Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза - Религия и мифология - Скачать бесплатно
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
Курсова робота на тему:
“Візантійський ісихазм
та давньоруська печерна аскеза”
Кафедра культурології
Робота студентки ФГНС – ІІІ курс
Ворон Марини Василівни
Керівник: Р.В.Демчук
м. Київ 2001 рік
План
Вступ 3
Розділ І. Зародження аскетизму 7
Розділ ІІ. Візантійський ісихазм 12
2.1. Афон – колиска християнського аскетизму 12
2.2. Зміст ісихастської філософії та основні представники ісихазму
13
2.3. “Пупомудря” чи глибока філософія самозаглиблення? 17
Розділ ІІІ. Давньоруська печерна аскеза 20
3.1. Формування печерних осередків у Давній Русі 20
3.2. Отці-аскети 23
Висновки 26
Література 29
Епіграф
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім старечім тілі,
і зомліли змисли всі
І.Франко
Вступ
“Ісихазм” у Візантії та “печерна аскеза” Київської Русі належать до
єдиного ареалу – греко-православного світу. І це є знаковим, оскільки
Православна Церква хоча і називається як правило Східною, вважає себе тим
не менш Церквою Вселенською. Остання не обмежує себе сферою певної
культури, спадком елліністичної чи будь-якої іншої цивілізації, будь-якими
формами культури, характерними лише для культури Сходу. Що, здавалося б ,
спільного між еллінізмом та руською культурою, хоча християнство у
Київській Русі – візантійського походження? Православ’я об’єднало багато
різних культур, давши їм єдину віру, об’єднавчу ідею.
Метою цієї роботи, у більш вузькому значенні, є дослідити етапи
становлення аскези та містики, зокрема містичної філософії ісихастів у
Візантії, і на цьому тлі показати самобутність самітництва Давньої Русі. В
широкому значенні – розгорнути картину духовних пошуків особистості у
контексті східної містики, показати намагання індивіда “пізнати самого
себе” через єднання з Богом, через глибоку та багато в чому незрозумілу
аскезу. Більше того, цікаво прослідкувати як змінюється сама людська
природа на шляху свого освячення, обожнення, як виправдовується той
імператив, що “Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом”.
Зрештою, ця робота допоможе збагнути, що існують речі недосяжні для
розуміння і дещо, за висловом Канта, необхідно залишити для віри. Недарма
сам апостол Павло каже: “Я не знаю. Бог знає.”
Перш ніж перейти до конкретного розгляду, необхідно дати коротке
визначення ісихазму. Як визначає енциклопедичний словник ісихазм або
гесіхазм (від гр. hesychia – внутрішній спокій, відреченість) –
філософська, містична та суспільно-політична течія у Візантії XIV ст.,
основні положення якої були теоретично обґрунтовані Григорієм Синаїтом,
григорієм Паламою, Миколаєм Кавасілою. Виникла у середовищі монахів-
внахоретів з Афону, які провідували уявлення про існування вічного
нетваринного божественного світла, що з’явилось під час Преображення Христа
і просяяло їм (афонським аскетам) у нагороду за відлюдне життя. Необхідною
умовою сприйняття цього божественного світла ісихасти проголосили містичне
споглядання, спокійне зосередження на одному пункті, яке б відволікало
думки від всього, що навколо. Відомі заклики до суворого аскетизму, повної
зневаги до особистості, смирення перед Божою волею. Константинопольський
собор підтвердив ісихазм в ідеологічній боротьбі Візантії. Надалі ісихасти
мали значний вплив на православну догматику, екзегетику, антропологію.
Досить багато матеріалу існує з історії дослідження даної теми, хоча й
дещо суперечливого.
