Види господарських договорів і відповідальність за порушення договірних зобов’язань - Право - Скачать бесплатно
РЕФЕРАТ
на тему:
“Види господарських договорів
і відповідальність за порушення договірних зобов’язань”
1. Поняття господарського договору
Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером договори
(купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського
кредиту тощо), які регулюються як нормами ЦК, так і інших нормативних актів.
Особливістю розвитку сучасного приватного права є тенденція до уніфікації
правових систем, завдяки яким відбувається стикування та взаємодія різних систем
національного законодавства з метою спрощення міжнародних відносин, зняття
перешкод у міжнародному обороті товарів, капіталів та робочої сили. Прискоренню
цих процесів сприяє діяльність численних міжнародних організацій з уніфікації
міжнародного права. Серед міжнародних організацій, які відіграли помітну роль в
уніфікації колізійних та матеріальних цивільно-правових норм у сфері
купівлі-продажу, факторингу, лізингу та деяких інших, слід назвати Міжнародний
інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА).
У рамках УНІДРУА у вигляді неформальної уніфікації були розроблені Принципи
міжнародних комерційних договорів. В основі створення Принципів лежить
порівняльно-правовий аналіз норм різних національних правових систем у контексті
регулювання міжнародних угод. Як відзначила Адміністративна рада УНІДРУА у вступі
до Принципів, останні є досить гнучкими для того, щоб враховувати постійні зміни,
які відбуваються в результаті розвитку технології й економіки та торкаються
практики торгівлі, яка перетинає кордони. У той же час вони намагаються
забезпечити чесність у міжнародних комерційних відносинах шляхом прямого
формулювання загального обов'язку сторін діяти згідно з добросовісністю і чесною
діловою практикою та встановленням в деяких випадках стандартів розумної поведінки
.
Важливість врахування зазначених Принципів у нормотворчій та правозастосовній
практиці зумовлена проведенням в Україні нової кодифікації цивільного
законодавства і в її складі – інститутів договірного права.
У чинному законодавстві (статті 10 і 11 Господарського процесуального кодексу
України), судовій практиці і літературі використовуються поняття "господарський
договір" або "комерційний договір" .
На жаль, сутність цих понять не розкривається. До характерних рис господарського
договору відносили: 1) особливий суб'єктний склад – обома сторонами цього договору
або хоч би однією з них є суб’єкт господарювання; 2) плановий характер договору,
зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке
обов'язкове для обох чи однієї із сторін; 3) договір спрямовується на безпосереднє
обслуговування основної діяльності господарюючого суб'єкта. Господарськими
вважалися і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і
підпорядковувалися такому ж законодавчому режимові (поставка, перевезення вантажу
тощо) або якщо вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом
(наприклад, укладення договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).
Безумовно, в сучасних умовах деякі з названих ознак господарського договору
потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських договорів можуть виступати
не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у встановленому порядку
здійснюють підприємницьку діяльність; договори з участю зазначених осіб є
переважно неплановими.
Ідея розробників Принципів міжнародних комерційних договорів полягала в тому, щоб
із сфери застосування цих Принципів виключити так звані споживчі договори, які у
різних правових системах стають дедалі більше предметом спеціального правового
регулювання, що має переважно імперативний характер і спрямовано на захист
споживача, тобто сторони, яка вступає в договір не у процесі здійснення
підприємницької або професійної діяльності.
У проекті ЦК України категорія так званих споживчих договорів представлена,
зокрема, поняттям "публічний договір" (ст. 665). Публічним визнається договір, в
якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж
товарів, виконувати роботи або надавати послуги кожному, хто до нього звертається
(роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги
зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Підприємець не
повинен надавати перевагу одній особі перед іншою щодо укладення публічного
договору, крім випадків, передбачених законом або іншими нормативними актами.
Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього
можливостей надання споживачеві відповідних товарів, робіт чи послуг не
допускається, а необґрунтоване ухилення від укладання публічного договору може
потягнути за собою покладення на нього обов'язку відшкодування збитків, заподіяних
споживачеві таким ухиленням.
