Referatik - Предметы - Теория государства и права

План. Вступ. І. Поняття і принципи державного ладу України. ІІ. Принцип суверенітету України. 1).Поняття державного суверенітету України. 2).Види державного суверенітету. 3).Забезпечення суверенітету України. ІІІ. Проблеми забезпечення суверенітету України. Висновки. Джерела і література. Вступ. В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: “Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.“ Цей історичний документ поклав початок розбудові суверенної, незалежної держави, став поворотним пунктом в історії цілої нації, змінив хід подій на користь України. Декларація стала одним із перших рішень Верховної Ради, в якому було розгорнуто програму політико-правового, соціально-економічного і культурного будівництва незалежної України. Прийняття Декларації вселило великі надії у громадян у відродження і економічне зростання для забезпечення матеріальних і духовних потреб українського народу. Декларація дала підґрунтя для прийняття надзвичайно важливих, основоположних законів нашої держави – Акт про проголошення незалежності України та Конституція України. Підтримані українським народом на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, ці ідеї були послідовно реалізовані Верховною Радою, яка створила правову базу демократичної держави з соціально орієнтованою ринковою економікою, кінцевим результатом чого стало політичне і юридичне визначення України як незалежної держави. 24 серпня 2000 р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: дев’ята річниця з дня проголошення її незалежності. Дев’ять прожитих років для країни - строк невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні висновки на майбутнє.[1] Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам робити далі? Ці питання на сьогоднішній день є надзвичайно актуальними, саме зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення. Інакше ми не зможемо рухатися у вірному напрямку. Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до цього послужив очевидний факт: після дев’яти років свого незалежного існування, Україна опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої і глибокої загальносистемної кризи, що охопила практично всі сторони життя нашого суспільства. По своїх масштабах і глибині вона вже об'єктивно наближається до національної катастрофи. Тому постала гостра необхідність з’ясувати відповіді на поставлені вище питання, це є вкрай необхідним на сьогоднішній день. І. Поняття і принцип державного ладу України. Перш ніж говорити про поняття та принципи здійснення суверенітету України, слід з’ясувати питання про поняття і принципи державного ладу України, так як суверенітет не може існувати відокремлено від держави, народу, який живе на її території. Поняття державного ладу є дуже важливим, проте, на жаль, і досі не існує єдиної та усталеної дефініції цього поняття. І це при тому, що категорія “державний лад” вживається часто і неадекватно тлумачиться різними дослідниками. На сьогоднішній день існує декілька підходів до цього питання, кожне з яких науково обґрунтоване. Але, на мою думку, визначення державного ладу як єдності типу та форми держави є найбільш повним та правильним. Форму держави визначають як такий устрій (будову) держави, за якого дістають вияв її провідні характеристики та який забезпечує в комплексі, в системі організацію державної влади, методи, прийоми і способи її здійснення, а також територіальну організацію суспільства. Для того, щоб з’ясувати зміст цих трьох складових державного ладу розглянемо їх докладніше. Форма правління – це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форми демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв’язок окремих складових частин держави між собою і їх спільними вищими державними органами. Політичний (державний) режим – це сукупність або система методів, способів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві, і характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів. Тепер слід охарактеризувати форму держави України, де закріплюються ці поняття і що вони означають. Згідно з Конституцією України (ст.5) за формою правління Україна є республікою. Що це означає? Слово “республіка” в тексті Конституції не є складовою частиною найменування держави, а лише є свідченням конституційного прийнятої в Україні форми правління. У найбільш загальному визначенні республіка означає таку форму державного правління, за якою вищий законодавчий орган держави є колегіальним і обирається всім народом або його частиною. Україна є змішаною або напівпрезидентською республікою. Це означає, що президент – глава держави, обирається народом, так як і парламент; уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності. В статті 6 Конституції України закріплено, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Головними державними владними інститутами в Україні є органи: 1.Верховна Рада України (інститут законодавчої влади). 2.Кабінет Міністрів України (уряд, інститут виконавчої влади). 3.