вигляді листа, телеграми та інше) і у відповідних діях (наприклад, прийняття виконання, проведення розрахунків та інше). Важливим моментом при цьому є те, щоб із дії особи, яку представляють, однозначно випливало схвалення виконаної угоди. Схвалення угоди діє із зворотньою силою, тобто робить угоду дійсною з моменту її виконання.
Правові наслідки від вищезгаданих угод наступають для третіх осіб, з якими вони укладалися. Передбачається, що ці особи знали або повинні були знати про неправомочність представника, так як у них була можливість шляхом знайомства з довіреністю перевірити повноваження останнього. Тому, якщо третьою особою буде проявлена безпечність, або якщо така угода укладена нею свідомо, то вона вважається зв’язаною з виконаною угодою. При схвалені угоди особою, яку представляють, третя особа, про неправомочність представника, не може відмовитися від прийнятого на себе зобов’язання, посилаючись на цю обставину.
Діяльність без повноважень або з перевищенням повноважень може мати серйозні юридичні наслідки для особи, яка виступає у ролі представника. Адже, якщо особа, яку представляють, прямо не схвалила дану угоду, то вона вважається укладеною від імені і в інтересах представника.
Зрозуміло, що це лише загальне правило, воно застосовується у тих випадках, коли неправомочний представник може виступати стороною у такій укладеній ним угоді.
При укладанні вищезгаданих угод робітниками юридичних осіб, якщо вони не схвалюються особою, яку представляють, такі угоди вважаються неукладеними і не породжують тих юридичних наслідків на які вони були направлені. Що ж стосується представника, то якщо його дії носили протиправний і винний характер, він може бути притягнений третьою особою до відповідальності за заподіяну шкоду.
Залежно від того, ким визначається представник і на чому грунтується його повноваження, виділяють наступні види представництва:
1) представництво, яке грунтується на адміністративному акті – представництво при якому представник зобов’язується діяти від імені представляємого в силу адміністративного розпорядження останнього. Таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення робітника на посаду, яка пов’язана з здійсненням певних представницьких функцій, наприклад, представництвом у суді, укладанням угод та інше. Повноваження представника у цьому випадку визначаються виданим адміністративним актом або витікають із службової інструкції робітника, або з обстановки, в якій діє представник. До цього виду представництва відноститься і таке представництво, яке грунтується на членстві в кооперативних або громадських організаціях;
2) представництво, яке грунтується на законі – тобто відношення виникають в силу прямої вказівки закону. Так законними представника малолітніх дітей є батьки, повноваження яких грунтуються на факті материнства і батьківства. Таку ж роль відіграє усиновлення, встановлення опіки і ряд інших юридичних фактів (ст.ст. 14, 16 ЦК України, ст. 144 КпШС України). Важливою особливістю цього представництва є те, що особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника, бо ці повноваження визначаються законом;
3) представництво, яке грунтується на договорі (або, як його ще називають, добровільне) – на відміну від двох вищезгаданих видів представництва виникає по волі особи, яку представляють, і яка не тільки обирає особу представника, але й визначає його повноваження. Крім того, на здійснення юридичних дій від імені представляємого потрібна згода самого представника. Між представляємим і представником укладається договір доручення або ж видається довіреність;
4) можна виділити ще один вид представництва – це комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців у сфері підприємницької діяльності16.
Повноваження комерційного представника може бути підтверджене письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржевими брокерами, обов’язки яких полягають у виконанні доручення членів біржі на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону “Про товарну біржу”).
Можливо комерційне представництво як новий вид представництва буде закріплено у нормах нового Цивільного кодексу України, як це зроблено у законодавстві Росії.
Зокрема, стаття 184 ЦК Росії предбачає такий вид представництва, як комерційне представництво. Однією із особливостей правового режиму встановленого для цього вида представництва є те, що комерційний представник має право укладати крім звичайних також угоди, які ніхто, крім нього, укладати не може.
Мова йде про те, що ст. 184 ЦК Росії допускає укладання договору комерційним представником, який в той же час є представником обох сторін (продавця і покупця, підрядчика і орендатора та ін.).
