових проявів особистості виокремлюємо її «Я-характеристики», ментальність, ціннісно-смислову, потребово-мотиваційну й когнітивну сфери, емоційно-психічні стани, локус контролю, соціально-психологічний досвід, соціальні установки, статусно-рольові характеристики, соціально-психологічну компетентність, соціальну позицію «Я-характеристики» передусім охоплюють «Я-концепцію», «Я-образ», самооцінку. Йдеться, таким чином, про відносно стійку, більш чи менш усвідомлену систему уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. «Я-концепція» — цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх суперечностей, образ власного «Я», формування якого відбувається поступово, через цілу низку етапів аж до самосвідомості. Щодо ментальності, то дане поняття зазвичай трактують як наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе.
Як правило, ознаки ментальності збігаються з тими характеристиками, що входять до поняття «національний характер», під яким здебільшого розуміють інтегративну суму рис характеру представників нації (національна самосвідомість, ідея-цінність, тверда воля тошо); своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації. Ментальність — це спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин. Вона відображає внутрішній стан людини, її світобачення. Саме тому її часто визначають як «душу народу».
Ціннісно-смислова сфера представлена ціннісними орієнтаціями, які формуються в процесі засвоєння соціального досвіду, проявляються в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах і слугують важливим чинником соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивіда. У спілкуванні та взаємодії ціннісні орієнтації тісно пов'язані з пізнавальними й вольовими особливостями комунікативного процесу, де утворюють змістовий аспект спрямованості особистості й виражають її готовність, внутрішню основу ставлення до дійсності. При цьому під соціальними установками розуміється суб'єктивна орієнтація індивідів як членів групи на ті чи інші цінності. Названі орієнтації диктують людині певні, соціально прийнятні способи поведінки. В соціальній психології установка використовується під час вивчення ставлення особистості як члена групи (організації, установи тощо) до тих чи інших об'єктів, механізмів саморегуляції; стійкості й погодженості соціальної поведінки індивіда в прийнятті того чи іншого рішення, у прогнозуванні можливих форм власної поведінки та дій членів групи за певних обставин тощо.
Пізнання й перетворення людиною соціуму, що її оточує, характеризує когнітивну сферу особистості, яка несе велике навантаження в плані побудови картини світу. До пізнавальних процесів належать відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уява та увага.
Стосовно емоційно-психічних станів, то вони представлені уподобаннями та емоціями, волею й почуттями. Емоція є психічним способом ставлення людини до навколишнього світу, до інших людей, до самої себе, до процесів взаємодії. Вона відображає у формі безпосереднього переживання життєвий зміст явиш й ситуацій спілкування. Це — суб'єктивна форма вираження потреб особистості. Емоції передують діяльності з задоволення потреб, спонукуючи і спрямовуючи стосунки. Успіх і невдача, досягнення мети в соціальних контактах і крах ідеалів — усе це сприймається людиною насамперед емоційно. Варіанти життєвих ситуацій породжують і різноманіття людських емоцій: позитивних і негативних, глибоких і поверхових тощо. Соціальні контакти породжують соціальні почуття та емоції. Завдяки емоціям люди краще розуміють одне одного, глибше та об'єктивніше оцінюють стан співрозмовника й ситуацію, колективну діяльність і спілкування. Основні емоційно-психічні стани, які відчуває людина в процесі взаємодії, поділяються на власне емоції, почуття й афекти. Розвиток та вдосконалення вищих емоцій і почуттів передбачає особистісний розвиток людини.
На відміну від емоцій і почуттів вольові акти особистості пов'язані з докладанням зусиль, прийняттям рішень та їх реалізацією. Тобто воля виражається в дії. При цьому вольова дія передбачає наявність продуманого плану втілення вчинку. Особливою ознакою вольової дії є посилена увага до взаємодії й відсутність безпосереднього задоволення, яке має місце у процесі й результаті її реалізації. Іноді людина спрямовує вольові зусилля на те, щоб не перемогти обставини соціальної взаємодії, а подолати самого себе в процесі цих контактів. В особистості воля проявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, витримка, що становлять первинні вольові якості, котрі визначають реальну поведінку людини за конкретної життєвої ситуації. Про вольову особистість кажуть, що вона рішуча, смілива, упевнена в собі, вірить у справу. Перелічені якості розвиваються дещо пізніше, аніж представлена вище група властивостей. Особливу увагу слід звернути на таку вольову якість, як віра, без якої у взаємодії та спілкуванні не обійтися, так само як не обійтися без впевненості в собі й довіри. Віра характеризує особливий стан психіки людини, що полягає в повному й беззастережному сприйнятті якихось повідомлень, текстів, явищ, подій чи власних уявлень і висновків, котрі надалі можуть стати основою людського «Я», визначати деякі з учинків, суджень, норм поведінки і стосунків. Третю групу якостей, що характеризують волю людини, становлять відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість, діловитість, ініціативність. Серед основних психологічних функцій волі вчені виокремлюють такі: вибір мотивів і цілей; регуляція спонукування до дій за недостатньої чи надлишкової їх мотивації; організація психічних процесів у систему, адекватну певній людській діяльності; мобілізація психічних і фізичних можливостей у ситуації подолання перешкод на шляху до поставлених цілей. Вольова регуляція поведінки та її розвиток в індивіда здійснюються в кількох напрямах: перетворення несвавільних психічних процесів у свавільні; набуття людиною контролю над своєю поведінкою; вироблення вольових якостей особистості; свідома постановка людиною перед собою дедалі важчих завдань, які потребують докладання значних вольових зусиль.