Вся система центральних і місцевих державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та адміністративно управлінські функції – Президент (глава держави). Відповідно до статті 75 Конституції України, “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України”. Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом. Структурно Верховна Рада - однопалатний парламент. Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови та його заступників, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження (їх повний перелік зазначено у статті 85 Конституції України): 1). Законодавчі – внесення змін до Конституції України, ухвалення законів країни з питань прав і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядку застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; основ соціального захисту; правового режиму власності і підприємництва, засад зовнішніх зносин, регулювання міграційних процесів; виборів діяльності об’єднань громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури, слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур Збройних Сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її межами та статусу іноземних військ на території України, правового режиму надзвичайного та воєнного стану та інше. 2). Бюджетно-фінансові – затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін , контроль за його використанням, в т.ч. через створення Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території України; встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх видів та типів. 3).Контрольні – здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на пленарних засіданнях та на засіданнях депутатських комітетів і комісій; отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо. 4).Кадрові – призначення і звільнення голови і членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого з прав людини; половини складу ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України; обрання суддів ні безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр- міністра, на призначення і звільнення Президентом голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання згоди та призначення Президентом Генерального Прокурора та висловлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку. Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міністрів України як “вищий орган у системі органів виконавчої влади”. Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114 Конституції): 1. Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більш ніж половини конституційного складу Верховної Ради України (не менше ніж 226 депутатів). 2. Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду: першого віце-прем’єра, трьох віце-прем’єрів, міністрів. 3. Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих Прем’єр-міністром на відповідні посади в Уряді. Згідно зі статтею 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої повноваження у разі: 1) обрання нового Президента; 2) заяви про відставку Прем’єр-міністра; 3) звільнення Прем’єр-міністра Президентом; 4) ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові. Відставка Прем’єр-міністра призводить до відставки усього складу Уряду. Після відставки формування Уряду відбувається за наведеною вище процедурою. Президент України має право в будь-який момент звільнити з посади будь- якого члена Уряду (окрім голови Фонду державного майна). Структура Кабінету Міністрів України складається із Прем’єр-міністра, першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів та міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. Однак ані кількість міністерств, ані зв’язки між різними складовими Уряду і його апарату поки що нормативно не визначені. До виконавчої влади, окрім Уряду як її вищого органу, належать державні комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також обласні і районні держадміністрації. Підпорядкованість тих чи інших міністрів та підрозділів урядового апарату Прем’єр-міністрові і віце-прем’єрам визначається спеціальною Постановою Кабінету Міністрів. Слід звернути увагу також на підпорядкованість “силових” міністрів, міністрів закордонних справ та інформації безпосередньо главі держави. Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116). ці завдання можна поділити на: 1). Загальні – здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази Президента. 2). Внутрішньополітичні – забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадянського порядку; здійснює заходи щодо боротьби зі злочинністю, підтримання належного стану обороноздатності і нацбезпеки. 3). Економічні – забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики у сферах зайнятості. Праці та соціального захисту та інше. 4). Бюджетні – розробляє проект Закону України про Держбюджет, забезпечує виконання ухваленого верховною Радою Закону про Державний бюджет, подає Парламентові звіт про його виконання. 5). Гуманітарні та екологічні – забезпечує проведення політики у сфері науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокористування. 