МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА
Кафедра;
цивільно-правових дисциплін
Курсова робота
на тему:
Господарський договір
Виконав:
студент 3-ї групи 4-го курсу
юридичного факультету
СТЕФАНЧУК Микола Олексійович
Науковий керівник:
старший викладач кафедри
журик Юрій Володимирович
м. Хмельницький, 2002 р.
ПЛАН
Вступ 3
Поняття господарського договору 4
Укладення господарських договорів. 7
Зміна, розірвання та пролонгація дії договору. 12
Виконання договорів. 13
Способи забезпечення виконання договорів. 15
Відповідальність за порушення господарських договорів. 22
а) Поняття та форми цивільно-правової відповідальності. 22
б) Види договірної відповідальності 25
в) Умови (підстави) договірної відповідальності 29
Висновки 34
Використана література 36
Вступ
Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс
на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадянського
суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності
та підприємництва.
Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та
підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та
урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької
діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними
зовнішньоекономічної діяльності.
Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою
формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже
результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і
послуг на договірних засадах.
Важливість теоретичної розробки питань, пов'язаних з договірним
регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю
монографічних досліджень з цих питань у правовій науці, а й потребами
юридичної практики і завданнями щодо нової кодифікації цивільного
законодавства України.
Новий Цивільний кодекс України має закласти стабільну основу правового
регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах
громадянського суспільства і передусім у підприємницької діяльності.
У роботі зроблена спроба провести аналіз чинного законодавства,
порівняти його із Проектом Цивільного кодексу, дати можливі способи
вирішення окремих проблем та колізій, які виникають при застосуванні
законодавства під час укладання, зміни, виконанні, розірванні господарських
договорів.
Поняття господарського договору
Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером
договори (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації,
банківського кредиту тощо), які регулюються як нормами ЦК, так і інших
нормативних актів.
Особливістю розвитку сучасного приватного права є тенденція до
уніфікації правових систем, завдяки яким відбувається стикування та
взаємодія різних систем національного законодавства з метою спрощення
міжнародних відносин, зняття перешкод у міжнародному обороті товарів,
капіталів та робочої сили. Прискоренню цих процесів сприяє діяльність
численних міжнародних організацій з уніфікації міжнародного права. Серед
міжнародних організацій, які відіграли помітну роль в уніфікації колізійних
та матеріальних цивільно-правових норм у сфері купівлі-продажу, факторингу,
лізингу та деяких інших, слід назвати Міжнародний інститут уніфікації
приватного права (УНІДРУА).
У рамках УНІДРУА у вигляді неформальної уніфікації були розроблені
Принципи міжнародних комерційних договорів. В основі створення Принципів
лежить порівняльно-правовий аналіз норм різних національних правових систем
у контексті регулювання міжнародних угод. Як відзначила Адміністративна
рада УНІДРУА у вступі до Принципів, останні є досить гнучкими для того, щоб
враховувати постійні зміни, які відбуваються в результаті розвитку
технології й економіки та торкаються практики торгівлі, яка перетинає
кордони. У той же час вони намагаються забезпечити чесність у міжнародних
комерційних відносинах шляхом прямого формулювання загального обов'язку
сторін діяти згідно з добросовісністю і чесною діловою практикою та
встановленням в деяких випадках стандартів розумної поведінки[1].
Важливість врахування зазначених Принципів у нормотворчій та
правозастосовній практиці зумовлена проведенням в Україні нової кодифікації
цивільного законодавства і в її складі – інститутів договірного права.
У чинному законодавстві (статті 10 і 11 Господарського процесуального
кодексу України), судовій практиці і літературі використовуються поняття
"господарський договір" або "комерційний договір"[2].
На жаль, сутність цих понять не розкривається. До характерних рис
господарського договору відносили: 1) особливий суб'єктний склад – обома
сторонами цього договору або хоч би однією з них є суб’єкт господарювання;
2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його укладення
є планове завдання (акт), яке обов'язкове для обох чи однієї із сторін; 3)
договір спрямовується на безпосереднє обслуговування основної діяльності
господарюючого суб'єкта. Господарськими вважалися і непланові договори,
якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому ж
законодавчому режимові (поставка, перевезення вантажу тощо) або якщо вступ
у договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення
договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).
Безумовно, в сучасних умовах деякі з названих ознак господарського
договору потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських договорів
можуть виступати не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у
встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність; договори з
участю зазначених осіб є переважно неплановими.