Приймаючи до уваги особливий характер таких відносин ЦК Росії встановлює ряд обов’язкових умов при здійсненні таких відносин. Відсутність хоча б одної з них – достатня умова для визначення угоди, укладеної комерційним представником, недійсною.
До числа таких умов відносяться:
1) сторони виразили згоду на одночасне комерційне представництво. Виключення з цього правила можливі тільки у випадках, встановлених законом;
2) комерційний представник може мати визначені повноваження, які передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть бути у письмових договорах, які обидві сторони майбутньої угоди уклали з комерційним представником або ж у визнаній кожною стороною довіреності17.
Комерційний представник наділяється Цивільним кодексом відповідними правами і разом з тим на нього покладаються обов’язки, які витікають з характера його статусу. Так, для захисту інтересів обох сторін встановлено, що при відсутності у договорах умов оплати винагороди та відшкодування витрат представнику, останні повинні виплачуватися сторонами у рівних долях. Комерційний представник зобов’язаний зберігати в таємниці відомості про виконувані ним торгові угоди. Це зобов’язання зберігається і після того, як комерційний представник виконає доручення.
Як зазначалося вище, представництво може здійснюватися за довіреністю. Згідно зі ст. 64 ЦК України довіреність – це письмове уповноваження, яке видається однією особою (довіряючим) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Частіше довіреність видається для підтвердження повноважень добровільного представництва. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Однак, якщо це добровільне представництво має в основі договір (грунтується на договорі) між особою, яку представляють, і представником, то видача довіреності за своєю юридичною природою є одностороннью угодою, яка здійснюється за власним розсудом представляємого. Тобто, для видачі довіреності і набуття нею юридичної сили згода представника не обов’язкова.
Договір або інший юридичний факт, на основі якого видана довіреність, третіх осіб, як таких, не торкається. Будь-які угоди або інші юридичні дії, які здійснює представник в межах наданих йому повноважень, носять для представляємого обов’язковий характер. Так, представляємий не може відмовитися від виконання договору, який був укладений на основі довіреності, посилаючись на те, що представник порушує укладений між ними договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок, якщо вони не були чітко обумовлені у договорі і у довіреності. Тобто, у випадку розбіжності між договором і довіреністю, права і обов’язки представляємого, які витікають з угод, укладених представником з третіми особами, визначаються повноваженнями, які зафіксовані у довіреності, а не у договорі про представництво (наприклад у договорі доручення).
Довіреність, яка юридичній особі, може бути видана тільки на укладання угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.
Однією з основних вимог, які пред’являють до довіреності – це її форма. Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі (ст. 64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреності, які видаються громадянам, були посвідчені уповноваеними на це органами. Так, у відношенні угод, які потребують нотаріальної форми, довіреність повинна бути посвідчена нотаріусом (наприклад, довіреність на купівлю–продаж будинку). Нотаріального посвідчення потребує також довіреність на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій. Однак, тут законодавством предбачені винятки (ч. 1 ст. 65 ЦК України). Згідно з ч. 2 ст. 68 ЦК України довіреність, за якою повноваження передбачаються в порядку передоручення, також повинна бути нотаріально посвідчена.
Зустрічаються випадки, коли письмові довіреності, які оформлюються особливим чином, можуть замінити собою натаріальне посвідчення, тобто такі довіреності прирівнюються до нотаріально посвідчених довіреностей. Такі випадки законодавство пов’язує з особливим положенням, в якому опинилися представляємі особи (ч. 2 ст. 65 ЦК України). До цього переліку входять:
1) довіреності військослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв чи та інших військово-лікувальних закладів;
2) довіреності військослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників та службовців, членів їх сімей і членів сімей військослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів;
3) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі (ст. 40 Закону України “Про нотаріат”).
Відповідно до ст. 66 ЦК України довіреності, які видаються організаціями для здійснення будь-яких угод (в порядку передоручення) не потребують нотаріального посвідчення, адже така довіреність посвідчується самою організацією шляхом підпису керівника з прикладанням печатки цієї організації. Якщо довіреність видає кооперативна або громадська організація, то її підписує особа, уповноважена на це статутом з прикладанням печатки цієї організації. Крім того, встановлено, що довіреність на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписується також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.
