Дидактика вищої школи та шляхи її розвитку на сучасному етапі - Педагогика - Скачать бесплатно
УКООПСПІЛКА
ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ
кафедра філософії і культури
на тему
“Дидактика вищої школи та шляхи її розвитку на сучасному етапі”
Виконала:
студентка 3 курсу
381 групи
факультету МЕВ
Данкова Наталія Олегівна
Керівник:
Руда Н.Я.
ЛЬВІВ - 2004
ЗМІСТ
Вступ.....................................................................
..................................3
1. Загальне поняття про дидактику як педагогічну теорію
навчання..................................................................
................................5
2. Дидактичні принципи Яна Амоса
Коменського...............................10
1. принцип свідомості і
активності....................................................10
2. принцип
наочності.................................................................
..........12
3. принцип поступовості і систематичності
знань...........................13
4. принцип вправ і міцного оволодіння знаннями і навиками........14
3. Основні дидактичні концепції
навчання...........................................18
4. Становлення сучасної дидактичної системи та вища школа...........22
Висновки..................................................................
.............................26
Список використаної
літератури........................................................29
ВСТУП
На сучасному етапі все більш актуальнішим стає питання виховання
молодих кадрів . Формування нової людини, як спеціаліста, яке включає в
себе гармонійне поєднання духовних цінностей, принципів моралі з розвитком
професійних якостей – це необхідна умова сучасного здорового суспільства.
Сучасний рівень психології і педагогіки викликав необхідність
систематичного дослідження проблеми навчання, щоб наблизитися до її
об'єктивного рішення, забезпечити роль методів в досягненні всього
різноманіття цілей навчання, обгрунтувати моністичний підхід до рішення
проблеми, що враховує різні аспекти методів навчання. Найголовніша
перешкода на цьому шляху полягає в розкритті найістотнішого, основного в
навчанні, те, що обумовило прояв різноманіття характеристик процесу і
можливість керувати ним.
Ми ставили за мету як можна глибше розкрити тему. Тому ми вважали за
необхідне розкрити такі питання як:
o загальне поняття про дидактику як педагогічну теорію навчання;
o дидактичні принципи Яна Амоса Коменського;
o основні дидактичні концепції навчання;
o становлення сучасної дидактичної системи та вища школа;
Ми обгрунтували наш вибір наступним чином. В першому питанні ми
розкрили шлях становлення дидактики як самостійної галузі, відобразили
погляди різних спеціалістів на роль дидактики як теорії навчання.
В другому питанні ми розкрили погляди і основні принципи “батька”
дидактики Яна Амоса Коменського. Він створив педагогічні і філософські
праці, пронизані духом гуманізму, демократизму, любов'ю і повагою до людей,
повагою до праці. Коменській проповідував ідею ліквідації станових
привілеїв і пригноблення людини людиною, любов до батьківщини, оптимістичну
віру в майбутнє, рівноправність великих і малих народів і пошану до
національних прав всіх народів. Він був борцем за припинення і знищення
всіх воєн і відновленням загального миру на землі.
В третьому питанні ми охарактеризували основні дидактичні концепції,
приділивши увагу концепціям Гербарта і Дж. Дьюї.
В четвертому питанні ми розкрили сучасний стан дидактики, так як вона
постійно змінюється, крокуючи в ногу з часом, вбираючи в себе усі світові
наукові досягнення. Ми розглянули також сучасні дидактичні системи
зарубіжних країн.
У класичній педагогіці дидактика представлена у вигляді піраміди. ІІ
основою є початкова школа, а вища школа є її вершиною. Тому ми і повинні
докласти всіх зусиль для розвитку навчання в вищій школі, так як це є
кінцевим процесом формування не тільки спеціаліста, але й і просто людини.
РОЗДІЛ 1
Загальне поняття про дидактику як педагогічну теорію навчання
Дидактика – це галузь педагогіки, що містить теорію навчання. Вона
сформувалася у самостійну галузь, відокремлюючись від філософських знань,
на початку XVII ст. завдяки англійському філософу Франсісу Бекону.