Ідея розробників Принципів міжнародних комерційних договорів полягала
в тому, щоб із сфери застосування цих Принципів виключити так звані
споживчі договори, які у різних правових системах стають дедалі більше
предметом спеціального правового регулювання, що має переважно імперативний
характер і спрямовано на захист споживача, тобто сторони, яка вступає в
договір не у процесі здійснення підприємницької або професійної діяльності.
У проекті ЦК України категорія так званих споживчих договорів
представлена, зокрема, поняттям "публічний договір" (ст. 665). Публічним
визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе
обов'язок здійснювати продаж товарів, виконувати роботи або надавати
послуги кожному, хто до нього звертається (роздрібна торгівля, перевезення
транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне,
банківське обслуговування тощо). Підприємець не повинен надавати перевагу
одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків,
передбачених законом або іншими нормативними актами. Відмова підприємця від
укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання
споживачеві відповідних товарів, робіт чи послуг не допускається, а
необґрунтоване ухилення від укладання публічного договору може потягнути за
собою покладення на нього обов'язку відшкодування збитків, заподіяних
споживачеві таким ухиленням.
Як зазначено у коментарях до Принципів міжнародних комерційних
договорів, критерії, що їх використовують на національному і міжнародному
рівнях, також різняться великою різноманітністю у встановленні відмінностей
між споживчими та неспоживчими договорами. У Принципах немає будь-якого
визначення, проте припускається, що концепція "комерційні договори" повинна
розумітися по можливості широко з тим, щоб включати в себе не лише
підприємницькі угоди на поставку або обмін товарами чи послугами, а й інші
типи економічних угод, таких, як інвестиційні або концесійні угоди,
договори про надання професійних послуг тощо[3].
У попередньому проекті (аванпроекті) Господарського (Комерційного)
кодексу України 1994 р. (ст. 49 глави 22) господарський договір як підстава
виникнення господарсько-договірного зобов'язання визначається як ділова
угода між суб'єктами господарювання про розподіл між ними кореспондуючих
господарських прав та обов'язків, необхідних для досягнення цілей, і про ті
умови, яких повинні додержуватися сторони при виконанні взаємно прийнятих
ними зобов'язань. Таке визначення господарського договору викликає ряд
зауважень. По-перше, саме поняття ділової угоди потребує пояснень. По-
друге, права та обов'язки сторін у договорі визначаються через його умови.
По-третє, виникає питання: які ж права та обов'язки слід вважати
господарськими.
У законодавстві та доктрині ряду зарубіжних країн відоме поняття
"торговельна угода". У дореволюційній Росії практикою було встановлено такі
ознаки угод торговельного характеру: 1) спекулятивність угоди; 2) кількість
товарів, які набуваються особою, перевищує межі звичайного особистого
споживання; 3) двосторонність, тобто торговельне значення угода має для
обох її сторін; 4) наявність кредиту[4].
У проекті ЦК України закріплюється категорія підприємницького
договору, зокрема у ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини,
повнолітніх дітей, батьків обмежити фізичну особу в праві займатися
підприємництвом, якщо вона діє нерозважливо, як марнотратник. У разі
задоволення такої заяви суд призначає над цією особою піклувальника. Особа,
яка обмежена у праві на заняття підприємництвом, може укладати
підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про ці договори
йдеться і в ч. 3 ст. 54 ЦК, хоч вони і не називаються прямо
підприємницькими. Так, якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність
без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права
оспорювати ці договори з тих міркувань, що не є підприємцем. Суд при
вирішенні спору може застосувати до таких договорів правила про
зобов'язання, які пов'язані з підприємницькою діяльністю, зокрема, поклавши
на підприємця відповідальність за порушення зобов'язання і за відсутності
його вини (за винятком дії непереборної сили), як це передбачено ст. 640
проекту ЦК.
У господарському договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві
цивільно-правовому договору, так і особливі риси. Такими особливостями є:
1) суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані
у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
2) зміст господарського договору становлять умови, за якими передаються
товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення
підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору
може бути договір міжнародної купівлі-продажу товарів. За Віденською
конвенцією ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу
товарів (статті 1 і 2) ця конвенція застосовується до договорів
купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких містяться
в різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли
згідно з нормами міжнародного приватного права до них застосовується
право держави, що домовляється. Проте ця конвенція не застосовується
до продажу товарів, які набуваються для особистого, сімейного або
домашнього використання, за винятком, якщо продавець у будь-який час
до чи у момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що
товари набуваються для такого використання;
3) для деяких видів господарських договорів, зокрема зовнішньоекономічних
контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх
укладення (підписання), обліку та реєстрації (Указ Президента України
"Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)"
від 7 листопада 1994 p.[5]);
4) певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або
умови відповідальності сторін за господарським договором (наприклад,
відповідальність підприємця незалежно від його вини в порушенні
зобов'язання).