Поряд з нотаріальною формою законодавство допускає випадки посвідчення довіреності організацією за місцем роботи, навчання або за місцем проживання довіряючого. Так, у випадках одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних з трудовими відносинами, винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомоги, стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні (ч. 3 ст. 65 ЦК України).
За змістом і обсягом повноважень виділяють слідуючі види довіреності:
1) разові довіреності – видаються на вчинення однієї певної юридичної дії або однієї угоди (наприклад, довіреність на продаж будинку, на одержання посилки на пошті);
2) спеціальні довіреності – видаються на здійснення декількох однорідних юридичних дій (наприклад, на одержання пенсій літньої людини, яка самостійно не може пересуватися);
3) генеральні довіреності – видаються на здійснення різних угод в необмеженій кількості (наприклад, довіреність, яка видається керівнику філіала юридичної особи, або довіреність на загальне управління майном довіряючого).
Довіреність повинна мати усі необхідні реквізити, а саме: місце складання, час, строк дії, прізвище, ім’я, по батькові довіряючого та довіреної особи, їх адреси, коло повноважень.
Визначаючи важливість цього питання і необхідність єдності в оформленні довіреностей, Міністерство юстиції України своїм наказом від 7 липня 1994 року затвердило зразки окремих видів довіреностей.
Довіреність підписується довіряючим особисто. Якщо ж громадянин в силу поважних причин не може особисто підписати довіреність, то за його проханням і в присутності нотаріуса (або особи, яка посвідчує довіреність) цей документ може бути підписаний іншим громадянином. При цьому обов’язково встановлюється особа громадянина і перевіряється його дієздатність. У випадку, якщо довіряємий не грамотний, довіреність зачитується йому вголос.
Цивільним кодексом передбачено, що видавати довіреності без обмежень можуть тільки дієздатні особи. Якщо громадянин, згідно з діючим законодавством укладає шлюб до досягення ним 18-літнього віку, він також має право видавати будь-яку довіреність.
Довіреності від імені неповнолітніх віком від 15 до 18 років, а також від імені осіб, які визнані у судовому порядку обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише при умові, що вони укладаються за згодою батьків, усиновителів та піклувальників.
Однак є випадки, коли неповнолітні віком від 15 до 18 років мають право самостійно видавати довіреність, наприклад, довіреність на розпорядження своїм заробітком, стипендією (якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними), довіреності на здійснення авторських та винахідницьких прав.
Цивільний кодекс встановлює максимальний строк дії довіреності – три роки. Якщо довіреність видана на більший строк, то вона буде дійсною тільки на протязі трьох років. Відсутність строку дії довіреності не означає, що вона не має юридичної сили. Така довіреність буде діяти один рік.
Однак зі строком дії пов’язана інша, обов’язкова вимога, порушення якої передбачає втрату юридичної сили довіреності – це наявність дати її вчинення (ст. 67 ЦК України). Але є виняток для довіреностей, які видаються для здійснення дій за кордоном. Якщо така довіреність без вказівки на строк її дії, але має нотаріальне посвідчення, то вона зберігає свою силу до її відміни особою, яка її видала.
Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного строку у випадках:
1) відміни довіреності особою, яка її видала;
2) відмови особи, якій видана довіреність, від довіреності;
3) припинення існування юридичної особи, від імені якої видана довіреність;
4) смерті, визнання недієздатною, обмежено дієздатною безвісновідсутньою як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.
Загальне правило, яке відноситься до всіх випадків видачі довіреності, пердбачає необхідність особистого виконання представником передбачених довіреністю дій або повноважень.
Представник може передоручити їх вчинення іншій особі тільки у двох випадках, а саме:
1) якщо передоручення було передбачено самою довіреністю (довіреність видана з правом передоручення);
2) якщо представник був примушений до цього силою обставин для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.
Особа, яка передоручила свої повноваження третій особі, зобов’язана повідомити про це довіряючого та надати йому відомості про цю особу.
Передоручення оформлюється нотаріально посвідченою довіреністю. Строк дії нової довіреності не повинен перевищувати строк дії довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 68 ЦК України).
