Полiтична свiдомiсть, культура i громадянство - Политология - Скачать бесплатно
він
керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ
влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.
Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює
неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим
неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати
цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму
і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори
сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих
інститутів, системи влади та привілеїв.
Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію
революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе
відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого
повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на
впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але
ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму
(Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і
цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і
спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі,
стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації
людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується
суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу
звільнення людини від інституційно обгрунтованого порядку. Істотна і така
риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на
лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава
повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної,
чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи —
здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які
допускаються ієрархічним порядком.
У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про
ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи
гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного.
Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема
збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили
замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження,
руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних
та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний
клімат для поширення консервативних ідей.
Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова.
Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших
сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація
на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та
активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення,
надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це
найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндуст-
ріального, інформаційного суспільства.
Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з
якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують
важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої
частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-
яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино
придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба
покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом
мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу
необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності
неоконссрватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне
суспільство не може існувати.
Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного
зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси
апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос
робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади,
що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів.
Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в
стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.
У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється
в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне
рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.
У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію
"політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього
часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою
формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.
Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за
владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших.
Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).
Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що
держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались
зі стану організованого насильства у вигляді війни.
Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії
у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях
війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх
небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні
кроки в цьому напрямі.
Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі
певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-
політичних доктрин. насамперед неолібералізму.
СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ
У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування
буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що
отримали назву "класичного лібералізму". Вона грунтувалася на політичних
ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А.
Токвіля та інших.
Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи,
свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної
торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося
поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу".
Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на
основі положення -про право як реалізацію природного прагнення особи до
свободи.
Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя
індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку,
місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і
виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер
суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний
гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської
свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила
громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага
різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.
Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким
завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості
людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних
відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-
правових інститутів.
У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій
з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства.
У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму.
Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і
полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були
сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті.
Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або
соціального, лібералізму.
Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних
поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави.
^Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, »на думку
прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля
процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів
покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а
отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного
втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для
громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій.
Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція
"держави добробуту". Обгрунтувалася необхідність і можливість подолання
соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея
"плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася
як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.
Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових
принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної
справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться
ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на
вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може
бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін
розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення
умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає
людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету
економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання
підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності.
Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній
сферах.
Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і
цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з
цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і
справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та
доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група
людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже,
еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке
суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.
Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення
ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального
забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим
вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться
перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і
існує вона в культурі.
Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які
змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного
відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції
"нового суспільства".
Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих
концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з
досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в
центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми
розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб
суспільства і способів їх задоволення.
"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають
загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування
ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена
"природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається
запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої
соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а
ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство
приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом".
Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного
стану і запровадження "соціального планування" пролягає через завоювання
державної влади "новою демократичною більшістю", згідно з іншими — через
формування різних недержавних об'єднань і добровільної ^ординації їхньої
діяльності. М. Харрінгтон висунув програму "соціалістичного лібералізму" як
метод структурного перетворення капіталізму в "демократичний соціалізм".
Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд
заходів, що обмежують права капіталістів.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ДОКТРИНА СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ
Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму.
Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді
доктрини "демократичного соціалізму".Зазначалося, що соціалізм —
міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те,
чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу
суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони
спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі
і миру.
Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як
надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від
свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації,
віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для
національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал-
демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється
на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм
розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи
новим політичним і соці" альним змістом такі неминущі моральні цінності, як
свобода, справедливість, солідарність, рівність.
Усе це різні сторони "демократичного соціалізму" як "змішаного
суспільства". Останнє передбачає і "демократизацію економіки" шляхом
державного її регулювання на засадах неокейнсинства. Принципом такого
регулювання і рушійною силою є ринок. Вважається, що за допомогою держави
та її інститутів потрібно тримати ринок під постійним контролем,
спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю
пов'язується концепція "співучасті" робітників і службовців в управлінні
"нробництвом. Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту
соціального партнерства — системи колективних договорів з власниками
підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.