6). Адміністративно-організаційні – спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів держвлади. Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що “виступає від її імені, .. є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянства ”(ст.102). 5 березня 1999 року було прийнято новий закон України “Про вибори Президента України”, який з моменту його опублікування набув чинності і діє зараз. Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (ст.106): 1). Законодавчі – накладання вето на закони, ухвалені парламентом. 2). Виконавчі – скасування актів Кабміну; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем’єр-міністра міністерств і відомств. 3). Кадрові: а) призначення: за згодою Верховної Ради - Прем’єр-міністра, Генерального прокурора, голів Антимонопольного комітету і Фонду Держмайна; за поданням Прем’єр-міністра – міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних держадміністрацій; за контрасигнуванням (візуванням проекту Указу) Прем’єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем’єр-міністра і міністрів юстиції – третини складу Конституційного Суду; Прем’єр-міністра і міністра закордонних справ – глав закордонних представництв України за кордоном; на власний розсуд – половини складу Ради Національного банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; б) звільнення: за згодою ВРУ – голів Антимонопольного комітету та Фонду держмайна; за контрасигнуванням Прем’єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем’єр-міністра та міністра закордонних справ – глав дипломатичних представництв за кордоном; на власний розсуд - Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади; 4). Зовнішньополітичні – представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі та відкличні грамоти представників іноземних держав; 5). Військово-політичні – Президент України є Верховним головнокомандуючим Збройних Сил, очолює Раду Національної безпеки і оборони, приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану; 6). Символічно-церемоніальні – нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні звання і класні чини. Щодо державного устрою, то Україна є простою унітарною (ст.2 Конституції) державою. Проста – це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть виступати як суб’єкти політичних відносин; унітарна – держава, яка має автономне утворення – в Україні це Автономна Республіка Крим, яка згідно з Конституцією є невід’ємною складовою частиною України і в межах її повноважень вирішує питання, віднесені до її відання. Унітарна є найбільш виправданою формою державного устрою України, так як відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним та культурним реаліям. Сьогодні відповідно до чинної Конституції України в Україні існує трирівневий адміністративно-територіальний устрій (ст. 133). Перший рівень складається з областей (ст. 133), Автономної Республіки Крим (розділ X), міст Києва і Севастополя (ст. 133). Другий рівень – це райони і всі міста, крім Києва і Севастополя (ст. 133). Третій рівень – райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села (ст. 133). За формою політичного режиму Україна є демократичною державою (ст.1). Демократичний – це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних верств населення через демократичні інститути – вибори, референдуми, засоби масової інформації. Система закріплених в Конституції прав і свобод людини і громадянина свідчить про високий рівень демократії в Україні. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи, багато з яких є визначальними для розуміння України як демократичної держави. Зокрема, це право на свободу і особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об’єднання у політичні партії та громадські організації , право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах тощо. ІІ. Принцип суверенітету України. Принципи та ознаки суверенітету України були закріплені в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою принципи суверенітету України зводяться до наступного: 1) верховенство – відсутність іншої більш високої суспільної влади на території держави: державна влада може відмінити, признати недійсним будь-який прояв іншої суспільної влади; 2) самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни та зовні при дотриманні норм національного та міжнародного права; 3) вичерпність – розповсюдження державної влади на всі сфери державного життя, на все населення та суспільні організації країни; 4) неподільність влади держави в межах її території - єдність влади в цілому і тільки функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову; безпосереднє здійснення власних велінь по їх каналам; 5) незалежність у зовнішніх зносинах – можливість самостійно приймати рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права та повазі суверенітету інших країн; 6) рівноправ’я у зовнішніх зносинах – наявність в міжнародних відносинах таких прав та обов’язків, як і в інших країнах; 7) невідчужуваність - неможливість свавільного відчуження