Cучасні політичні партії в Україні - Политология - Скачать бесплатно
Рівненський державний технічний університет
Кафедра політології
реферат на тему:
Виконала:
студентка 3-го курсу
групи Е-34
шинкарьова наталія анатолівна
Рівне-2000
Зміст
Вступ. 3
Політичні партії. Їх класифікація. 4
Політичні партії України. 5
Основні напрямки діяльності політичних пратій під час виборчих кампаній.
10
Висновки. 14
Список використаної літератури: 17
Вступ.
Невід’ємною частиною політичної системи сучасного демократичного
суспільства є політичні партії.
Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі
найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.
Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання
цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту
власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх
країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення
інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси
випливає й головна мета їхньої діяльності – захист соціально-політичних
інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і
ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.
В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна
політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який
виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і
громадські організації, організації суспільного життя на принципах
політичного, економічного і ідеологічного бага. Політичні партії в Україні
намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян,
приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в
Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”, а також у
виборчому законодавстві.
Політичні партії. Їх класифікація.
Згідно з ст.2 Закону України “Про об’єднання громадян” політична
партія є об’єднання громадян – стронників визначеної загальнонаціональної
програми загального розвитку, яка має за головну мету участь у розробці
державної політики, формування органів влади, місцевого самоврядування і
представництво о їх складі.
Партії, як правило, не однорідні і мають усередині групи - фракції,
які висувають програми, трохи відмінні від загальнопартійної. Існування в
партії різних фракцій робить її політику більш гнучкою, оскільки допомагає
їй зберігати свій вплив серед різних груп населення. Політика партії
розробляється в ході внутрішньопартійної політичної боротьби між різними
фракціями і течіями. Керівні органи багатьох партій складаються на основі
представництва від різних фракцій.
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні
відбувається за надзвичайно складних умов.Тривала економічна криза, крах
попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої
держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в
суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян політичні
цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження
суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків.
Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки
зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але жодна з них
немає достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Значна кількість
зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки ще не стали
міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси
різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси,
здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство.
Одна з причин цього – негативний образ партій у масовій свідомості.
Як свідчать соціологічні дослідження, 63% опитаних уважають, що політичні
партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади.
Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної
партії. Але тривожить те, що 34% опитаних уважають партії організаціями,
далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% - такими, що обстоюють
його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що виконують волю
мафії, і тільки 17% - організації, діяльність якиих сприяє розвитку
демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що діяльність
партій дестабілізує становище в державі. [1]
Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних
напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх
ставлення до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) самої нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.
Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна
назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-
демократичний, ліберально-центристський та соціал-комуністичний.
Політичні партії України.
Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-
радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним
спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української
держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід
практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони
схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні,
соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-
центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна
самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН),
Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії
(УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ),
Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона
(УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального
націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”.
Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави.
Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи
досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші. [2]
Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і
політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно,
можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні,
Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили
виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної
незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою
багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони
прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму
одержавлення й максимумум приватизації за справедливих стартових умов (дещо
меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).
Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для
Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї
“захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і
відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є
побудова нової слов’янської імперії на кштлат Київської Русі з центром у
Києві.
До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ),
Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ),
Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну
партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил”
(КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш
принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного
відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ).
Історично об’єднування політичних сил націонал-центристського спрямування
відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До
проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991
року) блок діяв у сиcтемі Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за
національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і
необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення
Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий
орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП),
та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції
(Рух).
Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та
економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і
сім’я. Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення
добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А
засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін,
запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи
має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання.
Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж.
Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї
національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.[3]
До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать
Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія
праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної
справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-
демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах
проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринковог типу, що
забезпечує стійкі темпи зростання та економічні рівновагу. НДП піжтримує
всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за кативне сприяння
держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і
посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-
бюрократичних стуктур, за приватну власність на землю, розвиток
феремерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним
інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного
розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна
перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові
народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що
працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах,
необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва
незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки,
коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б
зростанням прибутків усіх верств населення.[4]
До політчиних партій соціал-демократичного спрямування належать
Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ),
Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України
(ПСПУ).
Фактично в Україні лише три партії запропонувалии нселенню чіткі,
зрозумілі, біль-менш упорядковані і поетапно розписані програим подальшого
розвитку суспільства. З одного боку, Комунічстична партія України (КПУ),
якій власне кажучи, і немає потреби шукати якихось незвіданих шляхів.
Навпаки, свій майбутній успіх вона пов’язує із втомою населення від тягаря
реформ, коли у відчаї воно може погодитись на реставрацію тоталітаризму.
Замість творення нового реставрація старого – так можна сформулювати плани
комуністів-ортодоксів і близьких до них інших лівих. Також слід зазначити,
що водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що
виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної
власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним
забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за
збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу.
КПУ визнає необхідним припинення “обвальної” приватизації; відновлення
порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських,
наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне
стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для
запобігання масовому безробіттю.[5]
З другого боку – концепція державотворення, опрацьована Народним
Рухом України. У ній, навпаки, наголос робиться на ліберально зорієнтовану
економіку з відповідно вибудуваними державними та управлінськими
інститутами, системою права, соціальними гарантіями і т. д.
