Агропромышленный комплекс Украины - Трудовое право - Скачать бесплатно
1. Народногосподарське значення агропромислового комплексу України.
Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність ланок народного
господарства (галузей, підгалузей, виробничих підприємств, організацій),
діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом, зберіганням,
транспортуванням, переробкою та збутом продукції. АПК формуються на основі
агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних
сил та усуспільнення виробництва. Поділяються на агропромислові
підприємства та агропромислові територіальні комплекси. За територіальними
масштабами та особливостями вони різноманітні. В галузевій структурі АПК
виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість по
переробці сільськогоспо- дарської сировини (харчова, деякі галузі легкої
промисловості); виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських
та несільськогосподарських галузей (машино- будування для сільського
господарства, легкої та харчової промисловості, виробництво мінеральних
добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції; виробниче
обслуговування комплексу (ремонт тракторів та сільсько- господарських
машин, будівництво тощо); наука, управлін-ня, підготовка кадрів.
Складовою частиною АПК є також продовольчий комплекс, який включає такі
підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий,
плодоовочевоконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійно-
жировий.
Функціональна структура АПК відображає його внутрішні
комплексоутворюючі зв’язки, які найінтенсив- ніше розвиваються у сфері
виробництва і переробки конкретних видів сільськогосподарської продукції.
Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального
комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси, що розвиваються на
базі певних агропромислових циклів. Їхня територіальна структура
складається з регіональних і зональних елементів.
АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний,
територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає
у наявності і зв’язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків)
галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).
Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм компонентної структури АПК
— це поєднання взаємопов’яза- них стадій одного виробничого процесу, що
охоплює виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської
продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК
(м’ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).
Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського
виробництва і засобом розв’яза- ння питань його планової територіальної
організації є аграрно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід розуміти
певну систему територіальних формувань сільсько- господарських підприємств,
для яких характерно порівня- но стійке поєднання галузей і вироблюваних
продуктів у виробничо-територіальних типах господарств, що склалося на
основі найновіших технологічних процесів і раціональних виробничих
зв’язків. АТК є результатом розвитку територіального поділу
сільськогосподарської праці, для якого характерні переважно горизонтальні
виробничі зв’язки.
В Україні сформувався АПК республіки — важлива функціональна ланка
всього народногосподарського комплексу України. Це другий після
індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На
галузі, що входять до АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами
виробництва), припадає близько 40% валового суспільного продукту, майже
чверть основних виробничих фондів і чисельності зайнятих працівників.
2. Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.
Формування АПК і особливості його територіальної організації залежать
від сукупної дії природно- і суспільно-географічних факторів. Водночас
кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.
Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-
географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-
технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер
розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.
Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-
географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського
господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура
АПК України.
Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають
агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.
Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення
сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна
зональність у розподілі тепла і вологи.
Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем
теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад
10( становлять від 2300( до 2600(. Вегетаційний період збільшується зі
сходу на захід і триває відповідно 190 — 215 днів. Річна сума опадів
становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід (5, с.
288).
У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування
сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10( становлять від
2600( до 2800(, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх
і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на
заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період
року (5, с.288).
Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпеченості.
Суми температур понад 10( коливаються від 2900( на півночі до 3600( на
півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від
500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з
факторів, що стримують розвиток сільського господарства (5, с.288).
Сільськогосподарська зона південного Криму характеризується
субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури
становлять 11( — 130(, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади
переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке (5,
с.288).
У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10( не
перевищують 1600( — 1800(. Період вегетації триває в середньому 136 днів.
За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів (5, с.288).
Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її території виділяють
Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і
Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.
На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні грунти, серед
яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.
Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і
мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.
Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощуванню озимого жита,
льону-довгунця, картоплі.
У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих
грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися
найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці,
цукрових буряків, кукурудзи.
Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені,
головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість.
Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та
ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку
виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для
вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі
умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.
У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в
вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є
Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство
розвивається лише у вузьких долинах річок.
Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново-
опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному
дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають
бурі лісові грунти.
У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови
сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах
і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну,
овочів, винограду. Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво,
особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено
великими площами природних пасовищ — полонин.
Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У
передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита
дерново-карбонатни- ми грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи,
у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галузями сільського
господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну.
Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.
Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно- промислового
комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб
господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку
(річки, озера і водойми) і підземного стоку.
Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне
водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного
поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у
розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік (5, с.289). Найвищим є
цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу,
найменшим — у Степу.
Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське
господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач —
зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних
областях.
Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку
сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість
тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів
дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо- дарські культури
помірної зони і розвивати всі основні галузі тваринництва.
[pic]
Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння.
Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, або 70% загальної
земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її
території. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом
виробництва.
Характерною особливістю структури сільськогосподар- ських угідь є
висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються
під багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%)
(мал.1)
Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо- степовій зоні
(85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%) (5, с.291). У Поліській зоні майже
третину площ сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.
У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство поступається
промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за обсягом
виробництва товарної продукції, в республіці переважає промислово-
сільськогос- подарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною
освоєння території України є рівень розвитку ін- фраструктури території,
особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури,
густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і
автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК і
регулярність зв’язків між його основними ланками.
Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить
автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни,
спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять
вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне міс-це у здійсненні
зовнішніх зв’язків АПК.
Одним з головних чинників, що впливають на формування і територіальну
організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення,
густота сільсько- го населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.
Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру
різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з
найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст
створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення
міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною
сільськогоспо- дарською продукцією.
Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені
трудовими ресурсами. В результаті одні регіо- ни України мають надлишок
трудових ресурсів у сільсько- му господарстві, а інші відчувають їх
недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де
найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових
ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення
найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалі-
зацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених
трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.
Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими
нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх
задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів
харчування впливають природно-географічні умови, місцеві на- ціональні
особливості і традиції.
3. Основні етапи розвитку АПК.
Агропромисловий комплекс України в цілому і сільське господарство
зокрема пройшли довгий і складний шлях історичного розвитку. В
дореволюційний час воно (сільське господарство) було основним джерелом
життя більшості населення. Але рівень розвитку продуктивних сил в цій
галузі матеріального виробництва був низьким. Машини використовувались лише
частково в поміщицьких господарствах та в господарствах у багатих селян.
Переважало дрібне виробництво з примітивною технікою і низькою
ефективністю. Бідні селяни розорювалися, а кулаки зміцнювали свої
господарства. Загострювались класові протиріччя.
В 1913 р. з 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га
належало поміщикам, царській родині і монастирям, 8 млн. га — кулакам і 13
млн. га (трохи більше третини) — бідним селянам, які складали понад 90%
всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За
неповними даними, в Україні було 2,3 млн. бідняцьких господарств, в тому
числі 1,8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за
агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село
відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості
раціонального господарювання. Основними знаряддями були соха, коса,
дерев’яна борона і плуг, а тягловою силою — кінь та віл.
Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини території
було виробництво зерна. В структурі посівних площ 1913 р. на зернові
культури припадало 88,4% (причому озима пшениця, як найбільш раціональна
для умов України культура складала лише 11% посівних площ) і на технічні —
лише 3,2%. Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного
сільськогосподарсь- кого виробництва.
Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства, низька
агротехніка призводили до виснаження землі, її нераціонального
використання.
Нові соціально-економічні основи сільського господарства створені після
Великої Жовтневої соціалістичної революції, зумовили величезні, корінні
зміни в цій галузі виробництва. Найбільш важливі етапи цих змін в
сільському господарстві такі: ліквідація приватної власності на землю,
націоналізація землі, послідовне здійснення ленінського кооперативного
плану, створення на основі успіхів соціа- лістичної промисловості
колгоспного ладу (хоча, як відо- мо, перехід до колективної власності на
селі був дуже складним і важким процесом).
Соціалістична перебудова сільського господарства вже через декілька
років дозволила досягнути значних виробничих успіхів. В 1940 р. валовий
збір зернових в Україні складав 26,4 млн. т (в 1913 — 23,2 млн. т),
картоплі —20,7 млн. т (в 1913 — 8,5 млн. т). Поголів’я великої рогатої
худоби в республіці на 1 січня 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9
млн. голів) (3, с.127).
Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були
великі складності, проте на кінець 1955 року по деяких показниках вже був
перевершений довоєнний рівень сільського господарства УРСР.