Візантійський ісихазм досліджували патрологи, історики Візантії та
церковні історики. Насамперед слід згадати магістерську дисертацію ігумена
Модеста (Стрельбицького), в якій він пише про Св.Григорія Паламу як про
одного з великих подвижників благочестя християнського, як про вчителя та
захисника Грецької церкви у боротьбі з папізмом за православ’я та свою
самостійність. Ця робота була поштовхом для подальшого вивчення творчості
та богослов’я Св.Григорія Палами та інших ісихастів. Так з’являється стаття
Г.Недєтовського про Варлаама та його послідовників, в якій йдеться про
ісихастські дискусії XIV ст. Автор виправдовує Варлаама і не бачить в цьому
“свідомого агента католицької пропаганди”. Загалом, зміст статті свідчить
про те, що автору була чужа духовна суть і ісихастського руху. Важливою є
також праця з історії Афону, написана тонким знавцем історії Православ’я
єпископом Порфирієм (Успенським). Він доводить, що ісихазм є дуже давнім
явищем і сягає витоків монашества(; практика мовчальників так би і
залишилась, на думку Порфирія, таємницею, якби її не виявив калабрійський
монах Варлаам.
Важливим джерелом як з історії візантійської Церкви, так і з історії
ісихазму є “Синодик в Неділю Православ’я”. Цей документ з’явився завдяки
Федору Івановичу Успенському. Висновки цього російського візантиніста
важливі для маловивчених сторін ісихастських дискусій, але в них є дещо
спрощений схематизм та внутрішні протиріччя, Загалом, Ф.І.Успенський став
продовжувачем традицій нерозуміння візантійських ісихастів.
Доцільно буде згадати також працю О.Ф.Лосєва “Описи античного
символізму та міфології”, в якій він розглядає антитезу Православ’я та
католицизму, корінну антиномію “онтологізму Сходу” та “психологізму
Заходу”. Лосєв розглядає акти Константинопольського собору 1351 року проти
Варлаама та Акіндіна; він вважає, що в основі цих актів лежить типовий
візантійський світогляд. Досліджуючи типологію даного “візантійського
світогляду” Лосєв робить такий висновок: “омоусіанство, дифізитство,
іконопочитання, ісихазм та ім’яслав’я – єдине символічне православно-
східне, містико-символічне вчення та досвід”. Аріанство, монофізитство та
монофелітство, іконоборство, варлаамітство та ім’яборство – безбожництво,
якому тричі анафима”.
На Заході також були дослідники, які вивчали візантійський ісихазм. Це
прот.Мейєндорф, архієпископ Василь Кривошеїн, проф.В.Н.Лосський,
архімандрит Кіприан Керн.
Щодо давньоруської печерної аскези, то тут коло досліджень також
досить широке. Тут важливим джерелом для дослідження є Києво-Печерський
патерик, агіогафічна література, праці таких дослідників, як
Т.А.Бобровський, В.С.Горський, А.Ф.Замалєєв та В.А.Зотсь, Є.Кабанець,
В.Н.Топоров та інші.
Загалом, дослідження даної теми у різних дослідників є досить
суперечливим і не однозначним, тому феномен печерного подвижництва та
візантійського ісихазму й досі становить дискусійне питання медієвістики,
філософії і культури. Окрім того дослідження цієї проблеми є досить
актуальним для сучасного антропологічного релігієзнавства.
Розділ І. Зародження аскетизму.
IV ст. – це насамперед час занепаду морального ідеалу в житті Церкви.
Причини цього занепаду полягали в зовнішній зміні стану християнської
релігії з часу Костянтина Великого. З припиненням гонінь, в житті віруючих
помічається деяка розслабленість та безтурботність; християни стали менше
піклуватися про спасіння своїх душ. Св.Іоанн Златоуст помічає спустіння
храмів і, як вже було сказано, якусь байдужість, навіть при прийнятті
Святого Причастя. Блаж.Ієронім відзначає, що Церква після віку мучеників
стала могутньою та багатою, але бідною на доброчестя. В Церкву деякі йшли з
недобрими намірами, точилася релігійна боротьба. Більше того, язичницькі
традиції ще були досить відчутними і значно гальмували запровадження
християнських начал.