Особливості довіреностей, які видаються організаціями на отримання цінностей передбачаються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернених та використаних довіреностей на отримання цінностей, затвердженою наказом Мінфіна України від 16 травня 1996 року № 99 (з доповненнями від 22 жовтня 1996 року).
Особливості мають порядок і умови видачі довіреностей. Довіреності видаються тільки особам, які є робітниками даного підприємтсва. За згодою керівника довіреність може бути видана і іншій особі, при умові, що ця особа отримала довіреність за місцем роботи на отримання таких самих цінностей і в такій самій кількості з даного підприємства.
Така довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємтсва або ж їх заступниками та особами, які мають на це повноваження надані керівником підприємства.
Згідно з Правилами виготовлення ціннних паперів та документів суворої звітності, які затверджені наказом Мінфіну України від 25 листопада 1999 року № 98, Служби безпеки України від 16 листопада 1993 року № 118, Міністерства внутрішніх справ України від 24 листопада 1993 року № 740, бланки довіреностей виготовляються з друкованою нумерацією.
Довіреність повинна мати слудуючі реквізити: найменування підприємства і його адресу, ідентифікаційний код, номер рахунку у банку та найменування банку, дату видачі довіреності, посаду, прізвище, ім’я та по-батькові довіреної особи, документ, який посвідчує його особу (серія, номер, дата видачі, організація, яка видала документ), найменування організації в якій необхідно отримати ціннності і підстава для їх отримання (номер, дата наряду та ін.), перелік цих цінностей, зразок підпису особи, яка буде їх отримувати, підписи керівника та головного бухгалтера, печатку організації.
Строк дії довіреності в кожному окремому випадку може бути різним в залежності від можливості отримання і вивозу відповідних цінностей за нарядом або іншими документами (на основі яких видана довіреність). Однак, загальний строк дії не може перевищувати 10 днів, або одного місяця, якщо розрахунок за цінності здійснюється шляхом планових платежів, або доставка здійснюється централізовано-кільцевими перевезеннями.
Згідно з п. 11 Інструкції заборонено відпускати цінності у випадках:
1) якщо отримано повідомлення підприємства отримувача про припинення довіреності. У цьому випадку відповідальність несе підприємство, яке відпустило цінності;
2) якщо закінчився строк дії довіреності;
3) якщо довіреність видана з порушенням встановленого порядку її заповнення, або з відсутніми реквізитами;
4) відсутність у довіреності особи документу, який би засвідчував її особу;
5) наявність виправлень у довіреності, якщо вони не підтверджені підписами тих осіб, які підписали її18.
Невикористані довіреності повинні бути повернені не пізніше наступного дня після закінчення дії довіреності.
Основу довіреності складають, як визначалося вище, особисті відносини сторін. По цій причині чинність довіреності припиняється у випадку смерті, визначені недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім представника або особу, яку представляють.
Припиняється чинність відповідно і у випадку припинення юридичної особи – представника та представляємого. У такому випадку правонаступники (наступники або організація до якої перейшли права та обов’язки представляємого – реорганизованої юридичної особи) повинні, за згодою представника, видати нову довіреність.
Особливий, довіряючий характер відносин, які існують між представником та представляємим, проявляється в тому, що кожний з них вправі в будь-який час скасувати довіреність або передоручення, або ж відмовитися від неї. Угода про відміну від цього права недійсна. Відповідно, з припиненням довіреності втрачає силу передоручення (ст. 69 ЦК України).
Ще одна підстава припинення довіреності пов’язана з її тимчасовим характером. Із закінченням строку дії довіреності вона припиняється, але за згодою сторін повинна бути видана нова довіреність.
Цивільний кодекс передбачає відповідні гарантії для представника та третіх осіб на випадок відмови довіреності представляємим. Ці гарантії заключаються в тому, що особа, яка видала довіреність, зобов’язана сповістити про припинення дії довіреності як представника так і третіх осіб. Цей обов’язок лежить і на правонаступниках представляємого у випадку його смерті (реорганізації юридиної особи).