Враховуючи наведені ознаки, господарським слід вважати такий цивільно-
правовий договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи – суб’єкти
господарювання і за яким передається майно, виконуються роботи або
надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для
інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
Якщо ж у нормах ЦК або спеціальних нормативних актах не відображені
особливості тих чи інших видів підприємницьких договорів, до них
застосовуються загальні положення зобов'язального і договірного права,
закріплені у ЦК та інших актах цивільного законодавства.
Укладення господарських договорів.
Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи кількох осіб,
погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: шляхом
пропозиції однієї сторони укласти договір, яка має назву оферти, і
прийняття пропозиції другою стороною, або акцепту. Відповідно сторона, яка
зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, –
акцептантом.
Порядок укладення договорів визначений у статтях 153-159 ЦК. Існують
певні особливості укладення біржових угод (договорів), проведення торгів на
аукціонах, у порядку конкурсу тощо.
Щоб вступити у договірні відносини, один із учасників повинен виявити
свою ініціативу, тобто виступити з пропозицією укласти договір (офертою).
Але чи всяка ініціатива (пропозиція) може вважатися офертою і породжувати
певні юридичні наслідки для особи, яка її зробила? Чинний ЦК не містить
ознак оферти, хоч вони можуть бути виведені із загальних положень
цивільного законодавства шляхом доктринального тлумачення.
За ст. 675 проекту ЦК офертою визнається пропозиція укласти договір,
яка адресована одній або кільком особам, містить вказівку на істотні умови
майбутнього договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати
себе зв'язаною договором у разі її прийняття (акцепту). Отже оферта
характеризується такими рисами: по-перше, вона адресується конкретно одній
або кільком особам. Якщо пропозиція розрахована на невизначене коло осіб
(наприклад, у рекламах), то вона розглядається як запрошення до оферти,
якщо інше прямо не зазначено у цій пропозиції. По-друге, оферта повинна
містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто ті, що
визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, або у
погодженні яких заінтересований оферент. По-третє, пропозиція виражає
твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими
умовами у разі їх прийняття (акцепту) другою стороною.
Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначення строку для
відповіді. Пропозицію укласти договір можна змінити або взагалі відкликати
(скасувати), але у всякому разі не пізніше, як до моменту або у момент її
одержання адресатом. У цьому разі раніше зроблена оферта втрачає свою
значимість і, отже, не зв'язує оферента. Оферта, яка одержана адресатом, не
може бути відкликана протягом строку для її акцепту, якщо інше не
застережено у самій оферті або не випливає із суті пропозиції чи з
обстановки, у якій її зроблено.
Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийняття нею пропозиції
визнається акцептом. Акцепт має бути повним і безумовним. Це означає, що
акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і
повідомляє про це оферента. Якщо пропозицію укласти договір зроблено із
зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним за умови,
що особа, яка зробила пропозицію, одержала від другої сторони відповідь про
прийняття пропозиції протягом цього строку (ст. 155 ЦК).
У пропозиції укласти договір, яка адресується другій стороні, строк
для відповіді може й не зазначатись, У цьому разі укладення договору
залежить від того, у якій формі зроблено пропозицію — усній чи письмовій.
Коли оферта зроблена усно, без зазначення строку для відповіді, договір
вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила оференту про
прийняття нею пропозиції. Якщо ж таку пропозицію зроблено у письмовій
формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття
пропозицій одержано протягом нормально необхідного для цього часу (ст. 156
ЦК). При цьому враховуються встановлені строки для проходження
кореспонденції певного виду в обидва кінці.
Іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір
контрагент у встановлений для акцепту строк вчиняє дії з виконання
зазначених в оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги,
сплачує відповідні суми тощо. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не
передбачено законом, іншими правовими актами або не зазначено в оферті.
Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і
водночас є його виконанням. Як і оферта, акцепт може бути відкликаний
акцептантом і втрачає чинність, якщо повідомлення про його скасування
оферент одержав до моменту або у момент одержання самого акцепту (ст. 674
проекту ЦК). У разі відкликання акцепту або неодержання відповіді від
акцептанта протягом встановленого для цього часу оферент вважається вільним
від тих обов'язків, що пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.