За такого занепаду релігійного та морального життя віруючих з IV ст.
монашество, яке виникло в цей час, стало тією великою силою, яка принесла
благодать Божу до християнського світу.
Аскетичні прагнення та відомі форми їх прояву були відомі ще раніше.
Так, неоплатоніки прагнули до невидимого Блага, переборюючи зло чуттєвого
світу; хотіли від плоті піднятися до Божества, виробляючи форми аскези і
утверджуючи дуалістичне світорозуміння. Аналогічні дуалістично-аскетичні
моменти бачимо і у неопіфагорейців і стоіків. Іудаїзм, піддавшись
елліністичним впливам і продовжуючи свй розвиток, підійшов до того ж.
Назареї уникали усього “нечистого”, віддавали себе Богу, дотримуючись
“великого обіту”; вино не торкалось їх вуст і залізо – їх довгого волосся.
Терапевти (релігійно-аскетична секта І ст. н.е. в Єгипті) віддалялися від
світу в свої “монастирі”, займаючись там читанням своїх священних книг та
спогляданням. Єссеї (близька до терапевтів іудейська секта ІІ ст. до н.е. –
І ст. н.е.) приносили “страшну клятву” – почитали Бога, виконували його
заповіді, жили разом, відмовляючись від особистого майна і тримаючи піст.
Монашеські гуртожитки знаходимо вже у терапевтів, єссеїв та служителів
Серапіса. Отже, як бачимо перші аскети з’явилися досить рано. Вірогідно, що
росту пустельництва сприяли і гоніння на християн. При Деції (250 – 251
рр.), Валеріані (257 – 258 рр.) і пізніше при Ліцинії (315 чи 319 рр.)
багато єгипетських християн тікало в пустелю та гори. Багато з них гинуло
від холоду та спраги, від хвороб та диких звірів. Минала загроза, і втікачі
повертались, але не всі. Деякі так і залишались невеликими групами або
одинокими анахоретами.
Батьківщиною монашества є Єгипет, Нільська долина. Історик східного
монашества – Бесс бачить в цьому ніби нагороду Єгипту за те, що він
прихистив гнаного Іродом Христа – Немовля. Першим християнським монахом був
Павло Фівський. Він утік від переслідувань Деція в гори Фіваїди; там він
обрав собі за житло печеру. Харчувався Павло фініками, воду брав із
джерела. Він назавжди залишився в пустелі, його навіть не спокусила звістка
про перемогу християнства за Констянтина. Засновник монашеського життя
помер у своїй печері глибоким старцем. Могилу йому вирили леви. Павло
випадково здобув популярність, адже багато анахоретів жили та померли в
безвісти. Як правило, вони селилися поблизу джерел та фінікових пальм, в
печерах чи під відкритим небом. У часи дозвілля вони плели кошики, які
відносили у сусідні поселення і вимінювали їх на хліб і сіль.
Перші об’єднання анахоретів про’язують з іменем Антонія Єгипетського
(251 – 356 рр.), якого вважають “батьком монашества”. Життя його було
описане Св.Афанасієм, архієпископом Александрійським. Антоній народився в
християнській сім’ї недалеко від великого Ієраклеополісу, в Середньому
Єгипті. Будучи 20-річним юнаком, перебуваючи в церкві, його глибоко вразило
євангельське читання про багатого юнака (Мф. 19). Він роздав своє майно і
став аскетом. Після 26-річного проживання в пустелі Антоній з 306 року
почав збирати навколо себе учнів. Люди йшли до нього задля отримання доброї
поради, душевної настанови. Слава Преп.Антонія була настільки великою, що
навіть сам імператор Констянтин написав йому листа. Перед своєю смертю
Антоній знайшов собі усамітнене місце, де і помер у 356 р. у віці 105
років. Учні та послідовники Антонія продовжували роботу великого
пустельника, створюючи колонії єремітів (від грец. – відлюдники) – “лаври”.