Правові наслідки припинення довіреності наступають у той момент, коли представник дізнався або повинен був дізнатися про припинення довіреності. Тому права та обов’язки, які виникли до відповідного моменту, зберігають значення для представника та правонаступників.
Якщо угода була укладена після відміни довіреності, то вона бути заперечена особою, яка видала довіреність (її правонаступником). Для цього треба, щоб вони довели, що третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припиняється. На представника покладаються обов’язки негайно повернути довіреність, особі, яка її видала.
Глава 2. Виконання цивільних обов’язків.
§ 1. Поняття і предмет цивільних обов’язків.
Здійснення суб’єктивних прав тісно пов’язане з виконанням обов’язків. Будь-який суб’єктивний обов’язок – це міра необхідної поведінки.
Найбільш наглядно виконання цивільно-правових обов’язків простежується при реалізації права вимагати, особливо у тих випадках, коли уповноважена особа може добитися від зобов’язаного суб’єкта виконання певних активних дій, зокрема, передачі майна, виконання робіт, надання послуг та ін.
Зв’язок між правом на активні дії та обов’язком третіх осіб не перешкоджати їх здійсненню менш помітний, однак він присутній у правовій діяльності.
Таким чином, цивільно-правовий обов’язок характеризується як міра відповідної поведінки зобов’язаної особи, якої вона повинна дотримуватись згідно з вимогами уповноваженого суб’єкта для задоволення його інтересів.
Цивільно-правові обов’язки, як і права, мають різний зміст. Так, в абсолютних правовідносинах, наприклад, правовідношенні власності, де зобов’язальними суб’єктами виступають усі треті особи, обов’язок останніх має пасивний характер. Вони повинні утримуватися від дій, які перешкоджають уповноваженій особі здійснювати дозволені їй активні дії для задоволення своїх інтересів.
І навпаки, у зобов’язальних правовідносинах цивільно-правові обов’язки полягають перш за все у позитивних діях, здійснення яких забезпечує задоволення інтересів уповноваженого.
Таким чином, при виконанні цивільно-правового обов’язку забезпечується інтерес уповноваженої особи.
Поряд з цим, у цивільному обов’язку виражається інтерес держави, адже вона зацікавлена у певній поведінці суб’єктів цивільних правовідносин19.
§ 2. Принципи виконання цивільних обов’язків.
Згідно зі ст. 216 ЦК України зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Тобто, виконання цивільно-правового обов’язку підпорядковане певним принципам, а саме, принципам належного і реального виконання обов’язку.
Принцип належного виконання обов’язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов’язання. Наприклад, за договором підряду підрядчик зобов’язується виконати на свій риск певну роботу за завданням замовника з його або своїх матеріалів, а замовник зобов’язується прийняти й оплатити виконану роботу (ст. 332 ЦК України); за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 386 ЦК України). Зазначені обов’язки повинні бути виконані відповідно до всіх умов договорів підряду і доручення.
§ 3. Місце, строки та інші умови виконання обов’язку.
Належність виконання обов’язку випливає зі змісту ст. 161 ЦК України, в якій зазначено, зобов’язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок – відповідно до вимог, що звичайно встановлюються.
Принцип належного виконання обов’язку стосується також місця, строку та інших умов. Так, згідно зі ст. 167 ЦК України, зобов’язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначене в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов’язання, або виходячи з суті зобов’язання.
Якщо місце виконання зобов’язання не визначене, виконання повинно бути проведене:
1) по зобов’язанню передати будівлю – за місцем знаходження будівлі;
2) по грошових зобов’язаннях (крім грошових зобов’язань організацій) – за місцем проживання кредитора в момент виконання зобов’язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то за новим місцем проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних зі зміною місця виконання;
3) по всіх інших зобов’язаннях – за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа – за місцем її знаходження, тобто за місцем знаходження її постійно діючого органу.
Важливе значення для виконання обов’язку має строк виконання. Він може встановлюватися сторонами правовідношення або законом. Наприклад, строк договору побутового прокату встановлюється відповідними типовими договорами (ст. 275 ЦК України); строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством (ст. 258 ЦК України); строк доставки вантажу та багажу за дорговором перевозки встановлюється транспортними статутами (кодексами) або виданими у встановленому порядку правилами (ст. 364 ЦК України) і т.ін.