У вжиток термін “дидактика” ввів німецький педагог Вольфганг Ратке. Він
під цим терміном розумів дисципліну, що досліджує теоретичні засади
навчання.
Засновником дидактики вважають Яна Амоса Коменського. Коменській був
новатором в області дидактики. Він висунув багато глибоких, прогресивних
дидактичних ідей, принципів і правил організації учбової роботи (учбовий
рік, канікули, розподіл учбового року на учбові четверті, одночасний прийом
учнів восени, класно-урочна система, облік знань учнів, тривалість учбового
дня і інше).
Й. Ф. Гербарт, німецький філософ і педагог, який після Коменського
здійснив найбільший вплив на дидактику, вже вважав її частиною педагогіки,
відносячи до останньої і теорію виховання. Гербарт є засновником теорії
формальної освіти. Він вважав, що обсяг свідомості людини є обмеженим, і
його можна формувати чотирма ступенями навчання:
* на першому ступені (“ясність”) застосовується первинне
ознайомлення учня з предметом пізнання;
* на другому (“асоціація”) встановлюється зв’язок нових елементів
знань з попередніми, відомими;
* на третьому (“система”) використовується таке компонування
матеріалу, яке подає його у вигляді правила чи закону;
* на четвертому ступені (“метод”) відбувається застосування набутих
знань на прикладах, під час розв’язання вправ, завдань,
тренувань.
Дидактику, як частину педагогіки також розділили деякі послідовниками
Гербарта. Вона знайшла віддзеркалення і в роботах польських вчених Б.
Наврочинского і К. Сосницького. На думку Наврочинського, «…теорія виховання
і теорія навчання, тобто дидактика, разом складають єдине ціле, яке ми
називаємо педагогікою…». Сосницький вважав дидактику «…одним з розділів
комплексу педагогічних наук…», яка представляла собою теорію перетворення
інтелектуальних здібностей людини. Інші розділи Сосніцкий також називає
педагогічними науками.
Аналогічну точку зору виказують інші дидактики. Б.П. Єсипов, наприклад,
пише, що дидактика є не окремою науковою дисципліною, а частиною педагогіки
як науки про виховання. Те ж затверджує М. А. Данілов, але додає, що
дидактика набуває в даний час характеру самостійної наукової дисципліни.
Він вважає її теорією навчання і освіти. Л. Клінгбергу дидактика як теорія
навчання представляється «…науковою дисципліною педагогіки…», особливо
тісно пов'язаною з теорією виховання.
Засновником української дидактики був великий педагог Д. Ушинський.
Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріалістичній основі.
Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши дві основні
мети, що реалізуються одночасно, — оволодіння системою наукових знань і
розвиток розумових здібностей, — Ушинський розробляє психологічно
аргументовані технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовує
умови ефективного перебігу процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії
вчителів і учнів, що реалізується засобами спонукання дітей до самостійної
та активної пізнавальної діяльності.
Ці дві мети, на його думку, і є сутністю процесу навчання. Розум
розвивається лише в процесі засвоєння знань. Він — не що інше, як добре
організована свідомість. Тому однобічне захоплення завданням розвитку
розуму без зв'язку із засвоєнням знань, так само як і завданням
забезпечення готових знань без уваги до розвитку розуму, суперечить законам
розвитку свідомості людини. Ушинський формулює важливе положення: розвивати
розум взагалі — справа неможлива, бо розум, або, краще сказати, свідомість
збагачується лише примноженням фактів і переробкою їх. У цьому твердженні
виражений закономірний зв'язок між вивченням матеріалу, характером
діяльності свідомості та зміною свідомості, тобто закономірність розвитку
свідомості в навчанні.
Польський педагог і психолог Ян Владислав Давід на основі аналізу праць
Ушинського описав його дидактичну систему, побудовану на психологічному
фундаменті, яка функціонує без особливих змін протягом тривалого часу. Вона
включала три психічні процеси:
1) сприймання в умовах безпосереднього пізнання;
2) внутрішню переробку — уявлення, розуміння, узагальнення і висновки,
тобто опосередковане пізнання;
3) моторну реакцію або дію: рухи, міміку, мову, письмо, вчинки.
