Знання цих категорій має велике методологічне значення, сприяє глибшому пізнанню людиною світу.
є) Зміст і форма
Категорії "зміст" і "форма" відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", оскільки категорія "зміст" тісно пов'язана з поняттям "сутність". Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, внутрішній зв'язок предметів, що становить його основу. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагаль-нішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, в певних умовах. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішо-му вигляді є процес обміну речовин у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв'язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. Уданому випадку змісте проявом сутності в даній специфіці, внутрішнім зв'язком в окремому.
Форма є вираженням змісту, йогообумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.
Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а через нього — з сутністю. Підкреслюючи це, В.І.Ленінусвій час писав: "форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше в залежності і від сутності..."1.
Як вчить діалектика, "зміст" і "форма" знаходяться в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві нерозривно пов'язані взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу. Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом деяку кількість елементарних частинок, що взаємодіють одна з одною і розташовані в певному порядку. Внаслідок цього формується структура — форма атома, характерна для певного хімічного елемента.
В живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції і органа. Коли характеризується тіло в статиці, в його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями структура, будова, форма. Найближчим до цього виступає поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в його русі й розвитку).
В суспільних явищах всюди теж маємо справу з єдністю змісту і форми. Всезагальний характер цих категорій обумовлюється й тим, що вони є важливими формами мислення в будь-якій галузі науки.
Із сказаного випливає, що зміст входить у форму як його об'єктивна основа, а форма входить у зміст як його організація. Немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбавлена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна згодитися з тими, хто відриває форму від змісту і наділяє її самостійним існуванням.
Основою діалектики змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є ведучою, вирішальною стороною в єдності форми й змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає перш за все зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Зміст, змінюючись, здійснює фор-моутворюючий вплив. Особливо це яскраво проявляється в біології. В живих організмах ведучу роль відіграють функції, які виконують морфогенетичну діяльність. У.розвитку суспіл ьства під впливом праці теж відбувались зміни форм органів людини. Форма руки, її будова змінювалась під впливом зміни її функцій, які постійно ускладнювалися під впливом все нових трудових операцій. Про домінуючу роль змісту стосовно форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.
Положення про первинність змісту стосовно форми має велике практичне значення для науки і практичної діяльності. Проте форма не є чимось байдужим, пасивним стосовно змісту. Варто нагадати про роль виробничих відносин у розвитку суспільства, суспільної свідомості щодо базису, вдосконалення організаційних форм суспільної діяльності тощо.
Гармонія між формою і змістом проявляється всюди і в усьому. їх неможливо розривати, оскільки це зумовлює перебільшення ролі форми. Коли форма стає самоціллю це призводить до формалізму й абстракціонізму, які становлять собою небезпеку, особливо в мистецтві, що призведе до його переродження й занепаду.
Діалектико-матеріалістична філософія показує, що форми існування й розвитку об'єктивного світу надто різноманітні. Часто один і той самий зміст суспільного життя проявляється в різних формах. Тому слід вести боротьбу з фетишизацією застарілих форм, проявляти гнучкість, вводити нові форми, яких вимагає життя, вміло поєднувати нові форми з тими, які ще не вичерпали себе.
Одним словом, зміст і форма є невід'ємними сторонами речей, процесів, явищ об'єктивного світу. При цьому зміст відіграє визначальну, ведучу роль стосовно форми. Самій же формі притаманна певна самостійність і вона впливає на розвиток змісту. Будь-який зміст може проявлятися в різноманітних формах.
є) Ціле й частина. Елемент, структура, система
Як завжди вважалося, пізнати, зрозуміти той чи інший предмет означає дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії вживались поняття "простескладне", "частина-ціле". Довгий час просте вважалось елементарним, тобто таким, в якому відсутні частини, а складне— таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.
На певному історичному етапі було встановлено, що ціле це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто, набір деталей будь-якого об'єкта — це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто приводили до її містичного тлумачення.