Потребово-мотиваційна сфера особистості являє собою складне інтегральне психологічне утворення. Активно взаємодіючи з іншими, людина прагне досягти взаєморозуміння, з'ясувати як свої власні причини поведінки, так і партнерів у спілкуванні. У всіх цих процесах наявний мотив, тобто те, що належить самому суб'єктові поведінки. Мотив є його стійкою особистісною властивістю, яка вбирає в себе потреби, наміри щось зробити, а також спонуку до цього.
Важливими за своїм мотиваційним значенням є потреби, які виступають джерелом активності людини. Завдяки їм здійснюється регулювання поведінки особистості в соціумі, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі людини. Задоволення потреб людиною є процесом присвоєння нею певної форми діяльності, зумовленої суспільним розвитком і соціальними відносинами. Серед основних потреб особистості виокремлюють такі: біологічні (потреби в їжі, повітрі тощо); матеріальні (потреби в одязі, житлі і т. д.); соціальні (потреби в предметно-суспільній діяльності, в усвідомленні особистістю свого місця в суспільстві); духовні (потреба в пізнавальній, моральній та іншій інформації). В цілому мотивація є сукупністю причин психологічного характеру, які пояснюють поведінку і вчинки людини, їх початок, спрямованість і активність.
Локус контролю є тією властивістю особистості, яка формується у процесі соціалізації. Це схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю) та власним здібностям і зусиллям (інтернальний локус контролю).
Численні експерименти довели, що схильність до скстернальності проявляється в невпевненості, бажанні відкласти реалізацію наміченого на невизначений термін і, водночас, у здатності ризикувати. Інтернали, навпаки, більш толерантні, послідовні, впевнені в собі, наполегливі в досягненні запланованого.
Наявність соціально-психологічного досвіду передбачає нагромадження комунікативних знань на основі й у процесі безпосередньої практичної взаємодії людей у соціальних групах. Людина в цьому процесі — не пасивний споглядач соціально-психологічної реальності, а активний суб'єкт соціально-психологічного відображення. Соціально-психологічний досвід ґрунтується на предметно-чуттєвій діяльності, комунікативній практиці, реальному перетворенні соціально-психологічних явиш. Соціально-психологічний досвід — це єдність комунікативних знань, умінь і навичок. Він одночасно виступає і як процес практичного впливу індивіда на соціально-психологічні явища, і як результат цього впливу у вигляді комунікативних знань та вмінь.
Соціальні установки відображають соціальну ідентичність і адекватність зв'язків і контактів між різними соціальними типами людей, представниками різних соціальних груп; це соціальні орієнтації на контакти з приводу діяльності соціальних суб'єктів та їхнього неоднакового становища в суспільстві, неоднакової ролі в суспільному житті. Всередині соціальних відносин формуються конкретні, персоніфіковані міжособистісні стосунки.
Соціально-психологічна компетентність особистості передбачає досконалі знання в царині спілкування (ділового, неформального тощо), здатність індивіда ефективно взаємодіяти з людьми, які його оточують. Можна вести мову про соціально-психологічну компетентність у системі управління, освіти, науки, підприємницької діяльності й т. п. Таке розуміння названої компетентності пов'язується з кваліфікацією спеціаліста, його професіоналізацією. До складу соціально-психологічної компетентності входять знання в галузі взаємодії, поведінки, обміну інформацією, сприймання людьми одне одного. Сюди також належать здатність людини орієнтуватися в соціальних відносинах, контактах, ситуаціях, правильно визначати внутрішні особливості і стани інших людей, обирати адекватні способи взаємодії з ними, певну програму й лінію поведінки.