Є в Україні ще одна політична сила, яка не лише висунула програму
реформ, а й має можливості для її реалізації. Мова йде про так звану партію
влади. Ця неофіційна назва кулуарного походження. Так назвали корпоративно
об’єднану спільним інтересом групу, яка тримає у своїх руках важелі
державного управління. Однак не зайвим було б уточнення щодо джерел
виникненя цієї “партії”.Більшість розуміє “партію влади” як ситуаційне
об’єднання випадкових людей. Однак у цій випадковості є певна
закономірність: за невеликим винятком усі вони належали або до компартійної
номенклатури, або до так званого партійно-господарського чи деологічного
активу. Тому коректніше було б говорити про неортодоксальну КПУ при владі з
відповідним уточненням щодо нинішнього стану суспільства – чи є воно
посткомуністичним, чи лише пост-ортодоксально-комуністичним.
Якщо пристати на друге розуміння, то не мусять викликати подиву кроки
“партії влади” щодо гальмування реальної багатопартійності.
А втім, “партія влади” не проти й багатопартійності, але достатньою
мірою контрольованої через які-небуь консультативно-дорадчі органи, здатні
чинити вплив 9 а ще краще тиск) на ті організації, які дозволять собі
надмірну опозиційність стосовно до “генерального курсу”.
Фактичне прагнення до правління однієї “партії” поступово руйнується
насамперед колізіями всередині неї, спричиненими боротьбою між різними її
групами. Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у
методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга, не
відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається
запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і викликала
появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії, спробу
сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних кроків.
До боротьби всередині “партії влади” спричинився ще й розподіл
соціалістичного майнового спадку через так звану приватизацію. У цих
колізіях відбувається формування кланів, здебільшого за земляцьким
принципом, кожний з яких пропонує власну версію управління державним
сектором економіки та загальної моделі економічних відносин, виходячи
насамперд з регонально-галузевих інтересів.
Тим часом, реалізація групового інтересу потребує влади. З цього боку
всі складові “партії влади” тотожні, всі вони намагаються розширити коло
своїх прихильників, не шкодуючи коштів на засоби масової інформації і не
гребуючи будь-якими методами дискредитації конкурентів.
Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у
країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій
піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно
перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп.
Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної
конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до
цінностей загальнолюдських.
Наслідком цього є поступова трансформація партій з так званих
кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади та
низові функціонери, у партії масові, універсальні - у так звані партії
виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від
їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів,
тобто об’єднання на грунті спільних цілей.
Україні, судячи з усього, не вдається поєднати вступ у
багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії
спочатку створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких
сягають підпільного дисидентства. По-друге, україна розколота і
ідеологічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання
політичної ролі церков). Притому обидва ці розколи мають і регіональний
вимір.
Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені, то впадає в
око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних регіонах.
Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж отаборилися
комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”, якими подекуди
протистоять центристи, а центральний регіон став ареною боротьби “всіх
проти всіх”. Характерна деталь: жодна з відомих партій, за винятком
об’єднання “Громада”, не спромоглася створити бодай один з найпотужніших
своїх осередків у Києві. Безумовоно, голоси виборців можна і треба збирати
по всій україні, але варто памти, що столиці завжди були центорм
політичного життя, місцем зіткнення і взаємоузгодження всіх наявних
усередині нацї інтересів.
Ознакою ж збереження традиції партійної заідеологізованості є певна
мода на “християнську” партійність. У квітні 1997 року виник християнсько-
демократичний союз “Вперед, Україно! “, до якого увійшли не лише партії, у
назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто
світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал-
демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної
моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.
Основні напрямки діяльності політичних пратій під час виборчих кампаній.
Розглянемо тепер діяльність політичних партій в Україні перед
виборами Президента України у жовтні 1999 року.
У політичному житті все щось не так. Є партія – немає лідера. Є
лідер - немає партії. Є партія у партії, лідер поперед лідера. Немає ні
лідера, ні партії. Як не дивно протягом трьох років НДП з горем пополам, -
але якось вдавалося уникати подібних недоречностей.
15 травня 1999 року партійний корабель дав такий крен, що з нього
зійшла на берег досить впливова до недавнього часу група функціонерів на
чолі з головою НДП. Основні камені спотикання:
1. Не партія взяла владу, а влада взяла партію. “Як наслідок – НДП
була позбавлена прав і обтяжена обов’язками, стала власністю влади”.
2. Прозріння щодо наївної спроби запрягти в одного воза “коня і
трепетную лань” – т. зв. номенклатурну і демократичну частину партії.
3. Президентські вибори і персонально кандидатура Леоніда Кучми.
4. Вибори і кризова соціально-економічна ситуація, за яку має нести
відповідальність не партія, а все той же діючий президент.
5. Загроза лівого, а можливо й коричнево-червоного реваншу.
6. Відсутність публічної політики, аморальність влади, засилля
класової олігархії.
7. Розмитість “рятівників нації” – сильної правової партії.