З часом дедалі більше утверджувалось переконання, шо властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалось. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим був відкритий принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.
Було встановлено, що різним типам зв'язку частин відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дозволяє перебороти обмежені способи вияснення, шо мали в свій час місце: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).
Дослідження цих категорій сприяло розвитку системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.
Важливий вклад у формування системності внесла німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалось в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань входила у функції філософії.
Проте до середини XIX ст. панівними були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мислився як становлення суми знань про його частини і здійснювався від пізнання частин до цілого.
З середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К. Маркс та Ч.Дарвін). Згідно з розумінням Маркса: не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як "соціальний організм" зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це дозволило одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби і здібності, цілі і завдання діяльності.
Теорії Маркса і Дарвіна справили великий вплив на розвиток системного підходу, сприяли його поширенню на пізнання і практику. Становлення системних уявлень сприяло дослідженню з урахуванням цілого, що вимагало в свою чергу розробки методів мисленого розчленування предметів на частини в ході їх пізнання.
У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Поглиблено досліджуються й принципи системного підходу та методи його дослідження. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістич-на концепція системності. В ній перш за все осмислюються категорії системи, елементу і структури.
Система — це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.
Елемент — це нерозчленований (в даній системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як показує сучасна наука і практика, просте й складне має відносний характер.
Сьогодні в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.
Структура — відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості й якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.
Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані і взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати свою власну структуру і представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть бути різні відношення, зв'язки і взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна виділити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими).
Хочу у ролі системи може бути розглянутий будь-який об'єкт, проте не до кожного об'єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв'язки. Об'єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями. До них можна віднести різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи чи виходячи з них елементи не змінюються. Властивості сукупності збігаються з властивостями окремих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.
Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерна поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об'єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку скупченість елементів і зв'язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об'єкт). Наприклад, в будь-якому інженерному об'єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у даній конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено даний механізм.
У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв'язків. До першого типу відносять об'єкти, елементи яких взаємопов'язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоч можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються органічними (неорганічними) системами.
В органічних системах чітко виражені системні зв'язки і риси цілісності (біологічний організм). В них не допускаються виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, але й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв'язки.
Система може бути зрозумілою лише у зіставленні з її оточенням. Залежно від зіставлення розрізняють такі типи поведінки систем як: реактивну (визначається середовищем), адаптивну (визначається середовищем і функцією саморегуляції) та активну, в якій важливу роль відіграють перетворення середовища відповідно до вимог системи. Найбільш складними є самоорганізовані системи (системи зі зворотними системами). Вони включають не лише зв'язки координації, але й зв'язки субординації (біологічні кореляції, система норм у суспільстві
тощо).
Вимоги сучасної практики (розвиток телефонного зв'язку, радіолокації, обчислювальної техніки) підвели вчених і практиків до необхідності глибокого розуміння цих категорій, до створення системного підходу, системної методології, що являє собою сукупність методів вивчення, створення й застосування складних технічних, біологічних та соціальних систем. Вихідним пунктом цієї методології є принцип цілісності, який конкретизується через поняття зв'язку.
ж) Можливість і дійсність
Категорії "можливість" і "дійсність", як і інші категорії діалектики, виводяться із принципу руху і розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії "можливість" і "дійсність" є відображенням у нашій свідомості цих сторін об'єктивного процесу.
У перетворенні можливості в дійсність важливу роль відіграють умови. Саме вони й обумовлюють можливість, тобто роблять те чи інше можливим або неможливим. Виходить, що можливості можуть бути реальними і нереальними.
Реальною можливістю називають те, що витікає із внутрішніх законів розвитку предмета, явища, чи сукупності певних конкретно-історичних явищ. Реальна можливість — це те, що може при наявності певних умов перетворитися в дійсність. Наприклад, у будь-якій насінині реальні можливості рослини, оскільки в ній є основні внутрішні дані для перетворення в рослину. При наявності таких умов як грунт, волога, тепло й мінеральні речовини насінина обов'язково повинна прорости.