Дидактична діяльність наповнилася компонентами, актуальними й досі. Це:
* підготовка апперцепції, а нині — актуалізація досвіду, набутого
через спілкування з природою і людьми, а також знань, засвоєних
раніше у школі;
* подання конкретного матеріалу:
. демонстрація предмета в цілому й окремих його частин,
. розпізнавання властивостей предмета,
. визначення міри врахування його частин та властивостей;
* зіставлення і множинна асоціація, а нині — систематизація
вивченого;
* узагальнення;
* застосування.
Не всі, проте, вважають, що дидактика є теорією навчання, або теорією
освіти і навчання. Вже в XIX ст. О. Вільман особливо підкреслював те
значення, яке має для дидактики зміст освіти, системність, тематичний
обхват і його освітньо-виховне значення. Уявлення про дидактику як науку
про зміст освіти відстоював З. Гессен, який у своєму творі «Структура і
зміст сучасної школи» дав підзаголовок: «загальна дидактика». В даний час
ці уявлення близькі західнонімецьким дидактикам, які вважають дидактику
наукою про зміст освіти (В. Клафки, Е. Венігер) або наукою про категорії
освіти (І. Дерболав). Деякі дидактики в Німеччині розглядають науку про
зміст освіти, якій в англомовній літературі відповідає термін curriculum,
разом з дидактикою як наукою про методи навчання. Таке розуміння дидактики,
що відділяє процес освіти від його змісту, неприйнятне перш за все тому, що
не можна вивчати дидактичний процес, його методи, засоби і організацію без
урахування його змісту, так само як не можна розглядати переваги самого
змісту без включення його в який-небудь процес.
Відстоюючи уявлення про єдність дидактики як науки, слід нагадати, що
ця єдність обумовлена не тільки методологічними поглядами, але і
багаторічною традицією, а також фактом її існування майже у всіх країнах,
де дидактика розвивається вже багато років.
Кажучи про традиції, необхідно зазначити, що термін «дидактика» -
грецького походження. Грецьке дієслово «didaskein» означає учити,
пояснювати, доводити, а також - вчитися. Вжитий в XVII ст. В. Ратке і
Коменськім в значенні віддієслівного іменника, він був прийнятий в багатьох
європейських країнах, спочатку означаючи мистецтво навчання, тобто
практичну діяльність, а потім науку, що поступово відособляється, про
викладання-навчання. Разом з дидактикою, відомою вже як загальна дидактика,
з'являється термін «конкретна (приватна) дидактика», або «методика
навчання», позначаючий, як правило, дидактику якого-небудь предмету курсу.
Одночасно скрізь, де займалися дидактикою, існувала єдина дидактика, що
вивчала комплекс проблем навчання, а потім і зміст освіти. Як затверджують
деякі німецькі автори, вже в XVII ст. в Німеччині поняття «curriculum» ввів
Д. Морхоф, але це залишилося непоміченим. Тільки в США сфера дослідження
змісту освіти, звана «curriculum», стала поступово відриватися від
педагогічної психології і в XX ст. набула самостійного характеру. Своєрідне
віддзеркалення вона знайшла в праці Дж. Брунера «Процес освіти» (1964).
Проте той же Дж. Брунер ввів поняття теорії освіти, охоплюючої проблеми як
змісту, методів, так і засобів освіти. Тільки видана в 1967 р. у Німеччині
брошура З. Б. Робінсона (Bildungsreform als Revision des Curriculum)
послужила імпульсом для виділення разом з дидактикою нової дисципліни, що
займається змістом освіти.
Скрізь, де дидактика як самостійна дисципліна не одержала розвитку, в
основному в англомовних країнах і у Франції, її проблематика вже багато
сторіч була підлегла іншим наукам, перш за все педагогічній психології, або
виявлялася у пошуках рішень конкретних програмно-методичних і соціальних
задач в області освіти.
Беручи до уваги ці зміни в розвитку дидактики, можна вважати, що вона є
однією з основних педагогічних наук, а її предметом є навчання інших,
незалежно від того, чи проходить воно в вищому навчальному закладі, поза
ним або в буденних ситуаціях, наприклад в сім'ї, на виробництві, в
суспільних організаціях або інших формах.