Проте, як бути з відповіддю на пропозицію, яка була відправлена
своєчасно, але з вини органів зв'язку або з інших причин надійшла до
оферента із запізненням? Адже закінчення строку для відповіді та її
відсутність оферент міг розцінити як відмову від пропозиції, і буває, що
оферент вже укладає договір з іншою особою. З другого боку, акцептант,
впевнений у тому, що своєчасно відправлена відповідь вже одержана
оферентом, міг приступити до виконання договору і зробити певні витрати.
Відповідно до ст. 157 ЦК якщо із одержаної із запізненням відповіді про
згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона
визнається такою, що запізнилася, лише у тому разі, коли оферент негайно
повідомить другу сторону про одержання відповіді із запізненням. У цьому
разі запізніла відповідь вважається новою пропозицією. Якщо ж такого
повідомлення оферент не зробить, то він або повинен виконати укладений
договір, або відшкодувати збитки, яких зазнав акцептант у зв'язку з
виконанням договору. Оферент може підтвердити чинність раніше зробленої
пропозиції і в тому разі, коли відповідь на неї запізнилась.
Як зазначалося, акцепт повинен бути повним і безумовним, і тільки тоді
він свідчить про згоду сторін щодо істотних умов договору. Але нерідко,
погоджуючись у принципі укласти договір, друга сторона висуває свої
зустрічні умови або пропонує укласти інший за характером договір. Згода,
яка супроводжується застереженням та контрпропозиціями, не може вважатися
акцептом. Тому згідно із ч. 1 ст. 158 ЦК відповідь про згоду укласти
договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від
пропозиції і в той же час є новою пропозицією. Сторони у цьому разі
міняються місцями: акцептант стає оферентом, а оферент — акцептантом, бо на
нову пропозицію потрібна згода колишнього оферента. Переговори або обмін
листами між сторонами можуть тривати довго і завершитись або досягненням
згоди щодо умов договору, або вони взагалі не приводять до бажаного
результату.
Важливим є встановлення моменту, з якого договір вважається укладеним.
Визначити цей момент можна на основі аналізу статей 155 і 156 ЦК: договір
вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила
оферту. Якщо ж для укладення договору, крім згоди сторін, потрібна передача
майна або вчинення іншої дії (реальний договір), то він вважається
укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.
Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації,
вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення або реєстрації, а
у разі потреби і нотаріального посвідчення, і реєстрації – в момент
реєстрації (ст. 672 проекту ЦК).
Чинне цивільне законодавство виходить з вимоги письмового оформлення
угод (договорів), що укладаються між організаціями (ч. 1 ст. 44 ЦК).
Ініціативу в укладенні договору може виявити будь-яка сторона. При цьому
складають проект договору або лист (телеграму, телефонограму тощо), які
виконують роль пропозиції укласти договір (оферти). Найчастіше це здійснює
постачальник, підрядник тощо, які в широкому розумінні є надавачами послуг
або виконавцями робіт.
Окремі правила діють при укладенні біржових угод (договорів). Їх ще
називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про
товарну біржу" від 10 грудня 1991 р,[6] біржовою операцією визнається
угода, яка відповідає сукупності таких умов: а) якщо вона являє собою
купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на
товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до
реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням
дня.
Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів
біржі або її біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види
біржових угод. Розрізняють форвардні, ф'ючерсні контракти та опціони, які
за термінологією Закону України " Про оподаткування прибутку підприємств"
від 22 травня 1997 р.[7] мають назву деривативів.
Форвардний контракт – це двостороння угода за стандартною (типовою)
формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив
(товари, цінні папери, кошти) у певний строк та на певних умовах у
майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення форвардного
контракту. Ф'ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвідчує
зобов'язання придбати (продати) базовий актив на певний час та на певних
умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань
сторонами контракту. Опціон – це стандартний документ, що засвідчує право
придбати (продати) базовий актив на певних умовах у майбутньому, з
фіксацією цін на час укладення такого контракту або на час такого придбання
за рішенням сторін контракту.
На біржах укладаються також:
а) угоди з гарантією, за якими один контрагент виплачує другому в
момент їх укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх
обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона
оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить
продавець – як "угода з гарантією на продаж";
б) угоди з кредитом – це угоди, за якими товар набувається брокером
(брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною
реалізацією його у порядку біржового торгу;
в) угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють
приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни;
г)
|
