Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості - Политология - Скачать бесплатно
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ
Реферат
З політології
на тему:
“ Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів,
особистості, соціальних верств, соціальних груп, націй, міжнародних
співдружностей ”
Чугу Михайла
ЕП -11
ВТЕІ КДТЕУ
Вінниця 2000
ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ
Функціонування людини в політичному житті детерміноване
необхідністю задоволення політичних потреб: участі в формуванні та
вдосконаленні політичної системи, в діяльності партій, різноманітних
суспільно-політичних утворень, у вираженні громадянської думки тощо.
Психологічно політична активність особи зумовлена людською
потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією,
певною соціальною групою, партією, організацією. Часто-густо людина
прилучається до політики, щоб стати саме частиною групи, осягнути
почуття "ми". Це позбавляє самотності, дає відчуття сили і здатності
впливати на хід політичних процесів (О. Шестопал).
З політичних потреб випливають політичні настанови — активне,
дієве ставлення індивіда до різноманітних політичних інститутів,
політичних проблем, подій тощо. Політичні настанови складаються як із
афектних (емоційних), так і з когнитивних (заснованих на знанні)
елементів. Знання механізму формування настанов дає змогу впливати на
них з метою зміни напрямів.
Біхевіористський напрям (один із головних у сучасній політології)
політичні потреби і настанови індивідів виводить з природних
властивостей людини. Прагнення до влади вважається домінуючою рисою
людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної
активності людини. Повністю з таким твердженням погодитися не можна,
оскільки політична людина вилучається з контексту розвитку
суспільства. Політичні потреби, зумовлені ними інтереси є явищем
соціальним. Вони не властиві всім людям і не обов'язкові в системі
цінностей кожного. Навіть у тих випадках, коли вони є, неоднакове їх
місце та пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів.
Тому homo politikus, тобто політична людина — один із різновидів особи
в межах того чи іншого її типу. І зміст політичності особи зумовлений
конкретними умовами її буття.
Сказане не заперечує того, що зміст політичної діяльності
визначається особистістю людей, яка включає не тільки систему
соціальне значимих рис, що характеризують людей як членів того або
іншого суспільства чи спільності. Істотним фактором виступають також
індивідуальні психологічні риси особи. Б.Рассел писав, що людські
пристрасті та індивідуальні здібності грали в політичній історії
головну роль. Мабуть, що стосується головної ролі, то це занадто, а що
істотна, а за відповідних умов, може, і вирішальна роль, то це справді
так.
Формування політичних інтересів і настанов — складова політичної
соціалізації людини. Під останньою розуміється процес входження людини
в політику. В політичній соціалізації індивіда виділяються дві фази:
політична адаптація та інтеріоризація. Перша означає пристосування
індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних
норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до
соціальних груп — суб'єктів політики, до соціальних інститутів, тобто
всього того, що створює політичне оточення людини, середовище, в якому
вона живе. Друга стадія — інтеріоризація, тобто засвоєння індивідом
політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки,
властивої тій чи іншій соціальній спільності.
Згідно з поглядами Т. Парсонса, соціалізація є передумовою
інституалізації — процесу, завдяки якому складаються і зберігаються
соціальні системи. Тому проблемі політичної соціалізації західні
політологи надають виняткового значення.
Вона розглядається як істотний фактор стабілізації політичної
системи в концепції "політичної підтримки", як умова нормального
функціонування політичного механізму в ролевій теорії політики, а
також має значну практичну вагу.
Стратегія засвоєння механізмів політичної соціалізації увійшла в
політичні програми консерваторів і лібералів, лівих і правих
радикалів, численних партій і суспільно-політичних рухів. І це
природно, оскільки політична соціалізація може бути використана як
надійний і досить тонкий інструмент політичного контролю, засіб
насаджування особі потрібних панівним групам політичних цілей і
цінностей, причому не помітний для самої людини і такий, що не
викликає у неї почуття протесту і відповідних дій.