Але єй абстрактна (формальна) можливість. Вона теж має об'єктивну природу, оскільки витікає із загальних умов розвитку об'єктивного світу. Коли відсутні необхідні конкретні умови, ця можливість залишається лише абстрактною.
Звичайно, вказані відмінності відносні, оскільки абстрактна і реальна можливості грунтуються на об'єктивних умовах, хоч і різного порядку. Крім того, абстрактна можливість може перейти з часом (при певних умовах) в реальну, а потім і в дійсність. Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального й духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.
І все ж, незважаючи на відносність відмінностей абстрактної й реальної можливостей, їх слід усе ж таки підкреслювати, оскільки це важливо як для теорії, так і для практики.
Діалектика завжди вказувала на злиденність певних абстрактних можливостей, особливо неможливостей. Тому потрібно пам'ятати, що абстрактна можливість не може безпосередньо перетворитись у дійсність. Нерозуміння цього веде до авантюризму.
Категорія "дійсність", будучи пов'язаною з "можливістю", відображає в свідомості людини другу сторону об'єктивної реальності (в широкому розумінні всю реальність). Якщо можливість існує в своїх умовах, через них, то дійсність існує безпосередньо, як самі явища зовнішнього світу, що нас оточують. Іншими словами, дійсність є реальною можливістю.
Дійсність пов'язана з закономірністю і грунтується на ній. Яктільки закони перестають діяти, дійсність втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою розумність. Вона замінюється новою.
Діалектичний метод не лише допоміг встановити зв'язок категорій можливості й дійсності, але й розв'язати питання про те, як і за яких умов, яким чином відбувається перетворення можливості в дійсність. Таке перетворення вимагає певних умов, котрі діють у тому самому напрямі, що й об'єктивна закономірність, яка лежить в основі можливості. Умови — це зв'язокявищ, які дають простір, сприяють дії тихсил, що знаходяться всередині даного конкретного процесу. Наприклад, для того щоб в живому організмі з'явились нові ознаки чи нові конкретні властивості, розвивались ті чи інші або відмирали певні органи, необхідна зміна географічного середовища, клімату, тобто обставин.
Виникнення можливостей у природі і їх перетворення в дійсність відбувається об'єктивно і стихійно. Людина може пізнати, але ще не в силах впливати на астрономічні чи геологічні явища. Іншу специфіку мають ті природні процеси, в які можливі втручання людини. Людина може обмежити руйнівні дії стихійних сил природи, використати їх у своїх інтересах і іноді викликати такі явища із природних можливостей, які природа нібито оберігає як свою таємницю.
Наука відкрила великі теплові можливості, що знаходяться в ядрі атома. Вона сприяє створенню складних машин, приладів і автоматів. Завдяки їй здійснюються великі перетворення в сільському господарстві тощо.
Специфічно відбувається перетворення можливості в дійсність у соціальних явищах. Тут процес здійснюється при наявності необхідних об'єктивних і суб'єктивних умов. Наприклад, кожна революція має як свою об'єктивну (економічну) основу, так і суб'єктивну сторону - свідомість і рішучість революційного класу, наявність сильної революційної партії тощо.
Кажучи про перетворення можливості в дійсність, не слід упускати з виду протиріччя характеру всякого руху. Тому в об'єктивній дійсності необхідно бачити основну можливість — прогресивну і неосновну — консервативну, або навіть реакційну. В окремих випадках (тимчасово) може навіть перемогти реакційна можливість (перемога гітлеризму в Німеччині). Проте перемога реакційних тенденцій у загальноісторичному плані - тимчасова. Нове, прогресивне раніше чи пізніше має перемогти.
Знання категорій можливості й дійсності, вміння скористатися ними в повсякденному житті має велике практичне і пізнавальне значення.

назад |  1 2  | вперед