Такий аспект доктрини "демократичного соціалізму", як "міжнародна
демократія", включає підтримку миру, боротьбу проти гноблення і експуатації
народів, допомогу слабороз-винсним країнам. Соціал-демократи розуміють, що
нестабільність у міжнародних справах несумісна з їхньою метою —
"демократичним соціалізмом". Такий соціалізм не може набути реального
окреслення без міцного і тривалого миру, без радикального переведення на
потреби реформ коштів, що затрачаються на озброєння. Розрядка в міжнародних
справах пов'язується з подальшою демократизацією різних інститутів
політичної системи.
Дуже важливою позитивною рисою концепції "демократичного соціалізму" є її
чутливість до новітніх тенденції! розвитку цивілізації, пошуки відповіді на
питання, які постають перед трудящими масами, в цілому перед суспільством,
і які набувають першорядного політичного значення. Серед них центральне
місце посідають проблеми екологічного середовища, суспільного контролю над
небезпечними технологіями і політичною загрозою використання засобів
масового знищення. Як наслідок основні цінності "демократичного соціалізму"
доповнюються рівнозначними або навіть найголовнішими вимогами захисту
основних передумов людського існування. Йдеться про те, яка модель науково-
технічної цивілізації узгоджується з проектом будівництва суспільства
свободи і рівності, що "солідарне визначає само себе".
Концепція "демократичного соціалізму" трансформується під впливом
процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про
два основні напрями. Перший — традиційний, здавна пов'язаний з промисловим
робітничим класом, профспілками і робітничим кооперативним рухом. Він
враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах
суспільства і відображаються неминучими змінами в матеріальній базі і
надбудовних інститутах.
Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму
категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень
перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості,
демонтажу соціальної інфраструктури, а також проти безмежного панування
нелюдськості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток суспільних
відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення
надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і
соціальних втрат.
Другий напрям — модерністський, також пов'язаний з робітничим класом і
його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових
робітників перестає бути домінуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація
на працівників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на
середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Робиться
висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними
готовності вважати себе носіями певної колективної волі.
У цілому не можна не дооцінювати значного внеску соціал-демократії в
здійснення соціальних реформ, які сприяй зростанню добробуту і соціальної
захищеності бідних "ерств у багатьох країнах Заходу.
МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ЛАДУ
Протягом останніх дев'яноста років однією з найбільш поширених була
марксистська, комуністична доктрина соціалізму, на якій грунтувалися
численні партії. Її основними постулатами були зокрема: необхідність
соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як витої
форми демократії, тотальне усуспільнення засобів виробництва,
централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин,
заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.
Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її
нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність. Утвердження
казарменого, тоталітарного "соціалізму" спотворило саму соціалістичну ідею.
В змаганні з капіталізмом країни "реального соціалізму" програли в усіх
сферах суспільного життя. Застій і відставання в економіці, неспроможність
використати досягнення науково-технічної революції, падіння життєвого
рівня, загострення соціальних і міжнаціональних конфліктів, криза моралі і
культури — все це далося взнаки. Криза сталінської концепції соціалізму в
суспільній свідомості, і не тільки на буденному, а й науковому рівні,
відображається як неспроможність взагалі марксизму-ленінізму, самої
комуністичної доктрини соціалізму, її неадекватності реаліям сучасного
світу.
Треба відзначити, що у повоєнні роки робились марні спроби модернізувати
цю доктрину, відійти від "реального соціалізму", який найбільш яскраво
виявив себе в колишньому СРСР.
Концепцію соціалізму, яка відрізнялася від утвердженої в Радянському
Союзі, було розроблено в Югославії. Її найбільш суттєвою рисою можна
вважати здійснення принципу самоврядування, а звідси — певна
децентралізація і деетатизація господарського життя. Ця концепція
передбачала і ширше, порівняно з командно-адміністративною моделлю,
використання товарно-грошових відносин.
Різко відрізнялася від радянської концепція народної демократії, яка
розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як устрій нового
суспільного ладу. Цій концепції в цілому властиве намагання забезпечити
наступність попередніх демократичних рухів, не обривати демократичні
традиції, які формувались у довоєнні роки і в час боротьби з фашизмом.
Перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройного повстання,
без громадянської війни і диктатури пролетаріату, але при його гегемонії,
на основі парламентського режиму. В економічному плані вважалося неминучим
існування багатосекторної економіки як співіснування соціалістичних,
державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і
приватних укладів господарювання. Особлива увага приділялася кооперації як
формі реального усуспільнення. У політичній сфері передбачалася традиційна
для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при
наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і
виконавчу. Отже, народно-демократична держава мала бути правовою державою.
