План
1. Поняття і типологія політичних режимів.
2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного
режиму.
3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції
та перспективи.
І. Поняття і типологія політичних режимів.
Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують
різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких
обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні
підходи, шо дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.
Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії,
еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій
науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і
напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього
поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від
світових розробок.
Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів
здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником
того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх
взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного
режиму.
Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які
зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку
важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного
змісту режиму.
Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям
інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги
"Політичні ідеї XX сторіччя" (1991 р.), стали можливими через ігнорування
статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь
системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних
характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.
Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це
права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури,
поведінки, свідомості, менталітету.
Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т.
Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм,
Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу
"свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних
конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого
змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей,
Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація
прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку
міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.
Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем
розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного
володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою
обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне
життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля.
Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є
права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер
взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання
в ньому закону або виконавчої практики;
про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це
разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом
держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.
Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є
пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав,
зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або
обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви,
форми, масштаби тощо).
Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі
політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної
культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С.
Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні
орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи,
ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної
культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не варто
аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична
культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона
знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а
отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури
визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний);
типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада -
благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів
(активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології
(комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі
("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених
чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної,
тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного
режиму.
Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першого
компонента поняття "політичний режим", дає можливість переконатися у
різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових
визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний,
комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого
політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або
викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний,
конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та
ірраціональний тощо.
Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька
вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку
суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної
влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи,
політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.
Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато
аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме
узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу
в книзі "Стадії економічного зростання". В цій книзі сформульована теорія
п'яти універсальних стадій економічного розвитку, обов'язкових для всіх
країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія -
традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням
землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв'язків. Друга стадія -
перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення,
виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш
розвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія - злет, у процесі
якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування
й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко
розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком
індустріалізації. Четверта стадія - зрілість, коли формується
багатогалузева структура економіки, з'являються електротехнічна,
автомобільна, хімічна промисловість. П'ята стадія - суспільство споживання,
яке характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послуг
і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання;
б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки
зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і
заводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових
ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення.
Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-
економічного розвитку, а відповідно - й аналогічні політичні режими.
Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку,
де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього
втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної
влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство
пройшло такі історичні форми становлення: а) античний поліс, який є
історичним прообразом і генотипом західної цивілізації; б) середньовічне
вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних
відносин; в) громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;
г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна
форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення,
характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організацій
громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою
засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний
режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його
індикатором.
Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий
характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику
відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму.
Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного
вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики;
незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві
принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від
соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу
відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування
найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей,
орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму);
наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює
різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства;
домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє
зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство.
Змістово взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція
відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса.
Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний
порядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжних
транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (як
приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-
політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких
залежить від суспільне значущих потреб.
Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять
закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів
на такі, що мають "відкриту" та "закриту" владу запропонував французький
політолог Ж. Бюрдо.
Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям
політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й
політолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює
доісторичні форми "тотальної солідарності", воно приречене на застій та
внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан
соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи
їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами.
Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах
вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність,
абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.
Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного
плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї)
та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції,
відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний
зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму.
Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів
безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим,
громадянським, поліцейським та ін.
Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування
органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи
вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу
поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна
монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська
республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще
одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад,
олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим
особистої влади).
Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається
викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та
обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних
режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням
емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною
роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності
режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим
напівколоніальний, суверенний тощо).
Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентів
політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його
вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади,
плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент
визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та
закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний,
демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія,
колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.
Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення
політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і
політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного,
політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало
західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на
творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких
найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер),
діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія
(Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського
суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш
яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові
моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і
соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні
також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних
та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д.
Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методів
ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три
класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від
соціального, економічного й політичного співробітництва, методи
ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних
конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими
показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.
Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів,
кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.
Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної
влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп
громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних
потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й
досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична
система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з
нею загалом і з усіма її складовими.
Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні
відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації,
панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії,
громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, норми
політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні
ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки,
політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія,
політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але
взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто
його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському
занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична
система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає
функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими
відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її
структурою, пріоритетами, методами дії тощо).
ІІ. Теоретичні підходи до визначення української моделі
політичного підходу.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму
переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному
режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою
політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним
чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного
устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера
про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є
життя, а життя є політичний режим.
Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим,
можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає
тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний.
Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у
різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає
можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у
кожному із зазначених типів політичних режимів.
Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як
авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним
підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта,
централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові,
примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких
конфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання. Цей режим неправовий ще
й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над
законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною
незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад,
монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні
дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму
обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в
політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки
політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади.
Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму,
критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям
авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її
охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що
у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової
аргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртування
народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.
Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи
чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та
пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX
ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену
ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя
переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX
сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного
характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність
авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:
. військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-
диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою,
ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія,
Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є
однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце
політична діяльність, режим стартує в результаті активізації
партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового
державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений
недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці -
привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за
доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у
двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих
військ;
. монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де
влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська
Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і
діє, але його роль є мінімальною, такою, що не заірохує
самодержавному режиму (наприклад, Кувейт);
. теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю
релігійних діячів;
. персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією,
в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності
розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад,
режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада
впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим
Стресснера у Парагваї);
. однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер,
оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість
суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і
відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках "партії
влади", а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи
"новий" суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер,
коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові,
етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого
формується "партія патрона", котрий стає для мас уособленням режиму
й життєстверджувальним гарантом;
. конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-
патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв,
відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії);
б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут
чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за
реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в
руках однієї людини або в одному органі влади.
Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму.
Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм - це принципово різні
політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей.
Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення
тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній
американський представник в ООН Джин Кірклатрік до тоталітарних режимів
віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до
авторитарних - різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них
певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно
цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та
ворогами Америки.
Термін "тоталітарний" походить від лат. Total - цілісність, ціле.
Поняття "тоталітаризм" з'явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст.
з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття
використовують у таких трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному - своє
негативне забарвлення термін дістав у 20-гі роки, коли були репресовані
опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного
державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін
сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму; 2) політико-
ідеологічному - до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Беніто
Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після
другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для
обгрунтування свого політичного курсу; 3) науковому - дослідження почалися
ще у 20 - ЗО-гі роки, але особливо активізуються в середині сторіччя;
авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К.
Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін.
Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний
зв'язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала
ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін
"тоталітарний синдром". Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це
офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і
спрямована на мобілізацію громадян в ім'я побудови нового суспільства;
єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки
над "ворогами" режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у
нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації;
такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне
управління всіма галузями економіки.
З
|