Політична соціалізація передбачає формування певної політичної
позиції індивіда. В поняття політичної позиції включаються: емоційне
ставлення до політичних явищ і процесів: переконання щодо політичних
явищ, системи політичних цінностей; схильність до політичної
діяльності.
Поняття "політична позиція" ширше, ніж поняття "політична
оцінка". Останнє — частина першого. Політична позиція є індивідуальним
явищем, яке дає змогу зрозуміти мотиви індивідуальної політичної
поведінки. Політична позиція не піддається безпосередньому
спостереженню. Бачаться тільки зовнішні її маніфестації — вербальні чи
невербальні вияви. Про політичну позицію людини судять з того, що вона
говорить чи робить, яка її політична поведінка.
Політична соціалізація особи залежить від її місця в соціальній
структурі, рівня загальної культури, традицій тощо. Значну роль
відіграє психічний стан людини. Але вплив цих факторів
опосередкований. Він відбувається крізь специфічні соціальні
утворення, по різних напрямах.
Становлення людини як суб'єкта політичного процесу починається
вже в сім'ї, далі продовжується в групі однолітків, у політичних, у
тому числі неформальних організаціях. Його знаряддями можна вважати
безпосереднє виховання, непрямий приклад, вплив політичної пропаганди,
власний політичний досвід.
Вплив політичної системи на соціалізацію здійснюється двома
способами. Насамперед безпосередньо через пропаганду певних
відомостей, які несуть пізнавальне і емоційне навантаження,
популяризують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. І
опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти
певним чином. У зв'язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність
вербального змісту соціалізуючого впливу інформації невербальному
змістові, який засвоюється індивідуумом внаслідок накопичення
соціального і політичного досвіду. Конфлікти, які тут виникають,
призводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.
Істотним фактором політичного виховання є взірець поведінки
особи, який пропагується. При цьому мається на увазі взірець-максимум
— людина політичне активна, добре підготовлена, яка присвячує
політичній діяльності значну частину часу. Взірець-мінімум — це
людина, яка не особливо цікавиться політикою, не орієнтується в
основних питаннях цієї сфери. Звичайно, в умовах справді
демократичного режиму не кожний повинен і може стати політичним
діячем, проте повинен бути активним учасником політичного процесу.
Політична соціалізація включає і набуття індивідом досвіду в
результаті практичної участі в політичному процесі, тобто на грунті
певної політичної поведінки. Перед тим як розглянути останню,
зазначимо, що конкретно-історичний характер політичної соціалізації
особи — як наслідок взаємодії соціально-економічних,
соціокультурних, психологічних та інших факторів — особливо виразно
виявляється в переломних ситуаціях, зокрема, при зміні суспільного ладу і
політичних режимів. На арені політичного життя дуже відчутною стає роль
натовпу, поширюється особливий, масовий політичний тип особи. Його поява
зумовлюється винятково швидким переходом до безпосередньої участі в
політичному житті тих людей, які в звичайних умовах не керувалися твердим
світоглядом, пливли за течією, сліпо піддавалися настроям.
Політичні потреби та інтереси набувають пріоритетного значення
для переважаючої частини всіх соціальних груп. Участь у політичній
боротьбі, в найбільш жорстоких її насильницьких формах стає головним
компонентом життя. Ця боротьба в буденній свідомості ототожнюється з
класовим протиборством. Мета політичної боротьби сприймається на віру.
З утвердженням тоталітарного режиму характерною рисою політичної
настанови стали утопізм щодо перспектив планетарної еволюції,
маніхейський світогляд, поділ на "своїх" і "чужих", утвердження
принципу "хто не з нами, той проти нас". Відбулось перетворення
політичних заходів у своєрідну громадянську літургію. Склались
статистичні настанови, що орієнтували людину на відчуження особистих
інтересів і свободи на користь держави, некритичне ставлення до
соціально-політичної дійсності і політичний конформізм, утриманство.