Оскільки викладання і навчання - це види діяльності, що є інтегрально
взаємозв'язаними сторонами процесу навчання, ми можемо сказати, що
дидактика є наукою про навчання, його цілі і зміст, а також про його
методи, засоби і організацію.
РОЗДІЛ 2
Дидактичні принципи Яна Амоса Коменського
Ян Амос Коменській був засновником педагогіки нового часу. В його
теоретичних працях з питань навчання і виховання дітей («Материнська
школа», «Велика дидактика», «Новітній метод мов», «Пансофічна школа» і ін.)
розглянуті всі найважливіші педагогічні проблеми. В дидактичному навчанні
Коменського одне з важливих місць займає питання про загальні принципи
навчання, які звичайно називають дидактичними принципами. Принципи навчання
містять ті положення загальнометодичного характеру, на які спирається
навчання. В педагогічній літературі розрізняють дидактичні (загальні)
принципи навчання і методичні (приватні) принципи навчання.
Коменській вперше в історії дидактики не тільки вказав на
необхідність керуватися принципами в навчанні, але розкрив суть цих
принципів:
1) принцип свідомості і активності;
2) принцип наочності;
3) принцип поступовості і систематичності знань;
4) принцип вправ і міцного оволодіння знаннями і навиками.
2.1 Принцип свідомості і активності
Цей принцип припускає такий характер навчання, коли вчаться не пасивно,
шляхом зубріння і механічних вправ, а усвідомлено, глибоко і грунтовно
засвоюють знання і навики. Там, де відсутня свідомість, навчання ведеться
догматично і в знанні панує формалізм.
Коменській викрив пануючий протягом багатьох сторіч догматизм і
відкрив, як схоластична школа вбивала в молоді всяку творчу здатність і
закривала їй шлях до прогресу.
Коменській вважав головною умовою успішного навчання збагнення суті
предметів і явищ, їх розуміння тими, що вчаться: «...правильно навчати
юнацтво - це не значить забивати в голови зібрану з авторів суміш слів,
фраз, висловів, думок, а це значить - розкривати здатність розуміти речі,
щоб саме з цієї здатності, точно з живого джерела, потекли струмочки
(знання...)».
Коменській також вважав основною властивістю свідомого знання не
тільки розуміння, але і використання знань на практиці: «...ти полегшиш
учню засвоєння, якщо у всьому, чому б ти його не вчив, покажеш йому, яку це
принести повсякденну користь в гуртожитку...».
Коменській дав цілий ряд порад про те, як здійснити свідоме навчання.
Найголовніша з них є вимога: «...під час навчання юнацтва все потрібно
робити якомога більш виразно, так, щоб не тільки вчитель, але і учень
розумів без жодних труднощів, де він знаходиться і що він робить...».
Свідомість в навчанні нерозривно пов'язана з активністю того, хто
вчиться, з його творчістю. Коменській писав: «...ніяка повивальна баба не в
силах вивести на світло плід, якщо не буде живого і сильного руху і напруги
самого плоду...». Виходячи з цього, одним з найголовніших ворогів навчання
Коменській вважав бездіяльність і лінь того, що вчиться. В своїй праці «Про
вигнання з шкіл відсталості» Коменській розкрив причини ліні і дав ряд
вказівок про те, як її позбутися.
Коменській вважав, що “...відсталість - це огида до праці в поєднанні
з лінощами...”. З нею пов'язані:
1) втеча від праці і ухилення від робіт, що задаються;
2) мляве, холодне, поверхневе і байдуже виконання їх;
3) повільність і припинення вже початих робіт.
Лінь тих, що вчаться, по Коменському, виражається в тому, що вони не
«...думають, як би оволодіти повною освітою, і ще менш того переймаються
працею, яка потрібна для досягнення такої освіти...». Коменській вважав, що
виганяти лінь потрібно працею.