Як зазначено у коментарях до Принципів міжнародних комерційних договорів,
критерії, що їх використовують на національному і міжнародному рівнях, також
різняться великою різноманітністю у встановленні відмінностей між споживчими та
неспоживчими договорами. У Принципах немає будь-якого визначення, проте
припускається, що концепція "комерційні договори" повинна розумітися по можливості
широко з тим, щоб включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або
обмін товарами чи послугами, а й інші типи економічних угод, таких, як
інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних послуг тощо .
У попередньому проекті (аванпроекті) Господарського (Комерційного) кодексу
України 1994 р. (ст. 49 глави 22) господарський договір як підстава виникнення
господарсько-договірного зобов'язання визначається як ділова угода між суб'єктами
господарювання про розподіл між ними кореспондуючих господарських прав та
обов'язків, необхідних для досягнення цілей, і про ті умови, яких повинні
додержуватися сторони при виконанні взаємно прийнятих ними зобов'язань. Таке
визначення господарського договору викликає ряд зауважень. По-перше, саме поняття
ділової угоди потребує пояснень. По-друге, права та обов'язки сторін у договорі
визначаються через його умови. По-третє, виникає питання: які ж права та обов'язки
слід вважати господарськими.
У законодавстві та доктрині ряду зарубіжних країн відоме поняття "торговельна
угода". У дореволюційній Росії практикою було встановлено такі ознаки угод
торговельного характеру: 1) спекулятивність угоди; 2) кількість товарів, які
набуваються особою, перевищує межі звичайного особистого споживання; 3)
двосторонність, тобто торговельне значення угода має для обох її сторін; 4)
наявність кредиту .
У проекті ЦК України закріплюється категорія підприємницького договору, зокрема у
ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолітніх дітей, батьків
обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо вона діє
нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд призначає над
цією особою піклувальника. Особа, яка обмежена у праві на заняття підприємництвом,
може укладати підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про ці
договори йдеться і в ч. 3 ст. 54 ЦК, хоч вони і не називаються прямо
підприємницькими. Так, якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без
державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці
договори з тих міркувань, що не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може
застосувати до таких договорів правила про зобов'язання, які пов'язані з
підприємницькою діяльністю, зокрема, поклавши на підприємця відповідальність за
порушення зобов'язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної
сили), як це передбачено ст. 640 проекту ЦК.
У господарському договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві
цивільно-правовому договору, так і особливі риси. Такими особливостями є:
1) суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у
встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
2) зміст господарського договору становлять умови, за якими передаються товари,
виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької
діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім)
споживанням. Прикладом такого договору може бути договір міжнародної
купівлі-продажу товарів. За Віденською конвенцією ООН 1980 р. про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів (статті 1 і 2) ця конвенція застосовується до
договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких містяться в
різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з нормами
міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що
домовляється. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів, які
набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком,
якщо продавець у будь-який час до чи у момент укладення договору не знав і не
повинен був знати, що товари набуваються для такого використання;
3) для деяких видів господарських договорів, зокрема зовнішньоекономічних
контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення
(підписання), обліку та реєстрації (Указ Президента України "Про облік окремих
видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 7 листопада 1994 p. );
4) певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або умови
відповідальності сторін за господарським договором (наприклад, відповідальність
підприємця незалежно від його вини в порушенні зобов'язання).
Враховуючи наведені ознаки, господарським слід вважати такий цивільно-правовий
договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи – суб’єкти господарювання і
за яким передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
Якщо ж у нормах ЦК або спеціальних нормативних актах не відображені особливості
тих чи інших видів підприємницьких договорів, до них застосовуються загальні
положення зобов'язального і договірного права, закріплені у ЦК та інших актах
цивільного законодавства.
2. Класифікація і система господарських договорів
за законодавством України
Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських
договорів. Кожному господарському договорові властиві і загальні риси цієї
правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів.
Тому для їх (договорів) розмежування застосовують доктринальну і нормативну
класифікації господарських договорів, основною яких є їхні юридичні (внутрішні)
властивості.
Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома
критеріями.