Соціально-психологічну компетентність поділяють зазвичай на два види: життєву і професіональну. Життєва соціально-психологічна компетентність є результатом соціалізації: життя потребує вміння розбиратися в питаннях спілкування. Соціалізація охоплює побутові картини світу, стереотипи, художні образи, багаторічні спостереження, народний досвід, знання в тій чи іншій галузі. На життєву соціально-психологічну компетентність можуть впливати забобони, особливі психологічні здібності, на яких спекулюють усілякі шарлатани. Сучасна життєва соціально-психологічна компетентність пов'язана з необхідністю пристосовуватися до ринкових відносин, що призводить до модифікації ціннісних орієнтацій (ставка на внутрішній локус контролю, індивідуалістичний спосіб життя, власні можливості). Щодо професіональної соціально-психологічної компетентності, то вона складається з наукових картин світу і знань у царині спілкування. Дослідники також звертають увагу на кастову і професіонально-злочинну соціально-психологічну компетентність, де перша є сукупністю знань специфічної системи етикетного спілкування в замкнених спільнотах (політична еліта, аристократичні кола тощо), а друга — передбачає комунікативні знання, які використовуються злочинцями для здійснення протиправних дій. Загалом соціально-психологічна компетентність особистості може визначатися такими чинниками: індивідуальними особливостями людини, її психічними станами, комунікативним потенціалом, особливостями соціалізації, впливом соціокультурних та етнопсихологічних відмінностей учасників взаємодії, рівнем комунікативної підготовленості, спеціальним комунікативним вишколом.
Статусно-рольові характеристики особистості визначають її поведінку, індивідуальність, проявляються у вчинках, в активності людини. Водночас вони свідчать про залежність особистості від конкретних соціальних структур, суспільної ситуації.
Соціальна позиція зумовлена певним типом установок і орієнтацій, метою спільної діяльності. Вона формується під впливом безпосередніх умов життєдіяльності особистості та уособлює реальну поведінку індивіда, реалізацію стосунків у конкретній життєвій ситуації.
Загалом, аналізуючи й синтезуючи компоненти соціально-психологічної структури особистості, варто враховувати рівні узагальненнями кретизації, на яких вибудовується ця структура. Перший рівень передбачає розгляд компонентів як системних, базових соціально-психологічних характеристик особистості. На другому рівні здійснюється аналіз і синтез цих компонентів. Третій рівень конкретизації утворюють соціально-психологічні прояви особистості, взаємозв'язки компонентів {табл. 2). Можна передбачити й наступні рівні конкретизації, на яких відбувається аналіз і класифікація конкретних соціально-психологічних проявів особистості на етапі ЇЇ соціалізації, у сфері спілкування й міжособистісних стосунків, у царині групових процесів та в певних видах діяльності.
Звернення до такого способу розгляду передбачає вивчення процесу реального життя індивіда, який складається по суті з безперервного перетину з процесами життєдіяльності інших людей. Водночас аналіз впливів, які здійснюють на особистість її контакти з іншими людьми, приводить до розуміння того факту, що спілкування є не стільки важливою складовою в житті індивіда, скільки воно тотожне самому людському життю й передбачає взаємодію, сприймання людьми один одного, обмін інформацією тощо. Таке тлумачення спілкування в житті людини свідчить про його принципову єдність із особистістю, невичленування із цілісного буття індивіда.
О. Бодальов, розглядаючи спілкування як обов'язковий формувальний чинник у розвитку особистості, звертає увагу на те, що взаємодія людей один з одним, окрім гри, навчання, виробничої або побутової праці, також є діяльністю, оскільки, вступаючи у спілкування, люди, як правило, ставлять певну мету: стримати людину від неправильного вчинку, зробити іншого своїм однодумцем, реорганізувати власну діяльність тощо. В даному разі діяльність у формі спілкування — це активність індивіда, спрямована на досягнення усвідомлюваних цілей. Отже, без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини ні як особистості, ні як індивідуальності. Під впливом спілкування формуються певні характеристики станів і властивостей особистості: соціальні установки, життєві цілі, картини світу, емоційно-чуттєві компоненти, моральні норми тощо. При цьому є очевидним той факт, що коли моральні норми, за якими будується спілкування людей в основній для них трудовій діяльності, не збігатимуться з нормами, які лежать в основі їх спілкування в інших видах діяльності, то розвиток особистості буде утруднений або матиме більшою чи меншою мірою суперечливий характер.