Проте концепція народної демократії не була реалізована.
У другій половині 70-х років як результат дедалі більшого неприйняття
комуністами західноєвропейських країн практики так званого реального
соціалізму, що спричинила панування бюрократії, догматизму, утвердження
командно-адміністративної системи, склалась доктрина єврокомунізму.
Водночас необхідно було подолати властивий соціал-демократичній концепції
так званої соціальної держави дефіцит | народовладдя. Головне у доктрині
єврокомунізму — це ідея :універсального значення політичної демократії.
У поглядах комуністів капіталістичних країн принципове значення мало
усвідомлення того, що "право" природного здійснення революції не може бути
монополією і привілеєм тільки комуністичних партій, що в авангарді боротьби
за радикальні зрушення, які означатимуть утвердження соціалізму, можуть
бути й інші політичні сили. Змінювався і сам погляд на соціалізм, який все
частіше розглядається в діалектиці соціальних і науково-технічних
завоювань.
Однак реалією є те, що в деяких країнах "реального соціалізму" ще й досі
офіційно прийнята правлячими комуністичними і робітничими партіями командно-
адміністративна система, заснована на культі особи, а в КНДР — по суті
харизматична доктрина соціалізму. Хоча і тут, і на Кубі робляться спроби
дещо модернізувати, "виправити" офіційну доктрину соціалізму.
РАДИКАЛІСТСЬКІ ПОГЛЯДИ "НОВИХ ЛІВИХ"
У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних
власників, інтелігенції, студентства. Звинувачуючи робітничий клас у втраті
революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні
верстви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років,
відомих під назвою "нові ліві", властиві утопічність, ультраліва
фразеологія, крайній ідейний еклектизм.
Теоретичні погляди "нових лівих" стосовно соціалізму можна умовно
поділити на "нову ліву теорію революції" і погляди лівих радикалів на
сутність і основні риси майбутнього суспільства. У працях Г. Маркузе. О.
Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному
насиллі, руйнуванні, запереченні. "Теорія соціалізму", визначення шляхів
його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при
соціалізмі не повинно бути.
при повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура
майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям,
суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.
Ідеологи "нових лівих" намагаються поєднати марксистське вчення про
соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е.
Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи,
"революції в собі", близьке до релігійних принципів "очищення душі",
"боротьби з гріхом".
Погляди "лівих радикалів" щодо соціалістичних перетворень у
післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах
про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що
його подолання — важлива мета революції. Деякі автори вважають, що
відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може
бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного
контролю над економічним і політичним життям, заміна його
"самовизначенням", що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як
правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних
організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю
приватної власності.
У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення
концепція "лібертарного соціалізму". Вона формується навколо центральної
ідеї — індивідуальної свободи (в її індивідуалістичному розумінні).
Послідовний лі-бертаризм передбачає недовір'я до будь-якої влади і
авторитету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він
негативно ставиться до централізованих, ієрархічних організацій на
національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні
зв'язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних
дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру.' Надії на
прогресивний розвиток "лібертарний соціалізм" пов'язує головним чином зі
стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї
та вимоги випливають із анархо-соціалізму П.-Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П.
Кропоткіна.
Сучасний лібертаризм відрізняється від "класичного" анархо-соціалізму.
Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки,
а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так,
екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб'єктивістського
тлумачення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль
робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на
такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та
індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на
насилля, терор як метод розв'язання соціальних суперечностей, а на реформи,
експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний
"лібертарний соціалізм" виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму.
Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з
комуністами.
СУЧАСНІ РЕЛІГІЙНІ ДОКТРИНИ
Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація,
спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них.
Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних
принципів католицизму — твердження про абсолютний примат насамперед
релігійного прогресу над соціально-економічним, духовного оновлення людства
— над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло
II наголошує, що церква повинна займатися моральними та релігійними
питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація
іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови
консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера—
робити політику за допомогою релігії.
Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між
капіталом і працею. Підкреслюється необхідність граничне поважливого
ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів
католицизму. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо
поліпшення умов життя.
Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує
такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс.
Найбільш прийнятною вважається політика реформ.
У соціальній доктрині католицизму з'явився новий сюжет — захист прав
людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як
демократія, тобто визнається, що джерелом влади є народ, "демос".
Засуджується узурпація, використання правлячими
|
