Суверенітет України - Теория государства и права - Скачать бесплатно
ВСТУП
В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою
тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: Верховна Рада
Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити
демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення
прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи
про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток
народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на
меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила
державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах.
24 серпня 1998р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: сьома річниця
з дня проголошення її незалежності. П'ять прожитих років для країни - строк
невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі
підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми
пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні
висновки на майбутнє[6. 22][1].
Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському
суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим
шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам
робити далі?
Зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз
ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення
насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального
розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення.
Державний суверенітет - це основа сили держави, його спроможності ефективно
здійснювати свої функції. У той же час суверенітет не може бути основою для
антиправових дій, для сваволі. Наприклад, для того щоб привласнить собі
«право війни», для одностороннього довільного припинення існуючих правових
відношень, у яких бере участь держава.
Можна також сказати, що Державний суверенітет -це «незалежність державної
влади від всякої іншої влади усередині країни і поза її, виражена в її
винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої
справи».
Ця робота - одна з перших спроб з позицій системного підходу розглянути
питання про цілісність України як нової соціальної системи, що виникла у
результаті розпаду Союзу РCР у 1991 р. Системний підхід, як методологічний
напрямок у науці, виходить із того, що весь оточуючий нас світ,
матеріальний та ідеальний, і будь-який з існуючих у ньому об'єктів
(процесів) являє собою цілісне утворення - систему. Під системою звичайно
розуміється відносно відокремлена множина взаємопов'язаних і взаємодіючих
тим або іншим чином компонентів (елементів і частин).
Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до цього послужив
очевидний факт: після вісьми років свого незалежного існування, Україна
опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої і глибокої загальносистемної кризи,
що охопила практично всі сторони життя нашого суспільства. По своїх
масштабах і глибині вона вже об'єктивно наближається до національної
катастрофи.
I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.
Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах
на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на
самовизначення.
Україна здійснює захист і охорону національної державності
українського народу.
Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з
боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи
окремих осіб переслідуються за законом.
Розвиток українського суспільства у 1991-1996 роках був украй складний і
неоднозначний. Серед величезного розмаїття різновекторно взаємодіючих
проблем, з якими зіткнулася Україна, чітко простежуються дві основні
тенденції суспільного розвитку, які, тісно переплітаючись, доповнюють одна
одну. Це: 1) зміна суспільно-економічних відносин і 2) становлення
державної незалежності. Неупереджений аналіз об'єктивного ходу подій
підводить до визнання наступних принципових фактів новітньої історії.
Крах тоталітарної радянської імперії створив сприятливі умови для здобуття
Україною державного суверенітету. Понад сімдесяти років в українських
землях майже безперервно проводилася послідовна політика денаціоналізації
усіх сфер життя та його русифікації. Об'єктивно ця політика стала
продовженням зусиль царату з доконечного інтегрування українських земель до
складу імперії.
Перемога більшовиків у революційних подіях 1917 року логічно привела до
їхнього збройного наступу на Україну та до поразки тут національно-
визвольних сил. Вже на початку 20-х років ХХ ст. національно-визвольний рух
в Україні був остаточно придушений. Щоправда, 20-ті роки були позначені
також політикою "українізації" та "коренізації", що привела до певного
зміцнення українства. Однак слід зазначити, що правлячий режим жорстко
контролював процес національного відродження, утримуючи його в тих межах, в
яких він міг бути корисним цьому режимові. Природно, що про розвиток цього
процесу аж до здобуття Україною незалежності не могло бути й мови. Більше
того, вже в кінці 20-х-на початку 30-х років процес українізації було
придушено, а дещо згодом його чільні провідники зазнали фізичного знищення.
З моменту утворення СРСР Україна як його суб'єкт зазнавала все нових втрат,
ознаки її державності перетворювалися на суто номінальну величину. Подальше
її перебування у складі Радянського Союзу характеризувалося планомірним
наростанням русифікаторських зусиль союзного центру аж до намагань повного
нівелювання національних особливостей і проголошення українського народу
частиною "нової історичної спільності - радянського народу".
Поодинокі голоси патріотично настроєних представників української
інтелігенції миттєво придушувалися і скільки-небудь помітного впливу на
громадську свідомість, не кажучи вже про об'єктивний хід подій, не
справляли. Однак у широкому історичному масштабі СРСР виявився перехідним
компромісним утворенням, яке відповідало тому етапу, коли імперія в чистому
вигляді була вже неможлива, а незалежність - ще неможлива. Зрозуміло, ця
рівновага не могла тривати безкінечно, навіть з огляду на формування націй,
утворення національно-державних структур, хоча багато в чому формальних і
штучних, поступове перетворення республік у національні протодержави,
консолідацію еліт у межах республіканських систем управління та партійно-
бюрократичної ієрархії. До того ж Україна завжди зберігала своєрідний
фермент незалежності. І з-поміж інших республік мала чи не найвиразніші
ознаки державності" .
