Розгляд спорів з виконанням господарських договорів - Хозяйственное право - Скачать бесплатно
[email protected]
Розгляд спорів з виконанням господарських договорів
Вступ
Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла
курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову
громадянського суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні
форми власності та підприємництва.
Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та
підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та
урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької
діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними
зовнішньоекономічної діяльності.
Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою
формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже
результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і
послуг на договірних засадах.
Важливість теоретичної розробки питань, пов'язаних з договірним
регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю
монографічних досліджень з цих питань у правовій науці, а й потребами
юридичної практики і завданнями щодо нової кодифікації цивільного
законодавства України.
Новий Цивільний кодекс України має закласти стабільну основу
правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх
сферах громадянського суспільства і передусім у підприємницької діяльності.
Загальна характеристика господарських договорів
Право України регулює майнові господарські та інші відносини
господарських суб'єктів з їх контрагентами завдяки застосуванню двох
основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір.
Це майнові договори.
Перша категорія - майновий договір - є загальною. Законодавче майнові
договори усіх видів врегульовано Цивільним кодексом (статті 151-160).
У господарському праві категорія договір використовується у
загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153
Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду
між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору
статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори різні.
Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на
капітальне будівництво, з одного боку; договір купівлі-продажу
підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо - з іншого. Ці
договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність
господарюючих суб'єктів, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає і
регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою
юридичною категорією - категорією господарського договору.
Термін "господарський договір" у право України введено Арбітражним
процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду і вирішення
господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та
організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських
договорів (ст. 1 АПК).
Отже, категорії договір і господарський договір співвідносяться як
загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і
права України господарський договір має певну правову основу.
Господарські договори в Україні (за відсутності Господарського
кодексу) регулюються:
а) загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір,
зобов'язання, що випливають з договорів;
б) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між
суб'єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема,
відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі
сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального
будівництва; перевезення вантажів та ін.
Крім того, ці договори регулюються загальними законами про
господарюючі суб'єкти. Зокрема, згідно зі ст. 21 Закону України "Про
підприємства в Україні" господарські відносини (а це предмет господарського
договору) підприємства з іншими підприємствами та організаціями в усіх
сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Йдеться
про господарські договори. Господарські договори регулюються також законами
України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну,
зовнішньоекономічну, транспортну тощо.
Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які
регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не
врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки
продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання;
договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом; частково -
підрядні відносини в капітальному будівництві.
Арбітражний процесуальний кодекс України визначає загальний порядок
врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських
договорів (ст. 10) та при їх зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює
процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження з господарських
спорів та їх вирішення.
Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і
загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки,
відображені у господарському законодавстві.
Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою
господарські правовідносини між двома або більше суб'єктами, змістом яких є
їхні договірні майнові зобов'язання Діяти певним чином: передати і прийняти
майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський договір - це
регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між
суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого встановлюють самі
суб'єкти.
Як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має
особливі ознаки.
По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку
угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір
завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення
необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і
реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів,
надання платних послуг. Звідси господарські договори - це майнові договори,
що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний)
обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших
договорів підприємств, установ та організацій, які не обслуговують
виробництво й обіг, і є допоміжними.
По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо
підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань.
Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які
спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах
та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень.
Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору,
який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт),
обов'язково має відповідати цьому замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу,
ст. 20 Закону України "Про підприємства в Україні"). В теорії такі договори
визначаються як плановані.
Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного
замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.
Зміст господарських договорів, які укладаються без державного
замовлення, має відповідати господарським намірам і юридичне вираженій
згоді сторін. У теорії такі договори називають регульованими, тобто такими,
що регулюються самими сторонами.
По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами
господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1
Арбітражного процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є
організації - юридичні особи (підприємства, установи, організації), у тому
числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські
господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також
громадяни-підприємці.
Отже, господарський договір - це майнова угода господарюючого
суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання
сторін у сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і
реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.
Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною
категорією господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання - це
врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого одна сторона
управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення господарських
функцій - передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо, а інша
сторона зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право
вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги
тощо).
Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною
(широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною
вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме:
з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського
договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського
правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою
сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендеру,
іншого публічного торгу).
Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою
підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія
господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання,
основані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору - це
сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав та
обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія
господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських
зобов'язань. Господарський договір - це юридичне джерело договірних
господарських зобов'язань.
Порядок укладання господарських договорів
Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні
дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору,
які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також
юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового
акта.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні
застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення
пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою
формалізований.
Законодавством України (статті 153-158 ЦК) встановлено загальний
порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів),
який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно
укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах
тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і
виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір.
Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено всі
істотні умови договору або порядок їх визначення.
Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо
його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні
для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї
зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір
зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним,
якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь
про прийняття пропозиції протягом цього строку.
Другою особливістю укладання господарських договорів є доарбітражне
врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між
підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники
керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням інші особи.
За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи
організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей,
про що робиться застереження у договорі, та в 20-денний строк надсилають
іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним
договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей,
зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання
розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті
пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в
цей же строк на вирішення арбітражного суду.
Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей
щодо умов договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть
розбіжностей, що залишились неврегульованими, на вирішення арбітражного
суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються
прийнятими. В інших випадках договір вважається неукладеним.
Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіжностей, що
виникають при укладанні господарських договорів, визначений ст. 10
Арбітражного процесуального кодексу України. Він є загальним і піддягає
додержанню сторонами, якщо інший(спеціальний) порядок не встановлено чинним
на території України законодавством, яке регулює конкретний вид
господарських відносин (ст. 5 АПК України).
Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що
законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських
договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання
таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та
положень про конкретні види господарських договорів.
Виконання господарських договорів
Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому числі
господарських, врегульовано главою 15 "Виконання зобов'язань" Цивільного
кодексу (статті 161-177). Щодо господарських договорів діють і спеціальні
умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.
На господарські договори поширюються такі інститути і категорії
загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань
(ст. 161 ЦК), забезпечення виконання зобов'язань (статті 178-196 ЦК),
відповідальність за порушення зобов'язань (статті 203-215 ЦК), умови про
строк (статті 165 і 166 ЦК) та місце виконання зобов'язань (ст. 167 ЦК).
Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці
категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським
законодавством про окремі види договорів.
Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загально
договірними (ст. 161 ЦК). Коротко їхню суть можна визначити формулою:
"виконання господарських договорів має бути чітким і точним".
Основним принципом є принцип належного виконання господарського
договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб'єктом
(боржником) відповідно до предмета виконання, визначеного у договорі, у
належному місці, відповідним способом і т. ін.
З цього основного принципу випливає другий принцип - реального
виконання господарського договору. Він закріплений у ст. 208 Цивільного
кодексу, згідно з якою зобов'язання повинно бути виконано в натурі. Це
означає, що боржник має вчиняти дії, які передбачені господарським
договором, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо.
Замінювати ці дії іншими можна лише за згодою кредитора, але це вже буде
інший договір.
Невиконання господарського договору реально, в натурі, породжує право
кредитора вимагати цього примусово (зокрема, вимагати відібрання майна -
об'єкта договору майнового найму і передачі його кредиторові).
З принципу належного виконання випливає і третій принцип - виконання
господарського договору у встановлений строк. Щодо всіх господарських
договорів строк є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок
включення цієї умови до договору досить детально регулюється господарським
законодавством (наприклад, Положенням про поставки продукції виробничо-
технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного
споживання - щодо відносин поставки).
Наступний принцип виконання господарських договорів - відповідність
виконання вказівкам закону. Категорію вказівки закону слід тлумачити
розширено, а не буквально. По-перше, це вказівки закону в прямому
розумінні: господарські договори повинні виконуватися відповідно до статей
20-22 і 24 та інших Закону України "Про підприємства в Україні", правил
Цивільного кодексу та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону
у такому разі є норми положень про поставки, транспортних статутів,
відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо. По-
третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій,
наказів, нормативно-технічних документів. Щодо так званих планованих
договорів діє принцип виконання їх згідно з актами планування.
Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких "вказівок",
виконуються "відповідно до вимог, що звичайно ставляться" (ст. 161 ЦК).
Доарбітражне врегулювання господарських спорів
Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони
до подання позову вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з
іншою стороною.
Доарбітражне врегулювання господарських спорів - це сукупність
заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права
яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з
підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до
звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного
врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які виконує
ця стадія господарського процесу. По-перше, Доарбітражне врегулювання
покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав підприємств
та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню й усуненню причин та умов
виникнення господарських правопорушень. По-третє, Доарбітражне врегулювання
сприяє організації та підвищенню рівня укладання та виконання господарських
договорів.
Виходячи зі змісту чинного законодавства можна виділити: загальний
порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (він
регламентований нормами розділу II АПК України - статті 5-11); спеціальний
порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (визначається
нормами інших нормативних актів), який застосовується щодо пред'явлення і
розгляду претензій до органів транспорту та підприємств зв'язку.
Враховуючи, що порядок укладання господарських договорів раніше вже
було висвітлено, схематично Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що
виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, можна зобразити
таким чином:
а) підприємство, що одержало проект договору, за наявності заперечень
щодо його умов складає протокол розбіжностей і в 20-денний строк разом з
підписаним договором (із застереженням) надсилає його авторові проекту
договору. Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов'язане
протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання
розбіжностей, а неврегульовані розбіжності передати на розгляд арбітражного
суду;
б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розірвати
договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка
одержала пропозицію, повинна відповісти на неї в 20-денний строк.
Доарбітражне врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і
законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення
підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.
Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про
результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі
(так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов'язковим
незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення
строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, яку може
застосувати арбітражний суд при прийнятті рішення - стягнення у дохід
державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого
порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менш як
5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100
розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Разом з тим слід мати на увазі таке:
- справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової
палати, Антимонопольного комітету України та його
територіальних відділень порушуються арбітражним судом
незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного
врегулювання спорів (ч. З ст. 5 АПК);
- вимоги щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів
не поширюються на спори про визнання договорів недійсними,
спори про визнання недійсними актів державних та інших
органів, підприємств та організацій, які не відповідають
законодавству і порушують права та охоронювані законом
інтереси підприємств та організацій (далі - акти), спори про
стягнення заборгованості за опротестованими векселями, а
також на спори про звернення стягнення на заставлене майно;
- правила про Доарбітражне врегулювання спорів не
застосовуються щодо провадження у справах про банкрутство,
оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання
юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів.
Вирішення спорів арбітражним судом
Діяльність арбітражного суду з розгляду господарських справ і
вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності і
складається з окремих стадій.
Порушення справи. Арбітражний суд порушує справи за позовними
заявами:
- підприємств та організацій, які звертаються до арбітражного
суду за захистом своїх прав та інтересів, що охороняються
законом;
- державних та інших органів, які звертаються до арбітражного
суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;
- прокурорів та їх заступників, які звертаються до
арбітражного суду в інтересах держави;
Рахункової палати, яка завертається до Вищого арбітражного суду в
інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та
законами України.
Якщо прокурор звертається до арбітражного суду в інтересах держави, в
позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений державою здійснювати
відповідні функції у спірних відносинах.
Арбітражний суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою
будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або
державної контрольно-ревізійної служби.
Позовна заява подається до арбітражного суду в письмовій формі і
підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого
органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або
установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином -
суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. Позивач
(прокурор) зобов'язаний при поданні позову надіслати сторонам копії
позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін
немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені
відповідно до статей 54 і 57 АПК. З позовної заяви до арбітражного суду
сплачується державне мито, розміри якого встановлені Декретом Кабінету
Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 p.:
- із позовних заяв майнового характеру - 1 відсотка ціни
позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;
- із позовних заяв немайнового характеру, у тому числі із заяв
про визнання недійсними повністю або частково актів
ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення
справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів,
|