Строк виконання обов’язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої особи. Так, договором схову передбачається, що особа, яка здала майно на схов, має право в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов’язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи, незалежно від строку зберігання (ст. 415 ЦК України).
Договір побутового замовлення передбачає два терміни виконання обов’язку:
один строк погоджується сторонами обов’язку – замовник зобов’язаний забрати річ, виготовлену за даним договором в строк, який визначається у договорі;
другий строк встановлюється законом – якщо замовник цього не зробить, то після збігу шести місяців з дня, коли відповідно договору робота повинна бути завершена, підрядчик після дворазового попередження замовника може виготовлену річ реалізувати (ст. 352 ЦК України).
Не допускається, за винятком випадків, передбачених законом, одностороння відмова від виконання зобов’язання і одностороння зміна умов договору.
Виконання обов’язку не здійснюється, як правило, частками. Однак, уповноважена особа має право прийняти виконання частками, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов’язання (ст. 163 ЦК України).
Дострокове виконання обов’язку може мати місце тільки у випадках, передбачених законом, договором або випливати із суті зобов’язання, або може допускатися за згодою кредитора.
Принцип реального виконання обов’язку має особливе значення в господарських відносинах. Іноді сплата штрафних санкцій не задовольняє інтереси кредитора. Тому важливого значення набуває право вимагати виконання обов’язку в натурі, наприклад, передати певну річ, виконати певні дії або надати послуги .
Правом вимагати виконання обов’язку в натурі наділений кредитор. При цьому, боржник не може відмовитись від виконання обов’язку в натурі, крім випадків, коли таке виконання неможливе і передбачене законодавством.
Якщо принцип належного виконання обомовлює виконання обов’язку відповідно до всіх умов зобов’язання, то принцип реального виконання стосується лише однієї умови – предмета обов’язку, тобто, певних благ. Передача предмета зобов’язання або здійснення інших дій надають особі можливості набувати благ. Ці блага становлять мету цивільного правовідношення.
Припинення правовідношення між особами настає після належного виконання юридичного обов’язку, оскільки досягається мета певного правовідношення. Уповноважена особа реалізувала суб’єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов’язок. Таким чином, носієм цивільно-правового обов’язку є особа, до якої звернута вимога закону або договору щодо дотримання певної поведінки .
§ 4. Суб’єкт виконання обов’язку.
Законом визначені такі суб’єкти виконання пасивних обов’язків:
1. Громадяни – у цивільному праві майнова відповідальність настає з досягненням 15-річного віку.
2. Юридичні особи – до цієї групи цивільне право відносить підприємства, організації. Здійснення юридичних обов’язків від їх імені покладено на їх органи (директор, голова првління та ін.), що діють у межах прав, наданих їм законом або статутом, (положенням).
3. Держава – її представляють уповноважені державні органи та їх посадові особи в межах встановленої компетенції. Посадовими особами вважаються керівники (їх заступники) державних органів та їх апарату, а також державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпрорядчих та консультаційно-дорадчих функцій. Тобто, виконання цивільних обов’язків покладено на державні органи і посадових осіб в межах установленої компетенції.
Виконання цивільно-правового обов’язку здійснюється особисто уповноваженою особою або суб’єктом зобов’язання, наприклад, боржником. Так, згідно положення ст.389 ЦК України, повірений зобов’язаний виконати дане йому доручення особисто.
Якщо уповноважена особа сама замість суб’єкта зобов’язання виконує обов’язок, то на зобов’язану особу покладається обов’язок по відшкодуванню витрат, що зазнала уповноважена особа. Так, наприклад, коли підрядчик відступив від умов договору, що погіршило роботу, або припустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування зазнаних замовником необхідних витрат по виправленню своїми засобами недоліків роботи (якщо договором передбачене таке право замовника) або відповідного зменшення винагороди за роботу (ст. 344 ЦК України). Згідно з договором майнового найму наймодавець зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найм майна (якщо інше не передбачене законом або договором). Невиконання цього обов’язку дає наймачеві право або зробити капітальний ремонт, що передбачений договором чи викликаний нагальною потребою, і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи внести її в рахунок найомної плати, або розірвати договір і стягнути збитки, завдані його невиконанням (ст. 264 ЦК України). Згідно зі ст. 234 ЦК України покупець, якому продано річ неналежної якості, вправі за своїм вибором вимагати безоплатного усунення недоліків речі продавцем, відшкодування витрат на їх виправлення або відповідного зменшення купівельної ціни.
