Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства - Политология - Скачать бесплатно
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ
Реферат
З політології
на тему:
“ Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства ”
Чугу Михайла
ЕП -11
ВТЕІ КДТЕУ
Вінниця 2000
Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства.
Категорія "політична система" відображає політичну діяльність, підкреслює
системний характер політичного життя.
Система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють
стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні
закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується
також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного
упорядкування Її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований
функціональний стан.
У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі
розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху
матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На
відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну
систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких
загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому
матеріальних і духовних цінностей: монополія на державний примус у
масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату;
досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні
організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують
прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з
політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. В
рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна,
соціальна, культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється
політичне керівництво й управління суспільством. Отже, політична система —
інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які
здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють
взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами,
що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок.
Сучасне наукове знання про політичні системи с результатом значного
розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава.
Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним
суспільствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася
функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існували інші формальні
і неформальні об'єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну
роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Арістотель згадує про
існування трьох угруповань в Афінах, які називали себе партіями:
партії гори, рівнини і прибережної частини міста, жителі яких виступали на
народних зборах з більш-менш загальних позицій. Згодом, в умовах феодалізму
значний політичний вплив чинила церква, яка інколи здійснювала певну
політичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха
IV) а деякі монаші об'єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім
знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права і
моралі, релігійні догми, однак вони дуже часто мали синкретичний (нсрозч-
ленований) характер.
Народження цілісної політичної системи пов'язане з подальшим цивілізаційним
розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури.
З'являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та
інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки,
об'єднання промисловців тощо, утворюються міжгрупові об'єднання (наприклад,
національні, народні фронти).
У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з'ясування
суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння
феномена політики.
Визначним теоретиком системного аналізу в політології США с Д. Істон. У
працях "Політична система", "Системний аналіз політичного життя" він уперше
в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного
життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів,
елементи пов'язані різними залежностями, які всі разом становлять її
структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні,
називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення —
виходом. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та ЇЇ
реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія.
Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в
суспільстві авторитетно розподіляються цінності", вироблені всіма його
членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції
розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття
ільшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон стверджує:
юлітичний розподіл цінностей мас владну основу і здійс-іюється шляхом
владного рішення, с обов'язковим і вимагає юкори, в тому числі заснованої
на примусі.
Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів ііа політичну
систему, а також вплив останньої на них. Гак, середовище, яке впливає на
політичну систему, Д. Істон поділяє на "внутрішньосуспільні" системи
(економічна, культурна, соціальна, психологічна) і "позасу-спільні", тобто
ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова
система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає
заходів щодо "руйнівного" впливу середовища і якщо цей вплив настільки
деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична
система розпадається.
Згідно з концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи з середовищем
відбувається шляхом "входу—виходу". "Вхід" здійснюється або в формі
"вимог", або в формі "підтримки". Під "вимогами" розуміється виражена
всередині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або
небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під "підтримкою" він розумів
дію індивідів і груп на підтримку системі. "Підтримка" пов'язує систему з
навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від
яких залежить перетворення вимог навколишнього середовища у відповідні
рішення. В результаті "входу" в політичній системі відбувається процес
впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція "вихід", під якою
розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний
процес, на думку Д. Істона, цс процес перетворення інформації, переведення
її із "входу" на "вихід". Реагуючи на виклики середовища, політична система
одночасно підтримує в суспільстві змінність І стабільність. "Збереження
через зміни" є дійовим засобом стабілізації політичної системи.
Цікаві міркування про структуру, функції і механізми дії політичної системи
висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях "Порівняльні політичні
системи", "Порівняльний політичний аналіз". На відміну від концепції Д.
Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична
культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і
культур, вказуючи на їх взаємодію. При обгрунтуванні своєї схеми він
вводить до її складу такі категорії, як система дій, рольова структура (або
тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип
якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно з Дж.
Алмондом, кожна політична система є системою дій.
Акцент на "дію" означає, що при вивченні політичних систем не можна
обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно
враховувати взаємозв'язки і взаємозалежності всіх формальних і неформальних
елементів політичного життя, певне упорядкування Їх взаємодії. Дж. Алмонд
також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи.
На його думку, концепція "ролі" дас змогу на базі емпіричних досліджень
визначити неформальні елементи політичної системи і пояснити політичну
поведінку. За допомогою категорії "ролі" Дж. Алмонд визначає політичну
систему як "набір взаємодіючих ролей". як "рольову структуру'' і як "тип
взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою
примусу''. Отже, поняття "ролі" виступає основною одиницею структурно-
функціонального аналізу Дж. Алмонда. Завдання дослідження політичної
системи він вбачає не у виявленні ЇЇ основоположних соціальних критеріїв, а
у з'ясуванні всіх існуючих у ній типів взаємодії рольових структур, що
виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи і змусить
його розглядати всі ролі, які існують у політичній системі, і визначати їх
з точки зору політичної активності і політичної поведінки. Основною
функцією політичної системи Дж. Алмонд вважає легітимний (узаконений)
характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку.