В Нижньому Єгипті такі єремітські колонії були засновані Аммонієм. Він
батько Нітрійського монашества. У Аммонія було багато учнів, які жили чи
поодинці в житлах, чи разом. За Палладієм, в його час в Нітрійських
пустелях проживало до 500 єремітів. В просторій церкві збирались монахи в
суботу і неділю на загальне богослужіння. Кожен монах здобував собі їжу та
одяг власною працею, працював до 9 годин вечора, а потім співав різні гімни
та псалми разом з братією.
На південь від Нітрійської пустині утворилась знаменита колонія
єремітів, яка отримала назву Скітська пустинь. Макарій Єгипетський, чи
Макарій Великий був першим, хто почав мешкати тут, як єреміт. Макарій був
аскетом ще з юності, але в пресвітери його посвятили проти його волі. В 30
років він тікає в Скітську пустинь. Цей аскет мав харизму (дар) зцілення та
пророцтва. 50 гомілій, які залишились після Макарія, свідчать про його
глибокий містисний настрій. До сучасників Макарія Великого відносять
ефіоплянина Мойсея (колишнього розбійника), Піора та Макарія молодшого.
Але не тільки Нітрійська та Скітська пустині, увесь Єгипет до кінця IV
ст. був вкритий келіями єремітів, чи колоніями кіновитів.
Засновником гуртового монашества, чи кіновитства вважають Св.Пахомія
(282 – 346 рр.). Колишній солдат, ще до прийняття ним християнства був
аскетом. Прийнявши християнство, Пахомій вирішив створити монашеський
гуртожиток. В результаті виник перший монастир Табеннізі (328 р.) пізніше
утворилось ще 9, серед яких перше місце зайняв Бафуа (тепер Фау). Заслуга
Пахомія також полягає в тому, що він створив міцну організаційну основу для
єремітів; він обніс стіною келії анахоретів і він дисципліну. Його
настанови – це найдавніші монашеські правила, які підпорядковують життя
монахів певним здоровим нормам. вони ставлять в обов’язок монахів працю та
молитву, містять вказіівки щодо одягу могнахів, їжі та сну. Монахам було
заборонено виходити з монастиря, біля єдиних воріт сидів вартовий. Святий
Пахомій також заснував два жіночих монастиря.
З Єгипту монашество поширилось на Синайський півострів, де ми дещо
пізніше зустрічаємо двох видатних аскетичних письменника: Нила Синаїта (430
р) та Іоанна Лествичника (580 р.).
Якщо в IV ст. класичною країною монашества був Єгипет з Нільською
долиною. то в V – VI ст. центр монашеського життя переноситься на Схід, в
Палестину. Саме тут учень Св.Антонія – Іларіон з Гази заснував
пустельництво. Десь в середині IV ст. виникли в Палестині численні
монастирі. Найвидатнішими архімандритами Палестинського монашества були
Каппадокійці – Феодосій (441 – 519 рр.) і Савва (439 – 532 рр.). Останній
заснував сім лавр в Палестині в одній з яких жив сам.
Після Єгипту Сирія є найближчою країною, де монашество досягає
найвищого розвитку.
В Каппадокії монашество з’явилося завдяки Василію Великому, Григорію
Богослову та Григорію Нисському. Василій спочатку пзнайомився з відомими
аскетами Сирії та Палестини. Він має славу в історії монашества як
організатор східного монашества. Його відомі “Великі та малі монашеські
правила” досі залишаються єдиними правилами грецького монашества.
Після того, як Єгипет та Палестина перестали бути головними центрами
монашеського життя на Сході, такими стають Константинополь, а дещо пізніше
Афон.
Розділ ІІ. Візантійський ісихазм.
2.1. Афон – колиска християнського аскетизму.