легітимної та легальної влади, тільки наявність закріпленої законами можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоуправління. В Конституції України 1996 року проголошується: “Суверенітет України розповсюджується на всю її територію” (ст. 2). Це означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Однак держава не має право робити все, що вважає за потрібне, по відношенню до інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Наприклад, державам забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або вповноваження з боку Ради безпеки ООН. Іншим обмеженням щодо свободи дій держави є юридичні зобов’язання виконувати укладені нею договори. Поняття державного суверенітету України. Перш ніж розкривати поняття державного суверенітету, необхідно з’ясувати поняття суверенітету взагалі, звідки походить це поняття, які його основні властивості, що воно означає. Термін “суверенітет” в перекладі з французької означає верховна влада. В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж.Боденом. Він вважав суверенітет невід’ємною властивістю держави. Суверенітет володіє такими основними властивостями[2]: 1) Суверенітет єдиний і неподільний, він не може бути розділений. 2) Суверенна влада постійна - її не можна передати на деякий період кому-небудь. 3) Суверенна влада необмежена і надзаконна - жоден людський закон не може обмежувати суверенітет. 4) Суверенна влада підкоряється тільки божественним і природним законам, але не релігійним догмам. Спробуємо зрозуміти, що означає кожна із цих тез. 1) В залежності від того, кому належить суверенітет, держава може бути класифікована як монархія (абсолютна) чи демократія (республіка). Монархія - держава, у якій суверенітетом володіє одна людина - монарх. У цьому випадку воля однієї людини є непорушним законом для всіх громадян цієї держави. Неподільність суверенітету передбачає збереження форми керування державою в будь-яких умовах. Неподільність повинна бути одночасно тимчасовою і просторовою. Просторова неподільність означає, що якщо суверенітет належить монарху, то, наприклад, мер будь-якого містечка повинний підкорятися саме монарху, і нікому іншому, і у всякому разі не учиняти сваволю. Зрозуміло, що мер не завжди може підкорятися монарху безпосередньо. Тоді він повинний підкорятися відповідному органу, що у свою чергу прямим чи непрямим шляхом буде підкорятися монарху. Такі органи, а також і сам мер є представниками суверенітету. Це, зрозуміло, не виходить, що мер повинний по будь-якому питанню звертатися до монарха чи його представника. Але монарх, визначивши що рішення мера не відповідає його думці по цьому питанню, може скасувати це рішення. Однак, і монарх не може влаштовувати сваволю в державі. Взагалі, монарх може скасувати будь-які рішення свого представника. Очевидно, принцип показності дає можливість створити процедуру оскарження рішення суду у вищій інстанції. Передбачається, що чим тісніше зв'язок між сувереном і його представником, тим точніше цей представник зможе виразити волю суверена.. Особливо цікава взаємодія монарха з якими-небудь впливовими структурами, що існують у державі. Теоретично монарх ні якою мірою не повинний залежати ні від кого. Забезпечити цю незалежність повинен закон. Здавалося б, випадок демократії більш складний. Насправді це не вірно. Замість монарха можна підставити який-небудь колегіальний орган. При цьому можна собі представити як постійно діючий, так і тимчасовий орган. Демократичне правління відбувається звичайно за допомогою референдуму. Зробленої демократії бути не може, тому що неможливо все населення залучити в керуванню державою. Тому парламент і президент є органами представницької демократії. Тимчасова неподільність суверенітету означає, що суверен ні на мить не може втрачати правління. Якщо це демократична держава, то народ завжди повинний контролювати діяльність президента чи парламенту, якщо це монархія, то монарх не повинний цілком покладатися на тимчасових правителів, але, навпроти, завжди могти скасувати невірне з його погляду рішення і не тільки могти, але і робити це. 2). Суверенітет не можна передавати на якийсь термін іншій людині. Наприклад, у демократичній республіці народ не повинний передавати право безконтрольного керування країною одній людині чи групі людей. 3). Цей пункт дозволяє суверену змінювати закони так, як він хоче чи вважає за потрібне. Якби не існувало божественних і природних законів, то в демократичній республіці (приклад демократичної республіки узятий для того, щоб показати, що суверенна влада незалежна від форми суверена, її здійснюючого), народ міг би домовитися і раз у рік страчувати по тисячі чоловік “просто так”. У реальності це значить, що суверен може змінювати будь-які закони крім тих, котрі входять у природні і божественні права, заборонені концепцією суверенітету. Наприклад, оскільки суверенна влада нескінченна, остільки суверен не

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

Суверенітет України - Теория государства и права - Скачать бесплатно