Сталінський деспотизм, а далі — розтлінна епоха застою зробили свою
справу. Під тиском страху, брехні, розчарувань втрачалися політичні
риси особи, що грунтувались на революційному ентузіазмі і вірі в
соціалізм. Абсолютна більшість населення була відчужена від політики,
від процесу прийняття життєво важливих рішень. Масова участь у
виборах, святах, демонстраціях, мітингах носила символічний характер.
По суті, політичні відносини і поведінка людей грунтувалися на
безвідмовному підкоренні "низів верхам", субординації інстанцій, які
приймали політичні рішення. Виявом цього було невміння будувати власні
відносини інакше, ніж на командних засадах, нетерпимість щодо
існування опонентів як учасників політичного процесу, загалом
індиферентність мас до внутріполітичних процесів і взагалі до
суспільно-політичного життя.
Подолання такої спотвореної системи політичних цінностей,
настанов і позицій, властивих тоталітарному режимові, є одним із
найбільш складних завдань демократизації суспільства.
ПОЛІТИЗАЦІЯ МАКРОСОЦІАЛЬНИХ ГРУП
Соціальна структура як істотний чинник організації суспільного
життя визначає ряд важливих складових політики: її мету, суб'єкти,
рушійні сили, ієрархію влади і багато інших. Своєю чергою політика в
різноманітних виявах — економічному, соціальному, національному,
культурному тощо — має зворотний вплив на розвиток соціальної
структури. Саме тому структура, тенденції її розвитку належать до
базових понять сучасної політології.
Під соціальною структурою розуміється сукупність взаємопов'язаних
і взаємодіючих соціальних груп і відносин між ними, зумовлених врешті-
решт суспільним поділом праці. В основі диференціації на такі групи
лежить неоднакове становище людей у системі суспільного життя.
Соціальні групи відрізняються як за критеріями диференціації
суспільства, так і за своїми масштабами. Стосовно останнього серед
соціальних груп виділяються великі, тобто спільності людей,
інтегрованих у масштабах всього суспільства, держави в цілому. Саме такими
макросоціальними групами виступають соціальні класи, соціальні верстви або,
як їх прийнято називати в західній політології, страти. Це спільності, що
інтегрують індивідів по "горизонталі". Є спільності іншого характеру, які
мають певну "вертикальну структуру", тобто корпоративні. До великих
соціальних груп відносяться також соціально-етнічні — нації, соціально-
демографічні та деякі інші спільності, проте у контексті цієї теми вони не
розглядаються.
Соціальна структура посідає проміжне, опосередковане місце між
політичною та іншими сферами людської діяльності — економікою,
культурою, духовним життям.
Політична думка завжди розглядала соціальну структуру як явище
невіддільне від владних відносин. Розроблена Платоном модель
соціальної організації включала в себе групу людей, що керують
державою. Згідно з поглядами Фур'є, серед п'яти класів є двір і знать,
тобто ті, що займаються політикою, управлінням. Загалом соціальна
структура тлумачилася як певна множинність соціальних груп, які
різняться функціями в суспільстві і розмірами багатства. На основі цих
відмінностей складаються досить жорсткі відносини між групами в сфері
влади (одні керують, інші підкоряються) і багатства (одні присвоюють
працю інших). У міру розвитку вони змінюються: влада одних слабшає,
влада інших посилюється. Проте самі відносини досить тривкі і
залишаються незмінними протягом тривалого історичного часу.
Саме на грунті соціальної структури формуються соціальні
інтереси, що зумовлюють дії соціальних груп. К.-А.Гельвецій, П.Гольбах
і Д.Дідро вбачали в інтересах реальний зміст політики.
Інтереси соціальних груп не можна розглядати як механічну суму
інтересів їхніх членів. Йдеться про явище системного, інтегративного
порядку, оскільки в процесі взаємодії індивідів відбувається
формування інтересів групи як цілого. В них втілюються найбільш
спільні й істотні риси об'єктивного стану окремих індивідів.