Проголошення державної незалежності України у 1991 р. виявилося не
наслідком послідовної, тривалої, добре організованої національно-визвольної
боротьби українського народу (як це було, наприклад, за часів Богдана
Хмельницького), а результатом краху тоталітарного соціалізму і зумовленого
ним розпаду СРСР. Хоча, безперечно, слід віддати належне всім спалахам
національно-визвольних змагань українського народу від XVII до кінця ХХ
сторіччя. Та все ж не національно-визвольний рух зруйнував імперію, а
навпаки - деградація імперії ініціювала національно-визвольний рух, причому
у парадоксальний спосіб: можливість отримання державної незалежності
України з'явилася раніше більш-менш помітного національно-визвольного руху,
який, до речі, і сьогодні ще не консолідувався і не відповідає сучасним
потребам суспільного життя. Це є вкрай загрозливим для подальшої долі
України.
За таких умов загроза втрати державного суверенітету існує не тільки з боку
колишньої і потенційно можливої у майбутньому метрополії, що намагається
насильно ліквідувати його, скільки всередині самої України, яка внаслідок
гострих внутрішніх проблем, передусім соціального характеру, може бути
підштовхнута певними силами під крило "старшого брата", прояви чого
спостерігаються у Білорусі. Свобода, не виборена безпосередньо поколінням,
яке її одержало, не завжди може бути адекватно ним оцінена й використана.
Воно часто не знає до ладу ні її цінності, ні як нею скористатися.
Однак останні події в Україні, передусім прийняття Конституції, засвідчили,
що молода держава перейшла внутрішньополітичний Рубікон свого ствердження.
Зворотнього руху вже не буде.
Причини, які зумовили підтримку широкими масами Акту проголошення
незалежності України, мали спочатку в основному економічний та соціальний
характер (національно-визвольний фактор додався згодом). Саме економічний
застій і гострота соціальних проблем були першоосновою загальносоюзної
кризи. Однак остаточно Радянський Союз розвалився внаслідок подій 19-21
серпня 1991 р. у Москві. Україна (як і більшість союзних республік)
підпадала під їх вплив як складова цього гігантського об'єднання. Якщо
республіки Прибалтики наполегливо домагалися національної незалежності, то
для решти поява можливості одержати свободу була певною мірою несподіванкою
(принаймні для широких народних мас)[9. 16][2].
Показовим є той факт, що Біловезькі угоди було прийнято навіть без відома
більшості республік Радянського Союзу.
Свідомий розвал Радянського Союзу верхівкою російської політичної еліти,
підтриманий націонал-комуністами і демократичними силами України, а згодом
і Білорусі, мав глибокі економічні, соціально-політичні та духовні витоки,
які визрівали в надрах соціалістичного ладу упродовж усієї його історії.
Саме невдоволення значної частини номенклатури неповнотою належних їй прав
власності, прагнення конвертувати владу у власність стало імпульсом
суспільних перетворень, які можна назвати "номенклатурною революцією".
Але глибинні причини перетворень корінилися у заскорузлості й
неефективності системи командно-адміністративного господарювання. На кінець
80-х років соціалістична економіка перестала справлятися із своїм завданням
— забезпечувати суспільство необхідною кількістю якісних товарів. Посилився
товарний дефіцит, на якому виросла "тіньова" економіка. Наростаючі
гальмівні процеси в розвитку продуктивних сил породили величезну армію
"зайвих" людей: інженерів, техніків, вчених, управлінців та інших
"трудівників соціалістичного виробництва", які були приречені на жалюгідне
матеріальне існування (сумнозвісні 110 крб. окладу) та нікчемне соціально-
духовне животіння.[9. 45][3]
В надрах соціалістичної економіки почало активно розвиватися буржуазне
підприємництво, яке, набираючи сили й розмаху, вплинуло і на політичне
життя. Корупція та її неодмінні супутники - шантаж, здирництво, зловживання
службовим становищем набули нечуваних масштабів, довершивши деградацію
партійно-державної еліти. Остання розпалася на кілька груп: 1) та, що
намагалася зберегти статус-кво (найбільш яскравим її лідером був Андропов);
2) та, яка зрозуміла, що зберегти існуючий стан речей неможливо, необхідно
модернізувати суспільні стосунки (вожді й прихильники "перебудови" на чолі
з М. Горбачовим); 3) найбільш активна група, потреби й амбіції якої
вимагали більш широкого суспільного простору, ніж його міг надати
соціалістичний лад (це так звані "реформатори", які обрали Б. Єльцина
виразником своїх політичних інтересів). Ця остання група, одержавши могутню
підтримку новоявлених підприємців, зрештою взяла гору. У запеклій боротьбі
за владу із своїми колишніми номенклатурними партнерами "реформатори"
змушені були зруйнувати соціалістичну державу, що й уможливило поширення
сепаратистських настроїв, які були підхоплені й використані національно-
патріотичними силами союзних республік.