В якій же соціально-психологічній парадигмі можлива побудова адекватного розвитку особистості? Проблему варто вивчати на різних рівнях. На рівні «спілкування — взаємовплив» мають місце три стратегії: об'єктна, суб'єктна, інтерсуб'єктна. Розвиток особистості за таких умов можна розглядати як результат психологічного впливу одного суб'єкта на інший, як спосіб взаємодії чи як наслідок діалогу. На рівні «спілкування — діяльність» ідеться про використання соціально-психологічного досвіду в практиці спілкування, реалізацію діяльнісної сутності спілкування, яка зводиться до розуміння особистості як учасника спілкування, як реальної, унікальної і неповторної індивідуальності, суб'єкта діяльності. Об'єктивна необхідність спілкування в житті людей породжується об'єктивною необхідністю їхньої спільної діяльності. Коли виникає ця об'єктивна необхідність спільної діяльності? Вона виникає тільки там і тільки тоді, де й коли індивідуальна потреба людини в будь-чому, може бути задоволена не інакше, як через спільну діяльність з іншою особою. Йдеться саме про спільну діяльність, а не про паралельну чи одночасну діяльності. Тільки ставши учасником цієї спільної діяльності і здійснивши сукупну діяльність, людина здобуває можливість задовольнити свою індивідуальну потребу через досягнутий спільний продукт. При цьому йдеться не лише про співробітництво у трудовій, але й у пізнавальній, духовній, інтелектуальній діяльності. Аналізуючи всі обставини та умови спільної діяльності людей, зауважуємо, що на початку жодна з їхніх діяльностей не задана як колективна. Такою її роблять самі люди. А до цього її особливість полягає в тому, що індивідуальні потреби людей можна задовольнити тільки завдяки об'єднаним зусиллям. Необхідна особлива активність для того, аби поєднати індивідуальні зусилля в спільну діяльність. Таке поєднання передбачає: усвідомлення спільності об'єкта й формування колективної потреби, що об'єднує в собі індивідуальні потреби і створює єдність мети; усвідомлення неможливості задовольнити індивідуальну потребу індивідуальними зусиллями і знаходження того чи іншого способу поєднання цих зусиль; усвідомлення кінцевого результату об'єднаних зусиль як продукту, що несе в собі можливість задовольнити кожну індивідуальну потребу; формування уявлення про себе як частину спільного, як учасника сумісної активності і знаходження того чи іншого способу прилучення до цієї колективної активності разом з іншими її учасниками тощо.
Відсутність здатності до спілкування, а отже, і брак власне спілкування як особливої активності, позбавляє можливості спільної діяльності, можливості з'єднання індивідуальних сил у суспільну силу. В такому розумінні спілкування є особливою формою активності, через яку здійснюється колективна діяльність.
На рівні «спілкування — обмін інформацією» становлення особистості відбувається в рамках прояву її комунікативних здібностей, якостей, умінь, у межах реалізації комунікативної програми поведінки. Тут також ідеться про розвиток певних соціальних дій особистості, ступінь її активності в пошуках потрібної інформації. Рівень «спілкування — сприймання людьми один одного» передбачає розвиток особистості як прояв її перцептивно-рефлексивних, емоційно-емпатійних можливостей. На цьому рівні виникає взаєморозуміння (непорозуміння) між учасниками спілкування. Відбувається розвиток пізнавальних процесів особистості на стадіях конкретно-чуттєвого і абстрактно-логічного відображення. Рівень «спілкування — міжособистісні стосунки» слугує певній меті: розвиткові статус но-рольових і статево-рольових характеристик індивіда, прояву соціально-психологічних стереотипів поведінки людини, складових певного соціально-психологічного типу. Можна передбачити й інші рівні: «спілкування — обмін нормами», «спілкування — обмін цінностями», «спілкування — соціальна поведінка» тощо.
Звичайно, виокремлення зазначених рівнів має дещо умовний характер, адже під час спілкування на різних рівнях може водночас відбуватися і обмін нормами, знаннями, певними цінностями, і взаємовплив, взаєморозуміння тощо. Таке виокремлення необхідне для більш повного й поглибленого опису, вивчення й аналізу досліджуваного феномену — розвитку особистості в координатах спілкування. Узагальнена соціально-психологічна модель розвитку особистості представлена на рис. 5.
В цілому, підводячи підсумок, можна назвати низку найважливіших чинників, які роблять'спілкування необхідною складовою в розвитку особистості:
• спілкуючись, люди передають одне одному знання про навколишню дійсність, вміння та навички, необхідні для здійснення певного виду діяльності;
• спілкування розширює загальний кругозір людини та сприяє розвиткові психічних утворень, необхідних їй для життєдіяльності;
• спілкування є обов'язковою умовою формування когнітивної, афективної та мотиваційної сфери індивіда;
• у ході спілкування відбувається обмін цінностями, нормами, інформацією, необхідними людині для ЇЇ повноцінного становлення в соціумі;
• спілкування є неодмінною передумовою розвитку в індивіда комплексу якостей і здібностей, які роблять його особистістю, здатною взаємодіяти, розуміти і впливати на собі подібних (розвиток перцептивно-рефлексивних властивостей та емоційно-емпатійних можливостей);
• спілкування впливає на реорганізацію соціальної орієнтації, соціальної установки, статусно-рольових характеристик особистості;
• у ході спілкування відбувається активізація внутрішніх особливостей і станів особистості й актуалізація складових її комунікативного потенціалу;
• спілкування сприяє набуттю нового соціально-психологічного досвіду, формуванню певного соціально-психологічного типу, соціально-психологічному акме особистості.