Соціальні інтереси — як усвідомлення потреб і необхідних
цілеспрямованих дій для їх задоволення — в політичному суспільстві
досягають найвищої зрілості, трансформуючись в усвідомлення політичних
дій і відповідне ставлення до влади, тобто перетворюючись у політичні
інтереси. Вони завжди спрямовані на збереження або зміну політичного
статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця в ієрархії влади, а
отже, є основою політичного процесу.
Збіг інтересів — це об'єктивна умова інтеграції індивідів у
соціальні групи, їх. трансформації в суб'єктів політичного життя.
Інтеграція може грунтуватися на тотожності істотних, довготермінових
інтересів. Тоді соціальні групи виступають як стійкі спільності. Саме
вони найбільш важливі для політичного процесу, особливо враховуючи
його стратегічні аспекти. Але об'єднання людей у соціальні групи може
виникати на основі збігу короткотермінових інтересів. Такі групи іноді
виступають важливими факторами політичного життя. Тим більше, що
ранжування інтересів не постійне. Тому і соціальні групи є утворенням
динамічним, рухомим. Взагалі соціальну структуру із властивими їй
спільностями з їх інтересами, зокрема політичними, можна розглядати не
як стан, а як процес, оскільки поглиблюється соціальна диференціація
суспільства.
Однією з сторін цієї основи прогресу є спеціалізація людської
діяльності, яка неминуче призводить до появи відмінностей між
соціально-професійними групами, що формуються. Маються на увазі
відмінності в інтересах і цінностях, нормах поведінки, соціальних
ролях тощо. Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки
об'єктивно створює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а
отже, всебічного розвитку особи. Але це означає і ускладнення соціальної
структури. Західна політологія як одну із суттєвих сторін суспільного
прогресу серед інших "еволюційних універсалій" виділяє соціальну
стратифікацію (Т. Парсонс). Значний наголос робиться на її політичних
аспектах — відповідних змінах у політичній системі, політичній поведінці.
Згідно з теорією груп, наявність соціальних класів, професійних
та інших спільностей загалом створює основу для обмеження державного
свавілля.
Недостатній розвиток груп призводить до авторитарних,
тоталітарних режимів. Урізноманітнення соціальної структури є важливою
передумовою демократизації суспільства, що пориває з тоталітаризмом.
Посилення соціального плюралізму виступає важливим об'єктивним
фактором демократизації життя в усіх його сферах. Це не виключає того,
що держава, здійснюючи певну економічну і соціальну політику, якоюсь
мірою, а іноді дуже істотно, впливає на спрямування соціальної
диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова на соціальне
однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації.
Інша справа, що цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичних
соціальних груп і гармонізації соціальної структури.
ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ
З точки зору визначення суб'єктів політичного процесу, формування
політичних сил можливі різні підходи до соціальної структури на рівні
великих груп. Так, відповідно до одного із них (у західній політології
він визначається як марксистський), вирішальне значення має склад
суспільства з огляду його поділу насамперед на економічні класи.
Маються на увазі великі групи людей, їх спільності, насамперед за
економічними ознаками — формами власності, розмірами багатства, місцем
і роллю в організації господарської діяльності, формами одержання
доходів тощо. Саме така концепція була покладена в основу
марксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство
поділяється на два класи. Невеликий вищий клас тих, хто володіє
засобами виробництва, і великий клас тих, хто працює на власників
засобів виробництва. В інтересах вищого класу здійснюється управління
суспільством, приймаються відповідні закони. Класи тлумачилися як
антагоністичні, а боротьба між ними як основа розвитку суспільства.
Згідно з такою, по суті,, конфронтаційною концепцією була вироблена
універсальна вимога "класового", "партійного" підходу до аналізу
соціальних явищ. На такому гіпертрофованому, а отже, неадекватному
дійсності класовому підході грунтувалися всі політичні погляди
марксизму.