8. Необхідність висунення партією власного кандидата.
9. Ностальгія за моральністю і принципами демократії “першої хвилі”.
10. “Ці вибори ми вже програли…”.
Так зване демократичне крило НДП наступало декілька раз “на граблі”.
Перший у 1990 р., коли “мрія про життя розвинених європейських країн
здавалося такою близькою, такою легкодосяжною…”, коли романтична демократія
кинулася без тилів і забезпечення у “свою рідну” владу, вдруге уи 1994 р.
після нових парламентських і президентських виборів. Тут спрацювала надія
на появу НДП – потужну партію – об’єднання різнохарактерних центристських
політичних сил соціально-ліберального спрямування. Втретє набивати гулю не
хотіли. І поставили питання рубом. Або НДП стане чисто політичною
організацією до якої всі будуть прислухатися, яка формує владу, або вона
піде на іншу політичну ниву.
Якщо в НДП відбувся розкол, то в період передвиборної президентської
компанії між політичними партіями розгорнулась дуже сильна політична
боротьба.
У березні ліві мали моральну перевагу, що підтверджувалось даними
соціологічних опитувань. Але вони мали певні проблеми. У разі висунення
“червоними фермерами” Олександра ткаченка у стані лівих може стати тісно.
Витиснути з списку Наталю Вітренко прогресивну соціалістку неможливо,
тому комуністи, соціалісти та “селяни” мусять домовитись між собою. Чи
мають вони такі шанси?
Хоча ліві партії називаються по-різному і мають дещо різні тактичні
позиції, всі вони насправді є носіями комуністичної та інтернаціолістської
ідеології. Точками дотику для домовленості лівих можуть стати: а) негативне
ставлення до роздержавлення і приватизації ; б) палка мрія про створення
нового союзу з Росією та не сприйняття “європейського курсу” і контактів з
НАТО; в) гаряче бажання зробити російську мову державною.
Хоча програма соціалістів визнавала рівноправність різних форм
власності, все сказане вище щодо точок дотику повною мірою стосується також
їх. Фракція “Лівий центр” нині успішно блокується з комуністами у
парламенті. Спостерігачі помітили значне полівіння лідера соціалістів, яке
відбувається не без впливу Політради партії та перевиборних обставин. Що
стосується Селянської партії, то вона від самісінського дня її створення є
партією сільських комуністів. Усвідомлення того факту, що лише спільними
зусиллями можна подолати правих та Вітренко, може підштовхнути трьох “лівих
мужиків” до висунення кандидатом у президенти “найпрохіднішого” з них. Але
чи підштовхне?
Петро Симоненко відчував за собою велику силу і розраховував на
підтримку “широких народних мас”, яким тоді гірше жилося, ніж за
комуністів. Адже компартія зібрала на парламентських виборах у
загальнонаціональному окрузі майже 25% голосів. Олександр Ткаченко тоді
називав своє можливе кандидування “вимислом преси”, але все, що він робив і
говорив, свідчило про намір стати президентом. Його інструмент – мікрофон
Верховної Ради, його сила – у високій посаді і пов’язаних з нею
можливостях. Праві партії ще не визначались зі своїм кандидатом. Соціологи
визначили, що майбутнім кандидатом є Л. Кучма. Євген Марчук вже діяв.
Ускладнення стосунків Є. Марчука з соціал-демократами (об’єднаними)
призвело до створення нової партії соціал-демократичного спрямування (СДС).
Цікава ситуація була в націонал-демократичному крилі. У
парламентських виборах брало участь близько десятка партій і блоків
національно-патріотичної орієнтації. Усі вони вибори програли. Внаслідок
цих виборів відбувся “повний” розкол у Народному Русі України.
Перед виборами демократичні сили були неоднорідними і можна було
виокремити три політичні спектри: демократи звичайні (народні демократи,
ліберали, соціал-демократи), українські націонал-демократи (рухівці,
республіканці різних угруповань і т. д.) та демократи “типу Балашова”. Усіх
демократів об’єднувало ідея незалежності, курс на ринкові реформи, страх
перед реваншем червоних. Але демократи різняться ступенем та характером
національно-патріотичної орієнтації.
Націонал-демократи мріяли про українську Україну, про державу
українського народу, а не “народа Украины”, і вони готові були вмерти за
таку Україну. Демократи звичайні не проти української України , але душа
їхня за неї не дуже болить. Головне, щоб народ жив сито. В “балашовской
мысли” найважливіше – “красівая жизнь” “народа України”. А чи буде Україна
українською державою, чи ще однією російською – жодного значення немає.
Висновки.
Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних
положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не
мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід
його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу.
Декларації одних – це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших
– антикомуністичні маніфести, третіх – повторення ортодоксальних
марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а
то й до відновлення сталінізму, четвертих – це екстремістські,
націоналістичні і шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних
поглядів не може хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх
сферах суспільства.
Найближче майбутнє партій визначатиметься їхньою спілкою з бізнесом.
Такий крок для партій як неминучий, так і небезпечний, бо в такому разі їм
доведеться ділити з бізнесом відповідальність за стан справ в економіці. А
він поки що породжує зневіру щодо
|