За суб'єктним складом розрізняють дво- і багатосторонні договори. Прикладом
першого є поставка продукції (сторони - поставщик і покупець; ст. 245 Цивільного
кодексу). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь
перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач - особа, уповноважена одержати
вантаж (ст. 358 Цивільного кодексу).
Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди
господарських договорів:
- господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст
яких має відповідати цим замовленням. Ці господарські договори визначені і
регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання
робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави
і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства,
відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень
(актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою
їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за
державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги
виконавцям цих договорів.
Виконавці державного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами
самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-поставщиками,
державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями.
Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролює і
централізовано розподіляє державна (див. Закон України "Про поставки продукції для
державних потреб" від 22 грудня 1995 р.);
- господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт,
надання послуг на підставі господарських намірів сторін, юридичне виражених
істотними умовами договорів (регульовані договори).
Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні
господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні
два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у
певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова,
причому здебільшого регулюється імперативними нормами.
Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні
не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі - об'єкта договору.
Консенсуальні договори - це такі господарські договори, які виникають у момент
реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями.
Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму. За способом
оферти і визначення змісту розрізняють:
- договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед
визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається або
прийняти їх, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо);
- договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних
умов розрізняють прості і складні господарські договори. Прості договори мають у
своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни,
перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові
елементи двох і більше договорів. Наприклад, у договорі підряду на капітальне
будівництво - поставка, підряд, майновий найом.
За регулятивними функціями розрізняють:
- попередні й основні господарські договори. Попередній договір визначає умови,
на яких сторони зобов'язуються у певний строк укласти господарський договір
("договір про договір"). Такий договір є необхідним щодо тих господарських
відносин, у яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без
яких його неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта);
- генеральні і поточні господарські договори. Перший укладається на весь період
діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови
співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності.
Поточні (разові) договори укладають на підставі генерального договору як такі, що
розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не
включають умов, не передбачених генеральним договором, інакше це був би новий
(окремий) договір.
Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною
ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних
договорів.
Їх систему дає Цивільний кодекс як основний закон про господарські договори
(підрозділ II "Окремі види зобов'язань" розділу III "Зобов'язальне право").
Цивільний кодекс систематизує господарські договори разом із цивільними.
За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у
власність (повне господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у
строкове сплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів
(транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.
3. Види договірної відповідальності
У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними
критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких
встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.
Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати
неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або
неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку
товарів, що виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф
у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму – вартість товарів,
якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, яких зазнав
покупець у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих
товарів постачальникові тощо. Така відповідальність є договірною, бо вона настає
за порушення обов'язків, що основані на договорі поставки.
Позадоговірна відповідальність настає за вчинення протиправних дій однією особою
щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними
договірних відносин. Вона настає за порушення обов'язку, встановленого законом або
підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у
разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин,
відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений
ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому
одноразову допомогу у встановленому законом порядку, а також компенсувати витрати,
викликані ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування,
сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є
позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у
трудових договірних відносинах.
У п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання
практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" від 1 квітня 1994 р.
звертається увага на необхідність відрізняти обов'язок боржника відшкодувати
збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникло
з договору (ст. 203 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, яке
виникло внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати місце
випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди
однією із сторін другій стороні не пов'язано з виконанням зобов'язання, що
випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору,
при вирішенні спору слід керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговірну
відповідальність здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок загибелі
(смерті) чи ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, а також
шкоди, заподіяної здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами)
неналежної якості (ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів" ).
У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти двоє
або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами
зобов'язання з множинністю осіб розрізняють часткові, солідарні та додаткові
(субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж
буває частковою, солідарною або субсидіарною.
Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька
кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати
виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці.
Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або
договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями,
право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання
визначаються у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). За часткової
відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку
пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.
Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором,
встановлені законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета
зобов'язання. Якщо, приміром, у такому зобов'язанні є один кредитор і кілька
боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом,
так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не
одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників,
кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники
залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконано повністю.
Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту
боржників від сплати боргу кредиторові (статті 174 і 175 ЦК). Отже, при порушенні
солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може
вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом,
так і від кожного з них окремо. Так, відповідно до ст. 192 ЦК за договором поруки
у разі невиконання зобов'язання боржник і поручник відповідають перед кредитором
як солідарні боржники, причому поручник відповідає в тому самому обсязі, як і
боржник, зокрема відповідає за сплату відсотків, відшкодування збитків, за сплату
неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.
Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і
додаткове до нього зобов'язання і обидва порушені.
Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК. До
заявлення вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов
зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є
основним боржником (субсидіарна відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу
до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу
кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену
вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе
субсидіарну відповідальність. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї
вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність,
якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до
основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника. Особа,
яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої
їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено
позов, – залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник
має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно,
заперечення. які він мав проти кредитора.
За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника перед
кредитором відшкодувати збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, що їх
зробив кредитор, втрат або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором
доходів, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання (ст. 203 ЦК).
Відповідальність у цих випадках вважається повною. За окремими видами зобов'язань
законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або
неналежне виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення
обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються, або хоч і
відшкодовуються, але не в повному обсязі. Так, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України
"Про транспорт" підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування
або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної
шкоди. Отже, неодержані доходи у цих зобов'язаннях не відшкодовуються.
Відповідно до ст. 204 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання
встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита
неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені такі випадки:
коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків;
коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку;
коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або
збитки.
Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань між
організаціями, передбачено нині у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких
підрядних відносин. Стосовно більшості інших господарських зобов'язань (постачання
енергії та газу, перевезення, капітальне будівництво, проектні роботи тощо)
передбачається не повна, а обмежена відповідальність за порушення договорів або у
формі виключної неустойки (коли допускається стягнення лише неустойки, але не
збитків), або у формі дійсної (фактичної) шкоди, без права відшкодування упущеної
вигоди. В умовах переведення економіки на ринкові засади не можна вважати
нормальним такий стан у законодавстві, коли принцип повного відшкодування збитків
при порушенні зобов'язань не здійснюється з потрібною послідовністю в усьому
ланцюзі господарських зв'язків, а обмежується лише окремими його ланками.
За проектом ЦК повне відшкодування збитків набуває ширшого застосування. У
співвідношенні неустойки і збитків як форм відповідальності загальною стає штрафна
неустойка, а не залікова (як за ст. 204 чинного ЦК), тобто якщо за порушення
зобов'язання встановлено неустойку, то її стягнуть у повному розмірі понад
відшкодування збитків (п. 1 ст. 632 проекту ЦК). У зобов'язаннях за участю
суб'єктів підприємництва, замість обмеженої, запроваджується, як правило, повна
майнова відповідальність. Так, якщо за чинним ЦК за невиконання або неналежне
виконання обов'язків за договором підряду на капітальне будівництво відповідальна
за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню) та відшкодовує в сумі, не
покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у
втраті або пошкодженні її майна (ч. 1 ст. 356 ЦК), то за проектом ЦК за порушення
обов'язків за договором будівельного підряду замовник і підрядник сплачують
передбачену договором або законом неустойку та відшкодовують у повному обсязі
збитки (п. 2 ст. 940 і ст. 943 проекту ЦК).
За окремими видами зобов'язань законом чи іншими правовими актами може
встановлюватися підвищена (зокрема, кратна) відповідальність за порушення
цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і
бібліотечну справу" від 27 січня 1995 р. користувачі бібліотечних послуг мають
право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з
бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися
послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші
послуги (у тому числі платні). Правилами користування бібліотечним фондом може
передбачатись кратне відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням,
пошкодженням або крадіжкою книг, документів, інших носіїв інформації, у тому числі
окремих одиниць бібліотечного фонду (статті 20 і 23 закону).
Список використаної літератури
1. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N
19-20, N 21-22, ст.144
2. Дашков Л. П., Бризгалін А. В. Комерційний договір: від укладення до виконання.
— К., 2002.
3. Зобов'язальне право: теорія і практика. / Дзера О.В., Кузнецова Н.С., Луць
В.В. та інші. / За ред. О.В.Дзери. - К.: Юрінком. 1998. - 912 с.
|