Концепція соціальних класів не втрачає свого значення для
сучасної політології. Більше того, деякі західні політологи
(Е.Гідденс) вбачають своє завдання в подальшому розвитку теорії
класів. Проте дедалі більше виявляється недостатність тільки такої
теорії для вивчення політичних процесів через те, що в реальній
дійсності ніяких видимих границь, які можна було б прийняти за класові
обриси, не існує. Контури класів відрізняються від окреслень
спільностей, які мають чітке вираження,— статево-вікових, професійних,
етнічних, релігійних, інших. По суті, класові границі — це межі, в
яких соціально-економічні характеристики одних груп можуть
відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки даного класу.
Внутрішньокласові відмінності залишаються такими до тієї пори, поки не
переростуть у докорінно якісні. І це відчутно особливо нині, коли
основоположні — з марксистських позицій — критерії класової
диференціації виявляють себе не так виразно, як у минулому. Наприклад,
раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас, що складався
майже повністю з індивідуальних власників. Сьогодні в постіндустріальному
суспільстві поряд з індивідуальною існують інші форми власності —
корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна та ін. Дуже
неоднорідною стала дрібна буржуазія. Важко визначити межі робітничого
класу. Нині більшість найманих робітників зайнята не фізичною працею,
здобутком широких мас є висока освіченість, робітничий клас став більш
різноманітним за формою найму. Ці відмінності знаходять відображення в
диференціації інтересів різних його груп. Істотно змінюється місце
інтелігенції в суспільному житті, а отже, в соціальній структурі.
Розвиток суспільства в зв'язку з переходом від традиційного до
індустріального, а згодом постіндустріального переконливо засвідчує,
що економічні класи — тільки одна із форм суспільної організації. Її
роль у житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення
набувають інші соціальні утворення, що формують соціальну структуру.
Віддзеркаленням цього є поширення концепції соціальної
стратифікації. На відміну від концепції соціальних класів, що
наголошує на антагоністичності (classis — розряд), ця теорія не
розглядає макросоціальні спільності як первісне непримиренні (stratum
— верстви), хоча визнає можливість розходження їхніх соціальних, у
тому числі політичних інтересів, а отже, конфліктів. Соціальні класи
розглядаються як один із видів стратів. У подальшому викладі саме в
такому розумінні використовується цей термін.
Початок концепції страт поклав М. Вебер. Класове становище
індивідів — їхню класову позицію він виводив із положення стосовно
ринку, який розглядався як форма боротьби інтересів. Саме ринок формує
особливі життєві шанси, схожість яких об'єднує індивідів у рамках
їхньої "класової ситуації". М. Вебер вважав, що клас є відображенням у
суспільстві кількісної раціональності ринку. Завдяки цьому стає
зрозуміло, хто чого вартий, і хто що робить. При цьому те, що люди
одержують, і те, що вони роблять, залежить від їхніх життєвих шансів.
Соціальну структуру М. Вебер розглядав як багатомірну систему, в якій
поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе
місце посідають статус і влада.
Існує кілька підходів до визначення соціальної структури з
позицій соціальної стратифікації. При цьому не відкидається поняття
"соціальний клас" як елемент структури. Використовуються просто інші
критерії диференціації.
Відповідно до поширеного в західній політології "об'єктивного
підходу" критеріями соціальної диференціації вважають престиж
професії, рівень освіти і рівень доходів. Часто використовується
семикласова вертикальна стратифікація: вищий клас професіоналів-
адміністраторів, технічні спеціалісти середнього рівня, комерційний
клас, дрібна буржуазія, техніки та робітники, що виконують керівні
функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.
Значного поширення набула теорія "середнього, або нового, класу".
Цей термін уперше використав М. Джілас щодо нового соціального класу,
який складався з бюрократії і представників партійних функціонерів.
Нині мається на увазі група високоосвічених спеціалістів, що не
володіє приватною власністю і дохід якої залежить від використання
одержаних знань, професійної майстерності і творчих здібностей.