Отже, згідно з проаналізованими підходами, політика визначається не
соціальне й економічно обгрунтованими інтересами і цілями, а на основі
структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у
суспільстві. На думку західних політологів, політична система може
стабільно функціонувати за умови, що "входи" перетворені у "виходи" таким
чином, що вони не спричиняють напруження, яке, своєю чергою, призвело б до
фундаментальних змін у структурі системи.
На відміну від теоретиків політичної системи Заходу. проблематика
політичної системи досліджується і в соціально-класовому, конкретно-
історичному контексті. Зокрема, в марксистській літературі вказується, що
політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільства, під
якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, котра забезпечує
інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що
управляється "політичною владою, фокусом якої виступає держава, що відбиває
інтереси економічно панівних класів". Політична .система включає політичні
інститути (держава, цодітич.ні па,ріц,.громадські_організації);
політико-правові ног}ми^ _що визначають їх організацію і повновї'ження;
систему взаємодії між соціальною і політико-
управлінськими структурами з приводу політичної влади:
процеси, пов'язані з діяльністю панування; рольову структуру влади,
політичні цінності, орієнтації і зразки політичної поведінки.
Приблизно такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. Зокрема,
професор А. Лопатка в праці "Держава та її політичне середовище" зазначає,
що політична система складається з. .трьох, елементів: ідей/і політичних
цінностей (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу), організацій
^гл інститутів; нортй, які регулюють втілення в життя ідей та діяльність
інститутів.
К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях. На рівні держави вона
включає державні і політичні організації, норми (передусім правові) і ролі,
які реалізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної
системи входять стандарти індивідуальної політичної поведінки, норми
(насамперед етичні), ролі та організації (політичні партії, групи тиску),
які або прагнуть політичної влади, або впливають на процес її здійснення.
Такий підхід адекватний природі політичної системи.
При дослідженні політичних систем різних суспільств враховуються такі
позиції: інвайронментальна (взаємозв'язок середовища і системи);
інституціональна (організаційні елементи системи — держава, партії,
громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному
житті);
регулятивна (політичні і правові норми як нормативна основна діяльність
інститутів системи); комунікативна (внутрішні системні зв'язки і
відносини); функціональна (політичний режим, що складається в результаті
діяльності елементів системи, політичний процес); ідеологічна (політична
свідомість); рольова (роль і функції політичної системи як цілого у
людському суспільстві і на міжнародній арені, а також роль і призначення
окремих елементів політичної системи).
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня
організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і
взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів;
закон зв'язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином
організоване системне ціле.»
З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури?
Насамперед з розчленування системи на елементи і визначення серед них
центрального.
'"У політичній системі суспільства є центральний компонент, який
зв'язує всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її
компонентна структура. Це політична влада. Оскільки в суспільстві політична
влада в основному зосереджена в державі, то державна влада є основним
об'єктом політичної діяльності. Однак не можна повністю ототожнювати
політичну і державну владу, бо не тільки держава, а й громадські
організації наділені політичною владою. Це особливо підкреслює роль партій
у здійсненні політичної влади, оскільки політичні партії створюються з
метою завоювання і використання політичної влади в інтересах певних груп.
Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною системною
основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.
До структури політичної системи входять: політичні ..ідносини,
політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична
свідомість і політична культура. 'І'ільта в сукупності ці компоненти
(підсистеми) можуть :.абезпечпти політичну діяльність, оруикціонупаїлія
політичного життя.,
Політичні відносини — це відносикп між соціальними групами, націями і
народностями, між політичними інстії-іутами, між державою і громадянами з
приводу влади у 'в'язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні .-
іідносини показують, яким чином соціальні суб'єкти мо-•куть здійснювати
політичну діяльність через систему полі-іігчініх інститутів, норм і
процедур, визначати засоби, мс-'•оди, регламентувати цю діяльність.
Звичайно, в процесі
розвитку нові потреби на інтереси породжують потребу виходу за рамки
існуючих норм, необхідність нових методів і засобів діяльності.
Обов'язковість цих змін повинна усвідомлюватися соціальними .суб'єктами,
.повинні бути знайдені нові методи і засоби1'діяльності. Без цього не може
здійснюватися докорінна перебудова політичних відносин. Успіх перебудови
політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної
діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у життя, якою
мірою під їх впливом оновиться діяльність інститутів політичної системи
(держави, партій, громадських організацій тощо).
Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних
відносин виступають політичні інститути (організації). Це держава,
політичні партії, громадські організації, рухи, об'єднання та іи. Через них
соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної-діяльності.