Виховання активності і самостійності Коменській вважав найважливішим
завданням: «...щоб все робилося за допомогою теорії, практики і
застосування, і притому так, щоб кожний учень вивчав сам, власними
відчуттями, пробував все вимовляти і робити, і починав все застосовувати. У
своїх учнях я завжди розвиваю самостійність в поглядах, в мові, в практиці
і у застосуванні, як єдину основу для досягнення міцних знань, чесноти, і
нарешті, блаженства...».
2.2 Принцип наочності
Принцип наочності навчання припускає перш за все засвоєння тими, що
вчаться знань шляхом безпосередніх наглядів за предметами і явищами, шляхом
їх плотського сприйняття. Наочність Коменській вважав золотим правилом
навчання.
До використання наочності в процесі навчання зверталися ще тоді, коли
не існувало писемності і самої школи. В школах стародавніх країн вона мала
досить широке розповсюдження. В середині століття, в епоху панування
схоластики і догматизму, ідея наочності вважалася недоцільною і її
припинили використовувати в педагогічній практиці. Коменській першим ввів
застосування наочності як загальнопедагогічного принципу.
В основі навчання Коменського про наочність лежить сенсуалистично-
матеріалістична гносеологія. Для обгрунтовування наочності Коменській
багато раз застосовував одну фразу: «...нічого не може бути в свідомості,
що наперед не було дане у відчутті...».
Коменській визначав наочність і її значення таким чином:
1) «...якщо ми бажаємо прищепити тим, що вчаться істинне і міцне
знання речей взагалі, потрібно навчати всьому через особистий нагляд і
плотський доказ...».
2) «...тому школи повинні надавати все власним відчуттям тих, що
вчаться так, щоб вони самі бачили, чули, відчували, нюхали, куштували все,
що вони можуть і повинні бачити, чути і т.д., вони позбавлять, таким чином,
людську природу від нескінченних неясностей і галюцинацій...»
3) Те, що потрібно знати про речі, повинно бути «...викладено за
допомогою самих речей, тобто повинно, наскільки можливо, виставляти для
споглядання, дотику, слухання, нюху і т.п. самі речі, або замінюючі їх
зображенням...».
4) «...хто сам одного разу уважно спостерігав анатомію людського
тіла, той зрозуміє і запам'ятає все вірніше, ніж якщо він прочитає
найобширніші пояснення, не бачивши всього цього людськими очима...».
Тобто звідси видно, що Коменській наочність вважав не тільки
принципом повчальним, але і полегшуючим навчання. Для здійснення наочності
Коменській вважав необхідним використовувати:
1) реальні предмети і безпосередній нагляд над ними;
2) коли це неможливо, моделі і копію предмету;
3) картинки як зображення предмету або явища.
Учбовий ефект кожного нагляду залежить від того, наскільки ми зуміли
пояснити учню, що і для чого він повинен спостерігати, і наскільки нам
вдалося привернути і зберегти його увагу протягом всього процесу навчання.
Для здійснення правильного нагляду Коменській категорично вимагав:
«...хай буде для учнів золотим правилом: все, що тільки можна надати для
сприйняття відчуттями, а саме: видиме - для сприйняття зором, чутне -
слухом, запахи - нюхом, те що має смак - смаком, доступний для дотику -
шляхом дотику...».
2.3 Принцип поступовості і систематичності знань
Послідовне вивчення основ наук і систематичність знань Коменській
вважав обов'язковим принципом навчання. Цей принцип вимагає оволодіння
тими, що вчаться систематизованими знаннями в певній логічній і методичній
послідовності.
Послідовність і систематичність в першу чергу торкаються наступних
питань: яким чином розподіляти матеріал, щоб не порушити логіку науки; з
чого починати навчання і в якій послідовності побудувати його; як
встановити зв'язок між новим і вже вивченим матеріалом; які зв'язки і
переходи слід встановити між окремими етапами навчання і т.п.
Який зміст вкладає Коменській в своє основне положення - «Навчання
повинне вестися послідовно...»:
[pic] Перша вимога Коменського полягає в тому, щоб був встановлений
точний порядок навчання в часі, оскільки «...порядок - душа всього...».
[pic] Друга вимога торкається відповідності навчання рівню знань того,
що вчаться і щоб «...вся сукупність
|