Особа, яка виконала обов’язок на підставі закону або договору замість боржника, може звернутися до останнього з регресною вимогою.
Коли солідарний обов’язок виконує один з боржників, він має право зворотньої вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частині (якщо інше не встановлене законом або договором) (ст. 175 ЦК України).
На основі вищевказаного можна визначити основні ознаки юридичного обов’язку:
1) юридичний обов’язок – це необхідність певної поведінки;
2) вимога певної поведінки забезпечується законом;
3) виконання цивільно-правового обов’язку пов’язане зі суб’єктивним правом уповноваженої особи .
Таким чином, юридичний обов’язок – це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб’єктивного права. Виконання цивільно-правових обов’язків займає важливе місце в системі правового регулювання. Адже сукупність суб’єктивних прав і юридичних обов’язків обумовлює правовий статус особи. Без належного виконання юридичних обов’язків неможлива реалізація суб’єктивного права уповноваженої особи.
§ 5. Забезпечення виконання обов’язку.
В умовах ринкових відносин, з розвитком різних форм власності, розширенням самостійності і відповідальності суб’єктів, крім законодавчого закріплення правових гарантій, останні встановлюються також суб’єктами в конкретних договорах. Гарантії, визначені законодавством або договорами, забезпечують нормальний процес здійснення суб’єктами своїх прав, що створює стабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість та правопорядок.
Велике значення мають гарантії і в соціально-правовому аспекті, оскільки вони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів суб’єктів.
Так, у Цивільному кодексі України існують норми про відповідальність особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов’язок. До такої особи можуть бути застосовані заходи примусу і додаткові стимули, які полягають у застосуванні спеціальних засобів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань . Мова йде про способи забезпечення зобов’язань. Це передбачені законом або договором спеціальні заходи, які повинні додатково стимулювати боржника до виконання юридичного обов’язку, у випадку ж невиконання обов’язку – задовольнити інтереси кредитора, навіть без згоди боржника.
До способів забезпечення законодавством віднесено: неустойку (штраф, пеню), заставу, поруку, завдаток і гарантію. Ці, різні за своїм характером, способи мають спільні ознаки. По-перше, вони спрямовані на належне і, головне, реальне виконання зобов’язань. По-друге, вони захищають майнові права кредитора шляхом створення умов для задоволення його інтересів, які були порушені неналежним виконанням боржником своїх юридичних обов’язків .
Одним з найпоширеніших засобів забезпечення виконання зобов’язань є неустойка. Цивільно-правовий зміст неустойки полягає в її призначенні регулювати цивільні зобов’язальні правовідносини і визначається місцем серед інших способів забезпечення їх виконання.
Поняття неустойки, легалізоване ст. 179 ЦК України, разом з іншими нормами цього кодексу визначає її правову природу й істотні умови. Неустойка є передбачена законом або встановлена договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема, у випадку прострочення виконання .
Отже, застосування неустойки обумовлене ризиком невиконання або неналежного виконання сторонами покладених на них зобов’язань. До виникнення цього факту неустойка не може бути застосована. Цивільний кодекс України визначає неустойку, наприклад, як один із шляхів захисту цивільних прав.
За своєю суттю вона є санкцією. Тому законодавець відносить її також до одного з видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань. Відповідно до ст. 178 ЦК України їх виконання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою. Нею забезпечується будь-яке цивільне зобов’язання в господарських правовідносинах, незалежно від підстав їх виникнення (ст. 4 ЦК України).
Згідно з ч. 2 ст. 179 ЦК України неустойкою може забезпечуватися лише дійсна вимога, а тому її застосування можливе лише за умови подання такої вимоги.