Концепція такої спільності була викликана намаганням пов'язати зміни в
економіці зі змінами в професійній структурі і загальними політичними,
соціальними і культурними напрямами розвитку суспільства під впливом
науково-технічної революції. Д.Мойніхен
вважав, що виділення інтелігенції в новий клас грунтується на спільності
свідомості, ідеологічних настанов, системи цінностей. А.-Е.Гоулднер
запровадив два нових параметри: володіння культурним капіталом і культурою
критичного дискурсу. Важливою характеристикою нового класу є також його
культурна позиція.
Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в
урахуванні різноманітності ознак, на яких грунтується соціальний
статус індивідів. Вона дає змогу побачити вертикальне розташування
соціальних груп. Проте і ця концепція не універсальна, вже тому, що
недостатньо враховує дуже істотні критерії соціально-класового поділу
суспільства. Йдеться насамперед про економічні фактори. Як зазначають
західні політологи, вона непридатна для європейських країн, яким
властиві більш жорсткі міжкласові бар'єри порівняно з американським
суспільством.
Загалом реаліями є як соціальні класи — макросоціальні групи на
грунті економічних відмінностей (на думку політологів-немарксистів,
зокрема Р. Мілібенда, двома основними компонентами соціальної
структури сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія
і робітничий клас), так і спільності, які розрізняються за критеріями
соціальної стратифікації. І ті, і другі — базові, первинні соціальні
групи. На грунті їхньої взаємодії і переплетення відповідних інтересів
виникають похідні, вторинні соціальні утворення, різного роду
соціальні сили як учасники політичного діяння з притаманними їм
інтересами і спрямуванням політичної поведінки. Це один із напрямів
соціальної стратифікації в сучасних умовах.
Зазначені утворення щодо первинних соціальних груп мають
"наскрізний" характер. Значну роль у їх виникненні грає неоднозначне
уявлення індивідів, членів первинних груп щодо шляхів задоволення
своїх соціальних інтересів. Велике значення має і те, що дедалі
більший пріоритет щодо групових інтересів здобувають загальнолюдські
інтереси, пов'язані з піклуванням про усунення ядерної війни,
збереження екологічного середовища, подолання моральної кризи тощо.
Суб'єктами політичного процесу виступають первинні соціальні
групи та окремі їх фракції. Але в міру розвитку й ускладнення
соціальної структури зростає значення різноманітних вторинним
утворень. Серед соціально-політичних сил такими є, наприклад,
неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократизм і
соціалістичний рух, робітничий і профспілковий рух, масові
демократичні та інші рухи. Підтвердженням цього є те, що в останні
півтора-два десятиріччя порушується існуюча до того кореляція між
голосуванням виборців за ту чи іншу партію і їхньою належністю до
певної первинної соціальної групи. Зменшується частка робітників у
соціал-демократії. Зростає кількість низькооплачуваних верств
населення, які віддають голоси неоконсерваторам і лібералам, а
представники середніх верств — соціал-демократії та іншим лівим силам.
У цілому спектр групових інтересів широкий. Деякі з них виходять
за межі базових первинних соціальних груп або можуть бути диференційно-
інтегровані в середині цих спільностей. А поряд з цим система
інтересів динамічна.
Відбувається зміна ієрархії їх пріоритетів. Саме взаємодією,
поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їх комбінацією
зумовлене формування похідних груп як суб'єктів політики, зокрема не
тільки горизонтального, а й вертикального, корпоративного характеру.
З огляду на це розрізняються стадії формування груп як суб'єктів
політичного процесу. Першою можна вважати спонтанну (наприклад, "клас
в собі"). Друга — організована ("клас для себе"). На цій стадії
індивіди усвідомлюють належність до
даної групи, консолідуються для задоволення своїх інтересів. Па третій
стадії члени соціальної групи доходять розуміння того, що реалізація їхніх
інтересів можлива тільки на грунті політичної боротьби — боротьби за владу.
Взаємодії, що виникають на цій стадії між соціальними
|