Необхідно зазначити, що за останні 30 — 35 років сільське господарство
України розвивалось стрибкоподібно — періоди високих темпів приросту по
окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їх
виробництва.
Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільськогосподарської
продукції були характерними для 60-х і другої половини 70-х років.
Пожвавлення настало також у 1986 — 1989 рр., після дуже помітого зниження
його обсягів ( і насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а
по окремих показниках — вже з 1989 р.) відбувається обвальне падіння
виробництва всіх найважливіших видів сільськогосподарської продукції.
Аналіз свідчить, що періоди зростання обсягів виробництва у галузі
збігаються з посиленням уваги держави до аграрних проблем, створенням, хоча
й тимчасово, але сприятливіших умов як для екстенсивного, так і для
інтенсивного варіантів її розвитку. Так, при деякому скороченні загальної
площі сільськогосподарських угідь і практично незмінних розмірах орних
земель за 1950 — 1960 рр., у 1960 р. посівні площі були на 2,9 млн. га (або
на 11%) більшими, ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснювалося за
рахунок чистих парів, площа яких за ці роки зменшилася з 4,2 млн. до 0,8
млн. га (або в 5.25 раза). Було проведено певну структурну переорієнтацію
посівних площ шляхом скорочення ( на 6,3 млн. га, або на 32%) посівів
зернових, збільшення площ під картоплею, овочами і технічними культурами, а
головним чином — під кормовими. В 1960 р. їх площа перевищувала 13,4 млн.
га (проти 5,2 млн. га — в 1950 р.). Одночасно вживалися заходи по
нарощуванню обсягів виробництва і поставок сільському господарству
мінеральних добрив, машин, комбайнів, тракторів і обладнання, засобів
захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників. За 10 аналізованих років
випуск мінеральних добрив збільшився в республіці в 2,5, а тракторів — у
3,9 раза. Кількість тракторів зросла з 98,4 тис. до 182,4 тис. (або майже в
2 рази), зернозбиральних комбайнів — з 31,9 тис. до 64,8 тис. (або більш
ніж у 2 рази), вантажних автомобілів —з 65,9 тис. до 147,9 тис. (або в 2,2
раза). Відчутно активізувався процес механізації праці в колгоспах і
радгоспах (7, с. 48).
Саме до цього періоду належить початок широкомасштабного будівництва
осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р.
площа зрошувальних земель становила в республіці 290,7 тис., а осушених —
1056,2 тис. га. Ці та ряд інших заходів сприяли істотному приросту
врожайності вирощуваних культур, що також забезпечило нарощування валових
зборів сільськогосподарської продукції.
Наприклад, за 1951 —1960 рр. урожайність зернових підвищилася з 10,2 до
15,8 ц з га ( або в 1,5 раза), цукрових буряків — з 177 до 218 ц з га (або
на 23%), соняшнику—з 8,1 до 11 ц з га (або на 36%), льону-довгунця — з 0,9
до 3,3 ц з га (або в 3,7 раза), овочів — з 62 до 103 ц з га (або в 1,7
раза), кормових коренеплодів — з 88 до 181 ц з га (або в 2,1 рази) тощо.
Водночас по більшості вирощуваних культур урожайність залишалася нижчою від
довоєнного рівня (7, с. 48).
Швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої
рогатої худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней —
на 9,5 млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і
т.д.
Як видно з даних таблиці 1, в наступні 10 років високі темпи приросту
обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в основному збереглися.
Скорочення торкнулися тільки картоплі і вовни.
Таблиця 1.
Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в Україні (7,
с.47).