Від Констянтина Великого до Василія, засновника македонської династії,
від єпископа Кастіна до Фотія, релігійні будинки та монастирі
примножувались у Візантії до безкінечності. В 430 році прийшов в
Константинополь авва Александр і запровадив тут акіматенство. Акіматени
поставили собі за мету безперервно служити Богу – молитися вдень та вночі.
В 460 році римський консуларій Студій заснував монастир акіматенів
“Студіон”. Золотим віком для заснування монастирів було царювання Юстиніана
(527- 565 рр.).
З середини IX ст. заселяється відлюдниками Афон, де починають
з’являтися лаври. Однак Порфирій Успенський у своєму творі “Схід
Християнський” говорить, що згідно з переказом, монашество на Афоні було ще
в V – VІ ст. Проте все було знищене арабами під час їх нападів у 670 і 776
роках. На думку Порфирія, після цього спустошення, імператор Констянтин
Погонат віддав Афон монахам. Першим анахоретом Афону був Св.Петро, який
нібито прожив там 53 роки. В 830 році на Афон знову нападають араби. Вповні
достовірні дані на Афоні починаються з половини IX ст. Грамотою імператора
Василія Македонського в 872 році увесь Афонський півострів передали
монахам. Перший монастир тут було засновано в 963 році. Першим головним
засновником монашеського життя на Афоні та законодавцем був Афанасій (1000
р.)
На Афоні було багато і латинських монахів, і мирян з Риму та Амальфії.
Вони спочатку приєднувалися до грецьких обитель, а пізніше створювали свої
власні монастирі, як Римський, присвячений Святим Петру та Павлу, і
Амальфійський, присвячений Пресвятій Діві Марії.
На початку XI ст. Афон став одним з найвідоміших монашеських пунктів,
хоча його біди ще не скінчились Так в 1044 році на нього знову нападають
араби, після чого півострів заселяють мирські люди. Афонські подвижники
звернулись до імператора Констянтина Мономаха, який відправив до них монаха
Косьму Цинцулука. Той вигнав з Афону мирян і дав Афону новий устав, який
було схвалено Констянтином Мономахом у 1046 році.
Саме в середовищі грецького монашества на Афоні існував містичний рух,
який має назву ісихазм.
2.2. Зміст ісихастської філософії та основні представники ісихазму
Порфирій Успенський у своїй “Історії Афону” пише, що першим ісихастом
був Св.Петро, який був також першим анахоретом Афону і прожив там 53 роки
(681 – 734 рр.). Взагалі самозаглиблена млитовна практика оформилась
спочатку в Єгипті наприкінці ІІІ – початку IV століття і розроблялась у IV
– VII ст. синайськими та єгипетськими аскетами Макарієм Єгипетським
,Євгарієм, Іоанном Ліствичником. Часто засновником ісихазму помилково
вважають Св.Григорія Паламу (XIV ст.), але він лише осмислив, обгрунтував
та систематизував ту практику духовного “деланія”, яка вже давно була в
практиці у монахів-анахоретів з глибокої давнини. Вже згадані Євгарій
Понтійський та Макарій Єгипетський (IV ст.) знають практику “розумної
молитви”, яка є суттю ісихазму. Класичний опис техніки ісихазму дає вже у
XI ст. монах Ксерокерського монастиря у Константинополі, Симеон: “Зачини
двері твоєї келії, сядь у кутку: відверни думку твою від усього земного,
тілесного та швидкоплинного. Потім схили підборіддя твоє на груди і спрямуй
чуттєве та духовне око твоє на пупок свій; далі стисни обидві ніздрі так,
щоб ледве можна було дихати і відшукай очима приблизно те місце серця, де
зосереджено усі здібності душі. Спочатку ти нічого не побачиш, але коли
проведеш у такому стані день і ніч, тоді, о диво, побачиш ти те, чого
ніколи не бачив, побачиш доволі ясно, що довкола серця твого поширюється
божественне сяйво.”