Отже, політичні інститути (організації) є підсистемою політичної системи.
Характерним для політичної організації є наявність органів, -що відають її
справами. Складові частини політичної організації функціонують у певній
послідовності, кожна із них посідає визначене місце, виконує- певну
функцію, має своє призначення, грає відповідну роль у політичному житті.
Залежно від політичного аспекту діяльності цих організацій і об'єднань їх
умовно поділяють на: організації власне політичні, які прямо і
безпосередньо здійснюють політичну владу. Це головне в їхній діяльності.
Такими власне політичними організаціями є держава і політичні партії;
організації не власне політичні, діяльність яких, хоч і пов'язана зі
здійсненням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх
функціонування (профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, які
мають лише «політичне забарвлення». Вони створюються для задоволення
специфічних інтересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх
функцій вони по суті не беруть участі в здійсненні політичної влади
(наприклад, добровільні спортивні товариства і ін.). На нашу думку, до цієї
політичної системи не входять ті суспільні формування, яким згідно зі
встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі вони не
беруть участі у формуванні і функціонуванні органів влади, хоч і
претендують на політичний вплив.
Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і
правові норми. Вони становля;', її нормативну основу. Будучії виробленими в
процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють політичні відносини.
^ио провідних політичних норм належать державні норми, ^головним чином
правові, а також ті, які мають юридичну обов'язковість (закріплені в
Конституції перспективні цілі), норми громадських організацій, трудових
колективів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя;, норми
громадських організацій, що стосуються і'х взаємовідносин з іншими
організаціями — державними, партійними, громадськими; звичаї, традиції
політичного життя.
У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль
відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов'язані між
собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Вона
активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Нормативний
характер права характеризується тим, що воно виступає як рівне суспільне
мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми
— це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені державою з метою
регулювання суспільних відносин, забезпечені всією її сплою, в тому числі
примусовою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні
відносини в напрямі їх зміцнення й розвитку, а іі чинити певний
деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам,
які постійно розвиваються, відповідає система правових норм, що склалася.
До політичної системи суспільства входить як підсистема також політична
свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична
свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття,
традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст
політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема
діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій,
рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток
політичної і правової культури.
Процес розвитку політичних систем відбувається за певними
закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна
розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична
система перебуває у постійному русі у зв'язку з економічними, екологічними
змінами. Для успішного функціонування система (змагає певної
врівноваженості підсистем, прийняття рішень, які б враховували інтереси
більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.
'йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е
закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена
з оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи демократизації,
неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша
непропорційність лінійного розміщення центру рішень, іим відповідно більшим
буде відхилення в проі'іілежниГі бік. Амплітуда коливань за часом теж
певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в
рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно,
щоб позбутися негативних наслідків.
Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання -нею
функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншпмп метода.ми і засобами,
що. відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи
визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована
головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними
функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і завдань суспільства,
вироблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства
па і'х досягнення. Тут передусім виділяються політичні цілі: зміцнення
влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення
режиму законності і правопорядку, стабілізація політичних інститутів,
здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також
цілі в розвитку економіки (економічна політика), соціальних відносіш
(соціальна політика), демографічних процесів (демографічна політика),
екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика)
та іп.
Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх
елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і
цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що
спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-
значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного
авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або
авторитарного полі:і:'і-гого режиму і політичного відчуження; про відому
субординацію і координацію інститутів політичної сист'с:.];].
Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає
приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними
політичними і празг!і'і.:и "ормамії.
участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були
аполітичними. •
Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи
виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне
поєднання особистого і громадського (суспільного), де існувала
зацікавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що
гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини
реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного
суспільства.
Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став
вважатися контроль за громадянами, за дотриманням ними державних наказів і
законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими
кер^тоть. Перші з них наділені правами ухвалювати рішення,
другі—обов'язками визнавати и виконувати їх.
Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не
повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати
свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість
самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.
Людина в демократігчному суспільстві в усьому покладається .на саму
себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що
віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи суспільство?
Як співвідносяться державна влада і свобода людини?—ще далеко не завершена.
Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді. Нині
зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе
поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза
державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива
свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії,
навпаки, держава існує для суспільства, для людини.
В тоталітарній державі інтереси людей не враховуються і вважається само
собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси держави,
державної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і
перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держава підпорядковує
своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного
відчуження людини від економіки й політики.
Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної
окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо
держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталітаризму
набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже
єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім'ї хоч
якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до
себе — характерна риса одержавленої особистості.
Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка
уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її
особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони
забезпечують успішну її роботу.
Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною
відходять у минуле. Відомий діяч української культури О. Довженко висловив
справедливу думку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких великі
малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосередньо відстоювати права
людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки і
політичної практики.
Використана література:
Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.
– 426 с.
|