Отже, за винятком щойно утворених, в основному зусиллями колишніх
дисидентів та представників літературно-мистецької інтелігенції,
малочисельних націонал-демократичних організацій, українське суспільство, в
цілому, виявилося ні духовно, ні організаційно не готовим до негайної і
послідовної реалізації ідеї державної незалежності, що обумовило важко
відтворювані втрати у перші роки після її здобуття.
Тодішня українська правляча еліта, діяльність якої була генетично пов'язана
з функціонуванням в умовах наддержави, провадила скоріше сепаратистську
лінію щодо союзного центру, аніж проявляла національно-патріотичні
поривання. Точніше, у своєму бажанні бачити Україну незалежною державою
вона більшою мірою керувалася ідеєю звільнення від безроздільної опіки
центру, ніж корінними інтересами нації щодо завоювання власної державності.
Останні стали політичною домінантою дещо пізніше.
Неоднозначно проходило і становлення масової національної самосвідомості як
бази для проголошення і зміцнення української державності. На першому етапі
широкі маси спокусилися передусім ілюзією власного добробуту, зростанню
якого начебто заважав всепоглинаючий і ненажерливий союзний центр;
незалежність і свобода сприймалися значною частиною населення не як
самоцінність, а в суто утилітарному вигляді, як безпосередній засіб
задоволення своїх життєвих потреб.
Недостатність високорозвиненої національної свідомості спричинила слабкість
і розрізненість національно-демократичних сил, сприяла загостренню та
протистоянню соціально-політичних груп, що привело до відчуження влади від
народу, втрати її впливу на хід суспільного життя, а отже - авторитету.
Нація розділилася. По-перше, на прихильників національного відродження і на
прихильників відновлення колишнього Союзу, на захисників реформ і тих, хто
бажав повернутися до старих форм суспільного життя; по-друге, на багатих і
бідних, на вдоволених своїм життям і достатком та вкрай нужденних; по-
третє, на різновекторні політичні партії та рухи, на ворогуючі між собою
еліти (передусім стара ортодоксальна партноменклатурна і новонароджена
реформаторська); вчетверте, з'явилися ознаки протистояння держави й
громадянського суспільства, а в них спалахнуло гіпертрофоване протиборство
законодавчої та виконавчої влади та ворожнеча індивідів за джерела
прибутків (чи хоча б існування), за особисте лідерство, за посади, привілеї
тощо.[17. 103][4]
Суттєві відмінності в розвитку національної свідомості та політичних
процесів у регіональному вимірі - у Західній і Східній Україні, у Криму, на
Закарпатті тощо також використовувалися різними політичними силами,
особливо крайньо лівого та сепаратистського спрямування, не для
консолідації нації і держави, а для роздмухування протиріч.
II. НАРОДОВЛАДДЯ.
Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.
Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя
народу України реалізується на основі її Конституції як безпосередньо,
так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад.
Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.
Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи
окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.
Україна - республіка. Вся повнота влади в Україні належить народові. Народ,
який складають громадяни усіх національностей, є єдиним джерелом
державної влади, місцевого і регіонального самоврядування.
Держава визнає, підтримує місцеве і регіональне самоврядування, не
втручається у його сферу. В Україні діє принцип верховенства права.
Найвищу юридичну силу має Конституція. Норми Конституції є нормами
прямої дії. Закони та інші правові акти не повинні суперечити
Конституції України.
Громадяни здійснюють свої права за принципом "дозволене все, що не
заборонене законом".
Державні органи, органи місцевого і регіонального
самоврядування і їхні посадові особи здійснюють свої повноваження за
принципом "дозволене лише те, що визначене законом".
Суспільне життя в Україні базується на засадах політичного,
економічного та ідеологічного плюралізму. Держава гарантує рівне право
громадян і їхніх об'єднань на участь у державних справах. Держава визнає
різноманітність форм власності, створює рівні правові умови для їхнього
захисту.
Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів,
думок і не може визнаватись офіційною державною ідеологією.
Територія України є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Питання
про зміни території і державних кордонів України вирішуються лише
загальноукраїнським референдумом.
Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, виявляє
повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права. Належним
чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні
договори України становлять частину її законодавства і є обов'язковими
для виконання державними органами, юридичними і фізичними особами.
Громадяни України мають право чинити опір будь-кому, хто
намагатиметься протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад
України, встановлений Конституцією, якщо інші засоби не можуть бути
використані.
III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА.
Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного
життя. Україна забезпечує верховенство Конституції та законів держави на
своїй території. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її
розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.
1. Функції держави випливають з її завдань, тобто, які завдання держава
ставить перед собою, такі функції вона і виконує.
2.
3. Завдання держави — в Україні, наприклад, це створення сприятливих умов
для соціального розвитку держави, заходи в галузі зовнішньоекономічної
діяльності, заходи щодо охорони навколишнього природного середовища,
стимулювання підприємництва і регіонального розвитку, розширення
продуктивної зайнятості і скорочення безробіття, забезпечення
національної безпеки і т.д. і т.п.
4.
5. Функції держави — основні напрямки діяльності держави, безпосередньо
висвітлюючи його сутність і призначення. Вони об’єктивно обумовлені
системою соціально-економічних, соціально-політичних і інших факторів, а
також природою даної держави.
6.
7. Функції держави поділяються на дві групи :
8.
1. внутрішні функції
9.
10. напрямки державної діяльності, що виражають головним чином здійснення
політичної влади всередині держави. До них зокрема відносяться: створення
демократичних умов, інститутів з метою виявлення, обліку і координації
інтересів різних соціальних груп суспільства; сприяння розвитку освіти,
науки, культури; забезпечення законності, правопорядку і т.п.;
11.
2. зовнішні функції
12.
13. напрямки державної діяльності, що стосуються зовнішньої політики
держави. До них відносяться: оборона країни від нападу , міжнародне
співробітництво і т.д.
14.
15. Функції держави здійснюються в певних формах і певними методами. Форми
здійснення функцій характеризують зв'язки держави з правом, як одним з
основних засобів — панування.
16.
17. Розрізняють три форми здійснення функцій :
1.
2. — правотворча
18.
19. державна діяльність, що ставить за мету розробку і прийняття
юрідичних норм шляхом видання нормативних актів;
3.
4. — правовиконавча
20.
21. державна діяльність, що виражається у прийнятті до виконання норм
права шляхом видання власних правових актів.
5.
6. — правозабезпечуваюча
22.
23. державна діяльність, що заключається у контролі і нагляді за
дотриманням і виконанням норм, а також у застосуванні примусових
засобів до їх порушників.
24.
25. Методи здійснення функцій держави — ті засоби, за допомогою яких
вирішуються завдання держави. Державні функції реалізуються за допомогою
державного апарату.[15. 61][5]
Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів.
Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці
органи реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої
влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також
віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції -
верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте
судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій
політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного
суду, хоча і він вважається в цілому "неполітичним" органом). Тому тільки
дослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більш
або менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких
засадах існує і діє державний механізм. Розподіл влад - розподіл функцій.
А зараз проведемо аналогію сучасного законодавства, що закріпляє принцип
розподілу влад за прийнятою в червні 1996 року новою Конституцією України.
До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,
передбачених розділом XIII цієї Конституції;
2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених
статтею 73 цієї Конституції;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо
звіту про його виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-
технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони
довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією
Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України
про внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення
миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил
України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти
України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури
(імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції України;
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності
Кабінету Міністрів України;
12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра
України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України
відповідно до цієї Конституції;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної
допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про
одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних
фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України,
здійснення контролю за їх використанням;
15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання
згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених
цією Конституцією;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів
Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних
доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови
Національного банку України за поданням Президента України;
19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку
України;
20) призначення половини складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної
виборчої комісії за поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій
Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до
законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх
справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам,
про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про
допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;
24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад
Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду
державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і
радіомовлення України;
25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду
Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному
прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
26) призначення третини складу Конституційного Суду України;
27) обрання суддів безстроково;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної
Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про
порушення нею Конституції України або законів України; призначення
позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і
міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і
перейменування населених пунктів і районів;
) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого
26. самоврядування;
27. 31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента
України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні
або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про
оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;
32) надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість
міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених
Конституцією України;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на
вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету
Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною
від конституційного складу Верховної Ради України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату
Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та
структури її апарату;
36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не
підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права
приватної власності.[15. 30-31][6]
Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до
Конституції України віднесені до її відання.
28. Функції, які покладено на Президента України :
29.
30. 1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави;
31. 2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і
позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і
зовнішнє становище України;
32. 3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та
укладає міжнародні договори України;
33. 4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
34.
|