Представниками пізньовізантійського ісихазму, окрім Григорія Палами, є
також видатні духовні письменники Преп.Григорій Синаїт і Миколай Кавасіла.
Святий Григорій Синаїт створив вчення, яке лягло в основу усього
середньовічного напрямку східного монашества, зокрема в основу містики XIV
ст.
Коли Григорій Синаїт приїхав до Афону з Криту, він, як сказано в його
“Житії”, знайшов лише трьох іноків, знайомий зі справжньої ісехією. Вчення
Синаїта було надто суворим, іноді воно навіть суперечило старому устрою
монастирського життя.
Важко сказати, чи був Григорій Палама учнем Св.Григорія Синаїта, але є
підстави твердити, що він був його учнем по духу. Проте Палама дещо
пом’якшує строго монашеську точку зору Синаїта: він не цурається світу,
лише визнає за монашеством більше можливостей для спасіння. Більш рішучим у
цьому смислі є вчення Кавасіли; воно не говорить про монашество та його
переваги. Єпископ Алексій у своїй праці “Візантійські церковні містикиXIV
ст.” вказує на єдність поглядів трьох великих візантійських богословів:
“Загальна для усіх трьох містиків і найхарактерніша риса полягає в тому, що
вони навчали і доводили самим життям, що не шляхом філософських роздумів,
але постійним очищенням душі, абсолютною німотою почуттів та думок,
постійним перебуванням в розумній молитві і можливо для людини досягти
осяяння з гори. Цей прояв Божества можна бачити навіть тілесними очима.
Вони також повчали, що для пригнічення пристрастей необхідно усі думки
свого розуму зосереджувати в глибині серця, постійно спостерігаючи за ними
і не дозволяти собі думати про щось інше, окрім Бога”.
Давні містики метою аскези вважали обоження, тобто уподіблення Богу
через Ісуса Христа, який зробив людську природу учасницею божественного
життя завдяки іпостасній єдності Божої та людської природ. Хоча обоження і
передбачало єднання людини з Богом, але, насамперед воно передбачало
перенесення на душу таких божественних атрибутів як безсмертя, блаженство і
надлюдська повнота та інтенсивність життя. Шлях до обоження лежав через:
1). очищення (катарсіс);
2). просвітлення;
3). цілеобретіння.
Перше – це очищення душі від усього мирського через повне відречення
від світу.
Друге – це просвітлення душі божественним світлом.
Третє – віднайдення містичної досконалості, єднання з Богом та
обоження.
При цьому можна говорити про дві течії у східнохристиянській містиці:
споглядальну та аскетичну. Перша течія прагне через містичний гносіс до
спрощення душі та її єднання з Богом. Друга – підкреслює не стільки момент
гносісу, скільки любові та відданості богу. До містиків першої течії можна
віднести Псевдодіонісія та його послідовників, до другої – Макарія
Єгипетського та Симеона Нового Богослова (X –XI ст.). Деякі містики
синтезували в собі два напрямки: це Григорій Нисський (IV ст.), Ісаак Сирін
(VI ст.), Максим Сповідник (VIІ ст.) і сам Григорій Палама.
Приклад з творів Ісаака Сиріна прекрасно ілюструє переживання ісихії:
“Одного дня я хотів прийняти їжу після чотирьох днів голоду. І коли став я
на вечірню службу, щоб після неї прийняти їжу, і стояв на дворі келії моєї,
між тим, як сонце було високо. то, почавши службу, лише протягом першої
слави діяв свідомо, а після того перебував підчас служби, не знаючи, де я,
і залишався у такому стані, поки не зійшло знову сонце наступного дня і не
зігріло мого обличчя. І тоді вже, коли сонце почало сильно турбувати мене,
повернулась до мене свідомість, і ось побачив я, що настав вже новий день,
і подякував я Богові, роздумуючи над тим, як благодать його сходить на
людину.”
|