|Роки |Показники |Зерно |Цукрові|Соняш- |Льон-довг|Картопля|Овочі|
| | | | |ник |унець | | |
| | | |буряки | | | | |
|1961-|Виробництво |27057 |30700 |2287 |67 |18446 |4994 |
|1965 |Приріст |2625 |5301 |857 |-6 |-2664 |562 |
| |Темпи зрост.|110,7 |120,4 |159,9 |91,8 |87,4 |112,7|
|1966-|Виробництво |32534 |42850 |2830 |87 |20294 |5585 |
| |Приріст |5480 |12150 |543 |10 |1848 |591 |
|1970 |Темпи зрост.|120,3 |139,6 |123,7 |130 |110 |111,8|
|1971-|Виробництво |38870 |40875 |2712 |120 |21019 |6577 |
| |Приріст |6336 |-2065 |-118 |33 |725 |992 |
|1975 |Темпи зрост.|119,5 |95,2 |95,8 |137,9 |103,6 |117,8|
|1976-|Виробництво |41526 |45966 |2422 |124 |20542 |7579 |
| |Приріст |2656 |5181 |-290 |4 |-477 |1002 |
|1980 |Темпи зрост.|106,8 |112,7 |89,3 |103,3 |97,7 |115,2|
|1981-|Виробництво |37881 |38976 |2287 |104 |20013 |7377 |
| |Приріст |-3645 |-6990 |-135 |-20 |-529 |-202 |
|1985 |Темпи зрост.|91,2 |84,8 |94,4 |83,9 |97,4 |97,3 |
|1986-|Виробництво |47431 |43845 |2732 |110 |17965 |7449 |
| |Приріст |9550 |4869 |445 |6 |-2048 |72 |
|1990 |Темпи зрост.|125,2 |112,5 |119,5 |105,8 |89,8 |101 |
|1991-|Виробництво |38606 |32476 |2362 |105,5 |17414 |5621 |
| |Приріст |-8825 |-11369 |-370 |-4,5 |-551 |-1828|
|1992 |Темпи зрост.|81,4 |74 |86,5 |95,9 |96,9 | |
| | | | | | | |75,5 |
Продовження таблиці 1.
|Роки |Показники |Вовна |
|1961-|Виробництво |24476 |
|1965 |Приріст |-550 |
| |Темпи зрост.|97,8 |
|1966-|Виробництво |24208 |
| |Приріст |-268 |
|1970 |Темпи зрост.|98,9 |
|1971-|Виробництво |26604 |
| |Приріст |2396 |
|1975 |Темпи зрост.|109,9 |
|1976-|Виробництво |27544 |
| |Приріст |940 |
|1980 |Темпи зрост.|103,5 |
|1981-|Виробництво |27922 |
| |Приріст |378 |
|1985 |Темпи зрост.|101,4 |
|1986-|Виробництво |29763 |
| |Приріст |1841 |
|1990 |Темпи зрост.|106,6 |
|1991-|Виробництво |24510 |
| |Приріст |-5253 |
|1992 |Темпи зрост.|82,4 |
До 1970 р. (проти 1960 р.) посівні площі в Україні було скорочено на
765 тис. га (або на 2,3%). При цьому посіви зернових зросли на 1,8 млн. га
(або на 13%), а технічних культур — на 365 тис. га (або на 10%), тоді як
посіви картоплі та овочевобаштанних зменшилися на 240 тис. га (або на
8,5%). Тепер структурні зміни здійснили за рахунок кормового клину, площу
якого скоротили майже на 2,7 млн. га (або на 20%). Вдвічі (з 751 тис. до
1421 тис. га) розширили площі чистих парів,проте цього було явно
недостатньо для раціоналізації землекористування (7, с.48).
Саме на ці роки припадають найбільші вилучення сіль- ськогосподарських
угіль і орних земель під промислове і гідротехнічне будівництво, під
зведення тваринницьких ферм і комплексів, об’єктів виробничої
інфраструктури, інженерних і комунікаційних споруд. Їх вибуття
компенсувалося залученням до сільськогосподарського обороту но-вих, як
правило, менш якісних земель, розорюванням прируслових зон, рекультивацією
порушених ділянок. Широкомасштабні перетворення природних ландшафтів
виправдовувалися необхідністю інтенсифікувати сільськогос-подарське
виробництво на основі розвитку зрошення (за 1961 — 1970 рр. на 722,6 тис.
га), осушення ( на 1091,3 тис. га) (7, с.48), випрямлення русел річок,
розорювання значної частини лукопасовищних земель, освоєння яруг та інших
непридатних земель, розкорчовування чагарників, вирубки лісових масивів
тощо.
Інакше кажучи, йшов широкомасштабний наступ на природні агроландшафти з
метою їх використання для поточних потреб.
Наступні дві п’ятирічки характеризуються вже меншою стабільністю
виробництва: в цей період по більшості найважливіших видів рослинницької і
тваринницької продукції спостерігається падіння його обсягів (у
середньорічному обчисленні по
|
