Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави.
Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,
а й сивої давнини.
Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу.
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.
Особливості державотворчого процесу в Європі
Процес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи.
У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджуватися феодальний лад. У період раннього Середньовіччя тут виникають ранньофеодальні держави: князівство Само (І половина VII ст.) на території сучасних Чехії та Словаччини, частково Польщі, Югославії, ФРН; Перше Болгарське царство (681).
Наприкінці раннього Середньовіччя в Західній Європі численні королівства об'єднувалися у більш-менш сталі феодальні держави, в межах яких продовжувався процес формування нових народностей. Після розпаду Каролінгської імперії англосаксонські королівства в Британії об'єднались в 829 р. в єдину державу Англію; в 843 р. із Східно-франкського королівства утворилася Німеччина, а з Захід-но-Франкського — Франція.
На півночі Європи в IX—XI ст. на шлях феодального розвитку стали скандинавські країни — Данія, Норвегія, Швеція. Тут процес феодалізації та утворення ранньофеодальних держав почався значно пізніше, ніж у багатьох інших країнах Західної Європи.
У Східній та Центральній Європі виникли слов'янські держави: Великоморавське князівство, Чеське та Давньо-польське королівства. Східну частину Балканського півострова займала в ті часи Візантійська імперія, а на решті території Балкан відбувався процес утворення південнослов'янських держав.

Теорії походження Київської Русі.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції.
Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський.
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві.
Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави
Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками.
За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі періоди:
становлення (IX—X ст.);
розквіту (X — перша третина XII ст.);
феодального роздрібнення (друга половина XII—перша половина XIII ст.);
занепаду (з середини XIII ст.).
На межі XII—XIII ст. естафету національного державотворення приймає Галицько-Волинська земля, яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Романовича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі та духовні традиції Київської Русі-України. Але й Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і
занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини.

Період становлення Київської Русі.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади. Обов'язковою умовою було успадкування влади князем.
Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дир. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дир «княжили в Києві й володіли полями й були ратними (воювали) з деревлянами й уличами».
На користь існування першої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчать грандіозні масштаби походу Русі на Константинополь у 860 р. Князівство Аскольда і Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.
Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. П. Толочко ставить під сумнів це твердження з давнього літопису. Він висловив припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві. Важко погодитись з тим, що невеликий загін варягів зміг захопити велике місто, яке мало своє власне військо. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Київської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку.
Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання — чудь і меря.
Політичний та соціальний устрій Київської держави
Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племенні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.
Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племінника Ігоря (912—944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців.
Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—962). Ольга посіла великокнязівський стіл після трагічної загибелі свого чоловіка — князя Ігоря. Самочинно подвоївши данину, що стягувалась київським урядом з населення Деревлянської землі, Ігор був вбитий повсталими в 944 р. Зібравши достатньо війська, Ольга виступила війною на землю деревлян. Внаслідок цього походу було ліквідовано місцеву правлячу династію, після чого впроваджено більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися. За часів Ольги зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд.
За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Ольги, відважного воїна і талановитого полководця, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму, де на той час вже існувало Тму-тараканське князівство. Святослав здійснив кілька походів на Дунай. Йому не вдалося реалізувати свої грандіозні плани на Балканах, оскільки Русі протистояли дві сили — Візантія і печеніги.
Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава — це період найбільшої експансії Київської держави, в результаті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увійшли до сфери її впливу.
Період розквіту Київської Русі (кінець X — перша половина XI ст.)
Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Величезні простори лісостепу, рясно покриті містами й селами, були беззахисні перед несподіваними набігами кочівників. Тому оборона від печенігів була не тільки державною, але й всенародною проблемою. Звичайно, що князь, який очолив цю боротьбу, став народним героєм. Ним був наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980 р. після декількох років міжусобиць з братами посів великокнязівський стіл у Києві.
Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі — Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені — Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі.
Розвиток ремесел та культури Київської Русі
Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.
Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу.
Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків, чітко простежуються в житловому і фортифікаційному будівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Невід'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фольклор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди.
Запровадження християнства сприяло поширенню писемності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак наприкінці X ст. про розвиток писемності почала турбуватися князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир Святославович велів представникам феодальної верхівки віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей.
У поширенні писемності та освіти велику роль відігравали бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим при Софійському соборі. Ярослав зібрав

багато писарів і наказав їм перекладати грецькі книги на слов'янське письмо. Пізніше в Києві виникають інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печер-ського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що писемність в давній Русі не була привілеєм духівництва та вищих феодальних верств. Знайдено чимало горщиків, прясел, ливарних форм, на яких є написи, зроблені ремісниками.
В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд. Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василівська церкви в Києві (XI ст.). Найвражаючішою з них є Софійський собор (1037), величні архітектурні форми якого втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські традиції.
У господарському розвитку Київської Русі набирало все більшої ваги ремісництво, найважливішими галузями якого були металургія та металообробка. Давньоруські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, зварюванням стальних лез, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство.
А складна техніка виготовлення різноманітних ювелірних виробів — діадем, барм, колтів, намиста, браслетів — свідчить про те, що майстерність давньоруських ремісників не поступалась європейським зразкам. Тогочасний Київ був найзначнішим центром виробництва перегородчастої емалі. Розвивалися також гончарство, теслярство, чимбарство. Поширеними вже тоді були глиняні плитки для підлоги, оздоблювання стін. Не дивиною була різьба по дереву. Користувалися давньоруські майстри токарними верстатами, про що свідчать знайдені круглі фігурки шашок та шахів.
За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Русь почала карбувати власні гроші — срібники та златники; з XI ст. в торговельних операціях вживаються гривні — срібні зливки вагою 160—197 грамів.
Хрещення Русі та його історичне значення
Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як Державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування.
Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие» тощо, Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.
Справа Володимира Великого була продовжена його нащадками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав.
Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору.
У 1038—1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій).
Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів.
Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі.
За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали — були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення.
Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.
Основні концепції походження українського народу
Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежуються три основні підходи:
1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу.
Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.
2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.
3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у
тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну
спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст.,
яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.
У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).
Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.

Причини роздрібненості Русі.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол.
Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив.
По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру.
Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася.
Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави.
У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія — сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Поступово переселенці просувались на північ, в лісисту частину суздальської землі. Юрій (за далекосяжні плани його прозвали Долгоруким) дав їм можливість будувати нові міста й села. Але, відчуваючи себе все ж пов'язаним з Києвом, він оволодів великокнязівським столом, який втримував з1154 по 1157 рік. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва.
Справа про наслідування Новгорода спричинила відкритий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із династії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Це було ніби поверненням до давньої традиції, коли київські князі розпоряджались і Новгородом. Суздальський наступник — Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суздальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію.
Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни проти південного сусіда не вів.
Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України
З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом.
На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі. Та все ж Київ зберігає за собою центральне місце в торгівлі, культурі, мистецтві.
Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.
Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120— 1123)таін.
Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст.
Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва.
Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього не сталося з Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

Боротьба з монголо-татарською навалою.

назад |  1  2 | вперед