Сучасне розуміння неустойки є більш широким, ніж її визначення Цивільним кодексом. Це пов’язано з її функціональним призначенням, яке підвищує її роль у ринкових умовах.
За своїм призначенням неустойка виконує функції різного характеру: профілактичну, яка дисциплінує суб’єктів зобов’язальних правовідносин, вимагаючи належного виконання покладених на них прав і обов’язків, і правозахисну, яка карає в разі їх невиконання або неналежного виконання . Особлива ж роль неустойки полягає в тому, що її стягнення не звільняє боржника від виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання (ст. 207 ЦК України).
Цивільним кодексом України передбачені дві форми неустойки – штраф і пеня.
Статтею 179 ЦК України встановлена грошова форма неустойки. Її вираження в інших формах матеріального чи морального характеру не передбачене. Розмір неустойки може обчислюватись у відсотковому відношенні або у твердій ставці. Так, штраф встановлюється і застосовується у грошовій формі за твердою ставкою або у відсотковому розмірі від суми зобов’язання і є разовим стягненням. Натомість пеня застосовується за певний період прострочення (за кожний день, тиждень, місяць тощо) і за своєю правовою природою є тривалою санкцією.
Залежно від правових підстав застосування виділяють законну неустойку і договірну неустойку.
Законна неустойка характеризується тим, що її розмір і випадки її застосування визначаються законом. Цей вид неустойки застосовується між будь-якими суб’єктами правовідносин.
Договірна неустойка визначається сторонами при укладенні договору і сплачується у грошовій сумі у випадку неналежного виконання договору. Цей вид неустойки широко застосовується у договірних відносинах між громадянами і юридичними особами .
Якщо неустойка визначається у договірному порядку, то згода про неустойку повинна оформлюватись письмово. При порушенні цієї вимоги угода про неустойку вважається недійсною.
Право сторін за договором збільшувати чи зменшувати встановлений розмір законної неустойки в законодавстві відсутнє. Проте судова практика допускає для цих сторін лише можливість збільшувати розмір такої неустойки. Вважається, що підстави і порядок стягнення, вид і розмір законної неустойки не можуть бути змінені угодою сторін. Однак, суму неустойки, нараховану до стягнення, може зменшити суд, що передбачено ст. 205 ЦК України та ст. 83 АПК України .
Законодавством передбачена можливість поєднання пені зі штрафом. Наприклад, за перші 30 днів прострочки виконання зобов’язання стягується пеня за кожний день, а потім – штраф.
Існують декілька різних видів неустойки, які визначаються законом залежно від її співвідношення зі збитками кредитора, а саме: залікова, штрафна, виключна та альтернативна.
За альтернативною неустойкою кредитор (уповноважений суб’єкт) має право вибору стягнути або неустойку, або збитки.
За штрафною неустойкою кредитору надано право стягнути збитки у повному обсязі, а також неустойку (ст. 253 ЦК України). Цей вид неустойки покладає на боржника додаткову відповідальність за неналежне виконання зобов’язань.
За виключною неустойкою кредитор може стягнути тільки неустойку, виключаючи стягнення збитків (ч. 2 ст. 204 ЦК України). Цей вид неустойки широко застосовується при порушенні зобов’язань транспортними організаціями.
Залікова неустойка – найбільш поширений вид неустойки. Кредитор стягує неустойку у повному обсязі, а якщо вона не покриває збитків, то винна сторона відшкодовує їх не у повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою (ст.356 ЦК України).
Чинне законодавство не забороняє встановлення передбаченої ним неустойки в окремій угоді сторін. Деякими правовими актами така можливість прямо допускається. Зокрема, у постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1993 року “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” говориться про стягнення пені за умови, якщо більший її розмір не обумовлений угодою сторін . Тому сторони мають право забезпечити договірні зобов’язання законною неустойкою, не змінюючи її істотних умов, підстав і порядку стягнення, виду і розміру.
Отже, неустойка може бути встановлена законом або договором чи законом і договором одночасно.
Законодавство не містить обов’язкових вимог, які мають бути додержані при встановлені неустойки. Проте, практика
